<<
>>

Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі ПосполитоЇ

Суспільний устрій

Актом Люблінської унії 1569 р. комплекс українських земель Великого князівства Литовського був вилучений із його складу і включений до Польського Королівства. Розпочався новий період перебування українських земель у складі Речі Посполитої.

Польська експансія наклала певний відбиток на соціальну еволюцію українського суспільства. Замість численних, строкатих суспільних груп, у цю добу виокремлюється кілька дедалі більш суворо обмежених за правовим становищем суспільних станів.

Панівна верхівка суспільства (магнати й шляхта) являла собою соціальну базу полонізації українських земель. Здобувши за Люблінською унією право володіти землями на території Речі Посполитої, польські феодали почали просуватися на українські землі, витісняючи з них місцевих власників та захоплюючи незайняті території. Після Берестейської церковної унії (1596 р.) ще більшої інтенсивності набуває процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури. . Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл земельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів (магнатів), які попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. За постановами сейму та королівськими універсалами магнатам-землевласникам роздаються земельні багатства Брацлавщини, Волині, Київщини та Лівобережної України. На цій території у XVI ст. створюються величезні латифундії, де безконтрольно панували магнати, які вважали себе «віце- королями» та «короликами». Феодальна анархія, що була так характерна для Речі Посполитої, на українських землях не знала ніяких меж. Польські феодали, об’єднавшись з українськими панами, почували себе в Україні ще більш незалежними від королівської влади, ніж на власне польській території.

Магнати, в тому числі й українського походження, входили до складу сенату в сеймі Речі Посполитої, де користувались правом «вето». Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них феодалів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду. У їхньому середовищі сформувався найвищий соціальний прошарок (магнати-сенатори), який був вирішальною політичною силою в державі. З представників цього стану сенатом кожних два роки призначалися 16 сенаторів-резидентів, із якими мав узгоджувати свої дії король.

Найчисленнішою групою феодального стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками - заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб відокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.- постанова сейму про «вивід» шляхти; 1528 р.- перепис шляхти; 1545, 1552 рр.- складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств). Особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства.

Економічним підґрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток фільваркового господарства в Україні.

На основі збірника литовського права «Устава на волоки» (1557р.) з метою впорядкування сплати податків всі землі поділялися на волоки - земельні ділянки від 18 до 21 га. Кращі землі включалися у фільварки - господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами, а малородючі ділянки передавалися у користування селянам, приписаним до маєтку.

В «Устава на волоки» зазначалося: «Фільварки хочемо мати, щоб вони були зведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або неродючі були,- такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати...».

Акти королівської влади стверджували право земельної власності виключно за феодалами. Нехтуючи право селянського землекористування, що було засноване на звичаях, «за давністю», феодали захоплювали кращі селянські наділи. При цьому вони посилалися на відсутність у селян «юридичного права власності».

Посилення політичної ролі та економіко-господарських функцій шляхти привело до встановлення режиму «шляхетської демократії». Низкою постанов сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхта фактично була зрівняна в правах із магнатами. Запроваджуються представницькі станові органи шляхти - повітові сеймики, які обирали місцеві органи управління і послів на загальнодержавний сейм. Належність до шляхетського стану відтепер передавалась у спадок. Дарувати шляхетство мав право лише сейм, втрата ж шляхетського стану відбувалась за вироком суду або коли шляхтич поселявся у місті і займався там ремеслом чи торгівлею. Запроваджується єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Постановою сейму (1564 р.) були запроваджені спільні для шляхти і магнатів виборні земські суди, до юрисдикції яких належав розгляд усіх цивільних справ. Після Люблінської унії шляхетські права і привілеї були розповсюджені й на верхівку українських феодалів. Більшість же дрібних феодалів, які не спромоглися довести своє шляхетське походження, були поневолені королівськими намісниками й старостами. Дехто з них отримав статус «замкових слуг» чи «служилих бояр» і, володіючи невеличкими маєтками, був зобов’язаний виконувати військові, адміністративні й поліцейські функції.

Духовенство становило окрему суспільну верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва була спадковою. Після утворення Речі Посполитої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою повного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу «слухняним» священнослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українського народу, охоронця національних прав і традицій.

