Концепція розвитку екологічного законодавства України: генеза наукових досліджень еколого-правових проблем у ХХ ст.

На думку вчених, земельне, водне, лісове, гірниче право (як скла­дові сучасного екологічного права) виникли на основі декрету «Про землю», яким передбачалася націоналізація земель, вод, надр та лісів. Натомість випереджальний розвиток земельного права та деякі інші чинники призвели до того, що тривалий час водне, гірниче та лісове право теоретично розглядалися як складові частини земельного права в широкому сенсі, тобто як об’єднуюча галузь, до складу якої вони входили, а також безпосередньо земельне право у вузькому сенсі, що регулювало саме земельні правовідносини. Про це свідчить, зокрема, й той факт, що в постанові ВЦВК від 30 жовтня 1922 р. «Про введення в дію Земельного кодексу» зазначалося, що Лісовий кодекс, проект якого на той час розроблявся, слід розглядати як продовження Земель­ного кодексу¹. Така теоретична конструкція, на погляд учених- правознавців, не відповідала реальному розвитку законодавства, а знач­ною мірою підтримувалася правозастосовною практикою та, що особ­ливо важливо, практикою викладання цих дисциплін в юридичних закладах освіти за програмами земельного права, де передбачалися питання використання та охорони надр, вод, лісів.

Наголошуючи на великій значущості для регулювання земельно- правових відносин декрету «Про землю», М. Д. Казанцев писав про те, що виникнення та розвиток радянського природоохоронного за­конодавства було започатковано в перші роки радянської влади^{[9] [10].}

Науково-теоретичні проблеми становлення відповідного кола пра­вових норм, які приймалися державою з метою регулювання відносин стосовно використання інших об'єктів природи, на початку 20-х рр. ХХ ст. були зумовлені їх націоналізацією (тобто націоналізацією зем­лі та інших об'єктів природи) і пов'язаною з цим необхідністю об­ґрунтування та аргументації правової моделі, що склалася навколо націоналізації.

Цей період і наступні роки (до кінця 40-х рр. ХХ ст.) характеризу­валися відсутністю монографічних досліджень з питань земельного права, тому більшість наукових проблем, пов'язаних із земельними правовідносинами, розв'язувалися науковцями в процесі підготування підручників із земельного права, а в окремих випадках — курсу ци­вільного права^[11].

У 1925 р. з’являється праця С. П. Кавеліна «Земельне право і зе­мельний процес (Догматичний аналіз Земельного законодавства СРСР)». У передмові до видання автор зазначав: «Головна мета ниніш­ньої роботи — ознайомити читача якомога повніше з чинним законо­давством, що має велике практичне значення».

Аналізуючи націоналізацію землі та пов’язану з цим земельну реформу, С. П. Кавелін у розділі «Значення науки про земельне право» писав, що питання про встановлення землекористування на раціональ­них засадах, про підвищення продуктивності землі і прибутковості сільського господарства є першочерговими й такими, що мають дер­жавне значення. На його думку, вирішення цих питань покладено на сучасне землевпорядкування, правовою основою якого слугує чинне земельне право. З урахуванням наведеного чітко прослідковується важливість науки про земельне право. Як вважав С. П. Кавелін, наука про земельне право повинна навчити юридично мислити, правильно оцінювати та поділяти явища реального життя в питаннях землекорис­тування. Вона не обмежується тільки докладним вивченням чинного законодавства, а розвиває здатність правильно і безпомилково орієн­туватися в усіх випадках та казусах реального життя і вчить підводити їх під певну норму або статтю¹. На його думку, земельне право — це «вчення про права окремих осіб та установ на землю, де під особами розумілися як фізичні, так і юридичні суб’єкти права»^{[13] [14].}

С. П. Кавелін поділив розвиток земельного права на три періоди. Перший період — 1917-1919 рр., для якого характерними були «роз- городженість» землі та її стихійний розподіл серед селян засобами самого населення без будь-якої технічної допомоги держави. В цей період діяли декрет «Про землю» (26.11.1917 р.) та «Основний закон про соціалізацію землі» (19.02.1918 р.).

Другий період (1919-1922 рр.) — це етап так званого «соціалістич­ного землевпорядкування», підсумком якого стало ухвалення «Поло­ження про соціалістичне землевпорядкування і заходи щодо переходу до соціалістичного землеробства (14.02.1919 р.) та Інструкції з його застосування (11.03.1919 р.). Зазначеним Положенням вперше сфор­мульовано поняття «єдиний державний земельний фонд», яке стало відправним чинником для реалізації ідеї націоналізації землі. Встанов­лене цими актами соціалістичне землевпорядкування здійснювалося в суцільному, обов’язковому порядку, на засадах зрівняльності за дер­жавний рахунок на всій території держави¹.

Третій період — період післяреволюційного землевпорядкуван­ня — розпочинається 22 травня 1922 р. з прийняттям земельних ко­дексів РРФСР та УРСР^{[15] [16].}

Важливо підкреслити, що, на думку С. П. Кавеліна, в умовах ра­дянського режиму земельне право розглядало ся як частина єдиного господарського права, що поділяється на право промислове, трудове, цивільно-торговельне та ін. Тому в земельному праві елементи при­ватного і публічного характеру тісно і нерозривно позв’язані між собою і виділяти кожен із них в окрему систему не має жодного сенсу^[17].

У його роботі докладно досліджені такі питання: категорії (роз­ряди) земель; виникнення, зміна та припинення прав на землю трудо­вого користування; земельні товариства, їх права та обов’язки; трудо­ве господарство (двір); порядки трудового землекористування; при­садибні землі; виділ земель; державне земельне майно.

Частину наукового дослідження С. П. Кавеліна присвячено земель­ному процесу. На нашу думку, його аналіз започаткував важливий напрямок у науці земельного, а в теперішній час екологічного права.

Відображення земельного процесу сформульовано в запропонова­ному С. П. Кавеліним алгоритмі, — встановлення, оформлення та за­хист земельних прав населення становлять зміст земельного процесу в широкому сенсі цього слова, тоді як земельний процес у вузькому сенсі є організацією захисту земельних прав, його можна назвати земельно-судовим процесом або земельним судом.

Земельний процес у широкому сенсі може відбуватись у трьох видах, інакше кажучи, існують три способи вирішення земельних справ: по­рядок добровільної згоди сторін; адміністративний порядок, що най­частіше створює або реалізує право на землю (наділення землею, пере­ведення земель з однієї категорії в іншу); судовий порядок, що складає зміст земельного процесу в вузькому сенсі. Він вирішує всі питання щодо прав на землі сільськогосподарського призначення як між державою і землекористувачами, так і між трудовими землекористувачами¹.

У другій половині 20-х рр. формується наукова думка про майбут­ній земельний закон. Зокрема, у статті «До питання про всесоюзний земельний закон», в якій розглядалися питання землекористування та землеустрою (1928 р.), Ф. Г. Некрасов зазначав, що союзний земельний закон не повинен бути декларацією земельних відносин. Його слід ретельно відпрацювати і лише в такому вигляді він повинен відіграти відповідну роль у радянському земельному будівництві^{[18] [19].}

Наприкінці 20-х рр. майбутній професор Московського універси­тету І. І. Євтіхієв дослідив єдиний державний земельний фонд як один із о сновних інститутів земельного права. На його думку, цей фонд об'єднує всі землі та являє собою зміст системи націоналізації землі^[20]. Істотною рисою націоналізації землі є те, що, як вважав І. І. Євтіхієв, не існує іншого власника землі, крім держави, та за умови націоналі­зації землі не може бути безгосподарної землі^[21], що стало одним із головних принципів земельного права.

Наукові питання земельного права у період 30-х - 40-х рр. стали предметом дослідження також українських учених. Зокрема, П. Д. Ін- диченко (в майбутньому декан юридичного факультету Київського університету, фахівець у галузі земельного та колгоспного права) у статті «Нове в земельному та колгоспному законодавстві (за 1939 р.)» аналізував питання права власності та права користування землями, які надані колгоспам. На його думку, колгоспи, які отримали землю на праві довічного користування для ведення сільського господарства, не мають права здійснювати будь-які угоди з колгоспною землею (пере­давання в оренду, купівля-продаж, міна, дарування, застава тощо). Земля за законом вилучена із обігу, тому вчинення різних незаконних правочинів розглядається як посягання на власність держави^[22].

Важливою віхою в розвитку теорії земельного права стала наукова доповідь О. А. Рускола на секції колгоспного та земельного права першої наукової сесії Всесоюзного інституту юридичних наук, яка була проведена з 27 січня по 3 лютого 1939 р. в Москві. Доповідь мала назву «Предмет та система земельного права». В ній О. А. Рускол зазначав, що протягом багатьох років земельне право ототожнювалося із кол­госпним правом, а в юридичних ВНЗ викладалася єдина дисципліна — земельно-колгоспне право.

У даний час поставлене питання про необхідність поділу земель­ного і колгоспного права та побудови двох самостійних дисциплін.

На думку О. А. Рускола, для того, аби довести, що земельне право є самостійною дисципліною викладання, необхідно точно визначити її предмет. Як вважав автор доповіді, предметом земельного права є насамперед вивчення всіх правових проблем, пов’язаних з викорис­танням землі для землеробства, відводом ділянок земельної поверхні для розроблення надр. Але питання, пов’язані з промисловим розроб­ленням надр, уже виходять за межі зазначеної дисципліни. Вони ста­новлять самостійну галузь — гірниче право. Те саме слід сказати і стосовно лісів. Не можна не брати до уваги земельну поверхню, за­йняту лісами, і в цьому відношенні ліси складають предмет земельно­го права. Але всі правові питання, пов’язані з промисловим розроблен­ням лісів, режимом лісів у водозахисній зоні тощо, слід залишити для особливої галузі права і спеціального вивчення. Води також необхідно розглядати як продовження земної поверхні, і в цьому відношенні вони охоплюються земельним правом. Але всі питання, пов’язані з правовим режимом вод, входять до особливої галузі права^[23].

Таким чином, у науці земельного права вперше було зроблено спробу виділити земельне право із загальної земельно-колгоспної га­лузі в самостійну галузь права, окреслити його предмет та, що над­звичайно важливо, виділити предмет правового регулювання земель­ного, лісового та водного права, провівши межу їх взаємозв’язку і розподілу.

Важливим і новим для науки земельного права стали також визна­чення місця земельного права в загальній системі радянського права та співвідношення з державним, адміністративним, цивільним та кол­госпним правом. На думку О. А. Рускола, немає підстав приєднувати земельне право ні до державного, ні до адміністративного права. З дер­жавним правом земельне право ототожнюється і одночасно відрізня­ється від нього тим, що державне право вивчає землю як територію держави (територіальне верховенство), а земельне право — як одне з основних знарядь виробництва, об'єкт виключної державної влас­ності в усьому змісті права власності та з усім комплексом похідних від права власності правовідносин.

З адміністративним правом земельне право ототожнюється і вод­ночас відрізняється від нього тим, що адміністративне право охоплює діяльність і структуру органів управління в усіх галузях соціалістич­ного будівництва, а земельне право вивчає специфічні форми управ­ління земельним фондом.

Земельне право більше пов'язане з цивільним правом, але відріз­няється від нього специфічністю інститутів і правовим режимом зем­лі. Разом з тим, на думку О. А. Рускола, земельне та колгоспне право слід розглядати як особливі галузі цивільного права.

Нарешті, земельне та колгоспне право співвідносяться між собою лише в частині колгоспного землекористування. В усьому іншому роз­виток цих дисциплін відбувається цілковито в різних напрямках¹.

За визначенням О. А. Рускола, наука про земельне право — це «особлива дисципліна викладання» з огляду на те, що питання про особливу науку може бути віднесено до більш великих галузей права^{[24] [25].}

Наведене свідчить про те, що положення, оприлюднені О. А. Рус- колом, — важливий крок на шляху становлення, вдосконалення та розвитку наукової думки стосовно відповідного предмету дослідження, яким стало земельне право. Навколо питань, поставлених у науковій доповіді, відбулася дискусія, в якій взяли участь видатні вчені з ци­вільного, земельного, колго спного та інших галузей права, в тому числі Ю. К. Толстой (Всесоюзний інститут юридичних наук), Д. М. Ісу- пов (Казанський юридичний інститут), І. В. Павлов (Саратовський юридичний інститут); П. Д. Індиченко (Український інститут права), В. Н. Савицький (Московський юридичний інститут), Р. В. Гусейнов (Азербайджанський інститут народного господарства), Є. І. Рудік (Харківський юридичний інститут), М. Д. Казанцев (Московський юридичний інститут), М. Г. Масевич (Мінський юридичний інститут), Л. І. Дембо (Ленінградський юридичний інститут), П. П. П’ятницький (Всесоюзний інститут юридичних наук), О. С. Комаров (Юридичний інститут Прокуратури СРСР)¹.

Наступним важливим кроком на шляху розвитку науки земельно­го (а в майбутньому й екологічного) права стало видання в 1940 р. підручника «Земельне право» для юридичних вищих навчальних за­кладів. До авторського колективу увійшли відомі вчені-правознавці М. А. Гурвич, Л. І. Дембо, М. Д. Казанцев, О. М. Нікітін, І. В. Павлов, О. А. Рускол, П. М. Толстой, С. Л. Фукс^{[26] [27].}

Автори підручника запропонували поняття земельного права як сукупності норм, що встановлені та застосовуються державою для ре­гулювання на основі націоналізації землі та в інтересах соціалістичного будівництва земельних правовідносин, пов’язаних із використанням землі як загальної умови праці та загального засобу виробництва. Одно­часно в підручнику наводиться думка, за якою надра, ліси, води є об’єктами виключної державної власності і підпорядковуються право­вим режимам, певною мірою аналогічним правовому режиму землі. При цьому правові режими землі, лісів, надр та вод тісно взаємопов’язані. Разом із тим вони мають своє, особливе виробниче призначення і з урахуванням того, що господарське використання характеризується істотними особливостями, суспільні відносини, що виникають з при­воду їх використання, є предметом особливого спеціального законо­давства (лісового, водного, гірничого)^[28].

