Державна політика науково-технічного розвитку та інновацій: поняття, мета, завдання, генеза правових засад

Визначившись (завдяки доктринальному та нормативно-правовому аналізу) у підрозділі 1.1. з основними питаннями щодо ролі та значення науково-технічного, інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні, вважаємо за доцільне надалі зосередити увагу на дослідженні питань державної політики науково-технічного розвитку й інновацій.

Відомо, що сучасні тенденції розвитку світового суспільства, світової економіки характеризуються значними змінами: якість управління інноваційними процесами та їх державне, правове регулювання (стимулювання) постають визначальним фактором конкурентоспроможності національних економік. Прискорення інноваційного розвитку, перехід до суспільств, що базуються на знаннях (інтелектуальний капітал, наука, процеси трансферу результатів творчої діяльності у виробництво), є головними завданнями сучасності.

На початку ХХІ ст. у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки» [32] підкреслюється, що «стимулювання науково-технологічного розвитку, реалізація структурно-інноваційної стратегії повинна стати однією з визначальних цілей уряду, Верховної Ради, органів виконавчої і представницької влади на місцях», а також, що «держава може стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником і організатором досліджень і розробок на найбільш сучасних напрямах науково-технічного прогресу» [32]. До речі, в Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року [33] науково-технологічна, інноваційна діяльність, затвердження інноваційної моделі розвитку економіки постають одними із провідних пріоритетів забезпечення національної безпеки країни.

Вважаємо за доцільне нагадати, що визначені у Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 рр.» [1] засади національної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні насамперед базуються на забезпеченні пріоритетності науково-технічного та інноваційного розвитку. Значення цих питань підкреслюється, по-перше, положеннями Указу Президента України від 30 вересня 2010 року № 926 «Про заходи щодо

забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні» [19] - оголосити в Україні 2011 рік Роком освіти та інформаційного суспільства; по-друге, положеннями проекту документа «Україна 2020: Стратегія національної модернізації» [28], у якому питанням інноваційної діяльності присвячено окремий розділ.

Як свідчить аналіз зазначеної Стратегії, ключову роль у ній відіграє політика науково-технологічного розвитку та формування інноваційно-інвестиційної моделі розвитку нашої держави. Ця Стратегія має бути стрижневим документом у системі державних програмних документів, що дасть можливість скоординувати всі дії влади задля утвердження більш потужної, сильної і гнучкої моделі розвитку економіки. Визначено необхідність впровадження інноваційних принципів побудови економічної моделі нашої держави. Вважаємо, що зазначені положення Стратегії повинні обов’язково враховуватися під час формування організаційно-правових основ впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в аграрний сектор України.

Разом з тим існує низка теоретичних та, відповідно, і прикладних питань, вирішення яких обумовлює стан правового регулювання суспільних відносин, що виникають у сфері науково-технологічного розвитку та інноваційних процесів в Україні. Тривають наукові дискусії з приводу визначення сутності понять «інновації» та «нововведення», «національна інноваційна система», «національна інноваційна сфера»; постійно дискутуються питання державної політики у сфері інновацій, державної політики у сфері науково-технічного розвитку. Через непослідовність у проведенні науково-технологічної та інноваційної політики в Україні закріплюються тенденції до технологічного відставання від розвинених країн світу. Важливо зазначити й те, що на сьогодні стратегічним напрямом державного будівництва в Україні постає розбудова інформаційного суспільства, де провідне місце належить інформації та знанням. Тобто, знання та інновації, науково - технічний розвиток постають головними питаннями, вирішення яких допоможе Україні зайняти належне місце серед провідних країн світу.

На нашу думку, необхідним кроком для дослідження політики науково- технічного розвитку та інновацій постає з’ясування сутності поняття «інновація». Відомо [34], що існують два основних підходи до визначення інновацій - широкий та вузький.

У вузькому розумінні інновації розуміються як процес і як результат. Так, Б. Твіс під інновацією розуміє єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку й управління та полягає у одержанні нового результату; сягає від зародження ідеї до її комерційної реалізації і охоплює комплекс відносин: виробництво, обмін, споживання [35]. Щодо розуміння інновації як результату, то, на думку А.Г. Кір’якова та В.О. Максимова, інновація - це кінцевий результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового чи вдосконаленого продукту, який впроваджений на ринку, нового чи вдосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності, або в новому підході до соціальних послуг [35]. Таким чином, інновація за різних умов визначається як процес і як кінцевий результат інноваційної діяльності, який втілений: по-перше, у вигляді новітнього або удосконаленого продукту; по-друге, у вигляді нових послуг, що мають ринковий попит або соціально-економічну значимість для суспільства; по- третє, у вигляді новітнього або удосконаленого технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності.