Селянський стан вбирає в себе всі строкаті групи селянського населення попередньої доби. На українських теренах жили переважно селяни, які за правовим становищем поділялися на державних (проживали на королівських землях) і приватновласницьких (мешкали на землях феодалів чи церкви).

Останніх було більше, і за ступенем залежності від феодалів вони поділялися на три соціальні групи. Першу становили особисто вільні селяни або кмети, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов’язань. Кмети мали землю і, відповідно, врожай для забезпечення потреб своєї родини. Другою була група напіввілъних селян, які ще мали право переходу, але з певними обмеженнями (виплати викупу, надання замість себе «селянина-замісника» тощо). Це були й селяни-данники, вони сплачували феодалу натуральні і грошові податки. До третьої групи належали селяни, які повністю втратили волю (право виходу). Вони були особисто залежними від пана й відбували повинності переважно у формі панщини. Кількість селян цієї групи постійно зростала, посилювалась їх експлуатація.

Державним селянам спершу жилося порівняно легше. Але з появою на королівських землях у другій половині XVI ст. фільварків на них було накинуто ярмо тих же повинностей, що й селян панських. Вони не могли залишити своє господарство без дозволу управителя маєтком.

Розширення фільваркових господарств стало причиною збільшення кількості безземельних і малоземельних селян. У західноукраїнських повітах вони становили більшість селянства. Це були так звані загородники, які мали невеличкі садиби, городи та орну землю у розмірі не більше трьох моргів (близько 1,8 га); халупники, які мали лише будиночок і город;

коморники та підсусідки, які мешкали у чужих дворах. Окрім панщини, вони мали найматись на інші роботи, щоб спалатити грошовий оброк.

Внаслідок «волочної поміри» (1557 р.) фактично припинилось вільне землекористування і процес закріпачення селянства набув ще більших обертів. Панщина з двох тижнів на рік зросла до двох днів на тиждень. «Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) надали право феодалам запроваджувати необмежену панщину «по волі пана». За третім Литовським статутом (1588 р.) селянин, який прожив на землі пана десять років, набував статус кріпака. Удвічі, з десяти до двадцяти років, збільшувався термін розшуку кріпаків- втікачів. Цей статут установив вигідний для панства порядок, за яким селяни «мають бути осажувані на землях і розумітись за отчичів». Феодали отримали право продавати, купувати, дарувати, передавати у спадщину, віддавати як заставу, судити й карати своїх селян.

Законодавство закріплювало лише обов’язки селян, а не їх права. Не задовольняючись цими нормами, феодали на свій розсуд складали ще більш суворі власні кодекси щодо підлеглих селян. Особливо жорстокого гніту зазнавали українські селяни з боку середніх та дрібних польських шляхтичів - управителів або орендарів магнатських маєтків. Як зазначає у своєму Описі України Г. Боплан, українські селяни виконували «тисячі виснажливих і несправедливих вимог..., поміщики, відбираючи маєтки від селян, розпоряджаються вільно і життям їх. Багато хто з них (селян) від рабства рятується втечею».

Міське населення за своїм соціальним становищем становило три основні групи: міський патриціат, власне міщанство і міські низи.

На вищому щаблі соціальної ієрархії перебував невеликий за чисельністю міський патриціат: впливові сім’ї багатіїв, найзаможніші купці та власники ремісничих майстерень. Аристократичний прошарок міст утворювали переважно іноземці. До того ж влада надавала іноземним колоністам широкі соціально-економічні права, пільги та привілеї.

Власне міщанство («поспільство», «бюргерство») становили звичайні повноправні мешканці міст: середні та дрібні торгівці, ремісники, майстри, власники невеличких промислів і майстерень. Бюргерство, невдоволене привілейованим становищем міської аристократії, перебувало в опозиції до неї й прагнуло розширити свої права. Міщани-українці зазнавали також національно-релігійних утисків. Вони були обмежені у праві займатися торгівлею та деякими прибутковими видами ремісництва. Й проживати могли тільки у певному районі (у Львові це була Руська вулиця), як правило, у передмісті, а то й за межами міста.

Більшість населення міст становили міські низи - «робітні люди», «партачі», ремісники, що розорилися, підмайстри, учні, голота, плебс. Посилення соціального, національного та релігійного гноблення, експлуатації міських низів змушувало голоту чинити опір; час від часу через це виникали навіть локальні конфлікти.

