Короткі висновки

1. Українське право доби Київської Русі “виростало” із звичаю та практики правового вирішення конфліктів. В основі правової системи лежало звичаєве право. В цілому розвиток права на Русі здійснювався у напрямку створення норм, які поширювали чи змінювали звичаєві традиції і за своєю формою мало чим від них відрізнялися.

2. Києво-руське право базувалося на широкій джерельній базі - звичаєвому праві, міжнародних договорах, законодавчій діяльності київських князів та рецепції візантійського права.

3. “Руська Правда” стала першим кодифікованим збірником давньоруських правових норм. Вона репрезентує систему суспільних і правових уявлень українського народу у найдавніші часи, найповніше зберегла давні положення звичаєвого права. “Руську Правду” можна визначити як кодекс приватного права - усі її суб’єкти були фізичними особами, поняття юридичної особи тогочасний закон ще не знає. Збірник будувався за казуальною системою, тобто законодавець намагався передбачити усі можливі життєві ситуації.

4. Законодавство Київської Русі, що було поставлене на службу державі, послідовно відстоювало інтереси феодалів, утверджуючи принцип привілегії. Разом з тим, закон певною мірою дбав і про права феодально-залежного населення. Зокрема, захищав від господарської сваволі закупів, не допускав протиправного обернення вільних на холопів. Правоздатність учасників правовідносин була різною за обсягом, і залежала від суспільного становища і статі.

5. Цивільно-правові відносини доби Києво-руської держави виникали лише між особами, що не були обмеженими у право- і дієздатності. В основі цивільного- правового регулювання був інститут права власності. Спочатку власністю могло бути лише рухоме майно, а з другої половини ХІ ст. - земля (земельна власність). Поява і розвиток приватної власності сприяли оформленню інститутів зобов’язального та спадкового права.

6.

перебували в юрисдикції церкви.

7. Пам’ятки права свідчать, що єдиного поняття злочину цієї доби ще не існувало, каралося не порушення закону, а найчастіше спричинення шкоди. “злочин” визначався як “обида”, тобто не як порушення закону (закону могло і не бути) чи князівської волі, а як спричинення матеріальної чи моральної шкоди особі чи групі осіб; кримінальне і цивільне правопорушення не розрізнялися. Покарання в основному полягало у відшкодуванні нанесеної шкоди, і залежало від соціального становища потерпілого. Види покарання еволюціонували від помсти до можливості грошового викупу, або кримінального покарання. Як інститут кримінально- правового регулювання види покарання у своїй сукупності підтримували правопорядок і мирне співіснування членів суспільства, поєднували завдання матеріального відшкодування шкоди потерпілому й утримання князівської влади.

8. Судовий процес у Київській Русі мав яскраво виражений змагальний характер : він розпочинався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) - “заклич”, “звід” і “гоніння сліду”. В системі доказів значну роль відводилося свідкам, присязі та “ордаліям”.

9. Правотворення у Галицько-Волинському князівстві, що розвивалося на основі державотворчих традицій Київської Русі, здійснювалося у двох напрямках: внесення змін в уже існуючі руські джерела (збірники) права, та створення нових законодавчих актів.

10. Система права доби Київської Русі заклала правові основи національної державності. Її уособлення -“Руська Правда” - урегульовувала суспільно- політичні, морально-правові відносини в Руській державі протягом кількох століть і склала підґрунтя для Литовського статуту та подальшого розвитку права Гетьманщини.