§2. Право Російської імперії НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Різна історична доля Лівобережжя, Правобережжя та південних губерній України зумовила наявність особливос­тей у розвитку джерел права, що регулювали суспільні від­носини на цих теренах на початку ХІХ ст.

Щодо лівобережних та правобережних українських гу­берній, то тут функціонували джерела права часів Гетьман­щини та Речі Посполитої, а саме Статути Великого князівс­тва Литовського різних редакцій. Так, на Правобережжі пе­реважно застосовувались норми Другого статуту (1566 р.), а на Лівобережжі - Третього (1588 р.). Застосування Третього статуту було підтверджено царем, та видано 1811 р. у росій­ському перекладі. Не менш важливим джерелом слід вва­жати магдебурзьке право, його збірки використовувались на містах до 1827 р., коли сенатськими указами їх дію було припинено. У Києві, формально, норми магдебурзького права були чинними до 1834 р.

Регіональні відмінності обумовили партикуляризм права українських губерній, що викликало певні труднощі в функціонуванні адміністративно-політичних та судових інституцій і стало причиною уніфікації правових відміннос­тей із метою запровадження загальної імперської правової системи.

Зусилля щодо систематизації російського законодав­ства стали докладати в імперії ще з середини XVIII ст., проте діяльність численних комісій з розробки уложення не завершились успіхом. Так, у 1801 р. було створено чергову, десяту Комісію для складання законів під орудою графа П. В. Завадовського (до речі вихідця з козацької старшини Чернігівщини). Комісія поділялася на три експедиції. «Ма­лоросійськими правами» переймалося шосте відділення другої експедиції.

У 1830 р. М. М. Сперанський запросив, на той час про­фесора Харківського імператорського університету, І. М. Даниловича взяти участь у роботі над зводом законів для «приєднаних від Польщі губерній», яку проводило Друге відділення імператорської канцелярії. Упродовж 1830 - 1833 рр. було розроблено «Звід місцевих законів західних гу­берній» (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального

цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єди­ного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

Роботи з систематизації загальноросійського права було покладено на Друге відділення Власної Його Імпера­торської Величності Канцелярії, під проводом М.

Друге зібрання містило законодавчі акти царювання Миколи І та Олександра ІІ до 1881 р. Воно налічувало 55 то­мів та вміщувало понад шістдесят тисяч узаконень. Почина­ючи з 1830 р., кожного ріку, видавався том зібрання, який охоплював щойно ухвалені закони з розподілом на відді­лення. Наприкінці кожного тому містилися штати установ, табелі, плани міст, креслення й малюнки, таможні тарифи та інші додатки, зокрема хронологічний та алфавітний (пре­дметний) покажчики.

Щодо третього зібрання, то йому не судилося заверши­тись, воно розпочалося з 1881 р., від помазання на царство Олександра ІІІ і припинилося 1913 р. Третє зібрання налічу­вало 33 томи та містило понад сорок тисяч узаконень.

Зібрання законів Російської імперії є дійсно повним. Ідея публікації всіх законів переслідувала за мету зберегти цілісний законодавчий комплекс, який забезпечить конт­роль за законодавством, буде корисним у наукових цілях та як історична пам’ятка права. Саме тому воно вміщало всі узаконення незалежно від того чинні вони були чи ні.

У 1832 р. вийшов друком п’ятнадцятитомний «Звід за­конів», куди залучили лише чинні закони, систематизовані за певною схемою. Рішенням Державної Ради звід було ви­знано єдиним офіційний напрямом у практиці органів пра­восуддя та управління - єдиним офіційним джерелом права.

Він набув чинності 1835 р. та проіснував до 1906 р., коли було запроваджено його нову редакцію.

Рівнобіжно з Повним зібранням законів та Зводом за­конів, починаючи з 1863 р., Правительствуючий Сенат став видавати Зібрання узаконень і розпоряджень уряду. Це було видання де законодавчі акти вперше офіційно оприлю­днювались протягом одного, двох місяців із дня їх підпи­сання.

Цивільне законодавство було кодифіковане у Х томі Зводу законів. Система речового права складалася із права власності, права володіння, права на чужу річ, заставного права. Майно поділялось на рухоме та нерухоме, а володіння ним могло бути законним або незаконним. Будь-яке воло­діння, навіть незаконне, отримувало охорону держави від насильства та самоуправства до того часу, поки майно не буде присуджено судом іншому власнику. Щодо сервітутних прав, то вони передбачали обмеження в праві власності, як на користь усіх без винятку, так і на користь конкретно ви­значеної особи чи то осіб.

Спеціальний розділ Зводу законів було присвячено ук­ладанню, здійсненню, виконанню та припиненню договорів, які укладались за взаємною домовленостю сторін. Передба­чалась як письмова так і усна форма договору, в окремих ви­падках вимагався або нотаріальний, або кріпосний порядок укладення. Закон передбачав: задаток, неустойку, поруку, заставу та заклад, як засоби забезпечення виконання зо­бов’язань за договором. Мало місце розмежування на зо­бов’язання, що виникали з договірних відносин та зо­бов’язання із заподіяння шкоди.

