Короткі висновки

1. Велике значення для судової практики на українських землях мало звичаєве право Запорозької Січі. Воно становило основу звичаєвого права тогочасної України. Будучи своєрідним інструментом військово-адміністративної влади, звичаєве право Запорозької Січі відігравало визначну роль в житті українського народу.

2. Суттєві переміни у суспільному ладі, викликані Національною революцією, відповідно позначилися на праві як регуляторі суспільних відносин. Найсуттєвішим її внеском у правову систему стала зміна соціальної сутності права. Кардинально змінилася соціальна свідомість народних мас щодо понять “справедливість”, “моральність”, “добро”, “зло” і т. ін. У праві появляються нові норми. Це стосувалось питань земельної власності й володіння, станової належності, козацького самоврядування, обсягу послушенства селян. У період національно-визвольної революції зростає вплив “козацького права”, яке регулює широке коло відносин, насамперед полково-сотенну систему управління.

3. У період після Хмельниччини в Україні-Гетьманщині склалася досить строката система джерел права. Чинними залишались “давні права”, під якими розумілися не якісь конкретні правові акти, а уся колишня (часу Речі Посполитої) правова система. За походженням усі джерела права у Козацько-гетьманській державі можна розділити на декілька видів. Чільне місце серед них належало звичаєвому праву - “козацькому” і “церковному”, а також законодавству попереднього польсько-литовського періоду. Найголовнішим серед якого був Литовський Статут 1588 року й численні збірки магдебурзького права. Великого значення у врегулюванні суспільних відносин набувають акти автономної влади в Україні. Поступово поширюється в Україну (спочатку в окремих регіонах, а згодом і по всій території) і російське царське законодавство.

4. Автономію правового життя України і своєрідність її правового укладу в період до кінця XVIII ст. передусім визначала теза про збереження “давніх прав і вольностей ”, або “попередніх прав, ” що неодноразово підтверджувалася центральною російською владою. Формула нерушимості “малоросійських прав” була загальним правилом гетьманських договірних статей другої половини XVII - початку XVIII століть.

5. В основі кодифікаційних робіт в Україні XVIII століття лежали зміни у соціально-економічних та політичних відносинах. Безпосередній вплив на кодифікацію українського права в цей період мала внутрішня політика російської самодержавної влади. Першорядне значення для історії українського права має кодекс “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743). Не будучи офіційно затвердженими де-юре, норми кодексу були де-факто чинними в тогочасній Україні. Кодифікація українського права XVIII ст. засвідчує, що українське право та українська науково- юридична техніка в тому часі були набагато розвинутішими в порівнянні з російським правом і російською юридичною технікою.

6. Право в Гетьманщині використовувалося насамперед для закріплення інтересів привілейованого стану тогочасного суспільства - козацтва і козацької старшини. Остання домагалася створення на міцній правовій основі централізованої системи підпорядкування, поширення й закріплення за собою володіння земельною власністю та права на працю селян. Це робилося під виглядом відновлення “давніх прав і вольностей”. Колізія у розвитку права Гетьманщини полягала у тому, що представники різних станів і соціальних груп при застосуванні формули “давніх”, “стародавніх” прав, неоднаково їх розуміючи, переслідували власні інтереси. Так, українська шляхта і старшина під колишніми правами розуміли юридичний статус польських панів до 1648 року, що головно базувався на Литовському статуті та збірниках Магдебурзького права, які не завжди узгоджувалися між собою.

7. Головні інститути цивільно-правового регулювання у Гетьманщині мали для свого часу високий рівень розвитку. Значна увага приділялася регулюванню поземельних відносин, основи тодішнього існування суспільства. За допомогою інститутів права власності й володіння, сервітутного права, регулювалися і удосконалювалися економічні відносини тогочасної України. Ефективним засобом регулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин були інститути зобов’язального права. Сімейно-шлюбні відносини більшою мірою перебували під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Вони насамперед стосувалися врегулювання майнових питань між подружжям і дітьми. Високий рівень регулювання спадкового права свідчить про такий же рівень розвитку соціально-економічних відносин в гетьманській Україні.

8. Важливою рисою кримінального права Гетьманщини був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватною справою. Суд карав злочинця залежно від волі потерпілого, а при відсутності останнього - залежно від вимог його родичів. Під злочином розумілися усі дії, що спричиняли шкоду і завдавали збитків як окремій особі, так і державі. У поглядах на злочин і покарання виходили з релігійних догм: злочин трактувався як непослух і відступ від Божих законів, а тому покарання розумілося як відплата за гріх перед Богом. Пріоритетними у практиці судів були злочини проти релігії і церкви та держави. В українському кримінальному праві гетьманської доби з’являються цілком нові поняття, пов’язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: замаху на злочин; розрізнення головного злочинця і співучасників; рецидиву злочину; наявність обставин, що виключають або зменшують покарання. Українське право Гетьманщини пропонувало заходи по запобіганню злочинам, стоїть на сторожі особистої свободи й честі особи.

9. Тогочасний український судовий процес вважався виключно особистою справою сторін, щоправда, з підпорядкуванням їх провідній ролі суду. До початку XVIII ст. судочинство велося усно, українською народною мовою. Процес був гласним і відкритим. Згодом запроваджується замість усного, канцелярське судочинство. Передбачалося подання за встановленою формою чолобитної, вводився закритий допит, а в разі потреби і суд проводили закрито. Законодавство старанно урегулювало систему доказів та усі стадії судового процесу: позов, попереднє слідство (слідчі дії позивача- потерпілого й суду), судові розгляд й постанови. До XVIII ст. зберігався єдиний (для кримінальних і цивільних правопорушень) порядок провадження справ у суді. Згодом намітилася тенденція до проведення різниці між процесом у т. зв. Розправочних, тобто цивільних і кримінальних справах. Якщо у перших панував принцип змагального, то в кримінальних справах - слідчого або інквізаційного процесу.

10. Наявність різних розробок правових збірок, нормативні акти гетьманської влади свідчить про високий рівень правової освіти, розвиток правових ідей в козацькій Україні, високу правову культуру українського народу і такий ж рівень правової свідомості українців.