Впровадження ІКТ в аграрний сектор України як напрям реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій: концептуальні засади

Провівши дослідження ролі науково-технічного розвитку та інновацій під час розбудови інформаційного суспільства в Україні (підрозділ 1.1), визначивши понятійний апарат, мету, завдання та генезу формування державної політики у сфері науково-технічного розвитку та інновацій (підрозділ 1.2) та обґрунтувавши запропоновану структуру системи державних органів щодо формування і забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій, яка враховує системну модель конструктивної взаємодії державних органів у сфері науково-технічного розвитку та інновацій (далі - НТРІ) (підрозділ 1.3), пропонуємо перейти до визначення та аналізу чинників й умов, які обумовлюють і сприяють розумінню необхідності впровадження інформаційно- комунікаційних технологій в аграрний сектор України.

Передусім вважаємо за необхідне зазначити, що впровадження ІКТ в аграрний сектор України досліджується як з позиції реалізації державної політики науково - технічного розвитку та інновацій, так і з позиції реалізації державної політики розвитку аграрного сектора України (державної аграрної політики). Крім того, реалізація державної політики розглядається у контексті державного управління. Таким чином, наші подальші дослідження будуть спиратися на методологію державного управління, нову парадигму адміністративного права та теоретичні напрацювання в галузі інформаційного права як правового фундаменту інформаційного суспільства, в якому пріоритетного значення набуває вирішення проблем впровадження ІКТ в будь-яку сферу суспільного життя, у тому числі у організаційно-правовому аспекті.

Вважаємо за доцільне підкреслити нашу позицію щодо необхідності застосування системного підходу для розв’язання будь-яких завдань державного управління, зокрема, в аграрному секторі України.

Нарешті, при проведенні наукового дослідження необхідно чітко розуміти сутність поняття «система» як базового у системному підході. Цілком погоджуємося з позицію В.Б. Авер’янова, який підкреслює наступне: «Найбільш суттєвим та визначальним атрибутом будь-якої соціальної системи є її цілісність. А це означає наявність інтегративного ефекту (його ще позначають як синергетичний, або емерджентний) взаємодії елементів системи, який не дорівнює результату простого підсумування дій цих елементів окремо один від одного» [53, с. 14]. Виходячи із цього, автор робить висновок про доцільність під час досліджень питань державного управління поняття «система» розуміти як «цілісне утворення з новими інтегративними якостями, що не властиві його компонентам окремо, а виникають завдяки їх взаємодії в системі» [53, с. 14].

Крім того, у роботі поділяється підхід, який запропоновано І.В. Арістовою у фундаментальному дослідженні щодо формування та реалізації державної інформаційної політики [55], відповідно до якого під реалізацією державної політики розуміється державне управління. Водночас державне управління - це цілісна система, єдність трьох складових: по-перше, суб’єкт управління; по-друге, об’єкт управління; по-третє, зв’язки між ними [55].

Ґрунтуючись на висновках, що отримані І.В. Арістовою, пропонуємо при визначенні концептуальних засад впровадження ІКТ в аграрний сектор України використовувати аналогічний підхід. Для цього необхідно пояснити наступні моменти. По-перше, система державного управління в аграрному секторі України, як єдність трьох елементів, складається із: 1) суб’єкта управління (передусім Міністерство аграрної політики та продовольства України); 2) об’єкта управління (аграрний сектор України); 3) зв’язків між ними.

