Організація та функціонування копних судів на українських землях j складі Речі Посполитої.
Річ Посполита утворилася внаслідок об'єднання Польського королівства та Великого князівства Литовського на умовах Люблінської унії, укладеної між цими державами 1569 р. У республіці, що її очолював виборний король, у здійсненні державної влади якнайактивнішу участь брала шляхта в особі виборних представницьких органів - загальнодержавного сейму та місцевих сеймиків[305].
Незважаючи на нові політичні, соціальні та правові умови, внаслідок Люблінської унії на українських землях продовужували функціонувати копні суди.За допомогою цих органів селянство успішно боролося з різноманітними правопорушеннями та злочинністю, а також гарантувало собі право самостійно вирішувати всі питання місцевого значення. Таких успіхів у сфері громадського судочинства українські селяни, яких активно закріпачували в XVII ст., могли досягти лише за підтримки шляхти, яка визначала тенденції розвитку держави і права Речі Посполитої. Хоч як дивно, але тривалий час, до початку XVIII ст., у них була така підтримка з боку дрібної шляхти.
У цьому контексті варто зазначити, що 1633 р. під час вирішення земельного спору між шляхтичами в Луцькому підко- морському суді одна із сторін мотивувала свої права на землю рішенням «starodawnego sądu»1 (стародавнього суду. -М.Б.). Можна припустити, що це було рішення копного суду, адже до утворення підкоморських судів земельні спори вирішували переважно саме копні суди. Наведений факт підтверджує авторитет копних судів на українських землях в умовах Речі Посполитої.
Правові приписи звичаю, що з'єднували шляхтича та його підданих в одну спілку копних мужів, було б розірвано набагато швидше, якби шляхта була в цьому зацікавлена. Для кожного, кому був потрібен справедливий суд, було невигідно нехтувати копним судом з його дієвими засобами вирішення справи та покарання винного. Тому багато шляхтичів у значній кількості справ, що були підсудні копному суду, вважали за доцільне звертатись саме до цього органу, щоб швидко і правильно поновити свої порушені права[306] [307]. Отже, авторитет копного суду як ефективного органу судочинства гарантував йому можливість для функціонування навіть у XVII-XVIII ст. Копний суд, як зауважив білоруський учений О. Щербиць- кий, був не лише швидким і справедливим, він був ще й економічно вигідним, адже плата за працю копних суддів була значно меншою, ніж у державних судах. Тому навіть поміщики звертались до нього, незважаючи на існування гродських і земських судів[308]. Також копне судочинство було більш динамічним і менш бюрократичним, ніж у державних судах. У XVII ст. копні суди активно функціонували на українських землях, а особливо на Поліссі, та мали авторитет серед громадськості як органи судочинства. Однак у другій половині XVII ст. значна частина шляхти вийшла з-під юрисдикції копних судів. Відповідні тенденції почали формуватись ще в першій половині XVII ст. Так, 18 вересня 1640 р. жителі с. Кошара позивались у Володимирський гродський суд на шляхтичів Олександра та Яна Пасецьких, які завадили їм провести копне судочинство над злодієм Яськом Омеляновим[309]. Аналогічною була ситуація в Галичині. У 1609 р. громада с. Глиняни позивалась у Буський гродський суд на свого феодала, який погано до них ставився і не поважав їхніх правових звичаїв, які визнавали його предки, що їм було надано це село привілеєм короля[310]. У XVIII ст. звертання осіб по захист своїх прав до копного суду траплялись зрідка. Бувало, коли люди не тільки оскаржували рішення копних судів, але й позивались у державні суди з вимогою про притягнення до юридичної відповідальності копних суддів і тих осіб, які до них звертались. Ці люди не визнавали над собою влади копного суду, вважали його незаконним[311]. Наведена ситуація була спричинена, насамперед, процесом полонізації, внаслідок чого знижувався рівень визнання українських правових звичаїв. Вчинивши злочин, шляхта уникала копного суду та використовувала всі наявні в неї засоби, щоб перешкодити здійсненню копного судочинства. Цікаво, що жіноча частина української шляхти швидше, ніж чоловіча, почала зневажати копний суд і суддів-селян. Українські шлятичі ставились з повагою до правових звичаїв свого народу та брали участь у засіданнях копного суду «не водлугь права, а водлугь соседства»[313] (Очевидно, мається на увазі «не за законом, а за звичаєм» -М. Б.). Варто зауважити, що склад копного суду, зазвичай, формувався із шляхтичів, жителів селищ і селян. Так, 16 липня 1685 р. у селищі Народичі Овруцького повіту відбулось засідання копного суду, у якому взяли участь шляхтичі Пашковські, Дидковські, Кобилинські, Ходаковські, Закусили, Барановські, жителі селищ Народичі та В'язівка, а також численне селянство[314]. Копні суди на українських землях у складі Речі Посполитої в XVII-XVIII ст. розглядали цивільні і кримінальні справи. Найважливішою категорією цивільних справ, що входили до компетенції копних судів, були земельні спори. Так, 1602 р. возний Войцєх Садимирський звітував у Вінницькому гродському суді про рішенння копного суду, який складався з «добрих людей» і вирішував земельний спір у с. Серед організаційних аспектів діяльності копних судів на українських землях у складі Речі Посполитої в XVII-XVIII ст. доцільно проаналізувати копні округи (околиці), на які поширювалась юрисдикція копних судів. Засновник української історичної школи В. Антонович виявив факт функціонування на території Овруцького повіту Київського воєводства Речі Посполитої двох копних округів: один охоплював басейн річки Ірши, шляхетські села Каленські, Ходаки і Чоповичі, а також селища і села, що перебували у приватній власності (Хотинівка, Кам'янка, Сарно- поль, Липляни, Кланівка, Красилівка і Татариновичі); другий був розташований посеред допливів рік Уши, Жереви та Норині, до його складу входили села Мошків, Пашин, Дідковці, Жакміли, Кобилин, Гаєвичі, Гошів і Шваби, у яких проживала околична (дрібна) шляхта, та села Хвосня, Потаповичі, Бондари, Скородне, Сельце, Жеревне, Раковщизне, Ласки, Сарнінки, В'язівка і Hapo- дичі, котрі перебували у приватній власності. Центром першого копного округу було с. Липляни, а другого - с. Гошів[317]. У них проводили свої засідання копні суди, склад яких визначали жителі названих сіл. Як було зазначено, копні суди утворились на основі вервних судів, а тому є підстави припустити, що межі копних округів відповідали межам колишніх вервей, тобто були стабільними і не залежали від місця вчинення злочину. Однак у XVII-XVIII ст. копні округи зазнали деяких змін, що було зумовлено впливом законодавства Речі Посполитої. Потрібно відзначити новели, що були впроваджені у практику українських копних судів Статутами ВКЛ: 1. У випадках виявлення трупа невідомої людини «присяжна копа» повинна була збиратись із містечок і сіл околичних в радіусі двох миль; 2. Тож у цих двох категоріях справ копні округи не завжди відповідали межам колишніх вервей, що було результатом впливу офіційного законодавства Речі Посполитої на українське звичаєве право. Найістотніша особливість копного судочинства на українських землях у складі Речі Посполитої XVII-XVIII ст. полягала в тому, що воно перебувало в значній залежності від пітримки з боку місцевої шляхти. Так, 1624 р. шляхтич Ярош Белський скликав копний суд у с. Щитин Володимирського повіту із жителів навколишніх сіл у справі про викрадення його селян. Відповідно до копного декрету, винним у цьому злочині було визнано Пилипа Слюсара. Однак його феодал Адам Гдешинський відмовився видати ко иному суду свого підданого[319]. Цей факт та інші подібні випадки спонукають до висновку, що навіть після виконання всіх необхідних процесуальних дій копне судочинство не завжди було дієвим, оскільки впливові феодали інколи перешкоджали виконанню рішень копного суду. Сфера діяльності копних судів на українських землях під владою Речі Посполитої поступово звужувалась. Коли в XVI - у першій половині XVII ст. усі визнавали вироки копних судів, а громада навіть зверталась до державних органів по допомогу у виконанні «копних декретів» (рішень копного суду), то в другій половині XVII - у XVIII ст. шляхта, яка раніше була активним учасником копного суду, стала безкомпромісно боротися з ним, вважаючи копу нелегальною[320]. Посадові особи державної влади, зокрема старости, перестали визнавати копний суд громадським правовим інститутом, який базувався на українських правових звичаях, а ставилися до нього як до свавілля та привласнення державних повноважень. Це можна пояснити тим, що особи, яких центральна влада Речі Посполитої призначала на посади старост на українських землях в XVII-XVIII ст., зазвичай, були поляками. Водночас доментальні джерела XVIII ст. доводять, що копний суд для українського народу був правовим інститутом актуальним, необхідним і загальновизнаним. У 1717 р. потерпілий від злочину в Житомирському повіті скликав засідання копного суду «do gromady zwoławszy»[322] («до громади звернувшись». -М. Б.). Веледницький староста Ф. Потоцький