Заслуговує на увагу наведене в підручнику наукове визначення земельних правовідносин, що виникають між державою як власником землі в особі відповідних державних органів, уповноважених на на­дання землі в користування, і різними окремими землекористувачами, що отримують землю на тих чи інших умовах для господарської екс­плуатації. Земельні правовідносини — це взаємні правовідносини між різними землекористувачами як на єдиних, так і на спільних земельних ділянках.

На думку авторів, своєрідність земельних правовідносин породжує низку правових інститутів, притаманних тільки земельному праву, а саме: інститути права виключної державної земельної власності і єди­ного державного земельного фонду; користування землею, які значною мірою відрізняються від інститутів користування іншими речами (в цивільному праві); відведення землі як важливого способу встановлен­ня права користування землею і вилучення землі як одного із способів припинення права користування; організації земельної території та ін.

Автори підручника вважали, що наведені обставини зумовлюють необхідність виокремлення земельного права в самостійну галузь і на­укову дисципліну. Критерієм виділення слід вважати об'єкт правового регулювання, під котрим розумілася земля як специфічний засіб ви­робництва з особливим правовим режимом, особливим змістом права державної власності, особливими функціями управління державним земельним фондом, особливою системою прав землекористувачів та комплексом самостійних джерел права¹.

Отже, земельне право стало розглядатися як самостійна галузь пра­ва, що характеризується, по-перше, особливістю як самих земельних правовідно син, так і їх регулювання; по-друге, наявністю особливої гілки законодавства, яким слід вважати земельне законодавство^{[29] [30].}

Чи не вперше в юридичній земельно-правовій літературі виголо­шується теза про наявність самостійної галузі земельного законодав­ства у межах законодавства колишнього СРСР.

Ще однією суттєвою рисою земельного права, на думку авторів підручника, є те, що це комплексна дисципліна, яка охоплює і матеріально-правові норми, і низку процесуальних норм (землевпо­рядкувальний процес, юрисдикція в земельних спорах)^[31].

Уперше на теренах колишнього СРСР у цьому підручнику було досліджено теоретичні питання єдиного земельного фонду як об'єкта права державної власності та змісту права виключної державної влас­ності на землю; загальної характеристики прав землекористувачів; умов та порядку вилучення земель для державних та суспільних потреб; прав присадибного землекористування колгоспних дворів; правового режиму міських земель; правового режиму земель лісового фонду; землеустрою та землевпорядкувального процесу; порядку розгляду земельних спорів.

Таким чином, наукові дослідження, що були проведені авторами підручника «Земельне право» (1940 р.), стали важливим етапом і шля­хом становлення та розвитку науки земельного, а в майбутньому — екологічного права. Вони навели достатньо вагомі аргументи на ко­ристь існування розгалуженої системи земельно-правових норм як цілісної та виокремленої із надр цивільного права самостійної галузі права. Наука земельного права зробила необхідні та вкрай важливі кроки до свого утвердження та визнання як значущого явища в межах юридичної науки.

Подальшим етапом в еволюції науки екологічного права слід вва­жати період середини 40-х — кінця 50-х рр. ХХ ст.

Новими для цього періоду є продовження наукових досліджень у га­лузі земельно-правових відносин та поява, крім уже відомих напрямків, наукових розробок у сфері інших екологічних правовідносин.

На думку вчених, війна загострила суперечності у сфері відносин щодо природокористування і охорони довкілля. Вони виявилися у двох тенденціях, що відображені в законодавстві того періоду: а) посиленні експлуатації природних ресурсів; б) подальшій централізації управ­ління та контролю¹. Це зумовило необхідність розроблення проблем охорони та забезпечення раціонального використання не тільки земель­них, а й інших природних ресурсів.

Важливим науковим доробком того періоду стало монографічне дослідження професора юридичного факультету Ленінградського дер­жавного університету Л. І. Дембо «Основні проблеми радянського водного законодавства»^{[32] [33].}

У вступі до видання автор відзначив: «На жаль, дотепер питання водного законодавства недостатньою мірою висвітлювалися в нашій спеціальній літературі. Ця література обмежується порівняно невели­ким колом журнальних статей з питань сільськогосподарського водо­користування та водного законодавства, що регулює штучне зрошу­вання. Окремих монографій з водного права, що зокрема охоплює водокористування в усіх галузях водного господарства, у нашій літе­ратурі немає».

Досліджуючи питання права власності на води, Л. І. Дембо ствер­джував, що основним принципом водного законодавства є націоналі­зація водних ресурсів і виключна державна власність на води. Об'єктом права державної власності на води є водні ресурси як природні багат­ства, що мають го сподарське значення і використовуються в різних галузях водного господарства. Правова природа об'єктів права держав­ної власності на води в цілому визначається значенням водних ресур­сів як екологічної категорії.

Автор зробив спробу дослідити правову класифікацію вод. До речі, ця спроба є досить вдалою і обґрунтованою, про що свідчить водне законодавство колишніх СРСР та УРСР.

На думку Л. І. Дембо, при заснуванні кадастру останній складаєть­ся за такими видами вод: моря, річки, озера, льодовики та підземні води. Ці природні категорії водних джерел не пов'язані з будь-якою правовою класифікацією, а лише визначають об'єкт права державної власності, окреслюючи поняття водних ресурсів СРСР, що підлягають включенню до водного кадастру. Це не означає, що природна класифі­кація водних джерел, оскільки вона має народногосподарське і еконо­мічне значення, не повинна бути пов'язана зі встановленою в радян­ському законодавстві правовою класифікацією. З цього погляду води, що становлять водні ресурси СРСР, мають поділятися за джерелом на: а) води поверхневі і підземні; б) води природних і штучних джерел; в) води в замкнених водоймах і води проточні. Різна можливість гос­подарського використання цих вод має певне значення з огляду на порядок надання права водокористування і тим самим впливає на пра­вовий режим вод, правові форми господарської експлуатації тих або інших водних джерел^[34].

Заслуговує на увагу проведене автором наукове дослідження про­блем змісту права виключної державної власності на води з урахуван­ням його елементів (володіння, користування та розпорядження). Висунена ним концепція змісту права виключної власності держави на води тривалий час дискутувалася на шпальтах юридичної літератури, оскільки була відмінною від традиційного, аксіоматичного розуміння змісту права власності, запропонованого в римському праві і підтри­маного вченими-юристами дореволюційної Росії та європейських держав.

На думку Л. І. Дембо, традиційна загальноприйнята конструкція елементів права власності — право розпорядження, володіння та ко­ристування відносно виключної державної власності на землю, надра, ліси та води — має бути переглянута.

По-перше, стосовно як землі, так і води право володіння як самостій­ний елемент права власності випадає, оскільки воно не має самостійного значення в радянському праві. Термін «землеволодіння» взагалі непри­йнятний для радянського права в умовах націоналізації землі, виключної державної власності на землю. Володіння землею не є самостійним пра­вом, відокремленим від права землекористування або від права розпоря­дження землею. Держава-власник передає окремим юридичним і фізич­ним особам лише право користування землею, а не право володіння. Таким чином, встановлення права володіння як елемента права державної влас­ності на землю і води позбавлене правового значення.

По-друге, відносно права державної власності на землю і води особливого значення як елемент права власності набуває управління. Націоналізація землі і вод висуває як одну з найважливіших функцій держави поряд із розпорядженням усіма землями і водними ресурсами функцію управління земельним фондом і водним господарством. Ці функції держава здійснює як виключний власник землі та води, і тому право управління виступає елементом права державної власності.

Отже, на думку Л. І. Дембо право державної власності на води охоплює право розпорядження, управління та користування водою з боку держави в інтересах соціальної системи господарства^[35].

Кожна із наведених правомочностей права державної власності на води відповідно до наукового тлумачення автора монографії має свій внутрішній зміст.

Так, розпорядження водними ресурсами з боку держави полягає у визначенні господарського призначення вод, плановому розподілі водних ресурсів між галузями народного господарства, перебудові водних систем та зміні водного режиму джерел і водойм відповідно до зростаючих потреб соціалістичного господарства. Воно є найбільш істотним елементом права власності держави, найбільш яскравим його вираженням і має абсолютний характер.

Управління водами полягає у безпосередньому встановленні порядку використання водних джерел і водойм для відповідних галузей водного господарства й проведенні всіх необхідних для цього заходів.

Користування водами полягає або в споживанні водних запасів для різних побутових і господарських потреб (питних, водопою, зрошу­вання), або у використанні водних потоків і водойм як шляхів сполу­чення, рушійної сили або природного середовища для тваринного світу (транспорт, підприємства, що працюють на воді, рибальство).

Завершуючи дослідження змісту права виключної державної влас­ності на води, Л. І. Дембо доходить висновку про те, що визначення саме наведеного ним змісту (право розпорядження, управління та ко­ристування) повинно бути покладено в основу аналізу правовідносин, що виникають між державою і окремими водокористувачами^[36].

Не можна залишити поза увагою і ті основні висновки, які були сформульовані Л. І. Дембо у його монографічному дослідженні та стосувалися наукових питань системи радянського водного законодав­ства. На його переконання, загальна правова основа — виключна державна власність на землю і води — зумовлює те, що в СРСР водно- правовий режим є складовою частиною земельно-правового режиму. Радянське водне законодавство слід розглядати як складову частину земельного законодавства.

Водне законодавство як складова земельного права має охоплю­вати весь комплекс водних відносин, пов’язаних із земельно-правовим регулюванням водокористування, тобто таку сферу відносин: 1) пра­вовий режим державної власності на води; 2) державний водорозпо- діл і водоустрій; 3) порядок управління різними галузями водного господарства; 4) право водокористування; 5) участь водокористувачів у роботах з організації та впорядкування водного господарства; 6) охорона водних джерел; 7) відповідальність за порушення водного законодавства.

На думку Л. І. Дембо, основним критерієм віднесення тих чи інших відносин до числа водних є їхній зв’язок із земельними відносинами. Система радянського водного законодавства базується на основних принципах радянського земельного права — націоналізації природних ресурсів, планового розподілу та державного управління природними ре сурсами, похідності права користування від права виключної дер­жавної власності.

Таким чином, підсумовує Л. І. Дембо, водні відносини входять до системи земельних відносин і водне законодавство виступає як скла­дова земельного права. Водні відносини поєднує із земельними їх тотожна в умовах соціалістичної держави юридична природа.

Радянське водне законодавство не об'єднане в єдиному водному законі, але, як вважав Л. І. Дембо, видання такого загальносоюзного водного закону, як «Основні засади водовикористання СРСР», визна­чить місце водного законодавства в загальній єдиній системі радян­ського законодавства про землю, надра, ліси та води¹.

У 1949 р. у «Вчених записках ЛДУ» оприлюднено статтю Л. І. Дем- бо з історії земельного права, яка мала надзвичайно важливе методо­логічне значення для подальшого розвитку науки земельного, водного, лісового та надрового права. Аналізуючи проблеми регулювання земельно-правових відносин першими декретами, положеннями та кодексами радянської влади, автор свідомо досліджував матерії взаємозв'язку та взаємозумовленості цих відносин та відносин з ви­користання надр, вод та лісів. Зокрема, він вважав, що право викорис­тання надр тісно пов'язане з правом використання земельної поверхні (право землекористування). Тому правовий режим надр є складовою всього земельно-правового режиму. Однією з найважливіших проблем законодавства про надра є визначення прав підприємств і установ, що займаються промисловою розробкою корисних копалин, на земельні ділянки, на яких здійснюється така розробка, а також розмежування правомочностей між підприємствами, що займаються видобутком копалин, і землекористувачами в тих випадках, коли земельна ділянка використовується одночасно для розробки надр та в інших цілях (на­приклад, у сільському господарстві).

Досліджуючи питання розвитку галузей водного законодавства (зро­шувальна меліорація, осушувальна меліорація, промислове водокористу­вання, водний транспорт (судноплавство та лісосплав), гідроенергетичне водокористування, комунальне водокористування, використання водойм для рибного господарства, використання водойм для мисливського гос­подарства водоплавної дичини, водокористування для лікувальних цілей, водокористування для цілей спорту), Л. І. Дембо запропонував прийняти загальносоюзний закон «Основні засади водокористування»^{[37] [38].}

У статті також розглядалися питання єдиного державного лісового фонду та його поділу на такі категорії: 1) ліси промислового значення; 2) ліси неексплуатаційного значення (ліси культурного значення, ліси водоохоронної зони тощо); 3) ліси місцевого значення; 4) ліси охорон­них зон навколо великих міст та промислових центрів¹.

У цей же час розвивається наука про земельне право. Зокрема, на засіданні зборів відділення економіки і права АН СРСР з доповіддю «Законодавчі основи земельних відносин в СРСР» виступив доктор юридичних наук, професор М. Д. Казанцев. Важливим для подальшо­го становлення і розвитку науки земельного (а в подальшому природо­охоронного та екологічного) права стало те, що він сформулював по­няття земельного права, а також запропонував методологічні чинники формування майбутнього Земельного закону СРСР.

