Тема 9. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі імперій

Суспільний устрій на українських землях у складі Російської імперії

На початок ХІХ ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії. Зміни у суспільному устрої на українських землях, як і в усій імперії, були обумовлені кризою феодально-кріпосницьких відносин, формуванням елементів нового, капіталістичного ладу.

Панівну верхівку українського суспільства становило дворянство, в яке протягом другої половини XVIII - першої половини ХІХ ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну у 1785 р. було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству». Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканності. На них поширювалося виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювалась також дія «Табеля про ранги», законодавчого акта Петра I від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових та цивільних чинів. За цим Табелем, який усі чини і посади поділив на 14 рангів, шлях до дворянства для представників нижчих верств був непростим.

Подальше зрівняння у правах української старшини й шляхти з російським дворянством відбувалося, перш за все, шляхом видання законів, які прямо адресувалися панівній верстві України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворянства панам на Слобідській Україні. Указом «О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство» (1835 р.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Усі ті, хто довів своє шляхетне

походження, перейшли до стану дворян.

Політика самодержавства щодо дворянства в умовах капіталізації суспільства спрямовувалась на зміцнення цього стану як соціальної бази й опори абсолютизму. Дворянам законом 1827 р.

Ще більш протекціоністського характеру щодо дворянства, перш за все його соціально-економічного становища, набула політика царизму після реформ 1860-1870 рр. Власне, за своєю сутністю ці реформи були спрямовані на збереження в нових соціальних умовах політичної влади і панівного становища дворянства. Помісні дворяни, окрім доходів із величезних земельних площ, що залишалися у їхній власності, відтепер отримували значні кошти від викупних селянських платежів та орендної плати за землю. Дворянам надавалося право одержання на пільгових умовах кредитів у заснованому 1885 р. Державному земельному банку, а також у приватних земельних банках. Установлювалися пільги на реалізацію сільськогосподарської продукції та цукру за кордон.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організації суспільства. За ним залишалася основна роль в органах земського самоврядування (за реформою 1864 р.). Судова реформа (1864 р.) забезпечила перевагу дворянству у створюваних судових органах. Дворянству належала судово-адміністративна влада на містах, оскільки справники, а за законом 1889 р. дільничні земські начальники, призначалися переважно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військової служби, однак за встановленим порядком вони займали офіцерські посади. Контрреформи кінця 80-х - початку 90-х років надали ще більших переваг дворянству. Дворянство заохочувалося до вступу на державну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади. Таким чином, у цілому дворянству вдавалося зберігати панівне становище в суспільстві. Однак спроба відродити дворянство на пережитках була приреченою. Усе більше соціальна прірва, що відокремлювала дворян від інших станів, перешкоджала розвиткові самого дворянства.

До вищих верств населення належала буржуазія, яка являла новий соціальний клас і розвивалася за загальними для всієї країни закономірностями. Поштовхом до капіталізації суспільства стали реформи 1860-1870 рр., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростання буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ступили на шлях підприємництва. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти у різні галузі промисловості.

Разом із тим, формування буржуазії в Україні мало свої особливості. Розвиток капіталістичних відносин тут відбувався більш інтенсивно внаслідок притоку іноземних капіталів. Досить значне місце посіла в Україні торгова буржуазія. Якщо традиційно провідне місце в структурі промисловості України займало цукроваріння, то в останній чверті ХІХ ст. зростає вага добувної промисловості, металургії, машинобудування. В результаті промислового перевороту відбулася диференціація буржуазного класу.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Характерно, що значна частина промислової буржуазії в Україні була чужоземного походження (англійського, бельгійського, німецького, французького та ін.). Поряд із промислово-банківською буржуазією існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці ХІХ ст. належало близько 1,5 млн осіб (разом із сім’ями). Це обумовлювалося тим, що фабрично-заводська промисловість в Україні співіснувала з великою кількістю мануфактур, ремісничих майстерень та кустарних виробництв.

Переважно в середовищі буржуазії сформувався прошарок буржуазної інтелігенції (інженери, лікарі, адвокати та ін.).

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська і судова реформи. Саме представники буржуазії відповідно до встановлених майнових цензів отримували доступ до міських дум і міських управ, земських органів самоврядування, а також до посад у судових органах.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення. Воно було звільнене від особистих податків, повинностей, тілесних покарань тощо. Разом із тим, духовенству було заборонено займатися торгівлею, промислами, володіти землями з кріпаками. Розпочата у 1786 р. секуляризація церковних земель в Україні по суті була своєрідною експропріацією на користь держави і поставила духовенство в цілковиту залежність від державного утримання.

Після третього поділу Польщі у 1795 р. на українських землях стала збільшуватись кількість церков, що поверталися з унії до православ’я. У 1839 р. було проголошено «акт злуки» уніатської церкви з православною. Українська православна церква була включена до Всеросійської православної церкви. Київську митрополію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Проте по парафіях залишалися династії українських священиків. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія були осередками відродження українського духовного життя.

Міське населення, за чинним на українських землях російським законодавством, поділялося на категорії: 1) почесних громадян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників або цехових; 5) робочих людей. Окрім цих категорій, серед міського населення були й дворяни, частка яких у містах була значно більшою, ніж загалом по країні. Вони становили привілейовану верхівку населення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці та представники недворянських прошарків, які займали високі посади на цивільній службі. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності і мали право бути обраними на міські громадські посади. До них не застосовувались тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбувалося лише за судовим рішенням або у разі його вступу до ремісничого цеху.

Купецтво, залежно від матеріального стану, поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих другої та особливо першої гільдій, яка давала право на міжнародну торгівлю, був обмежений наявністю цензу капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися й дворяни, й міщани, й селяни. Купецький стан зріс кількісно і збільшив торгові капітали. Представники заможного купецтва вкладали кошти в різні галузі промисловості, особливо цукроваріння та вуглевидобувну, і перетворювалися на капіталістів.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани. Вони служили в державних і приватних установах, працювали на заводах, фабриках, мали право займатися торгівлею й промислами, володіти будинками, іншою рухомою та нерухомою власністю. Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, податки на будівництво шляхів, несли рекрутську та інші повинності.

Ремісники, які проживали у містах і працювали у невеличких майстернях, об’єднувалися в цехи.

Робітні люди, які з’явилися в містах України на початку ХІХ ст. як нова соціальна група, перебували поза міськими станами. Основним джерелом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками - відсутність власного будинку і постійного місця проживання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, до якого вливалися зубожілі селяни. Почали формуватися й постійні кадри робітників, насамперед серед металістів, шахтарів. Найбільш інтенсивно процес утворення робітничого стану відбувався у великих

промислових районах, на Донеччині, Криворіжжі.

Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця ХІХ ст. перебували фактично у безправному становищі. Вони вважались податним станом, мусили нести військову повинність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Робочий день законодавчо не був врегульованим і тривав по 12-13 годин, заробітна плата не задовольняла життєвих потреб.