Інтенсивний розвиток ремесла спричинив появу в містах об’єднань - цехів. Члени цих своєрідних професійних корпорацій за соціально-правовим станом не були рівними. Повноправними вважалися лише майстри; вони мали високу кваліфікацію й володіли майстернями, де працювали кілька найманих підмайстрів та учнів. Очолювали ці об’єднання цехові старости («цехмейстери»), яких обирали з-посеред найвпливовіших майстрів. Вони розпоряджалися майном, керували справами цеху, здійснювали в ремісничих громадах судові повноваження з цивільних, господарських і дрібних кримінальних справ.

Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Більша частина міст, особливо дрібні та середні, була перетворена у приватну власність польських та українських магнатів. Менша ж їх частина, особливо ті, що займали важливе стратегічне положення, вважались королівськими і управлялися королівськими старостами.

Мешканці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (будували й ремонтували споруди та шляхи, утримували адміністрацію, міську варту, виробляли зброю і боєприпаси, створювали ополчення у випадку нападу ззовні тощо). Вони сплачували особливий податок на користь старости - десятину від торгівлі. Інші податки визначалися залежно від кількості землі, що перебувала у користуванні, наявності будинків, ремісничих майстерень тощо. Усі міщани сплачували подимний податок.

Жителі приватновласницьких міст, крім загальнодержавних податків, виконували повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто.

Мешканці самоврядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей і податків.

Починаючи з останньої третини ХѴІ ст., в містах поширилась діяльність православних братств. Найвідомішими з них були: Львівське, Луцьке, Київське, Перемишльське. Братства створювали школи, друкарні, сприяли будівництву храмів, намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та станово-представницьких органах влади - сеймиках і сеймах.

Органи влади й управління

Державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литовського князівства (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Вищі органи влади й управління. Законодавча влада належала Вальному (всепольському) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 р., обирали на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була шляхетська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався «Артикулами» Г енріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполитої. Король відмовлявся від успадкування влади, зобов’язувався питання війни і миру вирішувати з урахуванням думки сенату. Він повинен був кожних два роки скликати сейм, а, в разі

порушення ним прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

Сенат, у якому головував король, об’єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлювали свою думку з наведених питань. На цій основі король, або за його дорученням канцлер, формували «конклюзію» - загальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлювати податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціонувати скликання ополчення (посполитого рушіння). Рішення сейму могли прийматись тільки одностайно (одноголосно), бо діяв принцип «вільного вето».

Центральне управління здійснювали король та вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер - королівською канцелярією, коронний підскарбій - скарбницею корони, коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова і військова влада на місцях перебували в руках панства і шляхти. Після Люблінської унії 1569 р. обласні привілеї були порушені, а територія України поділена на воєводства (старі - Руське, Белзьке та Подільське й нові - Волинське, Брацлавське, Київське, а з 1630-х рр. - Чернігівське) на чолі з воєводами і на сімнадцять судових повітів на чолі зі старостами і земськими суддями. У деяких воєводствах поряд із повітами зберігались і такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На українських теренах, що входили до складу Литви, продовжували існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства, що були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями й отримувалися від короля за службу. В міста, де були фортеці, крім старост, призначалися каштеляни, на яких покладалися функції комендантів.

Система органів місцевого управління створювалася відповідно до нового адміністративно-територіального поділу. Основними місцевими керівниками залишилися воєводи, старости та каштеляни. Вони зберегли в своїх руках адміністративні й судові функції, а також військову владу на своїх територіях. На всіх ланках місцевого управління було створено численний штат посадових осіб - урядників, писарів тощо. Але зростанню ролі чиновницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберігала значний вплив на місцеве управління, перш за все, через шляхетські сеймики у волостях, земствах і повітах.

На селі деякий час продовжували діяти сільські сходи або сільські громади, що обирали сільських старост. До волосного управління входили волостель і писар. З поглибленням кріпосного права і посиленням політичного впливу шляхти ці залишки громадського самоврядування зникли. Воєводською і старшинською адміністрацією в селах призначалися управителі. На приватновласницьких землях управителі в селах і волостях призначалися власниками.