На думку М. Д. Казанцева, земельне право являє собою галузь радян­ського права, що регулює земельні відносини в СРСР, які складаються на основі націоналізації землі, з метою забезпечення непорушності держав­ної власності на землю, правильного розподілу єдиного державного зе­мельного фонду та використання землі землекористувачами, а також землеустрій відповідно до інтересів соціалістичного будівництва^{[39] [40].}

Аргументуючи свої погляди на майбутній земельний устрій, М. Д. Казанцев запропонував низку пропозицій, що стосувалися при­йняття нового Земельного закону СРСР і земельних законів союзних республік та їх змісту. Зокрема, на його думку, з метою забезпечення одноманітного проведення союзного Земельного закону необхідно ви­значити в ньому компетенцію не тільки Союзу і союзних республік щодо розпорядження землею, а й компетенцію автономних республік і місцевих органів влади, а також компетенцію Міністерства сільсько­го господарства та його місцевих органів. Закон повинен передбачати норму, стосовно якої землі можуть вилучатися тільки для державних і суспільних потреб, а права землекористувачів на відведених їм ді­лянках землі обов’язково повинні оформлятися документами, що ви­даються уповноваженим державним органом. Крім того, землекорис­тувачі не можуть переуступати свої права будь-якій іншій особі, а дії, що порушують у прямій або прихованій формі націоналізацію землі (купівля-продаж землі, у тому числі купівля-продаж землі під виглядом продажу будівель, застава, дарування, оренда, самовільний обмін ді­лянок) мають розглядатись як кримінальний злочин. Автор також вважав доцільним адміністративний порядок розв’язання земельних спорів, оскільки в умовах націоналізації землі, де радгоспи та колгос­пи є основними землекористувачами, а соціалістичне землекористу­вання — пануючою формою, немає необхідності розглядати земельні спори в судовому порядку.

Фактично всі запропоновані М. Д. Казанцевим науково-методологічні чинники регулювання земельних відносин знайшли своє втілення та були відображені в Основах земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1968 р. і земельних кодексах союзних республік (ЗК УРСР — 1970 р.).

Крім того, М. Д. Казанцев запропонував такий алгоритм загально­союзних законів природноресурсового спрямування. На його думку, в Конституції СРСР передбачено прийняття основних засад землеко­ристування, водокористування, а також основних засад користування лісами і надрами. Вони не повинні бути об’єднані в єдиному законі. Доцільно розробити чотири самостійні закони¹. Йшлося про розробку та прийняття самостійних земельного, водного, лісового законів та закону про надра СРСР.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х рр. з’являються наукові праці, присвячені дослідженню історичних та теоретичних проблем земель­ного права. Зокрема, це статті Л. І. Дембо «Юридична природа фео­дальної земельної власності»^{[41] [42], «Історія радянського земельного права»[43], «Основні теоретичні проблеми земельної власності»[44], «Право земле­користування в СРСР та його види»[45].}

У цей же час багато науковців звернулися до дослідження різних наукових питань земельного законодавства та правової охорони при­роди. Надзвичайно актуальним для науки земельного права став аналіз проблем державної власності на землю. З цього питання видається низка монографічних досліджень, серед яких слід виділити роботу Г. О. Аксеньонка «Право державної власності на землю в СРСР», де констатовано, що юридично націоналізація землі є не що інше, як право виключної державної власності на землю. За цих умов держава є єдиним суб'єктом права власності на землю; крім неї, ніхто не може бути суб'єктом права земельної власності в СРСР. Змістом права ви­ключної державної власності є визначення державною владою загаль­них для всієї держави правил володіння та користування землею¹.

Важливим науковим положенням аналізованої роботи став висновок про те, що оскільки суб'єктом права власності на землю є радянська дер­жава, всі землі, що знаходяться в межах державних кордонів СРСР, скла­дають єдиний державний земельний фонд. Тому земельному праву не відоме поняття так званої «нічиєї» або «безгосподарної» землі. На від­міну від інших об'єктів державної власності земля в умовах радянської держави не є товаром, тому вона не має грошової оцінки (ціни) і повністю вилучена з цивільного обігу. Крім того, Г О. Аксеньонок вважав, що в СРСР право виключної державної власності на землю нерозривно і без­посередньо пов'язане з правом територіального верховенства соціаліс­тичної держави. Вона є єдиним і монопольним власником землі. З цього випливає, що право державної власності на землю в умовах радянської держави має виключний характер і вся земля в межах державних кордонів, безвідносно до того, у користуванні яких суб'єктів вона знаходиться, на­лежить державі на праві виключної власності.

Володіючи землею як своєю виключною монопольною власністю, держава разом з тим володіє на цій землі й правом територіального верховенства, правом політичної держави, правом влади на землю в межах її державних кордонів.

Досліджуючи питання юридичного оформлення права державної власності на землю, Г. О. Аксеньонок вступає в дискусію та критикує точку зору Г М. Полянської стосовно юридичного та фактичного від­ліку націоналізації землі^{[46] [47].}

Критиці також піддається позиція Г. М. Полянської стосовно визна­чення єдиного державного земельного фонду. Як вважав Г О. Аксеньо- нок, поняття «єдиний державний земельний фонд» відповідає класифі­кації, наведеній у чинному земельному законодавстві. На думку Г. М. Полянської, взагалі не існує єдиного державного земельного фон­ду і вся земельна територія СРСР поділяється на низку окремих само­стійних земельних фондів, виділених залежно від господарського значення земель. Поняттю «єдиний державний земельний фонд» Г М. Полянська протиставляє поняття «єдиний державний торф'яний або лісовий фонд», з чим Г О. Аксеньонок не погоджувався і вважав, що авторка до кінця не розібралася в питаннях, пов'язаних з поняттям «єдиний державний земельний фонд» та його складовими частинами¹.

Натомість Г. О. Аксеньонок запропонував власну, засновану на за­конодавстві класифікацію та до сліджував окремі категорії земель єдиного державного земельного фонду країни, — землі сільськогоспо­дарського призначення, землі спеціального призначення, міські землі, землі, зайняті лісами і водами, землі державного запасу.

Істотне значення для подальшого становлення наукових поглядів на стан земельних відносин мало дослідження питання про зміст пра­ва державної власності на землю. По-перше, Г. О. Аксеньонок робить висновок про те, що елементом права державної власності на землю є володіння, розпорядження, управління та користування землею^{[48] [49].}

По-друге, вступаючи в полеміку з Л. І. Дембо, Г. О. Аксеньонок вважав, що націоналізація землі зумовлює такі найважливіші функції держави, як розпорядження усіма землями та управління єдиним дер­жавним земельним фондом.

Поряд із наведеним конструкція елементів права державної власнос­ті на землю, запропонована Л. І. Дембо, повністю не може бути в такому вигляді незастосовною, оскільки вона залишає поза увагою володіння як самостійний елемент права державної власності на землю.

На погляд Г. О. Аксеньонка, висновок про те, що володіння землею як самостійний елемент права державної власності в умовах націона­лізації землі втрачає свою значущість, є хибним. Держава як власник землі володіє землею тільки тоді, коли нею користується. Радянська держава реалізує право володіння всією землею на власній території в силу того, що земля належить їй на праві власності. Держава без­перешкодно розпоряджається землею незалежно від того, в чиєму віданні земля перебуває, оскільки вона володіє землею як своєю влас­ністю. У цьому відношенні володіння землею як правомочність дер­жави виступає самостійним елементом права державної власності на землю. Тому не можна не враховувати елемент володіння і замінювати його управлінням єдиним державним земельним фондом. Це робить висунену Л. І. Дембо конструкцію елементів права державної власнос­ті на землю в СРСР неприйнятною¹.

Крім того, Г О. Аксеньонок уважав, що в умовах виключної дер­жавної власності на землю в СРСР право управління землею має особ­ливе значення і не може ототожнюватися з правом розпорядження. Навпаки, розмежування цих двох понять має не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Розпорядження землею як своєю виключною власністю є необмеже­ним правом держави, найбільш значним елементом права власності. Роз­поряджаючись землею, держава здійснює її відведення та вилучення.

Право управління землями має інше значення. Під управлінням слід розуміти безпосереднє завідування землями. Воно полягає в об­ліку та реєстрації земель, які вже відведено державним органом для певної мети, їх розподілі у межах певного відомства та контролі за належним використовуванням землі^{[50] [51].}

Важливим науковим дослідженням слід вважати проведений О. В. Карассом аналіз природних об'єктів права державної власності^[52]. Як він уважав, всі землі в межах території СРСР є виключною держав­ною власністю, тобто належать нероздільно всьому народові, органі­зованому в соціальну державу. Всі землі незалежно від їх цільового призначення входять до складу єдиного державного земельного фонду і становлять єдиний об'єкт права державної соціалістичної власності. Це положення, на думку О. В. Карасса, є важливим досягненням ра­дянської науки земельного права^[53].

В аспекті проведених автором наукових досліджень природних об'єктів права державної власності значний інтерес становить питання про право державної власності на тваринний світ, який мешкає в при­родному (дикому) стані в межах державних кордонів та за їх межами.

О. В. Карасс уважав рибу і морського звіра у відкритих водоймах, диких звірів та птахів у лісі не нерухомою належністю відповідної території, як, наприклад, родовища корисних копалин або дерева в лісі; вони можуть не тільки вільно пересуватися територією СРСР, а й пере­ходити державні кордони, їхня рухливість і неможливість індивідуа­лізації кожного окремого екземпляра виключають їх визнання держав­ною власністю в той час, коли вони фактично перебувають за межами держави. З огляду на те, що ці обставини створюють певні перепони для правильної юридичної конструкції права державної власності на зазначені об'єкти, О. В. Карасс уважав за неможливе визнавати диких звірів, птахів, риби та морського звіра господарським майном. Усі при­родні багатства СРСР належать радянському народові і є державною загальнонародною власністю. Тільки такий висновок, на його думку, відповідає загальним засадам радянського права. «Зрозуміло, — писав О. В. Карасс, — що звірі, птахи та риби в їх природному (дикому) стані можуть бути визнані державною соціалістичною власністю лише в тих межах, доки вони знаходяться на території СРСР»¹. Ця теза була широко підтримана в колах учених-правознавців, які до сліджували проблеми права власності на природні ресурси, що не могли бути ін­дивідуалізованими (тваринний світ — дикі тварини, рибні ресурси, птахи тощо).

Ще одним важливим напрямком у теоретичному осмисленні в на­уковій сфері стали дослідження земельних правовідносин. Фундамен­тальним науковим доробком цього напрямку є монографія Г. О. Аксе- ньонка «Земельні правовідносини в СРСР»^{[54] [55], де зазначив, що проблема земельних правовідносин в СРСР в теперішній час висувається як одна із центральних в науці радянського земельного права і має велике те­оретичне та практичне значення[56].}

Досліджуючи поняття земельних правовідносин, Г О. Аксеньонок чи не вперше серед науковців відмітив, що в юридичній літературі до цього часу не визначені зміст і завдання науки земельного права. «Предметом науки земельного права, безперечно, є соціалістичні зе­мельні правовідносини, встановлені в СРСР на основі націоналізації землі і державної власності на землю. Саме ця сфера відносин у своїй сукупності й складає предмет науки радянського земельного права. Однак, виявляючи особливості та специфіку земельних правовідносин, наука земельного права повинна відрізняти їх не тільки від інших правовідносин у соціалістичному суспільстві, а й від однойменних правовідносин в інших суспільно-економічних формаціях. Ці відноси­ни у своїй сукупності й визначають зміст науки земельного права».

Земельні правовідносини в роботі визначалися як правовідносини, засновані на виключній державній власності на землю, що виникають між державою — власником землі і землекористувачами, а також між самими землекористувачами стосовно використання землі. До земель­них правовідносин належать і правовідносини, що виникають між державними органами, які здійснюють правомочності у сфері розпо­рядження і управління землею, а також між цими органами і землеко­ристувачами стосовно відведення та вилучення землі, обліку землі та реєстрації землекористувань, землеустрою тощо¹.

Важливим для науки земельного права стало дослідження питань про розмежування земельно-правових, адміністративно-правових, цивільно-правових, колгоспно-правових та інших правовідносин; по­няття і кола суб'єктів земельних правовідносин; правоздатності і діє­здатності громадян та інших землекористувачів; визначення поняття і класифікація об'єктів земельних правовідносин; підстав виникнення земельних правовідносин, а також їх змісту.

Зокрема, на думку Г. О. Аксеньонка, аби визначити особливий характер земельних правовідносин, необхідно насамперед відмежува­ти цю сферу відно син від інших, передусім від адміністративно- правових, цивільно-правових та колгоспно-правових як таких, що найближче примикають до цієї сфери відносин і пов'язаних з нею^{[57] [58].}

До суб'єктів земельних правовідносин автор відносив: радянську державу як виключного власника землі, державні органи, що здійсню­ють правомочності розпорядження і управління єдиним державним земельним фондом, а також різних землекористувачів — громадян СРСР, державні і громадські підприємства, організації та установи, які мають земельну правоздатність^[59]. При цьому земельна правоздатність громадян є невід'ємною від їх здатності мати земельні права, тобто володіти землею на праві користування і виконувати обов'язки щодо використання наданої їм землі із застосуванням своєї особистої праці¹. Правоздатність підприємств, установ та організацій як суб'єктів права користування виникає з моменту їх створення та визначається тією діяльністю, яку вони виконують у процесі господарювання^{[60] [61].}

Надзвичайно важливим для науки земельного права стало прове­дене Г. О. Аксеньонком дослідження об'єкта земельних правовідносин. Він писав, що питання про об'єкт земельних правовідносин в юридич­ній літературі повною мірою не досліджено. На цю тему немає жодної монографічної праці. Крім того, у зв'язку із розглядом питання про об'єкт земельних правовідносин слід звернути увагу на відсутність дослідження питання про об'єкт правовідносин у науці теорії держави і права. У цій галузі науки існують декілька точок зору щодо питання про об'єкт правовідносин, але всі вони є суперечливими і, як правило, виключають одна одну.