Селяни у першій половині ХІХ ст. за соціальним станом поділялися на кріпосних та державних (станом на 1857 р., відповідно, 5,3 млн та 5,2 млн осіб).

Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Офіційно вона становила два- три дні на тиждень. Але поміщики, користуючись поширенням на українські землі російської урочної системи, давали селянам такі завдання (уроки), які неможливо було виконати в зазначені строки. Тому інколи панщина доходила до шести днів на тиждень.

З метою посилення експлуатації застосовувалось переведення кріпаків на місячину, тобто у них відбиралися наділи і вони зобов’язувалися працювати за місячне утримання (пайок та одяг). Таким чином, в умовах виникнення й поширення переробних підприємств вони перетворювались на кріпосних робітників. Крім того, кріпаки сплачували податки на користь держави.

За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова, на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяжких форм, у 18471848 рр. була проведена інвентарна реформа, яка мала впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначались розміри земельних наділів кріпакам, встановлювались розміри панщини: для чоловіків - три дні, а для жінок - один день. Але реакція поміщиків на ці нововведення була негативною, і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки селянам.

Нещадної експлуатації зазнавали й державні селяни, які сплачували грошову ренту, податки та несли рекрутську, возову, дорожню та інші повинності. Однак вони жили на казенних землях і вважалися особисто вільними. У першій половині ХІХ ст. частина державних селян півдня України отримала статус військових поселенців. Їхнє життя було жорстко регламентованим і нестерпним, командування втручалося навіть у їхні особисті і сімейні справи.

На Правобережжі з метою посилення експлуатації державних селян широко застосовувалось переведення їх на господарське становище. Державні землі надавались в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків.

Дещо поліпшила становище державних селян реформа 1837-1841 рр., відома як реформа міністра державних маєтностей графа Кисельова. За реформою збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся поземельним промисловим податком, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Реформа надала селянам право створювати сільські і волосні органи самоврядування, а також сільські і волосні суди (розправи). Але самоврядування мало обмежений характер, було залежним від державних органів.

У першій половині ХІХ ст. посилились протестні виступи кріпосних і державних селян воєнних поселенців, що періодично набували форми повстань. Посилення соціальних протиріч, які до того ж загострила поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), призвело до краху феодально- кріпосницької системи. 19 лютого 1861 р. було оголошено маніфест Олександра ІІ про скасування кріпацтва. За «Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності» селяни ставали особисто вільними, їм надавались права самостійно вирішувати свої сімейні й господарські справи (вступати в шлюб, купувати нерухоме майно, вести торгівлю, брати підряди на виконання робіт, мати ремісничі підприємства, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії). Органами селянського самоврядування за реформою були сільський схід і обраний ним староста, волосний схід,

волосний старшина, волосний суд.

Разом із тим, селяни на довгі роки залишалися економічно залежними від поміщиків, бо землі вони мали викупати. До того ж, поміщики штучно завищували ціну на землі й селяни на Україні мали сплачувати вдвічі більше, ніж була реальна вартість земель. До викупу свого наділу селянин не мав можливості скористатися більшою частиною особистих прав, що надавались йому реформою. Селяни і після звільнення залишалися відособленим нижчим податним станом, який повинен був сплачувати подушну подать, нести державні повинності. Таким чином, селянська реформа, хоча за своїм соціально-економічним змістом і була буржуазною, проводилась з урахуванням інтересів дворянства.

Певні зміни до соціально-правового стану селян внесли й інші реформи. Так, за земською реформою (1864 р.) селяни обирали своїх представників (гласних) до земських установ.

Розширення особистих прав селян і найбільші зміни в аграрних відносинах пов’язані із прийняттям низки законодавчих актів, які були підготовлені за безпосереднього керівництва голови Ради Міністрів П. Столипіна, а тому отримали назву столипінських реформ. Серед них особливе значення мали царський указ від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння й землекористування», закони «Про зміну й доповнення деяких постанов про землеволодіння», від 14 червня 1910 р. та «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р. Ці законодавчі акти ініціювали й визначали порядок переходу від общинної селянської власності на землю до «одноосібних володінь» у формі відрубного й хутірського господарства. Складовою частиною аграрної реформи було переселення близько 1 млн селян з України до Сибіру. Проте гострих соціальних проблем остаточно розорених селян так і не було розв’язано.

Російські органи влади й управління на українських землях.

У ХІХ ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержавної системи

зумовило остаточну ліквідацію решток автономії українських земель. За зразком губерній центральної Росії створені у другій половині XVIII ст. намісництва було перетворено на губернії. У 1803 році їх було дев’ять: Волинська, Катеринославська, Київська, Миколаївська (з 1812 р.- Херсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р.- Харківська), Таврійська та Чернігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об’єднувалася в генерал-губернаторства. Так, 1802 р. з Волинської, Київської та Подільської губерній було створене Київське генерал-губернаторство.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія», Державна рада, Комітет міністрів. Важлива роль у системі центрального управління українськими землями належала міністерству внутрішніх справ і галузевим міністерствам, що мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губернатори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової реформи 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів перебували розташовані на відповідній території війська, які використовувались для придушення народних повстань.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини XIX ст. Так, відповідно до «Положення про заходи до охорони державного порядку та громадського спокою» (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити в місцевостях стан посиленої охорони. Система губернського управління складалась з: 1) губернатора; 2) губернського правління, до якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія; 3) губернських установ галузевого управління - казенної палати, суду, присутствія поліції, рекрутського присутствія та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

Система повітового управління, головна роль у якій належала земському суду, включала повітові казначейства, правління державних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р. нижній земський суд), окрім здійснення правосуддя, виконував функції нагляду за станом громадського порядку, забезпечував сплату податків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим, і адміністративно-поліцейським органом. Склад земських судів на Україні призначався губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) - царським урядом за поданням губернатора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До системи місцевого управління належали і станові органи - губернські і повітові дворянські зібрання, на чолі з предводителями дворянства. Через ці станові органи дворяни впливали на рішення основних місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Для управління державними селянами були створені волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старости і писаря.

Управління у містах, поряд із виборними установами (міськими радами, магістратами, ратушами), здійснювалось поліцейськими органами. У більших містах керували управи благочиння, які складалися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У великих містах із жвавою торгівлею, Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. було запроваджено інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювались до губернаторів.

Певні зміни до системи управління внесли реформи 60-70-хроків. Вони додали Російській імперії деяких елементів буржуазності, не змінюючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861 р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині ХІХ ст. було започатковано для державних селян.

Компетенція селянських станових установ була обмеженою. Сільський сход вибирав сільську адміністрацію, поділяв і перерозподіляв землі, розподіляв повинності в сільській громаді, розглядав сімейні суперечки та ін. До обов’язків сільського старости входило скликання сходів, організація

виконання їхніх рішень і розпоряджень волосного правління, нагляд за шляхами, мостами тощо.