У містах порядок управління був досить строкатим і будувався відповідно до категорії міста. В королівських містах адміністрацію формувала королівська влада, у приватновласницьких - магнати, шляхта, церква, яким належало дане місто чи містечко. Управління здійснювалося призначуваними війтами та їх помічниками. В деяких містах міщанам дозволялись окремі елементи самоврядування: верхівкою міщан могли обиратися одно чи двопалатні ратуші, «радовці», які допомагали війту. В цілому ж власники міст - феодали, а також королівська адміністрація втручалися в соціально-економічне життя міст, обкладали населення непомірними податками й повинностями, а інколи й просто грабували. Тому міщани всіляко (за певну винагороду) домагалися переведення королівською владою їхніх міст на самоврядування на основі магдебурзького права.

Мешканці самоврядних міст щорічно обирали магістрат, який складався з двох колегій - ради і лави. Міську раду складали обрані, як правило, із багатих міщан, радці (радники, ратмани). Радці обирали зі свого складу бургомістрів (бурмістрів), які головували на засіданнях ради. Рада виконувала адміністративні та господарські функції, а також функцію суду в цивільних справах. Міська рада також обирала або призначала лаву, яка була судовим органом. До її складу входили лавники на чолі з війтом.

На чолі магістрату стояв війт, якого обирав магістрат і затверджувала королівська адміністрація. При магістраті служили городничі і возні, на яких покладалися поліцейські та інші функції, у тому числі й судових виконавців. Магістратською канцелярією відав писар.

Судова система ґрунтувалася на становому принципі побудови суспільства і була залежною від адміністративної влади.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівський суди, де судилися магнати і родовита знать. Основною ж судовою ланкою були створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди.

У земських судах, які збиралися на сесії тричі на рік, розглядалися кримінальні та цивільні справи шляхти. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетськими сеймиками.

Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інших людей розглядали гродські (міські, замкові) суди, в яких головними суддями виступали воєводи і старости. Тут також судили злочинців, які були затримані на місці злочину, і розглядали справи про повернення челяді і невільних селян. Г родські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий - був судом другої інстанції і до його складу входили головні судді. Нижчий суд діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання гродських судів відбувалися щомісячно і тривали перші два тижні. На гродські суди покладалося й виконання вироків, в тому числі інших судів повіту.

Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядалися одноособово суддею - підкоморієм.

Важлива роль у судовій системі повіту належала замковим канцеляріям. Основним їх призначенням було оформлення майнових угод, реєстрація заяв про вчинення злочинів тощо. Відповідно до Волинського привілею 1569 р. судочинство в судових установах повітів здійснювалося переважно «руською», тобто українською мовою.

Магнати і шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто чи, за їхнім дорученням, управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. Справи розглядалися з урахуванням волі феодала та місцевих звичаїв. Різновидом по суті доменіального суду були суди власників у приватновласницьких містах.

У самоврядних містах основними видами судів були поточний та виложений. Поточний суд розглядав переважно цивільні та господарські спори і збирався не пізніше як на третій день після подання заяви позивачем. Він працював у складі заступника війта, кількох бургомістрів, радців і лавників. До юрисдикції виложеного суду належали кримінальні й цивільні справи, а також справи, що передавались на його розгляд поточним судом. Сесії виложеного суду скликалися тричі на рік і тривали до двох тижнів кожна. Головував на них війт. Судові функції здійснювали також магістрати й ратуші. Магістратські суди цивільні справи розглядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні - лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ (убивство, розбій, посягання на життя шляхтича тощо) залучався міський староста. Староста разом з війтом розглядав судові справи також у випадках, коли сторонами виступали мішани і волосні люди. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. У якості суду другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода.

Церковні суди, роль яких на українських землях була значною, поділялися на духовні, доменіальні і монастирські. Духовні суди розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися монастирські суди. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). За часів П. Могили церковна юрисдикція була зміцнена введенням консисторського суду митрополита, який діяв як вищий церковний суд.

На королівських землях продовжували існувати залишки копних або громадських судів, які діяли на основі норм звичаєвого права і розглядали цивільні й дрібні кримінальні справи (крадіжки, бійки, легкі поранення тощо), що виникали між королівськими селянами. Діяльність цих судів перебувала під впливом представників королівської адміністрації.