діяльність» наводиться визначення поняття «інновації» - новостворені (застосовані) і (або) удосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [20].

Подальший аналіз, зокрема, наукової літератури [36], свідчить про існування розбіжностей у розумінні сутності понять, що використовуються під час формування понятійного апарату державної політики у сфері науково-технічного розвитку й інновацій та, відповідно, невизначеності у першочергових заходах, в тому числі у питаннях правового забезпечення суспільних відносин, які виникають у цій сфері. Наприклад, О.А. Бутенко вводить поняття «державна науково-технічна політика», під якою розуміє «систему заходів, спрямованих на підтримку розвитку освіти, науки і прогресу техніки». При цьому йдеться, головним чином, про одержання нових знань і створення (але ще не про впровадження в широких масштабах) нових технічних і технологічних розробок [36]. Надалі, автор переходить до іншого поняття - «державна політика науково-технічного розвитку», підкреслюючи, що воно постає синтезуючим поняттям, що поєднує в собі різні елементи, які входять до її складу: по-перше, державна науково-технічна політика; по-друге, державна інноваційна політика; по-третє, державна промислова політика [36]. Отже, для розкриття змісту поняття «державна політика науково-технічного розвитку» потрібно визначитись з поняттями: 1) державної інноваційної політики; 2) державної промислової політики. Водночас необхідно з’ясувати співвідношення трьох зазначених вище елементів.

Аналізу поняття «державна інноваційна політика» мають передувати, на нашу думку, теоретичні питання щодо інноваційної діяльності.

Такий підхід, як зазначає О.А. Бутенко, сприяє цілісному уявленню про державну науково-технічну політику, оскільки «ліквідує межу між стадіями циклу “наука-виробництво”» [36]. Водночас слід звернути увагу, що за різних обставин не всі наукові ідеї, винаходи і відкриття реалізуються на виробництві, однак у своїй сукупності всі вони постають основою наукового прогресу, так само як програми і проекти, що не впроваджено у виробництво, - основою технічного прогресу. Тому недоліком зазначеного вище підходу є звуження змісту науково-технічної політики, оскільки за межами її впливу залишаються вся фундаментальна наука і частина прикладної науки. Виходячи із цього, О.А. Бутенко вказує, що державну інноваційну політику коректніше розглядати «як складову науково-технічної політики, метою якої є організація погодженої взаємодії важелів наукової, технічної і промислової політики» [36]. Водночас державна промислова політика є «важливою складовою економічної політики, що регулює відносини держави з промисловими підприємствами державного і приватного секторів. Вона охоплює всі аспекти діяльності підприємств, у тому числі й ті, які не належать до освоєння науково - технічних нововведень» [36].

Не поглиблюючись, наведемо, однак, й іншу точку зору, що належить фахівцям Л.І. Дідківській та Л.С. Головку, які зазначають, що науково-технічна політика - «це політика держави щодо формування умов, сприятливих для ефективного науково- технічного розвитку країни - зокрема, цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері» [37]. Отже, автори розглядають державну науково- технічну політику як комплекс заходів держави з урегулювання відносин у науково- технічній сфері.

Переходячи до визначення поняття «інноваційна політика», зазначені автори підкреслюють, що інноваційна політика держави має на меті об’єднання (синтез) науково-технічної та інвестиційної політики. Тобто, державна інноваційна політика - це комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів науково-технічного прогресу у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці [37].

На нашу думку, наведені вище наукові позиції потребують більш ретельного дослідження. Розуміючи, водночас, обмеження щодо обсягу нашої роботи, зосередимо свою увагу передусім на наступному. Державна інноваційна політика може розглядатися у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні (на думку зарубіжних фахівців) до завдань інноваційної політики входить також «запобігання негативним наслідкам значного поширення нововведень на зайнятість, навколишнє середовище, ресурси тощо» [38, с. 109]. При такому розумінні інноваційна політика держави виходить за межі науково-технічної політики та постає засобом здійснення широкого кола змін у суспільстві, об’єднуючи низку заходів у рамках державної науково-технічної політики з заходами в рамках соціальної, військової, економічної й екологічної державної політики. Виходячи із цього, державна інноваційна політика є складовою і науково-технічної політики, і загальної політики держави. Існують також обмеження щодо такого підходу - він оправданий лише при формуванні соціально-ринкового господарства за рахунок активного державного регулювання (за прогресивним досвідом скандинавських країн, ФРН і Франції) [36].