У роботі вважається за доцільне при визначенні цілісної системи державного управління аграрним сектором України враховувати системну модель конструктивної взаємодії [54], що дає змогу підкреслити пріоритетне значення рівня та якості взаємозв’язків між суб’єктом і об’єктом управління. Таким чином, ми пропонуємо підвищити значення рівня взаємозв’язків між суб’єктом та об’єктом управління цілісної системи державного управління аграрним сектором України. Вважаємо, що цей елемент системи (взаємозв’язок між суб’єктом та об’єктом управління) потребує окремої уваги, оскільки він гарантує якість та своєчасність обміну інформацією між суб’єктом та об’єктом управління (завдяки прямим та зворотним зв’язкам між ними). Розвиваючи нашу думку, зазначимо, що саме рівень, якість взаємозв’язку між суб’єктом та об’єктом управління визначає доцільність удосконалення як суб’єкта управління, так і об’єкта управління цілісної системи державного управління аграрним сектором України. Тобто, значне удосконалення суб’єкта управління втрачає цінність, якщо рівень взаємозв’язку між суб’єктом та об’єктом управління не знаходиться на аналогічному рівні. Такий саме висновок слід зробити й стосовно об’єкта управління. Узагальнюючи, підкреслимо актуальність необхідності ґрунтовного дослідження третього елементу цілісної системи державного управління - взаємозв’язку між суб’єктом управління (Мінагрополітики України) та об’єктом управління (аграрним сектором України).

Таким чином, Мінагрополітики України (як провідний суб’єкт управління в системі державного управління аграрним сектором України) виконує також і функції забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій (постаючи елементом іншої системи).

Визначившись з першою складовою (суб’єкт управління) цілісної системи державного управління аграрним сектором України, необхідно навести певні уточнення щодо визначення об’єкта управління. Звісно, йдеться про аграрний сектор України. Водночас доцільно визначити свою позицію щодо поняття «аграрний сектор України» та низки наступних понять: «агропромисловий комплекс», «аграрна сфера», «сільське господарство». Водночас підкреслимо, що у нашому дослідженні поняття «аграрний сектор», «аграрний сектор України», «аграрний сектор економіки України» вважаються синонімами. Отже, ґрунтуючись на положеннях роботи В.І. Курила [84], доходимо наступного висновку: поняття «аграрний сектор» та «агропромисловий комплекс» в останнє десятиріччя вживаються як синоніми. Так, агропромисловий комплекс (далі - АПК) - це «абстрактне утворення, яке являє собою сукупність трьох груп галузей економіки держави: галузі, які виробляють машини, добрива і інші засоби виробництва для сільського господарства; саме сільське господарство; галузі, які забезпечують переробку, зберігання і реалізацію сільськогосподарської сировини і виготовленої продукції» [84, с.

Надалі, аналізуючи поняття «аграрна сфера» та «сільське господарство», В.І. Курило зазначає, що «аграрна сфера» - це аграрний сектор економіки держави у взаємозв’язку із соціальною інфраструктурою сільської місцевості [84, с. 63]. Однак, як зазначає автор, «між аграрним сектором економіки і соціальною інфраструктурою сільської місцевості є щось спільне, спільні визначальні ознаки» [84, с.64]. До таких ознак автор відносить: по-перше, спільність території (як просторовий базис сільськогосподарського виробництва і проживання сільських мешканців); по-друге, єдність населення (сільські мешканці, як правило, зайняті у сільськогосподарському виробництві); по-третє, спільність соціально-трудових інтересів сільського населення, оскільки вони безпосередньо заінтересовані у розвитку і сільськогосподарського виробництва, і соціальної інфраструктури сільської місцевості.

Тому, на думку науковця, «враховуючи виділені ознаки, поняття «аграрна сфера» є всеохоплюючим для сільської місцевості і включає у себе усі процеси людської життєдіяльності у сільській місцевості: як аграрно-виробничу, так і соціальну». Продовжуючи, В.І. Курило з’ясовує визначення поняття «сільське господарство» та підкреслює, що «воно традиційно усталене, під яким розуміють одну із головних галузей матеріального виробництва; вирощування сільськогосподарських культур і розведення сільськогосподарських тварин з метою отримання продовольства і сировини для промисловості» [84, с. 64]. Нарешті, підсумовуючи дослідження понять «сільське господарство», «аграрний сектор», «аграрна сфера» та їх співвідношення, В.І. Курило зазначає, що «первинним поняттям є сільське господарство, яке розширюється за рахунок обслуговуючих і переробних галузей до аграрного сектора економіки, який у сукупності з соціальною інфраструктурою сільської місцевості складає аграрну сферу» [84, с. 64].

Погоджуючись з позицією В.І. Курило, узагальнимо, що поняття «аграрний сектор України» розуміється як єдність трьох елементів: 1) сільське господарство; 2) обслуговуючі галузі; 3) переробні галузі. Таке розуміння аграрного сектора України поділяється у нашій роботі та, виходячи із попередніх пропозицій, розуміється як об’єкт державного управління. Усвідомлюючи важливість наведеної вище класифікації аграрного сектора України, водночас вважаємо за можливе передусім дослідити його як об’єкт державного управління, використовуючи інші критерії класифікації. При цьому слід підкреслити, що класифікація - це могутній інструмент методології права, який допомагає упорядковувати за певними критеріями усю множину правових явищ та процесів, виявити типове, сутнісне і навпаки - випадкове, суб’єктивне у цих процесах та явищах. Разом з тим, для створення більш широкої перспективи та, відповідно, можливості більш системно підходити до питань удосконалення об’єкта державного управління (аграрний сектор України), вважаємо за можливе приєднатися до позиції І.В. Арістової щодо доцільності під час удосконалення об’єкта управління використовувати двоаспектний підхід: організаційно-структурний та функціональний. Структурний аспект дає змогу визначити та проаналізувати елементну структуру об’єкта управління; функціональний аспект - визначити, що «об’єктом управління є люди, відносини між якими здійснюються в інформаційній сфері» [55, с. 118]. Таким чином, як підкреслює І.В. Арістова, «двоаспектний підхід дозволяє розглянути національну інформаційну сферу не тільки як формально визначені організаційні структури, але і як суб’єктивну діяльність людей, їх усвідомлену поведінку» [55, с. 118]. Отже, аграрний сектор України як об’єкт державного управління, що нами досліджується, постає, завдяки двоаспектному підходу, як єдність формально визначених структур (структурний аспект) та людського фактору - суб’єктивної діяльності людей, їх поведінки, взаємовідносин між собою (функціональний аспект).

Нарешті, третій елемент цілісної системи державного управління аграрним сектором України - взаємозв’язки між суб’єктом управління (передусім Мінагрополітики України) та об’єктом управління (аграрним сектором України). Очевидно, що якість управління будь-якої системи визначається рівнем, якістю взаємозв’язків між суб’єктом та об’єктом управління; іншими словами, своєчасними та оптимальними зв’язками між ними (прямими та зворотними). Не зайвим буде звернути увагу на те, що суттєвим чинником, який сприяє удосконаленню державного управління аграрним сектором України, є рівень та якість управлінських рішень. Водночас це залежить також і від якості взаємозв’язків між відповідними державними органами (суб’єктами державного управління), тобто, від якості взаємодії. Саме тому, у підрозділі 1.3 ми наполягали на необхідності застосування системної моделі конструктивної взаємодії у відносинах державних органів між собою (до речі, тема відносин державних органів із суспільством потребує окремого дослідження).

Враховуючи сучасний стан розвитку інформаційного суспільства, світових тенденцій розбудови глобального інформаційного суспільства, нарешті, прагнення до формування суспільств знань, обмін та якість інформації, якою обмінюються, постає одним із визначальних чинників, що обумовлюють рівень та якість державного управління, зокрема, аграрним сектором України. Разом із тим ці процеси цілком залежать від ступеня, рівня впровадження інформаційних та комунікаційних технологій у систему державного управління. Тобто, впровадження ІКТ на сьогодні є не лише інноваційним процесом (що, безумовно, дуже важливо), але й це необхідно для забезпечення національних інтересів України. Тому дискусія повинна йти не стільки навколо необхідності впровадження ІКТ у систему державного управління, скільки навколо необхідності розробки випереджальних заходів, які максимально сприяють забезпеченню національних інтересів. І завдання, що пов’язані з втіленням у життя сучасної української держави концепції, наприклад, електронного уряду, мають виходити на перший план загальної державної політики України. На наше глибоке переконання, впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у систему державного управління, зокрема аграрним сектором України, постає одним із найголовніших факторів щодо створення умов, необхідних і для розв’язання такого завдання.