Риси права

Джерела права. Правова система на українських землях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебників, сеймових постанов, привілеїв тощо).

Королівські та великокнязівські грамоти, «Устава на волоки», Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на основі київського права.

На українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566р., який взагалі вважався українським. Після зміни у державному становищі Литви за Люблінською унією польські феодали вимагали виправити та доповнити текст другого Статуту відповідно до польського законодавства. Проте комісія на чолі з литовським підканцлером Л. Сапегою підготувала проект статуту на засадах самостійності і повноправності Великого князівства литовського. По суті це суперечило умовам унії. Тому, вірогідно, він і не розглядався сеймом Речі Посполитої. У 1588 р. цей проект був затверджений королем Сигизмундом ІІІ як Третій Литовський статут 1589 р. Він набрав чинності у Великому князівстві Литовському, а також на українських землях („нових воєводствах”), що відійшли до Польщі. Структурно він складався з 14 розділів і 488 артикулів. Виданням 1588 р. у Вільно Статуту давньоруською мовою був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях. Замість різноманітних місцевих прав було створено загальне «посполите право». На початку XVII ст. Статут 1588 р. переклали на польську мову і з доданням положень з польських конституцій у 1614 р. надрукували польською мовою. При перекладі в цій редакції Третього Литовського статуту знайшли своє відображення окремі принципи польського феодального права.

Статут 1588 р.- це найдосконаліший кодекс феодального права. Він всебічно регулював суспільні відносини, містив досконалі та той час норми державного, адміністративного, цивільного й кримінального права. У Статуті юридично закріплювалося панівне становище шляхти, оформлялося остаточне закріпачення більшості селянства, регламентувалася процедура судочинства. Як зазначають I. Усенко та В. Чехович, прогресивним було декларування обмеження влади монарха законом, проголошення єдності права для всіх громадян, відмежування судової влади від адміністрації. Статут 1588 р. захищав інтереси українського (руського) населення від польської експансії, гарантуючи право судитися за нормами свого звичаєвого права у копних (громадських) судах, вимагав, щоб суддів і управителів обирали з людей, знаючих право й руське письмо. За своїми правничими якостями Третій Литовський Статут стояв значно вище багатьох тогочасних західноєвропейських кодексів. Він мав чималий вплив на законодавство сусідніх держав, був чинним, як офіційний збірник законів, в Україні-Гетьманщині і продовжував діяти на українських землях аж до середини XIX ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на українські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українському судочинстві застосовувались положення з німецьких збірників у польському перекладі, зокрема, «Статей магдебурзького права» Б. Гроїцького, «Зерцала саксонів» П. Щербича, «Права цивільного хелмінського» П. Кушевича. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними і незалежними. Можна погодитись з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах застосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію міського населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники майстерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного права) православної церкви були кормчі книги «Номоканон» і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р.

Цивільно-правове регулювання. Серед основних інститутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов’язано із землею. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодального землеволодіння

(королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського,

церковного). Власниками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського, військового і громадянського стану».

Третій Литовський Статут заборонив селянам віджучувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.

Правовий режим маєтків залежав від способу їх придбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння («отчини», «дідини»); б) одержані в користування за службу на визначений час (наприклад, «до живота», «до волі панської»); в) «куплені». Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували певні обмеження. Так, за Литовськими статутами 1529 і 1566 рр. власники родового і вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Зрозуміло, що ці обмеження суперечили як статусу шляхти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. вони були остаточно скасовані.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні господаря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. У випадку відсутності грамоти застосовувався принцип давності часу. За Статутом 1529 р. після 10-ти років володіння землею гарантувалася недоторканність таких володінь і будь-які позови визнавалися недійсними. За загальним правилом, шляхетська земельна власність усіх видів була недоторканною. Винятком було майно державних злочинців, яке конфісковувалось.

Обов’язком кожного землевласника, за Литовськими статутами 1529, 1588 рр., було особисте несення військової служби. Крім того, він був зобов’язаний поставити на війну певну кількість озброєних людей, залежно від розміру володіння. Шляхтич, який не виконував військову повинність, втрачав право на володіння землею. Передбачалась можливість неприбуття на службу лише у зв’язку з хворобою.