проводив жорстку, тривалу й абсолютно необгрунтовану, з юридичного погляду, боротьбу з копними судами. У 1699 р. він позивався в королівський асесорський суд на українські шляхетські роди Мошковських, Болсуновських, Латинських, Васьковських та Ущаповських, які, на його думку, вважали себе «вільними боярами», були бунтівниками проти влади старости, ухилялись від проходження військової служби, а також організовували ко пні суди. Ф. Потоцький пред'явив їм ще багато звинувачень, серед яких і те, що вони свавільно людей смертю карають. Як доказ цього звинувачення він наводив той факт, що ці бояри повісили Матвія Кузьменка та Василя Артюховича. Насправді це були небезпечні та відомі на Поліссі злодії, яких справедливо засудив до страти копний суд[323]. Цікаво, що про «боярські села» в Кам'янецькому повіті є також згадка, датована 1641 р.[324]. Граф Ф. Потоцький, будучи активним противником копних судів і української ходачкової шляхти, яка проживала на лісових островах Овруцького повіту, знехтував юридичною чинністю на той час Статутів ВКЛ (тоді на Київщині діяв Статут ВКЛ 1566 р.), який передбачав, що викрадач бджіл, котрого засудив копний суд, повинен заплатити три рублі грошей, окрім тих злодіїв, що «з лицем» спіймані, оскільки їх варто було повісити[325]. У Галичині в складі Речі Посполитої посилювалась полонізація української шляхти й обмеження прав селянства. Проте державні й домініальні суди і надалі використовували позитивні результати громадського судочинства як елемент сприяння своїй діяльності. Державні й домініальні суди наглядали за копним судочинством, санкціонували рішення копного суду, а також сприяли їх виконанню[326]. Тому копні суди функціонували в Галичині навіть у XVII-XVIII ст. Копні суди, не будучи легалізованими державою в Галичині, не мали права самостійно виконувати свої рішення. Для цього копні судді офіційно засвідчували своє рішення у гродському суді. У статусі співприсяжників вони присягали від імені громади про прийняте ними рішення, внаслідок чого гродський суд невідкладно ухвалював своє рішення, яке, зазвичай, відповідало копному декрету. Отож формальний порядок судочинства, передбачений польським законодавством, був дотриманий, але водночас зберігалось право територіальної громади на здійснення копного судочинства[327]. Це також пояснює те, що розгляд судових справ у гродських судах на українських землях у складі Речі Посполитої неодноразово здійснювався за участі громадськості. Наприклад, у середині XVII ст. А. Менжинська прибула в Галицький гродський суд «et publica» («з публікою». -М. Б.) із с. Ляховці[328]. «Співприсяжництво» було інститутом процесуального права більшості держав середньовічної Європи. Співприсяга була доказом слів сторони справи з боку інших осіб, тобто співприсяжни- ків, і це надавало більшого значення присязі самої сторони[329]. У Галичині XVII-XVIII ст. співприсяжників у судових актах часто фіксовано було під назвами «околиця», «тутошні люди», «старожили», «старці» тощо[330]. Ці ж терміни застосовували і для визначення копних суддів. Щодо затвердження рішень копних судів у гродських судах за допомогою співприсяги український історик В. Інкін зазначав: «Важко назвати цих мужів співприсяжниками, бо вони становлять частину цілого (громади) й уособлюють його»[331]. Інколи рішення копного суду підтверджували в гродському суді не тільки копні судді, а й інші особи чи навіть уся громада. До прикладу, у першій половині XVII ст. у Галицькому гродському суді під час розгляду справи про заподіяння майнової шкоди присутніми були «wielie ludzi»[332] («багато людей». -М. Б.), тобто учасники копи, яка цю справу попередньо вирішила. Функціонування копних судів у Галичині не припинилося навіть після Люблінської унії, проте влада Речі Посполитої не створила сприятливих умов для їхньої діяльності, що спричинило занепад цих органів у XVIII ст. Отже, діяльність копних судів на українських землях під владою Речі Посполитої у XVII-XVIII ст. була активною, ефективною і забезпечувала правопорядок у тогочасному суспільстві. Велику роль у цьому процесі відігравало ставлення шляхти до копних судів, оскільки вона визначала тенденції розвитку держави і права Речі Посполитої. Незважаючи на повне закріпачення українського селянства в XVII ст., його судові органи, а саме копні суди, і надалі захищали права та інтереси селян і навіть наділяти їх судовою владою щодо своїх феодалів. Це було унікальним явищем, яке поступово занепадало, що засвідчують документальні джерела XVIII ст.