Детальної регламентації набуло сімейне право. Юри­дично значущим був лише церковний шлюб. Брати шлюб було можливим лише з досягненням відповідного віку, а саме: 16 - 80 років для жінок та 18 - 80 років для чоловіків, наявності згоди обох на укладення шлюбу та за умов свободи волі й свідомості. Укладення шлюбу залежало й від згоди ба­

тьків, опікунів, піклувальників та інших осіб (для тих хто пе­ребував на військовій чи цивільній службі - згода їх керів­ництва;поміщика для поміщицьких селян тощо). Проте, не­дотриманняцієї умови не означало нечинності шлюбу, як це було за попереднім законодавством. Серед обставин, які обу­мовлювалинечинність шлюбу, були наявність споріднено­сті чи свояцтва; якщо раніше православний перебував у шлюбі тричі; якщо наречений і наречена мали різне віро­сповідання, засудження на безшлюб'я тощо.

Щодо спадкового права, то йому притаманне розши­рення спадкової свободи та появі можливості залишити спа­дкове майно будь кому. Нечинними визнавались заповіти укладені безрозумними, божевільними, самогубцями, непо­внолітніми, монахами та особами, яких судом було позбав­лено прав стану. Також не могли заповідатися майоратні та заповідні маєтки. Власне заповіт укладався у письмовій фо­рмі та у присутності свідків, його різновидами був нотаріа­льний та домашній заповіт. В окремих випадках припуска­вся спрощений порядок укладання заповіту. За відсутності заповіту, відповідно до закону, до спадкування долучались всі кровні родичі спадкодавця.

Норми кримінального права було систематизовано в XV томі Зводу законів. Уперше було виокремлено загальну та особливу частини. У 1845 р. Миколою І було затверджено новий кримінальний кодекс - Уложення про покарання кри­мінальні та виправні, який набув чинності в 1846 р.

Відповідно до ст. 4 Уложення під злочином розумілося як власне протизаконне діяння, так і невиконання того, що

під страхом покарання кримінального або виконавчого зако­ном передбачено. Уложення встановлювало форми вини, стадії здійснення злочину, види співучасті, обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність.

Система злочинів стала більш складною. Виокремлю­валисьнаступні їх види: злочини проти віри, державні зло­чини, злочини проти порядку управління, посадові злочини, майнові злочини, злочини проти благочиння, злочини проти життя, здоров’я, свободи та гідності приватних осіб тощо.

Щодо системи кримінальних та виправних покарань, то вони поділялись на головні, додаткові та замінюючі. До кримінальних покарань належали: позбавлення всіх прав стану та смертна кара, позбавлення всіх прав стану та за­слання на каторгу, позбавлення всіх прав стану та заслання до Сибіру чи то на Кавказ. Під позбавленням усіх прав стану розумілося: позбавлення прав, переваг, власності, припи­нення подружніх та батьківських прав. До виправних пока­рань відносили: позбавлення всіх особливих прав та пере­ваг, заслання, зарахування до виправних арештантських ріт, ув’язнення в тюрмі, фортеці, домах примусової праці, арешт, вимова у присутності суду, грошові стягнення. Поз­бавлення всіх особливих прав та переваг полягало в позбав­ленні почесних титулів, дворянства, чинів, знаків відзнаки, права йти на службу, записуватися до гільдії, бути свідком та піклувальником.

Судовий процес носив інквізиційний характер. Вирі­шальна роль покладалася на поліцію, яка займалася прове­денням слідства та виконанням вироку. Слідство поділялося на попереднє і формальне. Підставою для порушення справи були: донос, скарга окремих осіб, ініціатива держав­них органів. Після завершення слідства справа передава­лася до суду.

У судовому засіданні суддя або секретар доповідали справу. Свідки та експерти до суду не викликались. Докази поділялись на досконалі та недосконалі. Досконалими вва­жались: власне зізнання обвинуваченого; письмові докази; висновки медичних експертів; ідентичні свідчення двох осіб. Недосконалі - позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова сторонніх осіб; повальний

обшук; показ одного свідка; «уліки». У тяжких криміналь­них справах суд першої інстанції складав свою думку та спрямовував її на затвердження та винесення вироку до па­лати кримінального суду, а справи за незначними злочи­нами розглядались у скороченій процедурі поліційними чи­новниками.

Отже, на початку ХІХ ст. регулювання суспільних від­носин на українських землях, із урахуванням регіональних відмінностей, відбувалось як чинним імперським законодав­ством, так і нормами місцевого права. Проте процес розбу­дови загальноімперської правової системи сприяв уніфіка­ції норм права, що функціонували в українських губерніях. На всю територію російської України поширювали свою дію Звід та Повне зібрання законів Російської імперії, норми яких продовжували враховувати особливості місцевих пра­вовідносин.