У самостійний правовий інститут виділилось і спадкове право. Успадкування розрізнялося за законом, за заповітом і на основі звичаю. За законом діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Однак у Польщі нерухоме майно переходило до синів і лише у разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими статутами, до спадкоємців за законом почали належати діти, внуки, правнуки, а за їх відсутності - бічні кровні родичі (брати, сестри тощо). Але, що стосується батьківського, в тому числі купленого майна, дочкам належало «тільки придане з четвертої частини». Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, рівно розподілялося між дітьми.

У деяких випадках спадкоємці могли бути позбавлені спадщини. Так, втрачали свою частку батьківського майна дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів

виходила заміж за простолюдина.

За заповітом успадковувалось рухоме майно і куплена нерухомість, яка не входила в родову власність. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсутності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічій лінії, а материнське - успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У випадку відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалося вимороченим і переходило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування Литовський статут 1588 р. відносив також до сфери регуляції норм Руської правди і звичаєвого права.

В умовах феодального суспільства зобов’язальне право не набуло значного розвитку. У натуральному господарстві були поширені насамперед договір міни і договір дарування. Чітко було врегульовано і договір оренди, який часто застосовувався на практиці. З розвитком грошових відносин набуває розповсюдження договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого майна. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад «десяти коп грошей») закон вимагав письмової форми договору. Як спосіб забезпечення виконання зобов’язань могла застосовуватись застава (землі, маєтку тощо).

Законом встановлювалися строки позовної давності в 5 або 10 років. При укладанні угод застосовувалися й норми звичаєвого права (вимагалась присутність свідків, які «перебивали» потискання сторонами рук; виставлявся могорич, договір скріпляли присягою).

Право чітко регламентувало процедуру продажу, дарування або застави маєтків. Такі угоди складалися в присутності трьох-чотирьох свідків шляхетського походження і скріплялися підписами та особистими печатками. Про передачу маєтку робився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився «до книг земських».

Шлюбно-сімейні відносини врегульовувалися нормами звичаєвого права та окремими законодавчими актами, в основі яких були принципи християнського православного права. Шлюбу передував зговір батьків нареченого і нареченої. Передбачалася згода сторін, тобто тих, хто вступав у шлюб. Питання розриву шлюбу вирішувалося церковними судами, а спори про майнові відносини розглядалися світськими судами. Детально були врегульовані майнові відносини: у випадках винуватості жінки вона позбавлялася приданого й віна, чоловіка - він позбавлявся віна; коли ж шлюб визнавався недійсним, придане залишалося жінці, а віно поверталося чоловікові. Пережитком патріархальних відносин було право батьків у випадках злиднів, голоду чи іншого нещастя віддавати дітей у найми або в заклад. Батьки не відповідали перед судом на скарги своїх дітей.

Чіткого розмежування між нормами цивільного і кримінального права не існувало. Кримінальне право, що застосовувалось на українських землях, мало становий характер. Виявлялось це, з одного боку, у тому, що особисті і майнові права представників панівних станів захищались посиленими санкціями. Наприклад, Литовський статут за образу шляхтича передбачав ув’язнення, а за образу нешляхтича - штраф. З іншого боку - відповідальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. В законодавстві і судовій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. До суб’єктів злочину стали відносити не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відповідальності: за другим Литовським статутом він становив 14, а за третім - 16 років.

Злочини поділялися залежно від їх об’єкта. Найтяжчими вважалися злочини проти релігії (віровідступництво, богохульство, хула Богоматері і святих, чаклунство). Далі йшли злочини проти королівської і панської влади (зрада, бунт, замах на життя і здоров’я короля чи пана, образа суду тощо). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні ушкодження, фізичні й словесні образи та ін. Вбивства, наприклад, каралися смертю. За вбивство шляхтича додатково встановлювалася плата родичам потерпілого. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, знищення чи пошкодження чужого майна і т. д. Наїзди, розбій, грабіжництво, підпали каралися, здебільшого, стратою. Виділялися й злочини проти сім’ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо).

Існувала розгалужена система покаранъ. Покарання передбачало відшкодування збитків та страхання за принципом «на страх іншим». За чинними нормами права відповідно до виду злочину визначався вид покарання, але була відсутня визначеність чіткої міри покарання.

