Джерела права України-Гетьманщини

Джерела права в Україні-Гетьманщині можна умовно поділити на п’ять основних груп: 1) звичаєве право, 2) система “попередніх прав”, 3) акти української (гетьманської) автономної влади, 4) російське царське законодавство та 5) нормативі акти церковного права.

Звичаєве право серед джерел права на українських землях періоду Гетьманщини займало досить помітне місце. Воно виникає та оформляється у ході еволюції господарчо- побутових відносин людей і опиралося на загальноприйняті "давні” норми поведінки (звичаї), вироблені за різноманітних обставин. Показовими у цьому відношенні були неписані "права і звичаї” Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими державною владою, фактично урегульовували усе внутрішнє життя січовиків. Козаки не мали писаних законів, вони діяли на підставі “стародавніх військових звичаїв, словесного права і здорового глузду” (Д.Яворницький). Сукупність правових звичаїв як правил, обов'язкових до виконання нарівні із законом (в разі їх порушення - обов'язкового покарання, схожого з вироком законодавчих органів), що виникли в Запорозькій Січі, і встановлювалися у сфері козацтва в науці дістали назву “козацького права”. Об’єктом “козацького права” була організація козацького самоврядування, порядок судового устрою і судочинства, окремі питання ведення військових дій тощо. Джерелами звичаєвого права запорожців були трансформовані норми давньоруського права, а також запозичення з традицій і правових норм сусідніх народів. Характерною рисою його вжитку була усна форма. Хоча в останні роки існування Запорозької Січі окремі норми звичаєвого права починають фіксуватися і в письмовій формі.

Норми звичаєвого права в Запорозькій Січі за своїм змістом умовно поділяють (І Грозовський) на дві частини: “право публічне ” і “право приватне ”

Публічне право запорозьких козаків - це своєрідний військовий статут, який регулював найважливіші суспільні відносини запорозької громади: військово- адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади і управління), воєнні справи, порядок володіння і користування землею, угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, встановлював відповідальність за злочини та ін.

За часів існування Запорозької Січі найбільший розвиток дістали норми “публічного права”, які становили основу козацького права. Виникнення та функціонування норм “приватного права” у запорожців було пов”язане з наявністю приватної власності козаків на частку здобичі після військового походу, полювання чи рибної ловлі. Протягом XVI-XVII ст. вони були малорозвинені, лише у XVIII ст. “приватне право” набуло розвитку, але в основному на території Запорозьких Вольностей, тобто за межами Січі.

Національна революція середини XVII ст. сприяла значному поширенню козацького звичаєвого права. Його норми охоплювали усі без винятку верстви населення, впливали на становлення прав і обов”язків громадян, проникали у важливі сфери суспільного життя, особливо у адміністративну, кримінально-правову і судову. Г етьмани, старшинська адміністрація, суди у своїй практичній діяльності широко використовували норми запорозького звичаєвого права.

У період Гетьманщини в Україні існувало також так зване церковне звичаєве право (О.Гуржій). Його норми регулювали правила поведінки, які не набули законодавчого затвердження в “офіційних” церковних збірниках, але яких, обов’язково дотримувалися у житті люди, побоючись “кари і гніву Господнього”. Норми церковного звичаєвого права фактично ставали законом при вирішені таких церковно-практичних питань, як загальноприйнята тодішня поведінка в церкві при богослужінні, займанщина (довільна заїмка земель), застосовуване монастирем “звикле послушенство” підданих духовним феодалам, повага до влади (“вся влада від Бога”) тощо. Ці норми протягом тривалого часу підтримували лише “звички”, що мали важливе значення в церковно-юридичній практиці. На жаль, в науці невідоме докладне зібрання українських церковних звичаїв у нашій духовній літературі.

У першій половині XVIII ст.

Статуту порушувалися права селян, міщан, родових козаків і цілих громад на володіння землею чи “вільними” степами, лісами, озерами. Проте вітчизняні вчені (А.Ткач, а нещодавно - Ю. Гошко) на підставі архівних матеріалів незаперечно доводять, що норми звичаєвого права в Україні, зокрема у врегулюванні цивільно-правових відносин, застосовувалися і в другій половині XVIII, і навіть у ХІХ століттях. На думку дослідників (С. Шелухін), за звичаєвим правом у Наддніпрянській Україні позаминулого століття жило 90% українців.

“Попередні права”. Національна революція українців середини XVII ст. формально не скасувала писані й функціонуючі нормативні акти права попереднього державного періоду: Литовський Статут 1588 року, збірники магдебурзького права - “Саксонське Дзеркало”, “Порядок прав гражданських” тощо. Деякий час на них майже не посилалися, а тому вони фактично не діяли. Проте в судових процесах другої половини

XVII - XVIII століття (і навіть пізніше) на ці джерела усе частіше стали посилатися при вирішенні багатьох життєво важливих питань, навіть безпосередньо брали до уваги їх положення. Поступово вони визначилися як обов’язкові в більшості офіційних документів. Законність таких джерел права неодноразово підтверджувалася універсалами українських гетьманів.

Найбільш визначним із джерел цієї групи був Статут Великого князівства Литовського редакції 1588 року як найбільш досконалий з правничого боку і технічно відпрацьований. Старшинська адміністрація прямо пов’язувала цей звід нормативних актів з власним “попереднім” правом, зокрема, вбачала у ньому витоки з “Руської Правди”.

XVIII століття. Литовський Статут мав неоднакове значення для населення різних українських регіонів: він ширше застосовувався на Правобережжі, Гетьманщині, менше - на Слобожанщині.

Досить часто в українському судочинстві застосовувалися положення магдебурзького права. Під ним розумілися усі нормативні акти, що стосувалися самоврядування міст. У період Гетьманщини, як і раніше, судова практика в ратушних містах базувалася не на використанні німецьких збірок права, а здебільшого на їх переробках в перекладах на польську чи латинь. Діяли збірники у польському перекладі Павла Щербича під загальними назвами “Саксон”, Бартолемея Троїцького - “Порядок” (складався з восьми невеликих збірок-переробок, “екстрактів”, додатків, а також окремих актів переважно цивільно-правового характеру), Самуїла Кушевича - “Право хелмінське (цивільне)”. У цих та інших чинних в той час збірниках, що були укладені впродовж 80- років XVI - середини XVII століть, містилися норми державного, адміністративного, цивільного, кримінального і процесуального права. У першій половині XVIII ст. з метою полегшення робити юристів-практиків додатково створюються “Короткий покажчик магдебурзького права” за книгою “Порядок” і збірник під своєрідною назвою: “Кратко виписано з прав молороссийских книг “Порядка”, с артикулов права магдебурського, права цесарського с означением, какое в тех правах за вину положено наказание и казнь на каких именно значит страницах ”

Дослідники (О.Гуржій) зазначають, що функціонування магдебурзького права в гетьманській Україні мало свої особливості.

На характер й обсяг застосування магдебургії на місцях свій відбиток накладали тогочасні політичні і соціальні реалії життя. В Україні, порівняно із Західною Європою, були іншими організація магістратів, рівень самоврядування міст. Це зумовлювало територіальні особливості у застосуванні магдебурзького права в Україні. Найбільше рис виборності мало магдебурзьке право у Гетьманщині, де його нормами, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські, але й полкові суди. На Гетьманщині магістратські суди, усупереч положень “Саксона” і “Порядка”, зосереджувалися не тільки в руках війта і лавників. У процес судочинства залучалися інші міські чиновники. Формально всі магістрати вважалися незалежними від юрисдикції полкових судів, а підпорядковувалися безпосередньо генеральному військовому, куди в разі потреби і направлялися апеляції на рішення перших. На Слобожанщині постійний тиск російського законодавства звів до мінімуму застосування в краї норм магдебурзького права. З кінця XVIII століття магдебургія взагалі втратила на українських землях своє значення. Збірники магдебурзького та його різновиду хелмінського права використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права України XVIII i XIX століть.

Джерела права автономної (гетьманської) влади. Важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні-Гетьманщині відігравали договірні (гетьманські) статті, що підписувалися гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками, з другого. В цих документах визначалося не тільки державно-правове становище України у складі Росії, але й фіксувалися найважливіші проблеми внутрішнього життя України.