Таким чином, здійснене в межах галузевої науки земельного права дослідження проблем об'єкта правовідносин не тільки стало підґрун­тям для подальшого вирішення зазначеного питання в земельному праві, а й дало відповідний поштовх для наукового пошуку в науках теорії держави і права, цивільного права та інших галузей права.

Г. О. Аксеньонок дійшов висновку про те, що земельні правовід- но сини відрізняються від усіх інших правовідносин тим, що своїм об'єктом вони мають лише землю. Земля не може бути об'єктом ци­вільних та інших соціальних правовідносин в СРСР^[62].

У розглядуваній роботі автор також торкнувся й такого питання, як коло правовідносин, що регулюються земельним правом. При цьо­му позиція Г. О. Аксеньонка суттєво відрізнялася від інших точок зору, які вже існували на той час в юридичній літературі. Так, на його думку, радянське земельне право у тому вигляді, в якому воно існувало до цього часу, своїми нормами, крім земельних правовідносин, регулює також відносини, пов'язані з використанням лісів, надр, вод, незважа­ючи на ту обставину, що зазначена сфера відносин має суттєві особ­ливості. Можливо, в майбутньому внаслідок подальшого розвитку цих відносин та відповідного законодавства відносини цих сфер складати-

муть предмет не земельного, а лісового, водного, гірничого права, виокремлених із системи земельного права і визнаних самостійними галузями права¹.

Отже, на глибоке переконання Г. О. Аксеньонка існувало виключ­но земельне право (станом на 1958 р. — рік написання його моногра­фії), предмет якого об’єднував не тільки земельні, а й водні, лісові та гірничі правовідносини. Цим аргументом доводилася теза про існу­вання виключно науки земельного права, а відповідно й відсутність наук інших галузей права, пов’язаних із використанням та охороною вод, лісів та надр. Однак це положення не відповідало дійсності, про що йтиметься в нашому подальшому дослідженні методологічних проблем становлення та розвитку науки екологічного права.

Слід зупинитися й на запропонованій Г. О. Аксеньонком класифі­кації земель як об’єкта земельних правовідносин. Досліджуючи це питання, автор зазначав, що при розгляді правового режиму земель легко переконатися у тому, що наше законодавство, поділяючи землі на окремі категорії, виходить із основного цільового призначення цих земель та їх підвідомчої належності, в той час як на практиці одні й ті самі категорії земель фактично використовуються в різних цілях^{[63] [64]. Ви­ходячи із наведеного, автор підтримував точку зору, що існувала на той час в юридичній літературі, про класифікацію земель як об’єкта зе­мельних правовідносин у такому класифікаційному ряді: а) селітебні землі; б) землі загального користування; в) землі агрокультурного при­значення (рілля сіножаті, пасовища, городи, присадибні ділянки, бага­торічні насадження); г) землі спеціального призначення (промислові, транспортні, оборони та ін.); д) ліси; е) води; ж) гірничі розробки, за­повідники; з) землі державного запасу[65].}

Підсумовуючи наведене, Г. О. Аксеньонок констатував про необ­хідність кодифікації земельного законодавства, теоретичної розробки її наукових засад, визначення структури та обсягу кодифікованого матеріалу та створення теоретичних підвалин для зводу земельних законів. На його думку, річ не у тім, аби погодити окремі законодавчі та інші нормативні акти, які регулюють земельні відносини, а у тім, аби на засадах теоретичних конструкцій створити стійку систему основ земельно-правових інститутів¹.

Зазначені дослідження, висновки та пропозиції були здійснені Г. О. Аксеньонком за десять років до проведення кодифікації земель­ного законодавства СРСР і мали для неї надзвичайно важливе значен­ня. Багато із запропонованих автором новел наукового змісту були сприйняті законодавцем при розробленні Основ земельного законодав­ства СРСР (1968 р.) та земельних кодексів союзних республік (ЗК УРСР — 1970 р.).

Ще одним важливим напрямком наукових досліджень у сфері земельно- правових відносин стає проблема управління. Особливо це стосувалося управління землями сільськогосподарського призначення^{[66] [67].}

В юридичній літературі того часу була значно поширеною точка зору, відповідно до якої управління єдиним державним земельним фондом в СРСР розглядалося як одна із правомочностей держави- власника поряд із трьома іншими її правомочностями: володінням, користуванням та розпорядженням^[68].

В. Л. Кабатов, аналізуючи наукові погляди та аргументи прихиль­ників цієї позиції (О. М. Турубінера^[69], Л. І. Дембо^[70], Г О. Аксеньонка^[71], В. К. Григор'єва^[72], а також її опонентів — А. Єренова та С. Байсалова^[73], І. В. Павлова та Л. М. Баховкіна^[74]) доходить висновку про те, що не існує необхідності у створенні нового елемента права державної влас­ності на землю — управління. Цей елемент виходить за межі змісту права державної власності на земельні ділянки¹ і являє собою виконавчо- розпорядчу діяльність державних органів щодо встановлення, при­пинення та зміни конкретних прав користування земельними ділянка­ми (відведення, вилучення, обмін земельними ділянками), земле­устрою, обліку та реєстрації земель, а також контролю за раціональним використанням земель^{[75] [76].}

У 50-х рр. розвивалися теоретичні дослідження інших наукових галузей екологічного спрямування. Це були перші та несміливі спроби охопити коло екологічних правовідносин, які за своїм змістом виходили за межі науки земельного права, не збігалися з динамікою розвитку його правового регулювання. Йдеться про наукові погляди та уявлення в га­лузі лісової, водної та гірничої сфер правового регулювання.

З’являється спроба обґрунтувати можливість виділення в майбут­ньому як самостійної галузі лісового права. Зокрема, в 1949 р. опри­люднюється стаття Б. А. Кринської «Питання лісового права», де ав­торка в досить різкій формі говорить про «наукову занедбаність лісо­вого права». На її думку, лісове право не є самостійною галуззю соціалістичного права і його питання розглядаються різними галузями права, головним чином земельним правом. Разом із тим наявність своєрідної сфери суспільних відносин, що регулюються лісовим пра­вом, а також відповідних їм методів та правових форм, що склалися в єдину систему управління лісовим господарством, свідчить на ко­ристь відокремлення лісового права в самостійну галузь^[77]. Але наукова непослідовність Б. А. Кринської у викладанні матеріалу не дозволила їй чітко визначити своє бачення стосовно досліджуваного питання. На іншій сторінці цієї самої статті авторка дійшла висновку про те, що наявність особливої, своєрідної сфери суспільних відносин (лісових) не має до статніх підстав для визнання необхідності виокремлення лісового права у самостійну галузь^[78].

Незважаючи на відсутність достатніх аргументів та непослідов­ність, слід визнати обґрунтованою тезу про наявність наукового по­шуку у питаннях, споріднених із земельними правовідносинами, — лісовими, водними, гірничими тощо.

Наукові дослідження проблем лісового права було подовжено в на­прямку вивчення особливостей правового регулювання заготівлі лісу та побічних лісових користувань¹, охорони права державної власності на ліси^{[79] [80] та права державної власності на ліси[81].}

Досліджуючи питання поняття лісу, державного лісового фонду та класифікації лісів, Г. М. Полянська констатує, що поняття лісового фонду не збігається з поняттям «ліс». Під лісом слід розуміти своєрід­ний елемент географічного ландшафту у вигляді сукупності дерев, які у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані і впливають на довкілля на більш чи менш великому земельному просторі^[82]. Поняття єдиного державного лісового фонду, яке наводиться у законодавстві, охоплює як ліси у власному значенні цього слова, так і площі, призначені для лісорозведення і потреб лісового господарства та відмежовані в уста­новленому для цього порядку від земель іншого призначення^[83].

Мала наукове значення запропонована Г. М. Полянською класифі­кація лісів, яка наводилася на підставі різних критеріїв. Зокрема, у суспільній формі користування авторка виділяла такі категорії лісів: а) ліси державного значення, які використовуються для задоволення потреб держави в лісовій продукції; б) колгоспні ліси, що знаходяться на землях, наданих у довічне користування колгоспів; в) транспортні ліси, тобто лісові насадження на заборонених і захисних полосах уздовж магістральних і залізничних шляхів сполучення; г) міські ліси, які знаходяться на території міст і селищ міського типу; д) ліси сіль­ських товариств західних областей і районів.

Крім того, було запропоновано класифікацію лісів державного зна­чення залежно від їх призначення на лісоексплуатаційний фонд та ліси особливого значення. До останніх належали: а) захисні ліси; б) курорт­ні ліси; в) ліси зелених зон навколо міст та промислових підприємств; г) ліси державних заповідників; д) цінні ліси^[84].

Г. М. Полянська вперше здійснила спробу провести межу між по­няттями зелених насаджень та лісів. На її думку, не кожна група дере­винних насаджень створює ліс. Для визнання сукупності дерев лісом необхідна наявність відповідної кількості деревинних насаджень на одиницю площі і можливість використання цих насаджень в експлуата­ційних або захисних цілях. У той же час існує значна кількість деревних насаджень, які не створюють лісових угідь, а входять поряд із чагарни­ками, квітами та травами до складу так званих зелених насаджень.

Г М. Полянська до складу зелених насаджень відносила: парки і лісо­парки, парки культури та відпочинку, сквери, бульвари, сади, вуличні насадження, озеленені ділянки навколо будинків, на території підприємств, шкіл тощо. На її думку зелені насадження не становлять тих «рослинних угруповань», якими вважається ліс. Вони створюються з метою задово­лення санітарно-гігієнічних і естетичних, а не лісоексплуатаційних і за­хисних потреб. Зелені насадження можуть надавати продукцію, але цією продукцією, як правило, буде не деревина, а плоди фруктових дерев і ча­гарників. Деревина може створюватися лише при санітарній заготівлі в лісопарках та загибелі дерев на вулицях і бульварах тощо¹.

Так, у науці лісового права з’являється точка зору стосовно крите­ріїв відмежування зелених насаджень від лісів.

Цікавою в науковому аспекті слід вважати оприлюднену Г М. По- лянською позиція відносно правового режиму зелених насаджень. Ав­торка вважала, що дерева і чагарники, висаджені землекористувачами на присадибних і прибудинкових ділянках у містах, робітничих та дачних селищах, мають подвійне призначення: з одного боку, вони задовольня­ють потреби землекористувачів у зелені і плодах, а з другого — входять до складу загальноміського комплексу зелених насаджень.

Використання деревини і чагарників, що належать землекористува­чам, є обмеженим. При цьому Г. М. Полянська доходить висновку про те, що таке обмеження викликано суспільними інтересами. Землекорис­тувачі в містах, дачних та робочих селищах можуть безперешкодно ко­ристуватися плодами плодових дерев і чагарників, але не мають права без відповідного дозволу здійснювати їх рубку та пересадку^{[85] [86].}

У науці лісового права все більш наполегливо висвітлювалася та обґрунтовувалася ідея про самостійність лісового законодавства в сис­темі законодавства СРСР. Зокрема, серед іншого ця ідея прослідковуєть- ся у тому, що інститут націоналізації лісів розглядався як один із голов­них чинників радянського лісового законодавства¹; загальна правова характеристика в СРСР досліджувалася через співвідношення із право­вою характеристикою та змістом права державної власності на землю в СРСР^{[87] [88]; аргументовувалася позиція про особливе місце лісів серед ін­ших об'єктів права державної власності, в тому числі на землю, її надра та води. Що стосується останньої тези, Г М. Полянська обґрунтовувала її таким чином. У всіх працях із земельного права зазначалося, що єди­ною підставою виникнення права державної власності на землю, на відміну від інших об'єктів права державної власності, є націоналізація земель. Стосовно лісів слід зауважити, що націоналізація є головним, але не єдиним способом виникнення права державної власності на ліси. Як інший спосіб слід розглядати розширення відновлення на землях державного лісового фонду і лісорозведення в межах інших земельних фондів. При цьому розширене відновлення здійснюється за рахунок не безмежного збільшення ділянок лісів, а забезпечення умов для природ­ного росту лісів і природного лісовідновлення на ділянках, де відбулася заготівля деревини, а також штучного лісорозведення на ділянках рубок, згарищах, пустирях, незручних землях[89].}

Отримало свій подальший розвиток питання про співвідношення лісової та нелісової рослинності, що в майбутньому буде безпосередньо відображено в Основах лісового законодавства Союзу РСР (1977 р.) та лісових кодексах союзних республік (ЛК УРСР — 1978 р.). На думку Г. М. Полянської, з метою попередження випадків поширення режиму державного лісового фонду на інші землі, на яких знаходяться дерева та чагарники, необхідно підготувати перелік тих деревних насаджень, на які режим лісового фонду не поширюється. Критерієм для розмежуван­ня лісової та нелісової деревної рослинності є різний характер користу­вання лісом і спосіб ведення господарства, які безпосередньо визнача­ються природними властивостями лісу і «не лісу». Ліс слугує матеріалом для отримання лісової продукції і виконує водоохоронні, кліматичні та захисні функції. «Не ліс» задовольняє інші потреби людини^[90].