Найвищим видом покарання була смертна кара, яка присуджувалась за релігійні й державні злочини, вбивство, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім’ї та моралі. Розрізнялась проста (повішання, відрубання голови) і кваліфікована смертна кара (спалення, четвертування, посадження на палю, закопування живим у землю). До селян та інших простих людей застосовувалися калічницькі (відрубання рук, ніг, відрізання вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). За незначні злочини практикувалося наземне або підземне ув'язнення на декілька тижнів, місяців у башті, фортеці чи в’язниці. Крім того, засуджених використовували як робочу силу. Існувала досить складна система майнових покарань, яка включала «головщину» (грошову виплату родичам вбитого), конфіскацію майна, відшкодування збитків тощо.

До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалось виволання (позбавлення прав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена була переховуватись за кордоном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, у XVI ст. виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

Існування системи станових судів і вплив польського процесуального права певним чином відбилося на судовому процесі, передусім, у шляхетському судочинстві. У земських судах процес мав обвинувально- змагальний характер. Помісну шляхту викликали до суду письмовою повісткою, тоді як для бідних шляхтичів було достатньо усного виклика.

Представництво сторін здійснювали професійні адвокати. Вони складали присягу і не мали права отримувати надто великих гонорарів. У шляхетському судочинстві існували особливі процеси: «межова тяганина», «про біглих селян» тощо.

У гродських судах поширилось застосування елементів інквізиційного процесу. Проте на відміну від західного зразка інквізиції, судочинство на українських землях було, як правило, відкритим, звинувачений мав право на захист.

Серед найважливіших доказів були: показання свідків, «поличне» (речовий доказ), власне зізнання (для чого використовувалось катування). Безсумнівним доказом вважалася присяга шляхтича.

* * *

За Люблінською 1569 р. унією українські землі увійшли до об’єднаної держави Речі Посполитої і втратили залишки автономії. Українські території, що були захоплені Польщею, зазнавали відверто колонізаторських утисків та католицької експансії. Відбулися нові структурні зміни в українському суспільстві. В новий соціальний стан оформилась панівна верхівка, яка попри українську національну належність стала носієм польської державності, польського менталітету й культури. Остаточно закріпачене й позбавлене особистих і майнових прав українське селянство потерпало від посилення феодального гніту магнатів і шляхти.

Незважаючи на вплив польської колонізації, на українських землях зберігався високий рівень власної правової культури. Функцію політичної репрезентації українського народу взяла на себе православна церква. У якості охоронця національних прав і традицій в українських містах виступають православні братства.

В умовах спольщення української еліти центром визвольного руху в Україні, головним чинником українського державотворення стала Запорозька Січ.

Завдання для самостійноїроботи

1. Прочитайте проект Люблінської унії (додається). З’ясуйте, які наслідки для українських земель мало утворення Речі Посполитої?

2. Охарактеризуйте зміни в панівній верстві українського суспільства польської доби. Проаналізуйте, чому вона являла собою соціальну базу полонізації українських земель. З’ясуйте, що стало економічним підгрунтям процесу відокремлення шляхти від інших станів та які зміни відбулися в її соціальному становищі.

3. Як вплинули на соціально-правове становище духовенства та православної церкви Люблінська 1569 р. та Берестейська 1596 р. унії. Яку місію взяла на себе православна церква за умов посилення католицької експансії?

4. Дайте соціально-правову характеристику селянського стану, з’ясуйте

при цьому різницю між правовим становищем державних та

приватновласницьких селян, відмінності у становищі особисто вільних, напіввільних селян та селян, які повністю втратили волю. Розкрийте зміст правових актів та юридичних норм, в наслідок дії яких відбулося остаточне закріпачення селянства. До чого призводило посилення соціального, національного та релігійного гноблення, експлуатації українського селянства?

5. Які соціальні зміни характерні для жителів українських міст у період польського панування? З’ясуйте, яких утисків зазнавали міщани-українці і вчому конкретно це проявлялося. Зокрема, проаналізуйте доданий до теми документ про обмеження польським королем Сігізмундом І українців щодо місця мешкання у Львові і заняття ремеслом.

6. Складіть схему органів центрального та місцевого управління на українських землях періоду польського панування.