Волосний схід обирав волосного старшину, інших посадових осіб волості, склад волосного суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Основним обов’язком волосного старшини, який стояв на чолі волосного правління, було забезпечення «громадського порядку, спокою і благочиння у волості». Волосний суд, що складався з 4-12 суддів, розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищувала 100 крб. (з 1889 р.- 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.

З метою координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, який проіснував до 1874 р. В подальшому ці функції виконували «із селянських справ присутствія». У 1889 р. на зміну цим установам прийшов інститут земських начальників, які отримали широкі адміністративно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішення селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликання сільського сходу.

Земська реформа в Україні проводилась відповідно до «Положення про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів - повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на три роки окремо по трьох куріях: а) з’їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. У третій гласні від селян обиралися шляхом двоступеневих виборів (спочатку на волосних сходах обиралися представники, які потім обирали гласних повітових земських зборів). Кількість гласних для виборів по кожній курії визначалась Міністерством внутрішніх справ. Завдяки такому порядку провідне місце у земствах посідали поміщики. Кошти земств складалися з «самообкладення» населення з кожної десятини.

Царизм вважав діяльність земств небезпечною. Для контролю над

земствами були створені губернські із земських справ присутствія. Значно обмежило повноваження земських установ прийняте в руслі так званих контрреформ нове «Положення про губернські і повітові земські установи» від 12 червня 1890 р. На Правобережній Україні, де більшість поміщиків належала до польської національності і брала участь у національно- визвольному русі, запровадження земських установ розпочалося лише в 1911 р.

І все ж слід зазначити, що земства протягом півстолітнього існування чимало зробили для розвитку освіти, охорони здоров’я, піднесення хліборобства, місцевої промисловості, торгівлі, будівництва шляхів тощо. У земських лікарнях хворі одержували безкоштовну медичну допомогу. Земствами була створена велика кількість освітніх закладів для молоді (початкових, професійних, технічних шкіл, гімназій), курсів підвищення кваліфікації вчителів. Проводилась просвітницька робота та надавалась практична допомога селянам щодо застосування нових технологій у сільському господарстві.

Міська реформа здійснювалася на основі нового Міського положення, яке було затверджене Олександром ІІ 16 червня 1870 р. Спочатку його дія поширювалась лише на Київ, Катеринослав, Миколаїв, Полтаву, Харків і Херсон. Наприкінці 70-х років і в інших містах України за зразком земських установ були створені всестанові органи міського самоврядування.

Городяни обирали строком на чотири роки розпорядчі органи - міські думи, які, у свою чергу, створювали виконавчі органи - міські управи на чолі з міським головою. Усі виборці залежно від майнового цензу поділялися на три групи, кожна з яких сукупно відраховувала до казни третину всіх міських податків і відповідно обирала третину кількості гласних (депутатів). В результаті кілька десятків крупних власників, які становили першу групу виборців, обирали стільки ж гласних думи, як і сотні середніх власників, які утворювали другу групу, чи тисячі дрібних власників, які входили до третьої групи виборців.

Компетенція міських дум була аналогічною компетенції земств. Вони

займалися благоустроєм міст, охороною здоров’я, освітою, розвитком промисловості, торгівлі, станом ринків. Однак у 1892 р. було прийнято нове міське Положення, яке урізало повноваження міського самоврядування.

Поліцейська реформа проводилась відповідно до затверджених царським указом від 25 грудня 1862 р. Тимчасових правил про устрій поліції у містах та повітах губерній. Вона стала другою у ряду реформ і була зумовлена тими ж соціально-економічними й політичними причинами, що й інші. Серед причин її проведення слід зазначити й те, що ліквідація кріпосного права привела до скасування вотчинної поліції. Водночас унаслідок грабіжницького характеру селянської реформи відбулось різке зростання селянського руху.

У повітах були створені поліцейські управління на чолі із справниками, які призначалися губернаторами. В адміністративно-поліцейському відношенні повіти поділялися на стани, дільниці та селища. Поліцейські підрозділи очолювали станові пристави, у підпорядкуванні яких перебували «нижчі чини поліції» - поліцейські урядники.

В усіх губернських містах, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер та його помічник призначалися губернатором (градоначальником). Нижчими адміністративно-поліцейськими одиницями у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці, очолювані - дільничними. У штаті міських поліцейських управлінь були також «виконавчі урядовці поліції» (помічники приставів, дільничних, поліцейські наглядачі) та «нижчі чини» (городові).

За реформою органи поліції були звільнені від не властивих їм господарських функцій і питань благоустрою, які передавалися органам земського й міського самоврядування. Провадження попереднього слідства передавалося судовим слідчим. Головним призначенням поліції було «стеження за виконанням законів, охорона безпеки та справ громадського благоустрою». У структурі поліцейських установ у другій половині ХІХ ст. виникли розшукові відділення (спеціалізовані органи кримінального

розшуку).

Наприкінці ХІХ ст., зважаючи на посилення виступів робітничого класу, царський уряд значно збільшив кількість поліції у промислових районах. Нові поліцейські посади та підрозділи фабрично-заводської поліції створювалися, в тому числі, на кошти підприємців

Значно посилилась роль жандармерії (політичної поліції), яка здійснювала «загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом політичних ідей суспільства». В Україні діяли жандармські управління в кожній з дев’яти губерній, в м. Одесі, на залізницях. До основних функцій жандармерії належали: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами «протиурядового напряму», проведення дізнань у справах про державні злочини, ведення контррозвідки та ін.

Військова реформа, що була проведена протягом 1864-1874 рр., установлювала всестанову військову повинність чоловіків у віці 21 року. Військова служба, загальний строк якої було скорочено до 15 років (на флоті до 10 років), складалася з дійсної військової служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті - 7 років). Кадри запасу при проведенні у необхідних випадках мобілізаційних заходів становили солідний потенціал зміцнення армії. На території України було створено воєнні округи: Київський, Одеський та Харківський (який було ліквідовано у

1880 р.).

У 60-70 роках ХІХ ст. було також здійснено освітню реформу, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

Однак значення реформ не слід перебільшувати. Українські землі входили до складу Росії, яка залишалася абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом. Основу державного управління становили центральні й місцеві установи з дворянською більшістю. Протягом 80-х - на початку 90-х років уряд, очолюваний Олександром ІІІ, здійснив контрреформи - заходи, що значною мірою скасували реформи.

На початку ХХ ст. в результаті революційних подій 1905-1907 рр. царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних перетворень у

державному ладі. 17 жовтня 1905 р. було оприлюднено Маніфест, який «дарував громадянські свободи» і, заснувавши Державну думу як законодавчий орган, проголошував засади буржуазного конституціоналізму. Разом із тим, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодавчими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 р.) Усі законодавчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою і без її згоди не могли вважатись дійсними. Державна рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віце-голову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Державна рада виконувала консервативну роль. Таким чином, фактично було створено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою - Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійшло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У І Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об’єдналася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій друкований орган - «Український вісник». До ІІ Думи було обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду і видавали часопис. Громада намагалась законодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві.

Затверджене царем 3 червня 1906 р. антидемократичне виборче законодавство мало наслідком обрання серед, відповідно, 111 і 97 українських депутатів ІІІ та IV Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і священиків. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про українську мову навчання у початкових школах, у 1909 р. поставили питання про українську мову в судах, у 1913 р.- про свавілля адміністрації в Україні, з жодного з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністичний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний характер її діяльності.

^> •• • T^ • U •• • •••

Судова система на українських землях у складі Російської імперії

Суди на українських землях протягом першої половини ХІХ ст. були побудовані за становим принципом. Уся їх діяльність сприяла зміцненню політичного й економічного становища дворянства. У Катеринославській, Таврійській, Харківській (до 1835 р.- Слобідсько-Українській), Херсонській (до 1812 р.- Миколаївській) губерніях судочинство було приведено у повну відповідність до судової системи центральної Росії.

Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дворян та державних селян), магістратські й ратушні у містах (для купців і міщан). Повітові і міські суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи, що не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду у цивільних і незначних кримінальних справах над державними селянами засновувались волосні та сільські розправи.

Другою, апеляційною і ревізійною інстанцією вважалися створені у губерніях палати кримінального суду і палати цивільного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом голови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дворян і купців).

Окрім того, в губерніях діяли позастанові совісні суди, (розглядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кримінальні справи про злочини божевільних і малолітніх), надвірні суди (для різночинців та осіб невизначеного стану). У 1808 р. в Одесі виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до «Установлення комерційних судів» (1832 р.), такі суди з’явилися в більшості міст Причорномор’я.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) судову систему очолював головний суд, який вважався апеляційною інстанцією для судів повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах), магістратів і ратуш (для міського населення). Компетенція головного суду була така ж, як палат цивільного й кримінального суду в інших губерніях.

Крім цього, головний суд розглядав справи, які становили в інших губерніях компетенцію совісних і надвірних судів.

Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстанцією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального й цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п’ять обраних дворянством засідателів. Особливістю генерального суду було й те, що на старшого з генеральних суддів у випадку відсутності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією.

Діяльність всіх судів в Україні контролювалася губернаторами. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Упродовж 30-х років ХІХ ст. низкою нормативних актів царської влади особливості в судовій системі України було ліквідовано і надалі вона розвивалась разом із російською, як її частина. Замість головного й генерального судів було створено палати цивільного й кримінального суду, голови яких призначалися імператором, а радники - міністром юстиції. Усі повітові суди перетворювались на «уездные». У судочинстві запроваджувалась російська мова.

Судова реформа, проведена на основі затверджених Олександром ІІ 20 листопада 1864 р. Судових статутів, була однією з найпослідовніших реформ другої половини ХІХ ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позастанових судових установ двох типів - мирові та загальні суди.

Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Його першою інстанцією був одноособовий суд дільничного мирового судді, або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту та відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятки були лише для відставних офіцерів. Апеляційною інстанцією був з’їзд мирових суддів.

Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.

Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду. У якості першої інстанції вони розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Останні розглядались у складі трьох суддів. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі.

У справах, де підсудним загрожували покарання, пов’язані з позбавленням або обмеженням громадянських прав, обов’язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, що складалися земствами і міськими думами і затверджувалися губернаторами, за законом мали право бути включеними російські піддані, віком від 25 до 70 років, які проживали в даному повіті не менше 2-х років. Виняток становили злочинці, неспроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифікації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинуватість або винуватість підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, яких присяжні визнавали винуватими, судді встановлювали міру покарання.

Судові палати, яких в Україні було три (Київська, Харківська, Одеська), складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Кожна судова палата керувала діяльністю відповідних окружних судів. Вони розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини. Найвищим апеляційним і касаційним судовим органом був Сенат.

За судовими статутами 1864 р., запроваджувалась адвокатура. Адвокати поділялися на присяжних повірених, які здійснювали представництво в цивільних і захист у кримінальних справах в усіх судових установах, і приватних повірених, які мали право діяльності лише в тих судах, де вони були приписані. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й держави.

Кандидати в присяжні повірені повинні були мати вищу юридичну освіту й стаж практичної судової діяльності не менш як 5 років. При округах судових палат створювались Ради присяжних повірених - корпоративні об’єднання, які регулювали питання прийняття у присяжні повірені, здійснювали нагляд за дотриманням законності в їхній діяльності та ін.

Вимоги до приватних повірених були значно меншими. Вони мали скласти відповідний іспит в окружному суді або судовій палаті і бути за віком не молодшими 18 років.

Відбулась реорганізація прокуратури, функції якої полягали у підтриманні державного обвинувачення в суді, нагляді за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув’язнення.

Характерною особливістю у проведенні судової реформи в Україні було те, що вона відбувалась повільніше, ніж у губерніях центральної Росії, а в ряді регіонів здійснювалась частково. Так, загальні суди були створені лише у Катеринославській, Полтавській, Таврійській і Херсонській губерніях. На Правобережжі спочатку, з 1871 р., створювались мирові суди, але мирові судді тут не вибиралися, а призначалися міністром юстиції. Тільки з 1880 р. почали діяти окружні суди і Київська судова палата.

Проведення судової реформи в Україні в часі фактично збіглося з проведенням контрреформи (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочинства й судоустрою, закладених в 1864 р.).

На Лівобережжі, замість інституту виборних мирових судів, створювалась складна система судових органів, низовими ланками якої були призначувані міністром юстиції земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією став повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ про пресу і політичні злочини. Нові правила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. За післяреформені роки було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.

На початку ХХ ст. судова система зазнала подальшого розвитку, збільшувалась кількість посадових осіб у судовій системі. В 1906 р. в умовах революційних подій було започатковано воєнно-польові суди. Пізніше, із початком першої світової війни, їхня діяльність була поновлена.

■ I •• • ТЛ • U •• • •••

Право на українських землях у складі Російської імперії..

На більшості українських земель, що перебували у складі Росії, до 40-х років ХІХ ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалось лише на території Слобідсько-Української губернії.

Спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління політика царизму передбачала поширення на українські території російської правової системи при використанні окремих місцевих особливостей. Для цього була використана кодифікація права, здійснена у першій половині ХІХ під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устрою Росії М. Сперанського. «Комісію для складання законів» очолив міністр народної освіти, т. в. о. міністра юстиції П. Завадовський (виходець із Стародубщини). Імператорським указом від 28 лютого 1804 р. на неї покладалося завдання систематизувати всі нормативні акти, чинні в Російській імперії, в тому числі й на українських землях.

Кодифікація права на Україні мала свої особливості, які пояснювалися різною історичною долею окремих територій. Так, групою правознавців, очолюваною А. Повстанським, на основі дослідження права Правобережжя, було упорядковано проект «Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі». Група під керівництвом Ф. Давидовича у «Зібранні малоросійських прав» (1807 р.) упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційного затвердження не отримали у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше «Зібрання малоросійських прав», як удалий збірник реально чинних норм цивільного права Лівобережжя, було частково включено до Зводу законів Російської імперії (1833 р.). Збірник складався з 3-х розділів: про особи, про зобов’язання, про майно (викладені у 5-ти книгах), котрі поділені на глави та параграфи. У процесі роботи із кодифікації українського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російською мовою Третій Литовський статут. На цьому під тиском реакційних сил роботи з кодифікації права були фактично призупинені.

Кодифікаційні роботи під керівництвом доктора права М. Балудянського (вихідець із закарпатських українців, у 1819-1821 рр., був першим ректором Петербурзького університету) продовжило створене в 1826 р. на основі попередньої комісії друге відділення „Власної Його Імператорської Величності Канцелярії”. В 1830 р. було видано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах,,яке в хронологічному порядку містило понад 50 тис. нормативних актів, починаючи з Соборного Уложення 1649 р. До збірника увійшли договірні статті між Україною і Росією, та інші акти, що визначали державно-правовий статус України..

Наступним результатом стало видання у 1832 р. Зводу законів Російської імперії в 15-ти томах, об’днаних у 8 книг. Основу його побудови становив характерний для передових західних концепцій, які ґрунтувалися на засадах римського права, поділ права на публічне й приватне.

У 1-3 томах Зводу містяться основні державні закони, губернські установлення, статуи про службу цивільну; в 4 - статути про повинності. 5-8 томи містяться статути про податки, мита тощо; в 9 -закони про стани про органи влади й управління, а також про повинності, податі, мита тощо. 10 том Зводу був цілком присвячений викладенню законів цивільних та межових. В 11 -12 томах містилися статути кредитний, торговельний, про промисловість та ін., в 13-14 томах - статути про громадське піклування, лікарський, про паспорти та біглих, про осіб, яких тримають під вартою та ін. Том 15 містив кримінальні закони.

Звід спряв галузевому формуванню права і цьому сенсі був класичним зразком систематизації законодавства. В 1835 році він набув чинності в Російський імперії, проте в Україні - лише в частині, яка регулювала державні й адміністративно-правові відносини. У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 р. на Правобережжя поширюється чинність Зводу в частині цивільного й кримінального права, у зв’зку з чим втратили чинність норми Литовського статуту. У 1842 р. вийшло друге, а 1857 р. - третє видання Зводу.

Протягом 1830-1833 рр. окрема група правознавців у складі другого відділення канцелярії, очолювана професором Харківського, Київського, а потім Московського університету І. Даниловичем, працювала над «Зводом місцевих законів західних губерній Російської імперії» (Правобережжя України і Білорусії). За змістом це був добре систематизований збірник матеріального (закони про стани, закони цивільні) й процесуального (закони про суд) права, який містив норми не лише місцевого, а й російського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але, оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

Серед джерел права цього часу також були Сільський судовий статут (виданий 1839 р.), який містив норми феодального цивільного,

кримінального й процесуального права, та Уложення про покарання кримінальні та виправні (набуло чинності 1846 р.), норми якого розширювало сферу застосування кримінальнго права та відображали каральну політику царизму.

Пореформений період характеризується застосуванням в Україні нового імперського законодавства. Велике значення мало запровадження Статутів від 20 листопада 1864 р.: 1) Установлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. У 1892 р. усі ці статути були офіційно приєднані до Зводу законів Російської імперії як 16-й том.

Наприкінці ХІХ ст. значна частина норм Зводу були доповнені та замінені новими.

В юридичній практиці з’являються галузі права: цивільне, кримінальне, судово-процесуальне.

Цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов’язальне право, спадкування, сімейне право, переважно містилися в Х томі Зводу. Деякі норми у ньому було змінено відповідно до селянської реформи. Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, остаточно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи розпочиналася з моменту її народження, а завершувалася у момент смерті. Разом із тим, існувало поняття й так званої «цивільної (юридичної) смерті», у випадках позбавлення судом усіх прав стану, постригу у ченці, безвісної відсутності особи у місті проживання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність особі закон надавав із досягнення нею 21 року, а до цього вона вважалася неповнолітньою. Дієздатність жінок була в деяких випадках обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, укладати договір особистого найму.

Поняття «право власності» вперше в російському законодавстві тлумачилось як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб’єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб. Інститут права власності містив також кваліфікацію об’єктів і суб’єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати простим фактичним передаванням, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Головним об’єктом права власності залишалась земля. Розвиток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності розширили сферу цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учасниками цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. Разом з тим, зберігалися пережиткові обмеження, перш за все, у сфері реалізації права власності селян на землю. Майже на всі угоди, пов’язані із землею, була потрібна згода селянської громади.

Зобов’язальному праву була присвячена велика кількість статей Зводу. Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов’язального характеру, передбачалися сила договору, припис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного правопорушення. Питання припинення зобов’язань цивільне право пов’язувало з їх виконанням, заміною зобов’язань, давністю, смертю сторони, закінченням строку, злиттям суб’єктів права тощо.

Основний зміст зобов’язального права визначали зобов’язання з договорів. Право регулювало загальні вимоги до змісту й форми договорів та його конкретних видів: купівлі-продажу, міни, постачання, наймання майна, особистого наймання, позики, доручення, підряду, страхування та ін. Визначалися засоби забезпечення виконання угод (завдаток, поручительство, неустойка, застава), норми відповідальності за порушення умов договору. Регулювались зобов’язальні відносини власників майна та фінансів у різних видах товариств (повному, на вірі, компанії).

Сімейне право детально регулювало відносини, що стосувалися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов’язковою умовою укладення шлюбу вважалася наявність свідомості і свобідної волі тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чоловіків - 18-80 років, для жінок - 16-80 років. Умовою, необхідною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі - згода їх начальства. Але недотримання цієї умови не тягло за собою недійсності шлюбу, як у попередніх випадках. Серед обставин, які обумовлювали недійсність шлюбу, були наявність спорідненості чи свояцтва, попереднє перебування православних у шлюбі тричі, різниця у віросповіданні та ін.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, надавало їм

особисті і майнові права й обов’язки. Так, дружина повинна була «коритися чоловікові своєму як главі сімейства», а чоловік - жити з дружиною «у злагоді, поважати, захищати», забезпечувати дружину «їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю». Шлюб не спричиняв спільного володіння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.

Успадкування передбачалось за законом і за заповітом. Предметом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло. Дочки при синах не діставали у спадок, а лише отримували частину майна. Для всіх дочок вона становила четвертину цілої спадщини. Тільки в материнському майні дочки діставали спадщину нарівні з синами. Успадкування за законом відбувалося в порядку близькості спорідненості. Першими успадковували родичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). За їх відсутності успадковували родичі бокових ліній: першої (брати і сестри спадкодавця та їхні діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували. Якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння без права розпорядження ним на свій розсуд.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної свободи. Він використовувався роботодавцями для нав’язування найманим працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалось фабрично-трудовим законодавством 80-90років. 1 червня 1882 р. було прийнято закон «Про малолітніх, працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах», який забороняв роботу дітей до 12-річного віку і встановлював обмеження щодо праці підлітків. Законами від 3 червня 1885 р. та 2 червня 1897 р. встановлювалась максимальна тривалість робочого дня в 11,5 годин, заборонялось використання праці жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, вводились обмеження щодо застосування штрафів.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії і Уложення про покарання кримінальні й виправні (затверджене у 1845 р., нові редакції 1866 р. і 1885 р.). Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо немає вказівки на це в законі. Під злочином розумілося діяння, яке посягає на «недоторканність прав влади верховної і встановлених нею влад або ж права і безпеку суспільства і приватних осіб». Проголошувався принцип вини у формі умислу або необережності. Кримінальні карні дії поділялися на злочини й провини. Найбільш небезпечними вважались політичні злочини (посягання на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виділення злочинів проти віри, притягнення дітей з 7- річного віку до кримінальної відповідальності (хоча підлітки до 17 років і не підлягали кримінальному покаранню).

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправних - від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основні (страта, ув’язнення та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо) До суворих видів покарань відносили: позбавлення усіх прав стану, що означало не тільки втрату всіх привілеїв, пов’язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували, тобто на лобі й щоках випалювали тавро «кат» (що означало каторжний). Тривалий час зберігались тілесні й болісні покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейовані стани, а, згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

Певна демократизація кримінального законодавства відбулась із затвердженням Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями 20 листопада 1864 р. і особливо його редакцій 1883 р. і 1885 р. Проти феодального Уложення про покарання Статут був досконалим нормативним актом, буржуазним за духом. Відповідальність передбачалася лише за ті проступки, перелік яких містився у Статуті і лише за наявності вини особи. Враховувались обставини, що зменшують або збільшують вину. Передбачалася можливість звільнення від покарання.

Як джерела кримінального права діяли також Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут про покарання (1886 р.), які були призначені для військовослужбовців, але в умовах воєнного часу широко застосовувались і до цивільних осіб. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений і в 1903 р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою «Кримінальне уложення», який базувався на принципах буржуазного права. Але в умовах революційних подій набули чинності лише деякі його глави, що встановлювали відповідальність за злочини проти особи імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Посилення репресивної політики царизму спричинило виникнення адміністративного законодавства. Центральне місце в системі

адміністративного законодавства належало «Положенню про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою» (1881 р.), яке надало губернаторам право застосовувати такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув’язнення в тюрму або фортецю. На початку ХХ ст. адміністративне законодавство спрямовувалось на обмеження громадянських свобод, дарованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, товариства, зібрання (1905 р., 1906 р.), забороняли публікації, діяльність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винуваті в організації страйків притягалися до кримінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р., воно відокремилось у самостійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат.- припущення) невинуватості, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинуватою доти, поки її винуватість не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Досягненням кримінально-процесуального права була регламентація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду;

4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалась можливість перегляду вироку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався за спрощеним порядком. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не більш як 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з подання позовного прохання встановленої форми, до якого додавалися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відповідача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спростування відповідача.

Судове засідання складалося з викладення суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалась за внутрішнім переконанням суддів. Рішення у справі оголошувалось судом спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім у призначені строки - в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

До Зводу законів були перенесені найбільш живучі на українських землях цивільно-процесуальні норми (трирічний строк позовної давності про шкоди і збитки з нерухомостей, тоді як у Росії він становив 10 років тощо).

Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, на Північній Буковині та Закарпатті

У ХІХ ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовенство. У другій половині століття виші щаблі в суспільстві займають також представники австро-німецького торгово-промислового капіталу, які у хижацький спосіб вивозили багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Галичині), румунські (на Буковині), угорські (на Закарпатті) поміщики займали найбільш привілейоване становище. Вони урізували селянські наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовиська, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства становив 1051 акр землі, тоді як селянського - 14 акрів (1 акр дорівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило майже 90% західноукраїнського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р.- в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85% прибутку селянських господарств. На Буковині, хоча особиста залежність кріпаків була скасована ще у 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишались усі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х роках ХІХ ст. селяни-кріпаки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю.

У результаті революційних подій 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861 р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Селяни мали компенсувати поміщикам 20-кратну вартість всіх річних повинностей. Вони підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, повинні були утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами, і селянин мав платити за заготівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів (права користування чужим майном) селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувались у 1848-1881 рр., поміщики виграли 30 тис. Після аграрної реформи 42% селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників.

Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни змушені були емігрувати до США, Бразилії, Канади та інших західних країн. У зв’язку з поширенням капіталістичних відносин на селі все більше застосовується система вільного найму, з’являються сільськогосподарські робітники.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні), проживало близько 10% населення. Переважну більшість заможних городян становили іноземці. Українці навіть у містах Східної Галичини становили 25-30%. Станом на 1900 р. лише 14% міського населення розмовляло українською мовою. У Галичині міста набули польського характеру, на Закарпатті - австро-угорського, на Буковині - австро-румунського. Прикметою капіталістичного розвитку міст став розвиток промисловості. Особливістю цього процесу було розорення дрібних місцевих підприємств унаслідок зовнішньої конкуренції, яка значно посилилась з появою залізниці. Великі підприємства, головним чином, зосереджувалися на лісообробці, розвитку якої сприяла гостра потреба у будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. Швидкими темпами розвивалися у 1870-1880 рр. нафтові промисли в районі Дрогобича й Борислава, які давали близько 5% світового видобутку нафти. В 1901 р. в Галичині була створена спілка фабрикантів.

Зростали лави повністю або частково зайнятих робітників, яких у 1902 р. налічувалося 230 тисяч. Найбільш експлуатовані робітники походили з розорених українських селян та ремісників. Вони отримували найнижчу заробітну плату, працюючи по 12-16 годин на день, тоді як австрійський закон 1885 р. визначав тривалість робочого дня у межах 11 годин. Але основна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. Цей сектор цілком опанували євреї, які в східних містах становили 40-45%, а в деяких містах, наприклад, у Бродах - 70% мешканців.

На західноукраїнських землях діяла австрійська система влади й управління. Абсолютна влада належала імператору (цісареві), який здійснював вище управління за допомогою численних установ (придворних рад, канцлерств, управлінь). Основним органом австрійської влади у Галичині («Галіції й Лодомерії») було губернське присутствіє на чолі з губернатором, який призначався імператором виключно з числа австрійців.

Відповідно до цісарського патенту (наказу) від 3 квітня 1817 р., Галіції надавалась так звана станова конституція і щорічно скликався сейм, у якому засідали представники магнатів, лицарів та м. Львова. Головував у сеймі губернатор, як виконавчий орган сейму діяв комітет у складі семи

депутатів, кандидатури яких затверджувались імператором. Компетенція сейму була обмеженою, він відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо. За своєю сутністю ця станова установа слугувала декорації абсолютистських порядків.

На початку ХІХ ст. територія Галичини поділялася на 18 циркулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина.

В результаті реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини було поділено на 74 повіти (у деяких районах - староства) на чолі із старостами, яких призначав імператор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн населенням Г аличини.

У сільських місцевостях політичну владу здійснювали власники землеволодінь через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично вони слугували поміщикам, від яких отримували матеріальне забезпечення. Це були «всесильні сільські сатрапи», із широкими адміністративно-поліцейськими повноваженнями і, навіть, з правом застосування тілесних покарань. Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами.

Закарпаття входило до Угорського королівства і поділялося в адміністративно-територіальному відношенні на 4 жупи, якими управляли призначувані королем чиновники - жупани. Жупи поділялися на комітати з комітатськими правліннями. В селах управління здійснювали старости, яких призначали феодали. На Закарпатті існували й територіально-економічні одиниці - домінії (землі з містами і селами), що належали феодалові, церкві чи державі.

У 1848 р. під тиском революційного руху цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав австрійський парламент, скасував кріпацтво. Була дозволена діяльність своєрідного тимчасового національного уряду - Головноїруськоїради у Львові.

Однак у березні 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» нову антидемократичну конституцію, яка відновила централізовану державу. Цісарським патентом від 29 вересня 1850 р. для Галичини, як і для інших провінцій, установлювалась крайова конституція, яка передбачала поділ краю на три округи і створення трьох окружних сеймів. Округи мали створюватись з урахуванням національного складу населення: Краківський - польського, Львівський - польського й українського, Станіславський - українського. Як відомо, це була невдала спроба згладити соціальні протиріччя й національні суперечки. Патентом від 31 грудня 1851 р. загальнодержавна конституція і крайові конституції скасовувались і поновлювалась необмежена влада імператора. За допомогою «жандарма Європи» царя Миколи І політичну систему Австрійської імперії, за незначними змінами, було збережено.

Спробою зберегти імперію була угода 1867 р. про унію Австрії та Угорщини. Глава дуалістичної монархії Франц-Йосиф одночасно був імператором Австрії і королем Угорщини. Разом з угодою австрійський парламент (рейхсрат) прийняв конституцію, яка діяла, в тому числі й на українських землях, до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена дія конституції 1848 р. Для обговорення питань загальнодержавного значення щорічно почергово у Відні й Будапешті скликалися так звані «Делегації» по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Від Г аличини делегувалося 7 представників (6 поляків і 1 українець).

Крім того, в імперії діяв парламент, рішення якого мали затверджуватись імператором. Рейхсрат складався з палати панів - призначуваних імператором представників найвпливовіших дворянських родин та духовенства і палати депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. куріальною системою. Тому у рейхсраті переважали великі власники та торгово-промислова буржуазія австрійської і польської національностей. Українців же, які становили 13% населення Австрії, у верхній палаті було чотири (із 170 осіб), у палаті депутатів 1879 р.- три (з 353), а 1897 р.- 11 (з 425).

Проголошення деяких демократичних інститутів було вимушеним заходом, який суттєво не вплинув на панування феодальних верств у державі.

У післяреволюційний період замість губернського правління у Галичині встановлювалося одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-територіальною одиницею,- правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані центральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлінням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу у сеймах поміщиків і буржуазії у галицькому сеймі польської, а у буковинському - румунської національності. Представництво українців у крайових сеймах становило близько 10% депутатів.

Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.) затверджувались повітові громади (гміни), в яких створювались керівні органи - повітові ради і виконавчі органи - повітові комітети на чолі з повітовими старостами. Повітові старости вступали на посади лише після затвердження імператором. Старости мали дуже широкі адміністративно- господарські повноваження. Для підтримання громадського спокою, придушення будь-яких невдоволень правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію і військові частини.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські і сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомістрами в містах і війтами в селах. За реформою міського самоврядування 33 містам імперії, в тому числі Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно із статутом Львова від 14 жовтня 1870 р., міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом.

У першій половині ХІХ ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів було створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди проголошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р., на західноукраїнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегіальний вищий крайовий суд у Львові, дія якого поширювалась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які передбачалося тюремне ув’язнення на строк не менш як 5 років, створювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяжних щорічно складалися відповідними адміністраціями з урахуванням установлених цензів (майнового, освітнього, вікового).

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних, існували й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, який розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі - третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У процесі судових реформ у 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генеральний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада старшого прокурора, а при окружних судах - посада державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій державних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова прокуратура, призначенням якої був захист фінансових інтересів держави.

Адвокатура у Галичині була заснована ще у 1781 р. і діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала Президія адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на

австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 р., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спочатку був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерелами були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відносин римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місцеве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладались загальні положення про цивільний закон, та три частини, що містили положення про особисті, майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскільки він зберігав елементи феодального і канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів) цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть - декілька років після включення у 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності з 1796 р. у Західній, а з 1807 р. і в Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому тривала робота над його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий Цивільно-процесуальний кодекс (1895р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності і, порівняно з попереднім, прискорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 р.) також наприкінці ХѴІІІ ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини, за «порушення громадського спокою». Головним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалась смертна кара, але у більшості випадків імператор, щоб піднести популярність абсолютизму, у порядку помилування замінював смертні вироки на позбавлення волі.

Новий Кримінальний кодекс 1852р. поділявся на дві частини: про злочини й проступки. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за проступки - грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 р.), заборону проживати в даній місцевості тощо. У подальшому в кодекс неодноразово вносились доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відповідальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовічним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демократичним нормам судочинства. У 1873 р. був затверджений новий Кримінально- процесуальний кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності і гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

* * *

Отже, у ХІХ - на початку ХХ ст. державний лад і право на українських землях визначалися спільними для Росії й Австро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав у кризі феодально-кріпосницьких відносин і проведенні буржуазних реформ. Відбулися суттєві зміни в суспільно- політичному ладі України, перш за все у правовому становищі селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права. В умовах розвитку промисловості поява буржуазії та найманих працівників - пролетарів привели до зміни в соціальній структурі міст. На українських землях у складі Російської імперії унаслідок реформ 60-70-х років створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система і буржуазно- демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями й певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Подібні процеси були характерними й на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні тенденції у розвитку правової системи. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного на Україні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського та адміністративно-поліцейського законодавства. Аналогічно в Австро- Угорщині було створено нові кодекси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських землях.

Революційні події у Росії 1905-1907 рр., перша світова війна помітно вплинули на розвиток державно-правових інститутів. Царизм був змушений дещо змінити форму правління, проголосити, щоправда, обмежені, права й свободи. Однак це не змогло врятувати імперію від глибокої революційної кризи.