Таким чином, у роботі відстоюється наступна теза: впровадження ІКТ в аграрний сектор України - це один із найголовніших факторів, що визначає рівень та якість третього елементу системи державного управління в аграрному секторі України - взаємозв’язку між суб’єктом та об’єктом управління, а отже, впливає на всю систему, яка досліджується. Варто зазначити, що І.В. Арістова свого часу також звертала увагу на роль та значення сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, зокрема, під час формування та реалізації державної інформаційної політики. Крім того, автор пропонує використання системного підходу: реалізація удосконалювання державного управління національною інформаційною сферою потребує нової технології організаційно-управлінських процесів. Аналіз показав, що методологічною основою цієї технології можуть поставати певні дослідження академіка В.М. Глушкова, відповідно до яких необхідно удосконалювати не тільки інформаційно-комунікаційні технології, але й те соціальне середовище, куди ці технології «вбудовуються» [55, с. 119]. На підставі зазначеного автор переконався у необхідності системного дослідження процесів державного управління, зокрема, національної інформаційної сфери. Очевидно, що використовуючи таке комплексне бачення, ми також дійшли висновку щодо важливого значення інформаційно- комунікаційних технологій не лише для забезпечення якісного взаємозв’язку між суб’єктом та об’єктом системи державного управління в аграрному секторі України, але й під час удосконалення безпосередньо суб’єкта та об’єкта управління цієї системи, адже це і є «соціальне середовище, куди ці технології «вбудовуються» [55, с. 119].

До речі, схожої думки (щодо необхідності системного дослідження процесів державного управління) дотримується і В.Б. Авер’янов, зазначаючи, що, «державне управління як суспільне явище, пов’язане з системою суспільних відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції» [53, с. 14]. Продовжуючи, автор робить висновок про вплив на формування управлінських відносин, нарівні з матеріальними чинниками, суспільної свідомості (передусім політико-правової та організаційно-управлінської). На підставі зазначеного В.Б. Авер’янов підкреслює наступне: «Все це робить зміст державного управління значною мірою юридично спеціалізованим, обумовлюючи першочергове значення таких пізнавальних об’єктів, як суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління, та право як вирішальний засіб їх унормування й впорядкування» [53, с. 15].

Доповнюючи значення впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, доцільно погодитися із точкою зору І.В. Арістової, що «саме інформаційно-комунікаційні технології допоможуть державі максимально наблизити надання своїх послуг до безпосереднього їх споживача - юридичних і фізичних осіб. У цьому разі і до центральних органів виконавчої влади не потрібно буде звертатися, бо все «вирішує» нова інформаційно-комунікаційна технологія і відповідні комп’ютерні бази даних» [55]. Розглядаючи проблему забезпечення конституційних прав громадян у їх відносинах з органами державної влади, автор підкреслює необхідність проведення правових та організаційних заходів щодо «інформаційної прозорості органів державної влади, надання державних послуг, зокрема, за допомогою автоматизованих інформаційних систем, сучасних мереж зв’язку» [55]. Продовжуючи, І.В. Арістова підкреслює, що впровадження адміністративної реформи, що «найскладнішим завданням другого етапу є усвідомлення держслужбовцями того факту, що державне управління - це служба сервісу для громадян» [55]. Тому автор пропонує до другого етапу адміністративної реформи «включити обов’язкове завдання - інформатизацію управлінської праці, створення і впровадження автоматизованих інформаційних систем та телекомунікаційних мереж» [55]. У нашій роботі такі пропозиції цілком поділяються та конструктивно використовуються.

Визначивши чинники й умови, які сприяють розумінню необхідності впровадження ІКТ в аграрний сектор України, пропонуємо надалі провести аналіз нормативно-правових актів, що допоможе відобразити стан правового регулювання сучасних процесів удосконалення державного управління в аграрному секторі та ступінь правового забезпечення ролі й значення впровадження інформаційно- комунікаційних технологій для досягнення бажаного результату в аграрному секторі України. У зв’язку з цим доцільно нагадати, що розвиток інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх ІКТ в усі сфери суспільного життя і в діяльність органів державної влади визначається одним із пріоритетних напрямів державної політики [1].

Аналізуючи основні засади державної аграрної політики (визначені ще у жовтні 2005 року), відповідно до Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» [85], відмітимо їх спрямованість на розв’язання наступних завдань: 1) забезпечення сталого розвитку аграрного сектора

національної економіки на період до 2015 року; 2) забезпечення системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

На нашу думку, фундаментом гарантування системності та комплексності постає, серед іншого, вирішення трьох груп питань: 1) впровадження сучасної управлінської методології, яка допомагає подолати низку проблем державного управління як організаційного, так і правового характеру (дублювання функцій, застарілі методи управління, проблеми з реалізації норм права тощо); 2) впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, значення яких очевидно; 3) впровадження національної ідеології сприяння підвищенню рівня правової, інформаційної культури населення України.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» [85] удосконалення системи державного управління, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі постає одним із пріоритетів державної аграрної політики України. Відповідно, серед шляхів реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики, згідно зі ст. 4 цього Закону, визначено основні напрями, що сприяють удосконаленню системи державного регулювання в аграрному секторі та ефективному поєднанню загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі, серед яких наступні. По-перше, реформування системи органів виконавчої влади, що здійснюють державне регулювання аграрного сектора, шляхом перегляду та чіткого розмежування їх повноважень і запровадження прямої підпорядкованості, починаючи з районного рівня, наближення її до стандартів Європейського Союзу. По-друге, спрямування діяльності органів виконавчої влади на посилення стратегічного аналізу, прогнозування та моніторингу, інспекційних і контрольних функцій.

Надалі, 10 вересня 2007 року, на виконання Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2007 року № 653-р «Про затвердження плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [16], наказом Міністерства аграрної політики України (Міністерство аграрної політики та продовольства України - Указ Президента України від 9 грудня 2010 року № 1080), було затверджено План заходів розвитку інформаційного суспільства в

агропромисловому комплексі України на 2007-2015 роки [86]. Серед запланованих заходів визначимо, зокрема, наступні: 1) брати участь у розробці нормативно- правових документів з питань розвитку інформаційного суспільства в

агропромисловому комплексі України; 2) запровадити в Мінагрополітики системи електронного документообігу та електронного цифрового підпису; 3) забезпечити розвиток та функціонування Національної системи конфіденційного зв’язку в агропромисловому комплексі; 4) забезпечити розвиток галузевої інформаційно- аналітичної системи агропромислового комплексу тощо.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 року № 1158 [87] була затверджена Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року (далі - Програма). Важливо, що серед причин виникнення проблем у аграрному секторі України, а саме, існування складної економічної і соціальної ситуації на селі визначено, зокрема, недостатній рівень стимулювання впровадження інноваційних технологій та інвестицій в агропромислове виробництво. Крім того, у Програмі окреслені шляхи і способи вирішення існуючих проблем. Так, розвиток соціальної сфери села та аграрного сектора забезпечується шляхом: 1) здійснення чіткого розмежування функцій і повноважень центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері розвитку сільських територій; 2) інноваційно-інвестиційного зміцнення матеріально-технічної бази аграрного сектора, впровадження екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій; 3) удосконалення системи управління в аграрному секторі; 4) створення інформаційно-комунікативної мережі; 5) забезпечення сільського населення загальнодоступними телекомунікаційними послугами, комп’ютеризації сільських рад та вільного доступу до Інтернету; 6) створення нормативно-правової бази та системи автоматизованого ведення державного земельного кадастру.

Також у процесі виконання Програми формується інвестиційно-інноваційна модель розвитку сільського господарства, яка забезпечується шляхом, зокрема: 1) розвитку ринку інноваційної продукції; 2) створення інноваційних парків на базі існуючих аграрних науково-дослідних установ та навчальних закладів. А реалізація пріоритетних напрямів передбачає фінансування інноваційних науково -дослідних розробок та їх матеріально-технічного забезпечення.

Окреме місце у Програмі займають питання удосконалення та реформування системи управління в аграрному секторі. Так, удосконалення та реформування системи управління в аграрному секторі передбачає, зокрема, наступне. По -перше, концептуальне визначення та моделювання стратегії трансформаційного розвитку агропромислового потенціалу України на основі запровадження інноваційних управлінських інструментів. По-друге забезпечення підготовки до масштабного цільового проекту реформування системи управління агропромисловим потенціалом України з метою формування потужного і конкурентоспроможного агроіндустріального комплексу. По-третє, вирішення питань щодо формування науково-методичної, інституціональної, нормативно-технологічної, нормативно- правової та професійної бази для створення системи інформаційного забезпечення управління аграрним сектором економіки, що відповідає сучасним міжнародним стандартам.

Визначено також і критерії, що повинні забезпечити перехід до якісно нової сучасної системи управління, серед яких: 1) запровадження моделі, яка раціонально поєднує державну і недержавну форму управління у тісній взаємодії з практичним менеджментом на рівні окремих галузей і підприємств; 2) чіткий та збалансований розподіл функцій, повноважень та відповідальності між органами управління, що сприятиме системності й результативності позитивних економічних процесів у виробничій сфері і в соціальному розвитку сільських територій; 3) створення системи управління надійними програмними інформаційно-комунікаційними засобами і технологіями, що дасть змогу оперативно і високоякісно здійснювати за всіма напрямами процеси підготовки, прийняття, виконання та коригування управлінських рішень на різних рівнях управління і господарської діяльності. А удосконалення методів управління передбачає створення системи моніторингу в різних сферах управління з високим рівнем достовірності, оперативності та уніфікованості інформаційних потоків.

Підкреслимо також, що у п. 4.5. (перехід до високоефективного аграрного та аграрно-переробного виробництва) документа «Україна 2020: Стратегія

національної модернізації» [28] одним із головних напрямів визначено розроблення основних засад системи управління агроіндустріальним комплексом України з метою започаткування формування більш ефективної моделі управління аграрним сектором.

Аналізуючи положення Закону України «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України» від 5 жовтня 2006 року (набув чинності з 1 січня 2008 року), варто навести положення ст. 23, в якій закріплюються норми щодо інформаційного забезпечення системи інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу. Так, інформаційне обслуговування системи інженерно-технічного забезпечення організовує спеціально уповноважений орган виконавчої влади з інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу наступним шляхом. По-перше, формування єдиного інформаційного простору з власними засобами інформатизації, створення інформаційно- консультативних та дорадчих служб з базами даних про технічні засоби для

агропромислового комплексу, запасні частини й агрегати до них, про їх виробників, технологічну належність, технічну, екологічну, економічну та іншу характеристики, ціну. По-друге, поширення об’єктивної інформації щодо нових технічних засобів і технологій, ефективних форм технологічного і технічного сервісу з використанням засобів масової інформації та проведення ярмарок, виставок, інших форм пропаганди. По-третє, випуску каталогів нових технічних засобів для агропромислового комплексу, рекомендацій з їх використання, впровадження інноваційних технологій виробництва, зберігання та переробки

сільськогосподарської продукції.

Нарешті, вагоме місце посідають положення Державної цільової програми розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки (далі - Програма), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 2008 року № 439 [88]. У Програмі підкреслюється, що однією з основних проблем реалізації державної інноваційної політики та забезпечення переходу на інвестиційно-інноваційну модель розвитку економіки є неналежне інформаційно - аналітичне супроводження зазначеного процесу, а також відсутність системи моніторингу стану інноваційного розвитку економіки. Для ефективної реалізації державної інноваційної політики необхідно перейти на принципово новий рівень її інформаційно-аналітичного забезпечення та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки. Тобто, об’єднання інформаційних ресурсів, з використанням яких відображаються стан, умови, особливості та перспективи провадження інноваційної діяльності в Україні, та створення на цій основі аналітичної системи, здатної забезпечити об’єктивне оцінювання інноваційного розвитку економіки.

Досягнення результатів, відповідно до Програми, дадуть змогу: 1) сприяти підвищенню рівня конкурентоспроможності економіки; 2) удосконалити механізм надання державної підтримки та стимулювання інноваційної діяльності; 3) підвищити рівень взаємодії між центральними та місцевими органами виконавчої влади, заінтересованими установами і громадськими організаціями, підприємствами та іншими суб’єктами інноваційного процесу; 4) підвищити науковий рівень обґрунтування підходів до формування й реалізації державної інноваційної політики; 5) створити умови для широкого доступу громадськості до обговорення питань, пов’язаних з формуванням та реалізацією державної інноваційної політики;

6) сприяти поширенню інформації про мету та завдання державної інноваційної політики, результати її реалізації та роль у соціально-економічному розвитку країни;

7) визначити пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності; 8) удосконалити нормативно-правову базу з питань інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки, зокрема забезпечити її гармонізацію з відповідними нормами міжнародного права.

Дослідження відповідних положень зазначених вище нормативно-правових актів України допомогло усвідомити, що на сьогодні існує певна нормативно- правова база, яка може поставати правовим підґрунтям для реалізації запропонованих у роботі концептуальних положень впровадження ІКТ в аграрний сектор України. Водночас виникає нагальна потреба у систематизації існуючих нормативно-правових актів, які постають складовими різноманітних галузевих законодавств (передусім адміністративно-правового, аграрного, земельного, інформаційного). Доцільність такого кроку обумовлюється тим, що в умовах розбудови інформаційного суспільства в Україні динамічно виникають нові суспільні відносини, деякі змінюються або припиняються, а це, у свою чергу, вимагає їх належного та своєчасного правового регулювання, врахування взаємодії і взаємовпливу різних галузей права та законодавства України.

Вважаємо за можливе акцентувати увагу на необхідності передусім здійснення інкорпорації нормативно-правових актів, які тією чи іншою мірою регулюють суспільні відносини, що виникають з приводу розбудови інформаційного суспільства, впровадження нових інформаційно-комунікаційних технологій, удосконалення державного управління в аграрному секторі України, підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва та діяльності переробної та харчової галузі, використання державного земельного кадастру, реалізації прав громадян, що мешкають на сільській території, на отримання інформаційних та комунікаційних послуг тощо. Погоджуючись з позицією І.В. Арістової щодо існування як чистих, так і змішаних суспільних відносин (правовідносин відповідно), слід зазначити, що систематизація (на рівні інкорпорації) за наведеними вище критеріями дасть змогу спростити процес правозастосування відповідними суб’єктами державного управління в аграрному секторі. Вважаємо, що така пропозиція може також вважатися однією із концептуальних засад впровадження ІКТ в аграрний сектор України (у організаційно-правовому аспекті).

У роботі також відстоюється позиція, що впровадження ІКТ в аграрний сектор України має здійснюватися за допомогою відповідного організаційно-правового механізму, концептуальне бачення якого базується на конструктивному використанні положень щодо національної інноваційної системи [50]. Нагадаємо, що національна інноваційна система - це сукупність законодавчих, структурних і функціональних компонентів (інституцій), які задіяні у процесі створення й застосування наукових знань та технологій і визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу [50].

Вважаємо, що структура національної інноваційної системи, а саме: підсистема державного регулювання; підсистема освіти; підсистема генерації знань; підсистема інноваційної інфраструктури; підсистема інформаційних мереж науково-технічної інформації, експертно-консалтингових та інжинірингових фірм, інституційних державних та приватних інвесторів; підсистема виробництва (визначення яких наведено у підрозділі 1.2. роботи) може бути корисною під час формування моделі організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України. Дослідження такої моделі спеціально буде проведено у другому розділі монографії. До того ж, варто підкреслити, що організаційно-правовий механізм впровадження ІКТ в аграрний сектор України доцільно розглядати як невід’ємну складову програмно-цільового механізму реалізації пріоритетних завдань в інноваційній сфері. До речі, останній механізм розглядається у Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки [51] у контексті необхідності реалізації системного підходу в управлінні інноваційним розвитком, інформатизацією суспільством.

Узагальнюючи проведене дослідження концептуальних засад впровадження ІКТ в аграрний сектор України, зазначимо наступне. По-перше, для визначення чинників та умов, що зумовлюють необхідність впровадження ІКТ в аграрний сектор України, слід виходити, застосовуючи положення системного підходу.

По-друге, завдяки системному підходу ми отримуємо можливість комплексно проаналізувати процес впровадження ІКТ в аграрний сектор України, виходячи із положень теорії державного управління, тобто, аналізуючи впровадження ІКТ у цілісну систему державного управління аграрним сектором, що складається із трьох елементів: 1) суб’єкт управління (передусім Мінагрополітики України); 2) об’єкт управління (аграрний сектор України); 3) взаємозв’язки між суб’єктом та об’єктом управління.

По-третє, ґрунтуючись на положеннях системного підходу, було проаналізовано три елементи цілісної системи державного управління аграрним сектором України. Визначено відповідну роль суб’єкта управління (Мінагрополітики України) у процесі забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій, зокрема, в аграрному секторі України. Проведено порівняльний аналіз різних понять для з’ясування сутності поняття «аграрний сектор України» як об’єкта цілісної системи державного управління аграрним сектором України. У роботі підкреслено значення третього елементу цілісної системи державного управління аграрним сектором України - взаємозв’язків між суб’єктом та об’єктом управління та запропоновано проведення ґрунтовних досліджень, присвячених цьому аспекту.

По-четверте, підкреслено, що взаємозв’язок між суб’єктом та об’єктом управління (цілісної системи державного управління аграрним сектором України) доцільно удосконалювати, спираючись на системну модель конструктивної взаємодії (запропоновану ще у підрозділі 1.3). По-п’яте, акцентовано увагу, що рівень та якість взаємозв’язку (прямих та зворотних зв’язків між суб’єктом та об’єктом управління) обумовлює, в свою чергу, якість, своєчасність управлінських рішень. Разом з тим якість та своєчасність управлінських рішень визначається рівнем та якістю інформації, яка обмінюється між суб’єктом та об’єктом управління. Роль ІКТ у цьому процесі - забезпечити оперативність процесу обміну інформацією між суб’єктом та об’єктом управління на належному рівні, водночас, виключаючи будь-які можливості «інформаційного шуму, перешкод», що можуть виникнути у процесі обміну інформацією. Таким чином, впровадження ІКТ в аграрний сектор України забезпечує: а) якість та своєчасність обміну інформації між суб’єктом та об’єктом управління; б) якість та належний рівень взаємозв’язків (як третього елементу системи) між суб’єктом та об’єктом управління системи державного управління аграрним сектором України.

По-шосте, проведено нормативно-правовий аналіз, що дає змогу переконатися у прагненні держави визначити та створити необхідні умови для впровадження інформаційно-комунікаційних технологій як необхідного засобу забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій, так і засобу удосконалення системи державного управління аграрним сектором України. Запропоновано здійснити інкорпорацію відповідних нормативно-правових актів із різних галузевих законодавств. По-сьоме, обґрунтовано необхідність розробки моделі організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України та запропоновано концептуальні засади її створення.

Таким чином, концептуальні засади впровадження ІКТ в аграрний сектор України виходять із необхідності: забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій у аграрному секторі України; удосконалення системи державного управління аграрним сектором України, передусім у адміністративно-правовому та організаційному аспектах; забезпечення прав громадян України, що мешкають у сільській місцевості, на отримання інформаційних та комунікаційних послуг. Це означає, що концептуальні засади впровадження ІКТ в аграрний сектор України враховують як технологічний, так і соціальний аспекти.