7. Складіть схему судових органів на українських землях польської доби. Охарактеризуйте порядок створення, структуру та юрисдикцію земських, гродських, і підкоморських судів. Розкрийте характер діяльності та повноваження доменіальних та церковних судів. У чому полягали особливості судочинства у самоврядних містах? Які зміни відбулися в діяльності копних судів?

8. Назвіть і охарактеризуйте джерела права, що діяли на українських землях у період польського панування. Поясніть чому спочатку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. З'ясуйте, які правові акти визнавалися основними джерелами діючого права, а які з часом відійшли на останні місця.

9. Як відомо, на українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р., який взагалі вважався українським. Що спричинило потребу у продовженні кодифікаційних робіт по виправленню та доповненню його тексту? Ознайомтесь із доданими до теми витягами з тексту Третього Литовського статуту. Охарактеризуйте його структуру, зміст та значення. Чи правомірно стверджувати, що з прийняттям цього важливого джерела права був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях?

10.Поясніть, чим було спричинено значне поширення на українські міста магдебурзького права; які його джерела застосовувалися в українському судочинстві. З'ясуйте, як застосування магдебурзького права відбилося на соціально-правовому становищі міст та чи можна стверджувати, що магдебурзьке право в українських містах застосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

11. Проаналізуйте процес розвитку інституту права власності. Охарактеризуйте зміни у правовому регулюванні феодального землеволодіння. Проаналізуйте доданий до теми витяг з постанови польського сейму (1590 р.) про роздачу земель на Україні магнатам і шляхті.

12.Охарактеризуйте процес розвитку зобов’язального та спадкового права.

13.Дайте характеристику шлюбно-сімейного права, зверніть увагу при цьому на характерні риси його розвитку та пережитки патріархальних відносин, які воно зберігало. З'ясуйте, які встановлювалися умову взяття шлюбу, та як врегульовувалися майнові відносини у випадку розриву шлюбу.

14. Характеризуючи кримінальне право, на основі аналізу норм Литовського статуту, з'ясуйте, в чому полягав його становий характер та встановіть які кримінально-правові інститути розрізнялися в тогочасному законодавстві. Які зміни відбулися в суб'єктному складі злочину. Назвіть та дайте характеристику основних видів злочинів.

15. Розкрийте мету та види покарання. З'ясуйте, в чому проявлявся становий характер системи покарань, що діяла на українських землях в період польського панування.

16. Які зміни відбулися в судово-слідчому процесі на українських землях польської доби? Який характер мав судовий процес? З'ясуйте, стосовно яких злочинів провадився розшуковий процес, в яких випадках слідство і суд були обов’язковими. Розкрийте призначення та функції адвокатів. Охарактеризуйте основні види доказів, що застосовувалися в процесі слідства та в судовому процесі.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України : підручник. / В.М. Іванов - К. : КУП НАНУ,2013. - 892с.. 2013

Еще по теме Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі ПосполитоЇ:

  1. 1.2. Еволюція національного законодавства про надання послуг у сфері освіти в контексті європейського вибору
  2. СУСПIЛЬНО-ПОЛIТИЧНИЙ ЛАД I ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРIОД З ПОЧАТКУ XX ст. до 1917 р.
  3. Розділ 7. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро- Угорської) монархії (1772-1918 рр.)
  4. З М І С Т
  5. Періодизація історії держави і права України
  6. Тема 5. Литовсько-Руська держава та її право Утворення та особливості розвитку Литовсько-Руської держави.
  7. Тема 6. Правове становище українських земель у складі Речі ПосполитоЇ
  8. Тема 7. Запорозька Січ: Військово-політичний устрій та право Запорозька Січ у козацькому державотворенні
  9. Тема 8. Козацько-гетьманська держава і право
  10. Джерела та кодифікація права
  11. § 2. Правова система Великого князівства Литовського
  12. § 5. Систематизація литовсько-руського права
  13. § 11. Законодавчі акти Речі Посполитої
  14. § 2. Суспільний устрій
  15. § 3. Адміністративно-територіальний устрій українських земель і місцеві органи управління
  16. Суспільний лад Великого князівства Литовського
  17. Державно-правові відносини у Наддніпрянській Україні від ліквідації автономного устрою до середини ХІХ століття
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -