Джерела права Литовсько-руської держави

Базою формування литовської правової системи на українських землях стали норми “Руської Правди” і українського звичаєвого права. Розвиток нормотворчої діяльності великого князя разом із радою і вальним сеймом у XV і особливо у першій половині XVI ст.

Головними джерелами писаного права, що закріпили основи суспільного і державного ладу в період до укладення відомих Литовських Статутів були законодавчі акти, які видавалися від імені великого князя у формі привілеїв (грамот, листів). Акт іменувався привілеєм, якщо був написаний латинською мовою, грамотою або господарським листом, якщо - староукраїнською (старобілоруською). В залежності від територіального поширення, розрізняли земські, обласні, волосні і міські привілеї (грамоти). Земські мали загальнодержавне значення, дія інших стосувалася окремих територіальних одиниць чи поселень.

На правовому статусі руських (українців, білорусів) особливо позначилися декілька земських привілеїв. Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був направлений на насадження католицизму в Литовській державі. Привілей обіцяв кожному лицарю або боярину, хто прийняв цю конфесію, а також його нащадкам повну можливість володіти, користуватися, продавати, відчужувати, змінювати, дарувати відповідно до своєї доброї волі і бажання замки, волості, села - усе, чим він володів по батьківській спадщині.

Другий привілей, що виданий 22 лютого 1387 року, зобов'язував усіх жителів Литовської держави переходити в католицьку віру з всякої іншої віри (конфесії). За цим документом усе католицьке духовенство: церкви, монастирі і феодально-залежні від них люди виключалися з-під державної юрисдикції. Католикам заборонялися шлюби з православними доти, поки останні не приймали католицької віри. Маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від усякого роду служб і повинностей на користь держави.

Городельский привілей, виданий 1413 року мав на меті зміцнення й розширення католицизму. З метою піднесення феодалів-католиків над іншими феодалами й надання їм ореолу знатності, статті 3 і 12 документу встановлювали переваги і порядок наділення гербами, отриманими від польських феодалів. В інших статтях цього привілею було викладено обіцянки пільг і переваг тим з феодалів, які прийняли католицизм. За цим актом, усі некатолики, в основному православні, що складали переважну більшість населення, не повинні були допускатися на державні посади і не могли бути членами державної ради. Отже, прихованою метою Городельского привілею було розпалювання релігійної ворожнечі в державі, гоніння на всіх некатоликів і тим самим підрив єдності феодалів, а також єдності простого народу.

В обласних грамотах, які, як правило, видавалися на прохання князів, шляхтичів, бояр чи так званих земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння яких вони відбували державну, себто військову службу) значну увагу приділялося забезпеченню охорони майнових і особистих прав заможних прошарків населення. Приміром, обласні привілеї гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували усім жінкам право виходу заміж без втручання посадових осіб.

Видання волосних привілеїв в основному було спрямовано на правове закріплення повинностей і деяких прав населення. Вони визначали розмір багатьох повинностей населення (податки грошима, продуктами праці, полювання, промислів, різні роботи). Найчастіше волосні привілеї видавалися за формулою : ”до волі і ласки нашої

господарської”, тобто до нової постанови адміністрації. У випадках, коли такої вказівки не було, передбачалося, що вони повинні діяти безстроково. Волосні привілеї деякою мірою регулювали діяльність виборних осіб - старців, які обиралися з багатших селян і міщан.

Грамоти (привілеї) мешканцям міст, що видавалися впродовж XIV-XVI ст., виводили міста з-під підпорядкування органів місцевої територіальної адміністрації.

За грамотами, що надавали “магдебурзьке право” міщани звільнялися від низки феодальних повинностей, які вони раніше відбували разом із селянами певної землі чи волості. Якщо раніше повинності міщан визначалися нормами звичаєвого права, то після їхнього відділення від волості вони стали регламентуватися правовими актами. Оскільки мешканці різних міст несли неоднакові повинності, то грамоти, видані городянам, носили індивідуальний характер для кожного міста.

Своєрідними джерелами права на українських землях Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) стала адміністративно-розпорядницька діяльність великих литовських князів. Оскільки законодавча діяльність центральних органів державної влади була тісно пов”язана з адміністративно-розпорядницькою, то не було чіткого розходження між актами законодавчими і виконавчо-розпорядницькими. У порядку адміністративно- розпорядницької і судової діяльності великий князь разом із Пани-радою розглядав скарги й чолобитні прохання від різних груп населення й окремих осіб, наділяв землею і маєтками, призначав на посади. Від імені князя і ради укладалися міжнародні договори, давалися інструкції послам, здійснювалося керівництво центральними і місцевими органами управляння. Усі ці дії оформлялися у формі договорів, інструкцій, листів, грамот, привілеїв, статутів, універсалів, артикулів, вироків і декретів.

Отже, впродовж XV - першої половини XVI ст. у Литовсько-руській державі чітко визначилася чинність законодавчих актів у просторі. Окремі з законів мали силу не на території усієї держави, а тільки на території окремих областей. Окрім розмежування чинності законодавчих актів у просторі, праву (як і судоустрою) цього періоду було властиво поняття чинності закону щодо окремих категорій осіб. У цьому відношенні його норми можна кваліфікувати як корпоративні. Відособленим було право для релігійних конфесій, суспільних станів - шляхти, духовенства, міщан, селян (певною мірою), національних меншин - євреїв, вірмен, татар.

9.