Отже, у наукових дослідженнях проблем лісового права, які здій­снювалися на той час, було сформульовано основні концептуально- методологічні засади масштабних світоглядних аспектів майбутнього формування права та законодавства про ліси. Саме наука лісового права запропонувала суб'єктам законотворення та суб'єктам право- застосовної діяльності змістовні чинники права державної власності на ліси, поняття лісів та державного лісового фонду, класифікації лісів, співвідношення лісової та нелісової рослинності, а також єдиного державного лісового фонду та єдиного державного земельного фонду, управління єдиним державним лісовим фондом, користування лісами державного значення, охорони права державної власності на ліси та інші ознаки виокремленої із земельного права та сформованої само­стійної галузі лісового права в межах правової системи держави.

Що стосується наукових досліджень у галузі водного права, то вони стали логічним продовженням теоретичних доробок Л. І. Дембо. Зо­крема, в середині 50-х років здійснювалася спроба дослідити теоре­тичні питання водного законодавства, де значне місце відводилося праву державної власності на води, суб'єктам, об'єктам та змісту цьо­го права, принципам, на яких будується водне законодавство СРСР. Підтримувалася точка зору, що існувала в юридичній літературі того часу, про те, що зміст права державної власності на води — це кон­струкція, яка складається з чотирьох елементів: володіння, розпоря­дження, управління та користування водами.

Водне законодавство розглядається як самостійна галузь законо­давства, що ґрунтується на таких принципах: націоналізація вод і ви­ключна державна власність на них, неможливість переуступлення права користування водою, цільове використання і безстроковість права користування водою, плановість водокористування, безоплат­ність права користування водами природних водних джерел¹.

Активно обговорювалося питання про можливість і необхідність кодифікації водного та гірничого законодавства, її форм, тенденцій та змісту. Це питання концентровано відображене у статті О. А. Рускола «Деякі питання кодифікації гірничого та водного законодавства»^{[91] [92]. На думку автора, виникла необхідність упорядкувати гірниче і водне за­конодавство, усунути множинність і роздрібненість джерел правового регулювання відносин, що розглядаються. Необхідно відкинути все те, що застаріло, і створити єдине струнке законодавство, яке відповіда­тиме потребам практики.}

Розгляд питань кодифікації водного та гірничого законодавства привів О. А. Рускола до необхідності дослідити співвідношення зе­мельного, гірничого та водного законодавства. На його переконання, правові режими землі, надр і вод тісно взаємопов’язані. Тому земельне законодавство містить значну кількість норм, що регулюють гірничі, лісові та водні відносини. У той же час надра мають особливе народ­ногосподарське призначення. Їх господарське використання суттєво відрізняється від використання земної поверхні. Тому суспільні від­носини, пов’язані з використанням надр, є предметом спеціального законодавства — гірничого.

Ще більш багатосторонніми є співвідношення між земельним і водним законодавством. У земельному законодавстві міститься бага­то норм, що регулюють порядок використання земель для потреб водного господарства. У той же час слід підкреслити, що господарське використання вод включає багато специфічних відносин, які становлять предмет водного законодавства.

Таким чином, О. А. Рускол робить висновок про те, що поряд із земельним законодавством утворилися самостійні галузі законодавства: лісове, гірниче та водне. На його думку, такий формат законодавства має бути збережений і в подальшому, а кодифікацію зазначених галузей необхідно проводити шляхом розробки та прийняття не одного зако­нодавчого акта, а чотирьох: Основних засад землекористування; Осно­вних засад користування надрами землі; Основних засад водокористу­вання; Основних засад користування лісами.

Стосовно форм кодифікації О. А. Рускол не погоджується з думкою тих авторів, які пропонують Основи законодавства або загальносоюз­ні кодекси. На його переконання, між Основними засадами та союзним кодексом є суттєва різниця. Основні засади складаються лише із най­більш загальних положень відповідної галузі союзного законодавства, надаючи можливість вирішувати питання, пов’язані зі змістом окремих інститутів, республіканському законодавству. Кодекс припускає до­кладну регламентацію суспільних відносин у цій галузі законодавства, детальне визначення змісту відповідних інститутів права.

На підставі цих висновків автор вважав, що кодифікація земельно­го, гірничого, лісового та водного законодавства має відбуватися у формі Основних засад землекористування, водокористування, корис­тування надрами та користування лісами, а на рівні союзних респуб­лік — відповідних кодексів.

Подібна точка зору на співвідношення земельного і лісового за­конодавства була науково обґрунтована та оприлюднена Г. М. Полян- ською у статті «До питання про співвідношення законодавства про ліси із земельним законодавством»^[93].

При дослідженні питання про необхідність прийняття Основних засад користування лісами авторка доходить висновку про те, що під­ставою для цього є різноманітні можливості використання лісів у сус­пільному виробництві і відповідно багаточисельність та множинність норм, які регулюють порядок користування цим об'єктом права дер­жавної власності. Звідси, на її думку, виникає необхідність у створен­ні окремих законодавчих актів, спрямованих на регулювання користу­вання землею та лісами.

У статті робиться спроба розмежувати питання, які підлягають правовому регулюванню в земельному і окремо в лісовому законодав­стві, та визначається коло проблем, які мають бути врегульовані Основ­ними засадами користування лісами.

Аналізуючи теоретичні дослідження, які стосуються співвідношен­ня земельного, водного, лісового та гірничого права, та пропозиції стосовно їх майбутньої кодифікації, не можна не звернути увагу на наукову позицію М. Д. Казанцева відносно цих питань, оприлюднену в статті «До питання про кодифікацію земельного законодавства СРСР». Автор констатував необхідність кодифікації земельного законодавства, формою якої мають стати Основні засади землекористування СРСР. Крім того, на його думку, водний і лісовий закони необхідно видати окремо, але вони повинні бути продовженням земельного закону.

Землекористування, водокористування та лісокористування, на думку М. Д. Казанцева, настільки органічно взаємопов'язані, що за­кони, які стосуються цих питань, слід готувати паралельно, одночасно. Крім того, з урахуванням тієї обставини, що у деяких ре спубліках раціональне використання земель для сільського господарства немож­ливе без водокористування, то в цих регіонах можливе прийняття зе­мельних кодексів¹.

До доробку дослідження проблем водного та гірничого права цьо­го періоду слід віднести наукові праці, які торкалися питань водоко­ристування колгоспів, управління державною орошуваною системою, підстав та змісту правових відносин колгоспів з управліннями держав­них орошуваних систем, правової організації внутрішньогосподарсько­го водокористування в колгоспах^{[94] [95], питань правового регулювання розвідок та розробок родовищ корисних копалин[96].}

У наукових дослідженнях проблем гірничого права зазначалося, що гірниче законодавство складається із загальносоюзних та респуб­ліканських нормативних актів, які регулюють широку сферу суспільних відносин, пов’язаних із пошуком і розвідкою родовищ корисних копа­лин, передаванням розвіданих родовищ у промислове розроблення, наданням гірничих відводів на право видобування корисних копалин, охороною права державної власності на надра^[97].

Початок 60-х років знаменує собою новий етап розвитку науки екологічного права. Він був пов’язаний із поштовхом, який отримали наукові дослідження того часу, зумовлені прийняттям у всіх союзних республіках колишнього СРСР законів про охорону природи (Закон УРСР «Про охорону природи» було прийнято 30 червня 1960 р.) та включенням у програму навчального курсу «Радянське земельне пра­во» для студентів юридичних факультетів розділу «Правова охорона природи»^[98].

У 1961 р. виходить друком наукове видання О. С. Колбасова «Охо­рона природи за радянським законодавством»^[99], яке мало за мету до­слідження та ознайомлення суспільства з прийнятими в союзних республіках законами «Про охорону природи». Автор визначає і на­водить поняття «охорона природи» та «правове забезпечення охорони природи». На його думку, охорона природи — це сукупність заходів, спрямованих на організацію раціонального використання сил природи, захист, відновлення та примноження її багатств. Правове забезпечення охорони природи розумілося як законодавче визначення підстав і умов користування природними благами з урахуванням їх збереження і від­новлення і полягало у встановленні юридичної відповідальності за порушення правопорядку, передбаченого з метою охорони природи. Але ще в 1960 р. В. К. Григор'єв у статті «Правова охорона природи в СРСР» з посиланням на законодавство навів поняття «охорона при­роди» в широкому та вузькому аспектах. На його думку, охорона при­роди в широкому аспекті — це по стійне і всебічне піклування про охорону флори, фауни, води, повітря та ґрунту. Охорона природи у вузькому аспекті — це охорона природних багатств (тварин, рослин, окремих ділянок природи), які становлять господарську, наукову та культурну цінність. Охорона природи у вузькому аспекті здійснюється шляхом організації державних заповідників і заказників, метою яких є збереження типових природних ландшафтів з їх рослинним та тва­ринним світом, природними копалинами в природному стані¹.

Поява серед навчально-методичної літератури навчальних посіб­ників «Правова охорона природи в СРСР»^{[100] [101] та «Правова охорона при­роди в СРСР»[102] мала за мету заповнення прогалин у викладанні в юри­дичних ВНЗ держави спецкурсу «Правова охорона природи». На думку авторів посібників, студенти, які закінчують юридичні ВНЗ, повинні обов’язково знати законодавство про охорону природи і прак­тику його засто сування. Питання про те, вводити чи не вводити обов’язковий курс охорони природи, вже не є дискусійним. Обов’язковий курс «Правова охорона природи» в практиці викладання може бути з методичних міркувань об’єднаний із курсом земельного права. Не виключається можливість перетворення курсу «Земельне право» на курс «Земельне право і охорона природи».}

Але означена обставина з викладанням відповідної навчальної дис­ципліни стала суттєвим підґрунтям для розвитку науки в кардинально новому, до цього часу недослідженому напрямку вивчення закономір­ностей та особливостей комплексного розвитку правового регулюван­ня у використанні та охороні навколишнього природного середовища (природи) як єдиного організму. Вперше в юридичній літературі про­голошується теза про те, що всі об'єкти природи взаємопов'язані і впливають один на одне. Взаємозв'язок і взаємозумовленість, які іс­нують між об'єктами природи, викликають необхідність проведення комплексної охорони природи в усьому її багатоманітті, як живої, так і неживої¹.

У зазначених працях визначається наукове поняття «правова охо­рона природи». Остання розглядається як встановлена законом систе­ма заходів, спрямованих на організацію охорони природи і раціональ­не використання, відтворення та примноження її ресурсів^{[103] [104].}

Разом із тим законодавство про охорону природи, на думку авторів, є продовженням земельного законодавства. Зокрема, якщо земельне законодавство охоплює норми, що регулюють землекористування, користування надрами, лісами та водами, то законодавство про охоро­ну природи містить норми, спрямовані на забезпечення їх раціональ­ного використання, збереження, відновлення та примноження. Зако­нодавство про охорону природи, крім норм земельного права, охоплює норми, які належать до інших галузей законодавства, в першу чергу адміністративного (контроль за охороною об'єктів природи, плануван­ня використання природних багатств), цивільного (притягнення до цивільної відповідальності за шкоду, завдану довкіллю) та ін.^[105]

У науковий обіг вперше вводиться термін «природоохоронне законодавство»^[106], який на тривалий час стане домінувати в дискусії стосовно існування комплексної галузі права під назвою «природоохо­ронне право».

У роботі О. М. Колотинської визначено головні принципи правової охорони природи, до яких належали такі: охороні підлягають усі при­родні багатства, які використовуються в господарському обігу, а також ті, які не експлуатуються; природні ресурси підлягають кількісному та якісному обліку; планування у використанні природних ресурсів; ін­тенсивне охоплення природних ресурсів господарською експлуатацією за наявністю контролю, їх раціонального використання та відтворення; відповідальність за порушення законів про раціональне використання природних ресурсів та їх охорону¹.

До об'єктів, що підлягають правовій охороні, автори розглядуваних робіт віднесли: ґрунти, надра, води, ліси та іншу природну рослинність, зелені насадження в населених пунктах, типові ландшафти, рідкісні та визначні пам'ятки природних об'єктів (заповідники, заказники), курортні території, тваринний світ (корисна дика фауна), атмосферне повітря^{[107] [108].}

Аналізуючи питання виникнення та розвитку законодавства про охорону природи, М. Д. Казанцев констатував, що тривалий час право­ві норми про охорону природи за загальним правилом включалися в земельне, водне, лісове та гірниче законодавство. Таке становище необхідно змінювати у бік створення спеціальних законодавчих актів, спрямованих на комплексну охорону природи та охорону особливо цінних об'єктів природи^[109].

Подальше вирішення питань науки законодавства про охорону природи (науки про природоохоронне законодавство), обґрунтування наукових засад інтеграції, систематизації та кодифікації законодавства про охорону довкілля втілені в деяких статтях М. Д. Казанцева, які були видані в середині 60-х рр.

У статті «Про наукові засади диференціації і інтеграції законо­давства, що регулює використання та охорону природних ресурсів» М. Д. Казанцев зробив висновок про те, що відбулася значна дифе­ренціація законодавства, яке регулює використання природних ре­сурсів. Поряд із земельним законодавством до сить чітко визначили­ся водне, лісове законодавство та законодавство про надра. Само­стійного значення набуває природоохоронне законодавство. Але поряд з уже існуючою диференціацією необхідна також інтеграція законодавства, що регулює використання і охорону природних ресур­сів у цілому, тобто слід об'єднати в одне ціле ті норми права, які є загальними для регулювання використання всіх природних ресурсів, а також їх охорони.

