Короткі висновки

1. Аналіз правової системи Великого князівства Литовського показує, що право Литовсько-руської держави базувалося в основному на місцевому звичаєвому і писаному праві. Найважливіші джерела права, що діяли на українських землях ВКЛ в залежності від форми, порядку видання і суб'єкта, від якого вони виходили, можна поділити на кілька груп.

2. Важливою складовою системи джерел права у Великому князівстві Литовському була законодавча діяльність станово-представницьких органів влади. Законними вважалися усі акти, прийняті Пани-радою за участю великого князя або навіть без нього, а також сеймом без участі великого князя. Сеймові постанови як поточне законодавство називалися ухвалами, статутами або конституціями. Адміністративні та судові акти оформлялися у вигляді вироків, декретів, відповідей господаря або листів чи грамот. Чіткого розмежування між цими актами не було.

3. Було вироблено чіткий порядок прийняття закону: підготовка проекту (готувався

юристами-практиками), обговорення (усі учасники сейму мали право

висловлювати свою думку), обнародування закону (на спеціально скликаних повітовими старостами місцевих сеймиках).

4. Впродовж XV - першої половини XVI ст. у Литовсько-руській державі чітко визначилася чинність законодавчого акту в просторі. Окремі з законів мали силу не на території усієї держави, а тільки на території окремих областей. Окрім розмежування чинності закону в просторі, праву (як і судоустрою) цього періоду було властиво поняття чинності закону щодо окремих категорій осіб. У цьому відношенні його норми можна кваліфікувати як корпоративні. Відособленим було право соціальних (шляхта, духовенство, міщани, до певної міри, селяни) та окремих національних (євреї, вірмени, татари) груп населення.

5. Найвизначнішим результатом процесу систематизації правових норм у Литовсько- руській державі стали Статути Великого князівства Литовського.

6. Правове регулювання цивільно-правових відносин в Україні часу ВКЛ будувалося на основі нерівної правоздатності суб'єктів правовідносин. Повноваження суб ’єктів обумовлювалися становою та релігійною належністю, залежали від правового становища колективу (юридичної особи) і становища особи в суспільстві чи в сім 'ї. Основу регулювання цивільно-правових відносин складали норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) та зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.

7. Поняття злочину у праві Литовсько-руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди, згодом (з другої половини XV ст.) трактувався як проступок. Суб 'єктом злочину могли бути як окремі особи, винні у вчиненні злочину, так і групи осіб, відповідальні за чужу провину. Від кримінальної відповідальності звільнялися божевільні і особи, які не досягли визначеного віку. Якщо у діях особи не було умислу чи необережності, то кримінальне покарання не застосовувалося. Обставинами, що звільняли від кримінальної відповідальності були необхідна оборона і крайня необхідність. Було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності (1566). При кримінально-правовому регулюванні на українських землях ВКЛ чітко розрізнялися як стадії злочинної діяльності - намір, підготовка до злочину і замах. Види злочинів поділялись в залежності від об'єктів злочинного посягання та способу порушення справ у суді. Основними цілями покарання були залякування, відшкодування заподіяної шкоди, відплата. Питання про покарання осіб, які винні в убивстві, вирішувалося неоднаково - у відповідності до класової і станової належності як потерпілого, так і злочинця.

8. Судочинство на українських землях Великого князівства Литовського в своїх основних рисах мало в чому відрізнялося від судочинства в Києво-руській державі. Воно характеризувалося суворим формалізмом, і здійснювалося усно й відкрито з дотриманням певних процесуальних обрядів. Було єдиним як для цивільних, так і для кримінальних справ. Весь процес мав позовний (звинувачувальний) характер Сторонам судового процесу на загал надавались досить широкі процесуальні права. Реальний обсяг прав кожної із сторін залежав від її станового і майнового становища. Представниками сторін в суді могли виступати професійні адвокати (за Статутом 1529 року - “прокуратори”). Ними могли бути тільки ті з шляхтичів, які знали місцеве право. У ході судового процесу сторони доводили свою правоту за допомогою доказів: власне визнання; документальні свідчення; речові докази, присяга і свідки. На всіх етапах розвитку судового процесу в Литовсько-руській державі значну роль відігравало українське звичаєве (копне) право. Правові звичаї у судовому процесі зберігали своє значення й після появи Литовських Статутів.

9. Огляд правової системи схиляє до висновку про те, що рівень розвитку права і його систематизації в Литовській державі не поступався правовим системам країн Західної Європи, а по багатьох правових інститутах значно їх випереджував. Право цієї доби на українських землях було більш гуманним, порівняно з багатьма країнами тогочасної Західної Європи. Ідеї гуманізму позначилися у неприйнятті смертної кари щодо вагітних жінок, дітей і підлітків до 16 років, встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, відсутності таврування злочинців, більш високій відповідальності за злочини проти жінок, порівняно невеликих термінах тюремного ув’язнення.

10. Порівняльний аспект литовсько-руської і московської правових систем (вчені “школи західно-руського права”) вказує на пріоритетне значення об’єкту захисту прав особи (на противагу правам держави - в московському праві); широку участь населення в державному житті Литовсько-руської держави. Відзначається (Т.Бондарук), що українське право доби ВКЛ було генетично пов’язане з попереднім правом Київської Русі і наступним правом України - Гетьманщини.