Правові форми організації сільського самоврядування
До XV - XVI ст. правове становище селян залежало також від права, на якому облаштовувалося село. Сільські громади перебували на руському та польському
(шляхетському) праві. А на західних етнічно українських землях у період інтенсивного заселення Прикарпаття і Карпат (XV - XVI ст.) села засновувалися ще й на т.зв.
волоському звичаєвому та німецькому праві.Значну самоуправу мали селяни в селах на руському праві. Громада в такому селі сама на загальній сходці обирала собі свого представника (отамана або тіуна) та священника; судила взаємні суперечки та виступала як відповідач у справах, що поставали між членами громади і особами, що до неї не належали; розподіляла між своїми членами громадські землі та повинності по селянських господарствах (димах). Декілька громад складали волость на чолі з отаманом. Повинності визначалися незалежно від розміру орних земель і накладалися на село або волость у цілому. Селяни з сіл на руському праві вносили данину натурою, і були зобов'язані виконувати певні роботи з утримання й будівництва замків, брати участь у військових походах.
Волоське право ніколи не було кодифіковане, його ніхто не намагався дослідити. Тому на сьогодні немає єдиної думки про характер і предмет волоського права в Україні. Одні дослідники трактують його як право князів (М.Мохов, І.Бенько), інші (Я.Мельничук) доводять, що волоське право більше пов’язане не з німецьким, а з давнім руським правом. Уперше таку оцінку волоському праву дав М.Грушевський. А відомий сучасний історик Ю.Гошко на основі документальних даних доводить, що волоське право було таким лише за назвою. Повсюдно у так званих волоських селах зберігалися норми руського звичаєвого права, особливо у врегулюванні сімейних відносин. Крім сімейних звичаєвих відносин закони Правди Руської та українського звичаєвого права реглементували всю економічну та суспільну діяльність громад так званого волоського права.
Характерною рисою волоських сіл вважають сплату повинностей худобою, продуктами тваринництва чи полювання (пастуше). Усі головні повинності сплачувалися баранами, сиром, дичиною. Компетенцію сільської громади на волоському праві складали розпорядження громадською землею й розподіл між селянами повинностей. Її очолював осадник - князь. Засновані на волоському праві села як у приватних, так і у королівських маєтках об’єднювались в більші адміністративні одиниці - країни (крайни) на чолі з крайником. Усі села однієї крайни двічі на рік, передовсім з метою судочинства, збиралися на збори-віча. Крайники мали адміністративно-судові функції, часто виступали як судовиконавці, брали участь у визначені меж між селами, що входили до їхньої крайни. Але крайник не міг вплинути на князя, бо своїми привілеями волоські князі були зобов”язані лише панові чи старості.
“Волоський князь” перебував у подвійному підпорядкуванні: підлягав владі пана (відповідав перед судом пана) і крайника (відповідав перед судом віча усієї крайни). Отримавши право на заснування села, князь одночасно одержував юридичну владу, насамперед, адміністративно-поліцейську, над усіма поселенцями. Він судив і карав їх за всі вчинені провини та злочини, керував робочою силою громади, організовував громаду у різних громадських справах, арештовував порушників, робив обшуки у підозрілих осіб тощо. У повинності князя входили несення військової служби, котру він відбував особисто, іноді з кимось із селян., та сплата панові податку за землю. Як винагороду за службу, князь отримував від 2-х до 6-ти звільнених від оподаткування дворищ (руська земельна одиниця, величина якої не була докладно визначена) чи ланів (німецька земельна одиниця). Але головна частина його прибутку надходила від селян. Князеві належали третина усіх селянських чиншів й судових мит, а також - т.зв. колядки (святкові приноси від селян - Різдво і Великдень), право на панщину (від кожного лану по 2-6 днів у рік у час робочої пори (жнива).
Головна особливість, яка відрізняла села на німецькому праві від сіл на руському чи волоському правах (за І. Линниченком) полягала у тому, що у “німецьких” селах повинності накладалися не на всю громаду, котра сама розкладала суму платежів між своїми членами, відповідно до їх майнової спроможності, а окремо на кожного господаря. Селянин сповнював визначену кількість повинностей відповідно до величини оброблюваної ним землі.
На чолі села на німецькому праві також стояв осадник - війт (солтис), який підпорядковувався тільки своєму панові. Ця обставина свідчить про значно більшу владу солтиса у селі німецького права порівняно з князем у “волоському” селі.
Повинності селян на німецькому праві складалися з кількох частин: грошового чиншу на користь пана, церковної десятини, натуральних повинностей і панщини. Окрім повинностей на користь пана, на селянах також лежали державні і суспільні повинності (сплата подимщини, ремонт замків, доріг, мостів тощо).
Волоські князівства і німецькі солтиства або продавалися панами князям (солтисам), або давалися їм безоплатно за різні послуги. Як правило, у спадкову власність. З XVI ст. уряди князя і солтиса почали скуповуватися шляхтичами, які посилювали залежність селянина від себе через запровадження феодально-кріпосницьких відносин (польське право). Витісненню селянського самоврядування (руського права) в ХV - на початку ХVI ст. сприяло також створення фільварків й надання цілих сіл і волостей у
володіння чи власність окремим феодалам.