Уперше в юридичній літературі автор зазначеної статті запропо­нував розробити та прийняти Закон про використання природних ре­сурсів та їх охорону. В цьому Законі, на думку М. Д. Казанцева, необ­хідно навести основні положення, які є вихідними і визначальними для конкретних галузей законодавства, що спеціально регулюють ви­користання конкретних об'єктів природи (земля, води, ліси, надра та ін.), а також їх охорону. Метою цього Закону мають стати раціональне використання природних ресурсів та їх охорона як загальнонаціональ­не надбання¹.

Продовженням наукових досліджень з питань інтеграції, система­тизації та кодифікації природоохоронного законодавства як складової його науки, але вже на рівні окремих союзних республік, треба вважа­ти статтю М. Д. Казанцева «До питання про структуру кодексу охоро­ни природи союзної республіки». На його думку, природоохоронне законодавство союзної республіки може бути сконцентровано в особ­ливих кодексах охорони природи або розпорошено в земельному, водному, лісовому і гірничому кодексах та інших законодавчих актах союзних республік про охорону природи. Разом з тим, як вважав автор, земельне, водне і лісове законодавство, законодавство про надра не охоплюватимуть усі об'єкти природи, які необхідно охороняти. За межами цього законодавства залишаються, наприклад, охорона атмо­сферного повітря та деяких інших об'єктів природи. Тому бажано за­безпечити розроблення та прийняття кодексів охорони природи в кож­ній союзній республіці^{[110] [111].}

Наведені наукові дослідження проблем охорони природи були продовжені вченими-правознавцями, які займалися вивченням право­вих ідей охорони довкілля в союзних республіках. Серед наукових доробок, присвячених питанням охорони природи, що з'явилися в середині 60-х рр., слід виділити роботи Н. І. Титової^[112], В. Л. Мун- тяна¹, Х. І. Шварца та Ю. І. Тютєкіна^{[113] [114], Н. С. Ломсадзе[115], С. С. Кон- стантиніді[116].}

Поняття правової охорони природи, яке наводилося у зазначених наукових працях, мало практично тотожний із попередніми зміст і ви­значало її як установлення такого правового режиму окремих видів природних об'єктів чи їх комплексів, який виключає їх господарську експлуатацію і спрямований на збереження цих об'єктів та комплексів в їх природному стані^[117].

Важливим кроком на шляху до подальшого розвитку науки еколо­гічного права у дослідженнях правової охорони природи на рівні ко­лишнього СРСР та союзних республік стала фундаментальна наукова ідея про необхідність кодифікації нової галузі права — природоохо­ронного, природоресурсного права (а в майбутньому — екологічного права або права навколишнього природного середовища) та його ко­дифікації у формі основ, законів, кодексів, які повинні мати відповідну назву. На початку 60-х рр. науковці досить обережно висловлювали свої міркування та погляди на цю проблему. Так, аналізуючи питання правової охорони природи в СРСР, В. К. Григор'єв доходить висновку про те, що у зв'язку із кодифікацією законодавства про землю, її надра, води і ліси в проектах законів необхідно сформулювати перелік прин­ципових положень не тільки про охорону лісів і водойм, а й про охо­рону природи в широкому аспекті, у тому числі і про охорону заповід­ників, курортних місцевостей, об'єктів тваринного та рослинного світу, пам'ятників природи. Загальні принципи охорони природи мають бути викладені в загальносоюзному законі про охорону природи^[118].

На думку М. Д. Казанцева, законодавство про охорону природи є складовою частиною земельного законодавства, яке включає також законодавство про землекористування, користування надрами, лісами і водами. В законодавстві про охорону природи містяться й деякі нор­ми, що належать до інших галузей права (перш за все адміністратив­ного). Формою кодифікації законодавства про охорону природи М. Д. Казанцев вважав Основи законодавства про охорону природи (на рівні колишнього СРСР) та кодекси про охорону природи (на рівні колишніх союзних республік)¹.

Обережність висловлювань у наведених В. К. Григор'євим та М. Д. Казанцевим поглядах на проблему формування і кодифікації за­конодавства про охорону природи вбачається, на наш погляд, у тому, що автори не запропонували назву цього законодавства. Більш того, законодавство про охорону природи продовжували розглядати як скла­дову частину земельного законодавства і в той же час пропонувалася його загальнодержавна та республіканська кодифікація поряд із коди­фікацією безпосередньо земельного, водного, лісового законодавства та законодавства про надра. Це були суперечливі і не досить обґрун­товані пропозиції.

Але вже наступні наукові дослідження зазначених проблем суттєво змінили підхід до питання про формування нової галузі законодавства екологічного спрямування та форми його кодифікації. Важливе місце у цьому належить колективному дослідженню, яке було проведено групою співробітників Всесоюзного інституту юридичних наук та оприлюднено в 1963 р. у вигляді збірника статей «Правові питання охорони природи в СРСР» за редакцією Г М. Полянської. У перед­мові до зазначеного збірника терміном «природоохоронне» законодав­ство позначається законодавство про охорону природи. Цей термін використовується Г. М. Полянською також для визначення назви своєї статті — «Закони про охорону природи — нова форма природоохорон­ного законодавства»^{[119] [120], де авторка зазначає, що прийняття законів про охорону природи союзних республік (1957-1963 рр.) стало передумо­вою для формування нової правової форми радянського законодавства, спрямованого на охорону природи. Відповідаючи на запитання, які подальші шляхи вдосконалення природоохоронного законодавства, Г. М. Полянська відмітила, що беззаперечним є положення про необхід­ність збереження і розвитку спеціалізованого законодавства про землю, ліси, води та надра, яке повинно бути кодифіковано на рівні Союзу РСР та союзних республік. Що стосується природоохоронного законодавства, то формою його кодифікації, на думку Г. М. Полянської, повинні стати розроблення та прийняття Закону про охорону природи СРСР1.}

Термін «природоохоронне» законодавство сприйняли й інші вчені- правознавці, які займалися проблемою законодавства про охорону природи. Зокрема, аналізуючи питання розвитку законодавства про охорону природи, О. С. Колбасов зазначав, що чинне радянське при­родоохоронне законодавство має за мету вдосконалення використан­ня земель, лісових ресурсів, їх збереження та відновлення, раціональ­ного використання та охорони водних ресурсів^{[121] [122]. Він підтримав ідею Г. М. Полянської про прийняття Закону про охорону природи СРСР, проект якого, на його думку, необхідно розробляти разом із прове­денням робіт щодо кодифікації земельного, водного, надрового і лісо­вого законодавства[123].}

Аналізуючи питання земельного права та посилаючись на думку інших учених-правознавців, М. Т. Осіпов відносить природоохоронне право до однієї із самостійних галузей інтегрованої галузі права — права природокористування^[124].

На науковій конференції з питань охорони природи, яка відбулася в червні 1969 р. в Інституті держави і права АН СРСР, серед інших обговорювалася також проблема охорони природи як предмета спеці­альних правових наукових досліджень. На думку О. С. Колбасова, стан наукових досліджень у цій сфері ще не є задовільним. З метою подаль­шого підвищення ролі правової науки було рекомендовано зосередити увагу на проблемах загальної теорії правової охорони природи, спів­відношення господарсько-економічних та правових аспектів охорони природи, вдосконалення природоохоронного законодавства.

На погляд Г. О. Аксеньонка, який взяв участь у зазначеній конфе­ренції, законодавство про охорону природи має вдосконалюватися у двох правових формах: формі Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про охорону природи і формі кодексів союзних республік про охорону природи¹.

Дещо іншу позицію стосовно формування відповідної галузі права та форми її кодифікації зайняв М. Д. Казанцев, який підтримував за­гальну позицію про наявність природоохоронного права. Але, на його думку, відбувається процес диференціації відносин, пов’язаних з ви­користанням різних об’єктів природи, а відповідно і диференціації законодавства, що зумовлює необхідністю самостійного правового регулювання земельних, водних, лісових і надрових відносин. Разом з тим цей процес висуває проблему їх інтеграції. Тому виникає необ­хідність у конструюванні інтегрованої галузі права, якою має стати природноресурсне право.

Як вважав М. Д. Казанцев, його головними інститутами слід ува­жати: право державної власності на природні ресурси; єдиний держав­ний фонд природних ресурсів; кадастри природних ресурсів; право користування природними ресурсами; правові принципи охорони при­роди; відповідальність за порушення норм права про охорону природи. Ці інститути складають загальну частину природноресурсного права. Земельне, водне, лісове, гірниче та природоохоронне право, зберігаю­чи свою самостійність як галузі права, становлять особливу частину природноресурсного права як інтегрованої галузі права.

Уперше в юридичній літературі М. Д. Казанцев навів визначення природноресурсного права, яке, на його думку, є інтегрованою галуззю права, що на підставі націоналізації природних ресурсів регулює роз­галужену сферу суспільних відносин щодо розпорядження, користу­вання та охорони цих ресурсів з метою створення матеріально-технічної бази, задоволення потреб народного господарства, науки, культури, охорони здоров’я та рекреації^{[125] [126].}

У своїх останніх наукових роботах М. Д. Казанцев ототожнив по­няття «природноресурсне право» з поняттям «право на природні ресурси»^[127]. Зокрема, як він вважав, безвідносно того, чи визначимо ми інтегралом, який охоплює всю сукупність правового регулювання ви­користання і охорони природи «природноресурсним правом» або «правом на природні ресурси», не це важливо. Необхідно перш за все у науковому сенсі визначитися з деякими проблемами, оскільки в при­роді все взаємопов’язано, а тому використання природних ресурсів у правовому аспекті має бути комплексним¹.

Кодифікація природоохоронного законодавства (а не права), на думку М. Д. Казанцева, повинна відбуватися у формі Основ природо­охоронного законодавства Союзу РСР та союзних республік і природо­охоронних кодексів союзних республік^{[128] [129].}

У Всесоюзному науково-дослідному інституті радянського законо­давства 26-27 січня 1971 р. було проведено розширене засідання Ради з координації роботи науково-дослідних установ, які займалися питан­нями вдосконалення законодавства. Засідання присвячувалося про­блемам координації наукових досліджень у сфері законодавства про охорону природи.

Серед пропозицій, які пролунали на засіданні Ради, слід виділити такі: ідея кодифікації законодавства про охорону природи і розроблен­ня та прийняття Закону про охорону природи СРСР^[130]; доповнення Конституції СРСР статтею про охорону природи та створення основ законодавства про охорону природи СРСР і відповідних основ чи ко­дексів союзних республік^[131]; створення необхідної правової бази для подальшого розвитку республіканського природоохоронного законо­давства та прийняття Основ законодавства СРСР та союзних республік про охорону природи^[132]; розроблення нового природоохоронного зако­нодавства і прийняття Основ про охорону природи СРСР та союзних республік¹; виникнення науки природоохороного права, а також зміна назви Земельного кодексу на Кодекс про землю. Останню тезу запро­понувала Н. І. Титова^{[133] [134]. Засідання Ради стало важливою віхою у про­веденні наукових досліджень та розвитку наукових проблем правової охорони довкілля, а в майбутньому — екологічного права.}

Становлення наукових ідей і концепцій правового регулювання охорони довкілля та пов’язаного із зазначеним формування природо­охоронного (природоресурсного) права, не призупинило, а навпаки, дало новий імпульс для подальшого наукового пошуку у розв’язанні правових проблем земельного, водного, лісового та гірничого права.

Саме в цьому аспекті цікавим слід вважати монографічне дослі­дження В. К. Григор’єва «Питання теорії земельного права». Аналізу­ючи предмет земельного права, автор вважав, що до земельних право­відносин у широкому розумінні належать не тільки правовідносини стосовно права власності на землю та її використання, а й правовідно­сини щодо права власності на надра, води, ліси та їх використання. У зв’язку з цим В. К. Григор’єв доходить висновку про те, що гірниче, лісове та водне законодавство необхідно розглядати як продовження земельного законодавства, як його спеціальні «гілки»^[135].

Автор критикує точку зору Н. Т. Осіпова та Г. О. Аксеньонка про наявність таких галузей права, як гірниче, водне та лісове, і виокрем­лення їх як самостійних галузей права^[136] чи виділення як підгалузей земельного права^[137]. На думку В. К. Григор’єва, цього робити не мож­на, оскільки земельне право охоплює всю сукупність земельних від­носин, у тому числі гірничі, лісові та водні відно сини, бо надра, води і ліси не існують без землі, вони є природними багатствами самої землі. Крім того, правові норми, що регулюють відносини, пов’язані із землею, надрами, водами і лісами, містять багато спільного, особ­ливо із таких принципових питань: про право власності держави на ці об'єкти, суб'єктів права власності, раціональне використання, охорону тощо¹.

В. К. Григор'єв докладно дослідив проблеми суб'єкта права дер­жавної власності на землю та її природні ресурси. Він стверджував, що на початку 20-х рр. панувала точка зору про безсуб'єктність дер­жавної власності на землю. Поширеною була позиція про те, що з при­йняттям закону про соціалізацію землі зник інститут власності на землю. Земля не тільки була позбавлена попередніх власників, а й не отримала нових власників. Згодом в юридичній літературі обґрунто­вуються точки зору про те, що суб'єктом права державної власності на землю є: СРСР в цілому; союзні республіки; СРСР та союзні республі­ки; соціалістична держава; радянське суспільство в особі радянської держави. Аналізуючи наведені наукові ствердження, В. К. Григор'єв першим серед учених радянського періоду констатував, що єдиним власником землі в СРСР є радянський народ, волю якого виражає дер­жава і котра представляє собою загальнонародну організацію^{[138] [139]. Саме цю правову конструкцію відображено в ст. 13 Конституції України.}

Аналізуючи питання правової класифікації земель єдиного держав­ного земельного фонду, В. К. Григор'єв зазначив, що юридична наука в особі радянського земельного права ставить на меті дослідження правового режиму єдиного державного земельного фонду в цілому, правової регламентації його окремих складових частин, а також право­вих форм, які найбільшою мірою сприяють ефективному і раціональ­ному в господарському відношенні використанню землі та її природних ресурсів^[140].

При дослідженні права власності держави на землю та інші при­родні ресурси автор увів у науковий обіг поняття права власності в «об'єктивному» та «суб'єктивному» розуміннях. На його думку, право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність чинних правових норм, що встановлені державою та визначають правовий режим державної власності, в тому числі власності на землю, надра, ліси і води. Право власності в суб'єктивному розумінні розглядалося як можливість держави бути носієм права власності, мати відповідні правомочності^[141].

Важливими для науки земельного права були також пропозиції В. К. Григор’єва, які стосувалися майбутньої кодифікації земельного законодавства. Він уважав, що для кодифікації земельного законодав­ства велике значення має питання про форму цього законодавства. Із усіх відомих форм законів (основ, основних засад, кодексів, статутів, положень) найбільш правильною і чіткою в юридичному відношенні формою нового загальносоюзного земельного законодавства виявля­ються Основи земельного законодавства Союзу РСР та союзних рес­публік. Крім того, як вважав автор, гірниче, лісове і водне законодав­ство є особливими гілками земельного законодавства, що після при­йняття Основ земельного законодавства потребує розроблення та ухвалення нових загальносоюзних законів про надра, води, ліси у фор­мах Основ гірничого законодавства, Основ водного законодавства, Основ лісового законодавства СРСР та союзних республік^[142].

У цей же час у науковому колі з’являються монографічні досліджен­ня проблем водного, лісового, гірничого та інших галузей права. В пере­ліку цих досліджень, що заслуговують на увагу як методологічні чин­ники розвитку науки екологічного права, слід виділити наукову працю О. С. Колбасова «Законодавство про водокористування в СРСР (про­блеми вдосконалення радянського законодавства про використання водних ресурсів)». Як зазначав автор, дослідження права водокористу­вання становить необхідний етап вивчення правового режиму водних ресурсів, їх правового використання і охорони як важливого виду при­родних ресурсів держави. Інтерес до дослідження цього питання визна­чається, з одного боку, великою господарською значущістю водних ре­сурсів, а з другого — прагненням подолати відставання у науковому розробленні проблем правового регулювання водокористування.

У зазначеній роботі чітко простежується тенденція до постановки найбільш актуальних питань права водокористування та їх послідов­ного вирішення. Серед таких питань О. С. Колбасов виділив: поняття та основні принципи права водокористування; правове регулювання водокористування, пов’язаного із водоспоживанням; правове регулю­вання водокористування, не пов’язаного із водоспоживанням; правове регулювання скидів у водойми стічних вод, виробничих та побутових відходів.

На відміну від попередніх робіт, присвячених проблемам водоко­ристування, О. С. Колбасов у своїй праці проводить чітко визначену межу між водою як природним ресурсом і водою, що втратила якість природного блага, тому що була виділена із природного середовища внаслідок докладеної до неї праці. Саме йому належить твердження про те, що між користуванням водою із природного водоймища і ко­ристуванням водою із міської водопровідної мережі існують як еконо­мічна, так і юридична різниці в об'єктах користування. У першому випадку користування водою є користуванням природним благом з до­держанням вимог водного законодавства. У другому випадку користу­вання водою являє собою користування комунальними послугами за плату, що врегульовано нормами цивільного законодавства¹.

Право водокористування О. С. Колбасов визначав як сукупність юридичних норм, котрі регулюють використання водних ресурсів як природного матеріального блага, що входить у виключну власність держави, тобто таких норм, які передбачають умови і порядок водо­користування для різних потреб населення і народного господарства (об'єктивне право водокористування).

Суб'єктивне право водокористування автор розглядає як надану підприємствам, установам, організаціям і громадянам за законом мож­ливість користуватися водними ре сурсами із додержанням установле­них умов та чинників.

Заслуговують на увагу пропозиції О. С. Колбасова стосовно коди­фікації водного законодавства. На його думку, радянське водне зако­нодавство тривалий час розвивалося переважно як законодавство про сільськогосподарське водокористування, спрямоване головним чином на регулювання відносин, пов'язаних із зрошенням земель та осушу­вальною меліорацією^{[143] [144]. Досліджуючи зазначене питання, позитивні аспекти та недоліки кодифікації водного законодавства разом із зако­нодавством про землекористування, надрокористування, лісокористу­вання в єдиному законодавчому акті як одну із запропонованих учени­ми форм кодифікації, так і їх протилежну форму так званої «роздільної» кодифікації (видання окремих законів про землекористування, водо­користування, надрокористування, лісокористування), автор як мож­ливий варіант припускає прийняття єдиного законодавчого акта про засади користування природними ресурсами замість Основ законодав­ства окремо про землю, її надра, ліси та води. Але такий законодавчий акт породжує суттєвий недолік — надмірне відхилення його змісту від особливостей користування різними видами природних ресурсів. Тому, на думку О. С. Колбасова, найбільш прийнятною пропозицією про кодифікацію водного законодавства є ухвалення загальносоюзних Основ та республіканських водних кодексів1.}

Наукові дослідження проблем водного законодавства і права були продовжені в монографії С. Б. Байсалова «Водне право Казахської РСР (Деякі проблеми теорії і практики)». Незважаючи на штучне обмежен­ня назви роботи географічними кордонами союзної республіки колиш­нього СРСР — Казахської РСР, змістовна частина наукових висновків стосовно предмета, методу, системи, принципів та деяких інших питань охоплювала водне законодавство і право в цілому держави, а не її окремої структурної частини. Підтвердженням тому є аналіз предмета водного права. На думку С. Б. Байсалова, для з’ясування значущості та місця водного права в системі радянського соціального права важ­ливе значення має визначення його предмета. Досліджуючи точки зору, що існували в юридичній літературі того часу, стосовно зазначеного питання, автор розподіляє суспільні відносини, які складають предмет водного права, на відповідні основні групи: відносини власності на водні ресурси і водогосподарські споруди та пристрої; відносини влас­ності і розпорядження водними ресурсами, водогосподарськими спо­рудами та пристроями; відносини використання водних ресурсів, експлуатації водогосподарських споруд та пристроїв; відносини щодо розвитку і примноження багатств водних ресурсів та розширення водо­господарського будівництва; відносини з охорони водних ресурсів, водогосподарських споруд та пристроїв; відносини щодо боротьби зі шкідливим впливом вод; відносини щодо встановлення і використан­ню прибережних смуг; відносини щодо встановлення охорони між­республіканських водних джерел і споруд. Він вважає, що така класи­фікація водних відно син розкриває зміст і сутність водного права, віддзеркалює характер та особливості предмета його регулювання^{[145] [146].}

Уперше в юридичній літературі з проблем водного законодавства і права були досліджені джерела радянського водного права. Харак­терним для цього стало те, що автор проаналізував не тільки закони, а й нормативні укази, постанови та розпорядження, рішення, прави­ла, положення, інструкції, накази та деякі договори нормативного характеру.

Цікавим з наукової точки зору став висновок С. Б. Байсалова про те, що джерелом водного права у відповідній його частині, крім Кон­ституції РСР і законодавчих актів з питань організації та ведення водного господарства, охорони водних ресурсів, будівництва та екс­плуатації водогосподарських споруд (за відсутності на той час загаль­нодержавних Основ водного законодавства), слід вважати також Осно­ви цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік, які були затверджені 8 грудня 1961 р., та цивільні кодекси союзних республік.

Одне із положень, яке було запропоновано автором, — при дослі­дженні питання про джерела водного права розглядати договір як форму правового регулювання водних відносин, як джерело водного права. На думку С. Б. Байсалова, такі договори характерні для між­республіканських водого сподарських відносин. У деяких випадках вони затверджуються урядом зацікавлених республік і перетворюють­ся на урядові нормативні акти^[147]. Але договір як форма правового регу­лювання водогосподарських відносин, відносин комунального та ри­богосподарського водокористування з прийняттям Основ водного за­конодавства Союзу РСР та союзних республік (1970 р.) і водних кодексів союзних республік не був практично втілений і не отримав підтримки в доктрині радянського права. Що стосується наукового визначення автором місця водного права в системі радянського права, його принципів та особливостей, то С. Б. Байсалов досконало проана­лізував існуючі в юридичній літературі точки зору щодо місця вод­ного права в системі права і на цій підставі виділив три головні по­зиції, а саме: водне право як складова (інститут) земельного права (О. А. Рускол, Д. М. Ісупов, М. Д. Казанцев, Л. І. Дембо, І. В. Павлов, Г М. Полянська, В. К. Григор'єв); водне право як складова адміністра­тивного та цивільного права (К. Д. Джафаров); водне право — само­стійна галузь права (Г. О. Аксеньонок, М. Т. Осіпов, В. Л. Мунтян).

Досліджуючи сутність водних правовідносин, а також об’єктивну необхідність їх правового регулювання специфічними і своєрідними правовими формами та способами, автор робить висновок про на­явність самостійної галузі права, яка являє собою сукупність уста­новлених або санкціонованих державою законодавчих та інших норм, що регулюють водні відносини, відносини з організації і введення та охорони водних ресурсів, будівництва і експлуатації водогосподар­ських споруд та пристроїв. Ця сукупність норм має називатися водним правом¹.

Отже, в юридичній літературі було наведено та запропоновано до­сить вагомі аргументи, які в майбутньому стали підґрунтям для ство­рення самостійної галузі права — водного права та підгрунтям коди­фікованого нормативного акта — Основ водного законодавства Союзу РСР та союзних республік.

Серед наукових досліджень періоду 60-х — 70-х рр., присвячених проблемам лісокористування та його правового забезпечення, слід ви­ділити працю Д. М. Ісупова «Правовий режим лісів СРСР»^{[148] [149].}

Досліджуючи ліси як об’єкт довкілля і у зв’язку з цим об’єкт пра­ва виключної власності держави, автор визначає їх характерні особли­вості крізь призму співвідношення із землею (земельними ділянками, єдиним земельним фондом). Такими особливостями є: а) ліс як об’єкт власності зберігається до того часу, доки він знаходиться в живому органічному взаємозв’язку із землею. Після того як він відділяється від землі, деревина набуває нової якості та іншого правового режиму, на який не поширюється дія лісового законодавства; б) користування лісом обов’язково пов’язане із користуванням землею. Право землеко­ристування, як правило, є безоплатним, тоді як заготівля деревини та деякі інші побічні лісокористування надаються за плату; в) правовий режим земель лісового фонду зумовлює необхідність забезпечення поліпшення стану лісів; г) поширеною формою користування лісом є строкове користування на відміну від постійного (безстрокового), як правило, користування землею; д) націоналізація землі є єдиним дже­релом державної власності на землю. Націоналізація лісів є головним, але не єдиним джерелом їх власності, оскільки остання також виникає внаслідок відновлення лісів та лісорозведення; з) ліси не надаються у користування окремим громадянам¹.

Аналізуючи наукові доробки попереднього стану розвитку науки лісового права (Л. І. Дембо, Г. М. Полянська та ін.) та чинне лісове законодавство, Д. М. Ісупов пропонує правову класифікацію лісів: а) за суб’єктами користування — ліси державного значення та колгосп­ні ліси; б) за значенням у народному господарстві та ступенем лісис- тості — ліси державного значення на три групи, а колгоспні ліси на дві категорії^{[150] [151].}

Але слід зазначити, що наведена автором класифікація не мала практичного значення для правозастосовної діяльності, не була до­статньою мірою аргументована і не знайшла свого втілення у майбут­ньому лісовому законодавстві.

Досліджуючи питання про зміст права виключної державної влас­ності на ліси, Д. М. Ісупов зазначає, що однією із найважливіших функцій держави стосовно здійснення територіального верховенства і права виключної власності є управління лісовим фондом^[152], яке він розглядав поряд із володінням, користуванням та розпорядженням лісів як самостійний елемент змісту такого права.

Значна частина роботи Д. М. Ісупова присвячувалася проблемам правової охорони лісів. Як він вважав, великого значення в поліпшен­ні охорони лісів мають набути впорядкування законодавства, скасуван­ня нормативних актів, які є недостатньо ефективними, застарілими та такими, що суперечать загальній системі законодавства держави. За­значена обставина зумовлює необхідність уніфікації і систематизації законодавства про охорону лісів^[153].

Автор сформулював поняття лісопорушень, запропонував їх кла­сифікацію та визначив види юридичної відповідальності за їх вчинен­ня. Зокрема, як вважав Д. М. Ісупов, чинним законодавством адміні­стративна відповідальність передбачена за такі лісопорушення, які не містять ознак кримінального злочину. Цивільно-правова охорона лісів передбачає покладання на лісопорушників обов’язків щодо відшкоду­вання заподіяної державі шкоди та поновлення порушених прав. Кри­мінальна відповідальність за порушення правил охорони лісів засто­совується до найбільш небезпечних лісопорушників¹.

У наукових працях того часу в межах правового регулювання ви­користання та охорони лісів велика увага приділялася проблемам колгоспного лісокористування. Цьому, зокрема, були присвячені вже згадане дослідження Д. М. Ісупова «Правовий режим лісів СРСР»^{[154] [155] та праця Л. О. Заславської «Колгоспне лісокористування»[156].}

Колгоспні ліси визнавалися лісовими ділянками, що знаходяться на наданих сільськогосподарським кооперативам у безстрокове корис­тування землях і зареєстровані в установленому порядку в земельно- облікових документах (державній книзі реєстрації землекористувань та колгоспній земельно-шнуровій книзі). Вони входили до складу єдиного державного лісового фонду СРСР і належали на праві влас­ності державі.

Користування колгоспними лісами було обмеженим і визначалося планом ведення лісового господарства. Вони охоронялися місцевими радами, лісокористувачами та органами лісового господарства.

У період з кінця 50-х до початку 70-х рр. проводилися наукові до­слідження, присвячені проблемам надрокористування і охорони надр.

У 1957 р. оприлюднено статтю М. Є. Когана «Про кодифікацію радянського гірничого законодавства», в якій зазначалося, що питання правового режиму надр у радянській юридичній літературі не є пред­метом дослідження та залишаються поза увагою науковців. За останні тридцять років, на думку вченого, не було оприлюднено жодної спеці­альної роботи з проблем, пов’язаних із правом виключної державної власності на надра та правовим режимом надр землі^[157].

Аналізуючи питання правового регулювання використання земель, вод, надр та лісів, М. Є. Коган вважав, що земельне, водне, лісове та гірниче законодавство становлять самостійні гілки законодавства, кожна з яких потребує самостійної кодифікації. Що стосується гірничо­го законодавства, то воно має складатися із загальносоюзних Основних засад користування надрами та республіканського законодавства — республіканських гірничих законів.

Предметом правового регулювання зазначеного загальносоюзного законодавчого акта мають бути суспільні відносини, що виникають у зв'язку із промисловим розробленням родовищ корисних копалин, а також пов'язані з цією метою пошук, розвідка, підготовчі роботи та використання торф'яних родовищ¹.

Важливим науковим дослідженням проблем правового регулюван­ня гірничих відносин слід уважати дисертацію В. Г. Плахути «Право­ве забезпечення раціонального і комплексного використання надр землі в СРСР»^{[158] [159], де було проаналізовано питання поняття геологічного фонду, розвитку вітчизняного та зарубіжного законодавства, принципів права користування надрами, управління надрами як загальної форми організації їх раціонального і комплексного використання, правового регулювання пошуку, розвідки, відведення та розроблення родовищ корисних копалин, контролю за використанням надр та охорони права надрокористування.}

Досліджуючи питання кодифікації гірничого законодавства, автор вважав, що найбільш прийнятною її формою може стати розроблення Основ гірничого законодавства Союзу РСР та союзних республік, оскільки це дає можливість повною мірою охопити відносини права власності та права користування надрами^[160].

Питанням кодифікації гірничого законодавства була також при­свячена стаття М. О. Сиродоєва «Наукові засади кодифікації гірничого законодавства»^[161], яка стала частиною його монографічного досліджен­ня питань правового режиму надр, про що докладніше йтиметься далі.

М. О. Сиродоєв писав про підготування Основ гірничого законо­давства, які можуть мати позитивний результат, якщо одночасно з цим проводитимуться теоретичні дослідження, оскільки теоретичне роз­роблення відповідних проблем відстає від рівня розвитку суспільних гірничих відносин, тоді як правове регулювання має сприяти їх по­дальшому вдосконаленню¹.

Предмет гірничого законодавства автор статті визначав як засно­вані на праві виключної державної власності на надра відносини, пов'язані з використанням надр для пошуку, розвідки та розроблення родовищ корисних копалин, а також відносини, пов'язані із будівни­цтвом підземних споруд та пристроїв і з охороною надр. Гірничі право­відносини є взаємопов'язаними не тільки із земельними, водними, а й із адміністративними, цивільними та іншими правовідносинами^{[162] [163].}

У статті запропоновано коло питань, які, на думку М. О. Сиродоє- ва, повинні бути охоплені правовим регулюванням Основ гірничого законодавства. Зокрема, це право виключної державної власності на надра; система державних органів управління та контролю за викорис­танням і охороною надр; класифікація корисних копалин та їх родовищ; планування використання родовищ корисних копалин; права громадян на пошуки родовищ корисних копалин та заохочення за відкриті родо­вища; вирішення спорів, пов'язаних із використанням надр та ін.^[164]

Питання, сформульовані М. О. Сиродоєвим у зазначеній статті, в подальшому досліджено в його монографії «Правовий режим надр»^[165], присвяченій аналізу гірничого законодавства, права державної влас­ності на надра та системі органів, які здійснюють розвідку, розроблен­ня та охорону надр, організації, плануванню та фінансуванню геоло­горозвідувальних робіт, правовій охороні надр.

Досліджуючи питання виникнення права виключної державної власності на надра, М. О. Сиродоєв зазначав, що в державі розпо­чалася робота з підготування проекту Основ гірничого законодавства СРСР, на підставі чого мають бути розроблені гірничі кодекси або гірничі закони союзних республік^[166]. Отже, в юридичній літературі с формувалася ідея прийняття єдиного загальнодержавного законо­давчого акта у формі Основ гірничого законодавства та відповідних республіканських гірничих кодексів чи законів. Ця ідея була відо­браженням поглядів науковців на завершення формування та виді­лення як самостійної гірничої галузі законодавства, а в майбутньо­му — і галузі права.

Надзвичайно важливим у дослідженні М. О. Сиродоєва стало ви­значення поняття «надра». На думку автора, поняття «надра» не мож­на ототожнювати з конкретними, вже відомими видами корисних ко­палин або відкритими чи ще не відкритими їх родовищами. Поняттю «надра» М. О. Сиродоєв надав таке визначення — це частина природ­ного середовища, що знаходиться під земною поверхнею, а також мі­нерали, елементи та гірські породи, що виходять на поверхню землі. При цьому власність держави на надра поширюється до глибин, що технічно досягаються¹.

При дослідженні взаємозв’язків надр та інших природних ресурсів, зокрема вод, автор особливо підкреслює, що підземні води мають під­порядковуватися режиму надр у частині комплексного використання надр землі, охорони підземних споруджень від негативної дії вод, а та­кож пошуку та розвідки підземних вод. В іншому вони повинні підпо­рядковуватися режиму вод^{[167] [168].}

Певну увагу в роботі було приділено з’ясуванню надзвичайно важ­ливого для майбутнього процесу кодифікації законодавства про надра питання про поняття «фонд надр». Відповідно до ст. 5 чинного Кодек­су України про надра державний фонд надр включає як ділянки надр, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, у тому числі континентального шельфу та виключної (морської) еко­номічної зони. Тобто термін «фонд» широко застосовується у законо­давстві про надра України. М. О. Сиродоєв при дослідженні цього питання вважав, що в правовому аспекті розподіл природних ресурсів на фонди також має велике значення, оскільки він є передумовою для встановлення ефективного правового режиму об’єктів природи, право­вого забезпечення їх раціонального використання. Зокрема, може йтися про єдиний земельний фонд, який відповідно до основного ці­льового призначення поділяється на землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів тощо. Існують поняття єдиного водного фонду, єдиного лісового фонду. Натомість, на думку М. О. Си- родоєва, відсутня необхідність у введенні в науковий обіг поняття єдиного фонду надр, оскільки надра становлять різноплановий еконо­мічний інтерес. Вони використовуються як джерела добування різно­манітних корисних копалин і як місце будування підземних споруд, а також для наукових цілей. Експлуатація надр безпосередньо пов'язана з проблемою комплексного використання інших природних ресурсів. В одних випадках використовується речовина надр, в інших — простір середовища, яке охоплюється поняттям надр. Просторові межі надр навряд чи зможуть характеризуватися поняттям «фонд»¹.

Досліджуючи питання змісту права державної власності на надра, М. О. Сиродоєв займає традиційну позицію про тріаду, — володіння, користування та розпорядження надрами як елементами цього змісту з характерними для них особливостями. Зокрема, держава в повному обсязі здійснює володіння надрами за посередництвом своїх державних органів. Користування надрами здійснюється державними органами в інтересах держави. Розпорядження надрами держава-власник здій­снює за допомогою визначення порядку проведення пошуку і розвідки родовищ корисних копалин та затвердження їх запасів; планування черговості та інтенсивності використання надр; визначення категорій організацій, яким надається право промислового розроблення родовищ корисних копалин, а також використання надр для розміщення під­земних сховищ та споруд тощо^{[169] [170].}

Цікавою є позиція автора при дослідженні державного управління у сфері використання і охорони надр. На думку М. О. Сиродоєва, ве­лике значення багатства надр у народному господарстві, величезне різноманіття корисних копалин і тих потреб, які вони задовольняють, породжують багатоманітність органів, у віданні яких знаходяться роз­роблення та охорона надр. З урахуванням цього, завдання правової науки полягає не стільки у тому, аби визначити місце кожного із них, а у тому, аби надати допомогу в удосконаленні організації органів управління надрами, тобто їх розпорядчій та контрольно-наглядовій діяльності, що найкращим чином забезпечуватиме раціональне вико­ристання надр на загальнодержавному рівні^[171].

Ще одним вагомим дослідженням цього періоду слід уважати моно­графію Г С. Башмакова «Право користування надрами в СРСР»^[172]. Її

було присвячено одному із важливих правових інститутів законодавства про надра — праву користування надрами, де розглядалися питання про поняття надр, права і обов'язки надрокористувачів, класифікацію видів користування надрами, а також було сформульовано пропозиції щодо вдосконалення законодавства про надра. Це стало вкрай актуаль­ним напередодні прийняття загальносоюзних Основ законодавства про надра.

З'ясовуючи поняття стосовно надр, автор зазначив, що інтерес до вивчення цього питання виник з початком розроблення Основ законо­давства про надра і був викликаний необхідністю визначити коло від­носин, на які поширюється нове законодавство. Існує велика кількість теоретичних робіт, в яких розглядається поняття надр, але вони мають суттєві недоліки. На думку Г. С. Башмакова, поняття надр має бути сформульоване на підставі чинного законодавства, практики надроко- ристування, потреб проектів та перспектив розвитку відповідних від­носин. При цьому повинні бути враховані всі аргументи, висловлені з цього питання в науковій літературі¹.

Аналіз законодавства та практики його застосування для з'ясування поняття надр поставив перед автором цього дослідження ще одне важ­ливе запитання: де слід розмежовувати поверхню землі, надра та під­земні води як сфери правового регулювання відповідно земельного і водного законодавства та законодавства про надра? Поверхні землі та надр було розмежовано з урахуванням цільового використання таких ділянок. Г. С. Башмаков вважав (із посиланням на А. Л. Боровиковського^{[173] [174]): якщо діяльність, для здійснення якої надається земельна ділянка з роз­ташованими на ній корисними копалинами, пов'язана із відокремленням речовин від природного середовища або призначення їх для цієї мети, пріоритетом користується законодавство про надра[175].}

Підземні води, на думку Г. С. Башмакова, — не тільки є корисними копалинами, а й справляють значний вплив на підземний простір, тому законодавство про надра має впливати на стан суспільних відносин, які виникають стосовно цих вод^[176].

Підсумовуючи дослідження, Г. С. Башмаков сформулював поняття надр таким чином: це та частина природного середовища, яка знахо­диться під земною поверхнею, в тому числі підземні води, а також родовища корисних копалин, розташовані на поверхні землі у межах території СРСР¹.

Важливим в роботі Г С. Башмакова стало вирішення питання про найменування відповідної галузі: законодавство про надра чи гірниче законодавство ?

На користь першого найменування автор навів такі аргументи: Конституція СРСР та конституції союзних республік використовують термін «надра»; найменування «законодавство про надра» краще відо­бражає процес розширення сфери дії цієї галузі на відміну від найме­нування «гірниче законодавство», яке пов'язане лише з пошуком та видобуванням корисних копалин.

Як аргументи другого найменування було наведено такі. У прий­нятих на той час Основах земельного (1968 р.) та водного^{[177] [178] (1970 р.) законодавства відносини, пов'язані з використанням і охороною надр, мають назву гірничих відносин; з усіх видів користування надрами виконуються гірничі роботи, які здійснюються за єдиними правилами; відносини щодо надрокористування, які передбачається врегулювати в законодавстві, підлягають контролю гірничих органів; термін «гір­ничі» є зручним з погляду законодавчої техніки, оскільки може бути засто сований як до законодавства (гірниче законодавство), так і до врегулювання цим законодавством групи суспільних відносин (гірни­чі відносини).}

З урахуванням наведених аргументів Г. С. Башмаков вважав за до­цільне іменувати цю галузь гірничим законодавством.

Досліджуючи класифікацію інституту права користування надрами, автор виділив три його основні види: вивчення підземного простору (геологічне вивчення надр); промислове видобування корисних копа­лин; всі інші випадки використання надр (користування надрами, що пов'язане із промисловим видобуванням корисних копалин)^[179].

Черговий етап становлення та розвитку науки екологічного права пов'язаний з проведеною на теренах колишнього СРСР та союзних республік кодифікацією земельного, водного, лісового законодавства та законодавства про надра (1968-1977 рр.), а також фауністичного та атмосфероповітряного законодавства (1980 р.). Саме з цією кодифіка­цією пов' язується надзвичайно потужне зростання науково - методологічних та теоретичних досліджень найрізноманітніших проб­лем правового регулювання охорони використання та відтворення не тільки окремих природних ресурсів і комплексів та довкілля в цілому, а й поява невідомих до цього напрямків теоретичного пошуку, доктри­нального тлумачення прийнятих законодавчих актів, що виводило наукову складову майбутнього екологічного права на її принципово новий, якісно змістовний рівень.

1.2.