Статті, незважаючи на зміну змісту при обранні кожного нового гетьмана, завжди залишалися найвищими юридичними актами, що регламентували корінні підвалини життя і загальне становище України. Вони були своєрідними конституційними актами, на підставі яких діяли усі інші джерела права. Цими актами встановлювалися найбільш істотні норми, які визначали права гетьмана, судову організацію і джерела права, а також права і привілеї класів та окремих соціальних груп, фінансові відносини, організацію козацтва й чиновництва. Не випадково, усі кодифікатори використовували договірні статті при систематизації діючих норм і укладанні нових збірників права.

Найбільш поширеним серед джерел права місцевого походження були нормативні акти місцевої військово-адміністративної влади і насамперед нормативні акти гетьманської влади та Генеральної військової канцелярії. Акти гетьманської влади видавалися у формі універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів і грамот. Провідне місце серед них займали гетьманські універсали - офіційні акти державної влади України- Г етьманщини, які видавалися від імені гетьмана (іноді їх видавали полковники) і містили в собі закони та розпорядження.

За змістом і призначенням універсали поділялися на загальні (стосувались усього населення держави), спеціальні (відносилися до окремих установ, станів чи груп населення). Прикладами останніх можуть служити універсали гетьмана К.Розумовського від 1752 р. та 20 квітня 1760 рр. Першим гетьман встановив порядок заснування і діяльності (статус) Новгород-Сіверського магістрату. А другим - заборонив переселення селян з одного місця на інше без дозволу землевласника. Цим же універсалом встановлювалось, що нерухоме майно селян, які залишають свого пана, перестає бути їх законною власністю.

Видалися також так звані земельні гетьманські універсали. Вони стосувалися надання земель козацькій старшині “на службу” або “за службу”, або церквам і монастирям “на молитву”; ствердження права власності на землі, набуті шляхом купівлі чи спадщини. Вирізнялися також охоронні та імунітетні гетьманські універсали. Вони видавалися особам на охорону їхнього майна чи виключали певних осіб з-під компетенції адміністративних і судових органів, беручи їх під протекцію гетьмана. Окрему групу становили військові та службові гетьманські універсали (призначення тих чи інших осіб на важливі військові посади, затвердження на цивільні і духовні посади, виступи у похід, сторожову службу тощо).

Близькими до універсалів були гетьманські ордери та інструкції. За допомогою перших вирішувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин, наприклад, заборона купцям займатися роздрібною торгівлею, встановлення порядку розгляду апеляційних справ у Генеральному суді, проведення ревізій полків. В інструкціях визначався порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема, судових органів, прав і обов’язків чиновників, порядок здійснення рішень вищих органів влади. Прикладом можуть бути інструкції судам гетьманів П. Полуботка (1722), Д. Апостола (1730), К. Розумовського (1761-1763). Гетьманська інструкція К. Розумовського 1760 р. визначала права і обов’язки генерального підскарбія, порядок, за яким відбувалися надходження і витрачання коштів гетьманського уряду. Гетьманські листи, грамоти, декрети використовувалися для того, щоб повідомляти про прийняті вищою владою законодавчі акти та встановлювати порядок їх введення в дію. Наприклад, листи й декрети про порядок судочинства, грамота К. Розумовського 1751 р. про кількість, розквартирування і порядок утримання війська тощо.

Генеральна військова канцелярія видавала свої акти у формі універсалів та указів. Це були підзаконні акти, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади і проводилась виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду. Разом з тим, окремими актами генеральної військової канцелярії затверджувались і нові загальнообов’язкові відносини. Так, указом від 21 серпня 1738 р. встановлювалися ціни на порох і розмір податку, що накладався на майстрів порохових справ, указ 1748 р. вводив контроль над мірами ваги і покарання за порушення існуючих правил. Універсалом 1746 р. генеральна військова канцелярія заборонила військовим урядникам втручатися в справи магістрального суду м. Стародуба.