Царський уряд і уряд Австро-Угорщини ігнорували прагнення народу України до самовизначення та національного відродження. Але ідеї української державності знайшли подальший розвиток у національнокультурному русі, діяльності українських політичних партій.

Завдання для самостійноїроботи

1. Складіть схему суспільного ладу на українських землях у складі Російської імперії. З’ясуйте якими факторами зумовлювалися зміни у суспільному устрої на українських землях та розкрийте сутність цих змін. Прочитайте текст циркуляра міністра внутрішніх справ Валуева від 18 липня 1863 р. про заборону української мови (додається). До яких заходів вдавася царат у боротьбі з українським суспільством?

2. Охарактеризуйте правовий статус дворянства, в яке протягом другої половини ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. оформилась козацька старшина й шляхта. Поясніть, поширенням яких загальноросійських актів на українські землі та якими актами царської влади, що прямо адресувалися панівній верстві України, відбувалося зрівняння у правах української старшини й шляхти з російським дворянством.

3. Проаналізуйте процес виникнення та розвитку на українських землях буржуазії. Розкрийте соціальну базу формування буржуазного стану. З’ясуйте, які особливості мав процес формування буржуазії в Україні.

4. З’ясуйте, на які категорії поділялося міське населення. Охарактеризуйте соціально-правове становище міської верхівки. Проаналізуйте, що спричинило значне зростання кількісного складу купецтва, збільшення торгових капіталів, та як це відбилося на його правовому становищі та особливостях гільдійсько-купецького корпоративного устрою. Розкрийте соціально-правове становище найчисленнішої групи міського населення - міщанства.

5. Встановіть, коли з’явилися в містах України у якості нової соціальної групи робітні люди; розкрийте соціальні ознаки цієї верстви міського населення та поясніть, що було основним джерелом їхнього існування. З’ясуйте, в який період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, та в яких регіонах цей процес відбувався найбільш інтенсивно. Поясніть, в якому становищі знаходились робітники через відсутність фабричного законодавства. Коли вперше під впливом страйків

робітників царський уряд був змушений вдатися до видання законодавчих актів, що регулювали трудові відносини?

6. Зробіть порівняльний аналіз соціально-правового становища кріпосних та державних селян у першій половині ХІХ ст. Поясніть причини скасування кріпацтва Маніфестом Олександра ІІ від 19 лютого 1861 р. про звільнення селян (додається) та здійсніть власний аналіз змісту цього документу. На основі власного аналізу наведеного до теми текстів із Маніфесту та Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності (додається) з’ясуйте, в чому полягала половинчатість селянської реформи 1861 р.?

7. Розкрийте, сутність та зміст селянської реформи 1861 р. Поясніть, який характер мало запроваджене в ході цієї реформи сільське й волосне самоврядування. Яке призначення мав інститут мирових посередників, та на які органи після скасування в 1874 р. цього інституту покладалися дані функції?

8. Складіть порівняльну схему органів управління, що діяли на українських землях до реформ та в пореформений період. З’ясуйте, які зміни в систему управління внесли реформи 60-70 рр. ХІХ ст.

9. Ознайомтеся з наведеними до теми уривками з Положення від 1 січня 1864 р. про земські установи та Городового положення від 16 червня 1870 р. Розкрийте зміст земської (1864 р.) і міської (1870 р.) реформ та особливості їх проведення в Україні. Які ще реформи, окрім названих, були проведені в 60-80 роках, в чому полягає їх сутність?

10. Складіть схему судових установ до і після судової реформи 1864 р. Розкрийте причини та сутність судової реформи 1864 р. Проаналізуйте наведені до теми витяги з Устрою судових установлень та Статуту карного судочинства 1864 р. Розкрийте юрисдикцію, порядок створення й діяльності мирових судів, окружних судів та судових палат, повноваження та значення інституту присяжних засідателів. Охарактеризуйте функції запровадженої судовими статутами 1864 р. адвокатури. Поясніть, в чому полягала різниця між присяжними повіреними та приватними повіреними. Розкрийте характерні особливості проведення судової реформи на Правобережжі та Лівобережжі України.

11. Ознайомтеся з уривком царського Маніфесту про удосконалення державного порядку від 17 жовтня 1905 р., що додається до теми. Охарактеризуйте процес буржуазно- демократичних перетворень, до яких царизм змушений був удатися на початку ХХ ст. унаслідок революційних подій 19051907 рр.

12. Розкрийте зміст кодифікації права першої половини ХІХ ст. Охарактеризуйте джерела права, що діяли на українських землях у складі Російської імперії.

13. Прочитайте витяги із Зібрання малоросійських прав 1807 р. та Зводу законів цивільних (додаються). Охарактеризуйте процес розвитку цивільного та родинного права на українських землях у складі Російської імперії.

14. Розкрийте процес розвитку кримінального права на українських землях у складі Російської імперії. Проаналізуйте витяги зі Статуту карного судочинства 1864 р. та Положення про покарання кримінальне і виправне 1885 р., що додаються до теми. Розкрийте процес еволюції основних інститутів кримінального права, його характерні буржуазно-демократичні риси та з’ясуйте, які пережитки феодального права воно зберігало. Проаналізуйте, на які види поділялися злочини та розкрийте їх склад.

15. Охарактеризуйте еволюцію кримінально-правового інституту покарання. Розкрийте, в чому проявлявся процес гуманізації покарання та які феодальні риси зберігалися в інституті покарання. З’ясуйте, які встановлювалися види покарань кримінальних і виправних. Проаналізуйте причини та наслідки посилення кримінальної репресії царизму на початку ХХ століття.

16. Розкрийте характерні риси процесуального права на українських землях у складі Російської імперії.

17. Складіть схему суспільного устрою на українських землях у складі Австро-Угорської імперії. Ознайомтеся витягом зі статті «Хлопська нужда», про злиденне життя галицьких селян та уривками зі статей “Бориславська катастрофа” та “Визиск робітників”, в яких наводяться конкретні приклади жорстокої експлуатації робітників (додаються).

18. Складіть порівняльну схему місцевого управління з урахуванням змін у політичному ладі й адміністративно- територіальному поділі західноукраїнських земель до і після революції.

19. Складіть схему судової системи на українських землях у складі Австро-Угорської імперії. Поясніть порядок створення та призначення судів присяжних при окружних судах. Які існували спеціалізовані суди? Розкрийте призначення та функції прокуратури й адвокатури на українських землях у складі Австро-Угорщини.

20.Охарактеризуйте джерела права на українських землях у складі Австро-Угорської імперії.

21. Проаналізуйте наведені до теми витяги з Австрійського Цивільного кодексу 1811 р. (додаються), що діяв на галицькій території. Охарактеризуйте риси цивільного права й цивільного процесуального права на українських землях у складі Австро-

Угорської імперії.

22. Розкрийте риси кримінального права й кримінально-

процесуального права на українських землях у складі Австро- Угорської імперії.