Що ж стосується рішень таких органів, як військова рада та рада генеральних старшин, то вони практично вносили мало змін у джерела права. До того ж у XVIII ст. вони вже збирилися дуже рідко і лише для виборів гетьмана та інших вищих чиновників або вирішення питань, що вимагали наступного затвердження царською владою.

Російське царське законодавство. Затвердження договірних статей встановлювало верховенство царської влади над Україною. Однак загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалося. Царські урядовці не втручалися у справи української судової організації. Вводилися в дію тільки ті нормативні акти царської влади, які спеціально видавалися для цієї території. На початку XVIII ст. після так званої “справи Мазепи” в умовах перетворення Росії в абсолютистську монархію й обмеження прав гетьманської влади посилилося втручання імператорської влади у внутрішні справи України. Це здійснювалося як шляхом контролю з боку царських урядовців за діяльністю автономних установ, так і через збільшення кількості нормативних актів самодержавної влади, що видавалися спеціально для України. На територію України поширювалися загальноімперські законодавчі акти: царські грамоти, укази, регламенти, статути, установи і положення, зводи і накази, інструкції, маніфести. Зокрема, перші з них надавали або підтверджували магдебурзьке право, дозволяли українцям судитися “по прежним правам”, визначали статус цехів, стосувалися національного фінансування і орендування.

Особливу увагу царський уряд приділяв праву переходу з місця на місце, з одного стану до іншого. Значний вплив на політику старшинської адміністрації зробили сенатські укази 1713 і 1715 рр., що вимагали висилати на попередні місця проживання збіглих приватних селян і служивих людей на Лівобережжі і Слобожанщині. 1738 року Сенат видав указ про заборону російським поміщикам переховувати у своїх будинках посполитих і козаків, які переходили з Слобідської України. Прикладами інших, чинних в Україні нормативних актів російського законодавства, можуть бути укази 1714 року про єдиноспадкування, табель про ранги 1722 року, указ 1783 року про остаточне закріпачення селянства, маніфест про скасування гетьманства 1764 року, царський указ Синоду і Сенату від 10 квітня 1786 року про зміну становища церкви, жалувана грамота дворянству 1785 року. Стали застосовуватися генеральний регламент 1720 року, а також адміралтейський, духовний і монастирський регламенти, “устави” про заснування губерній від 1755 року тощо.

З другої половині ХУІІІ ст. після остаточної ліквідації гетьманства нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодержавному російському законодавству. Спостерігалося поступове, але неухильне підпорядкування національних правних інституцій великодержавницьким. У 1840-1842 рр. на території усієї України, що входила до складу Росії, було введено в дію Звід законів Російської імперії.

Нормативні акти церковного права. Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала українська православна церква у суспільно-політичному житті, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріарху царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня 1686 року московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність українських церковних судів і приймати скарги на їх рішення. Тільки у ХУІІІ столітті, у зв’язку зі зміною загального становища церкви у державі і посиленням втручанням самодержавства в діяльність судів української православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 року перше місце серед основних джерел права української православної церкви зайняв російський “Духовний регламент”.

Джерела права української православної церкви цього періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві і державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - номоканони або так звані “кормчі книги”; правила, прийняті соборами російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги святого письма.

Таким чином, у період після Хмельниччини в Україні-Гетьманщині склалася досить строката система джерел права. Чинними залишались “давні права”, під якими розумілися не якісь конкретні правові акти, а уся колишня (часу Речі Посполитої) правова система. За походженням ці джерела права у Козацько-гетьманській державі можна розділити на декілька видів. Чільне місце серед них належало звичаєвому праву - “козацькому” і “церковному”, а також законодавству попереднього польсько-литовського періоду. Найголовнішим серед якого був Литовський Статут 1588 року й численні збірки магдебурзького (хелмінського) права. Великого значення у врегулюванні суспільних відносин набувають акти автономної влади в Україні. Поступово поширюється в Україні (спочатку в окремих регіонах, а згодом і по всій території) і російське царське законодавство. Нарешті, у правовій системі тогочасного українського суспільства вагоме місце належить також джерелам церковного права.

17.