У вузькому розумінні головне завдання державної інноваційної політики полягає у здійсненні державного впливу на процеси виробничого освоєння нововведень (тиражування) і їхню реалізацію. Тобто, державна інноваційна політика постає складовою державної науково-технічної політики. Такий підхід виправданий при реалізації політики державного дерегулювання (за досвідом США, Великобританії, Японії). Варто підкреслити, що саме при державному дерегулюванні державна інноваційна політика «вузько спрямована тільки на забезпечення сприятливих умов (інноваційного клімату) комерціалізації використання науково-технічного заділу, на всіляке заохочення приватної ініціативи, необхідність відновлення техніки, технології, асортименту продукції для підвищення конкурентоспроможності, забезпечення переходу до «самоорганізації» інноваційного процесу» [36]. Підкреслимо, що саме такий (вузький) підхід до визначення державної інноваційної політики поділяється у нашій роботі.

Підсумовуючи результати проведеного дослідження, зазначимо, що найбільш узагальненим поняттям, зокрема, на думку О.А. Бутенко, постає поняття «державна політика науково-технічного розвитку», що включає до себе: 1) державну науково- технічну політику; 2) державну промислову політику. Водночас державна інноваційна політика (охоплюючи питання впровадження ідей, проектів, програм як основи наукового прогресу чи технічного прогресу) постає складовою частиною державної науково-технічної політики. Така позиція не суперечить і законодавчому визначенню поняття «інноваційна діяльність» - це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [20]. Таким чином, запропонований О.А. Бутенко підхід щодо визначення поняття державної політики науково-технічного розвитку, заслуговує на підтримку та поділяється у нашій роботі.

Завершуючи визначення сутності поняття державної інноваційної політики, доцільно звернути увагу на існування чотирьох її варіантів, що в різні періоди й у різних країнах, окремо чи в поєднанні, або домінували, або серйозно бралися до уваги.

Перший варіант - політика «технологічного поштовху»: наука і техніка є основними імпульсами нововведень. Держава, маючи для цього необхідні матеріальні ресурси, експертизу й інформацію, повинна спрямовувати їх розвиток. Передумова такого варіанта - наявність науково-технічних і соціально-економічних проблем, форма рішення - розробка різних державних програм, використання значних фінансових ресурсів тощо. Ця політика проводилась у 50-60-ті рр. XX ст. - період розвитку «великої науки» (формування підвалин для стрімкого розвитку електроніки, створення ЕОМ, засобів зв’язку, авіабудування). Головна перевага політики «технологічного поштовху» - найкращий розвиток: 1) науки (особливо фундаментальної); 2) військово-промислового комплексу як неринкового сектора економіки. Головний недолік - відсутність зв’язку інновацій з ринком і виробництвом. Тобто, державна інноваційна політика фактично зводилася до наукової політики і до військово-промислової індустріалізації [36].

Другий варіант - «політика орієнтації на попит»: значна роль ринкового механізму в розподілі ресурсів, виборі майбутніх напрямів і технологічних можливостей. Наукова-дослідницька діяльність важлива для технологічних змін і нововведень, водночас роль держави повинна бути обмежена. Роль держави постає, по-перше, у стимулюванні фундаментальних досліджень і створенні економічного клімату й інформаційного середовища для нововведень; по-друге, у скороченні прямої участі держави в розробках, демонстраційних проектах і дослідженнях ринку; по-третє, у зменшенні всіх форм регулювання. До речі, останнє не сприяє стимулюванню ринкової ініціативи й ефективної перебудови економіки. Така політика активно проводилася в Японії, ФРН, США. Її перевага - забезпечення ринкового успіху в комерціалізації високих технологій і продуктивних нововведень; недолік - фактично згорталася і залишалася на недостатньому рівні підтримка фундаментальної науки, що провокувало руйнування наукових шкіл і «витікання мізків».

До речі, у Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України визначається: «Реалізація запропонованих у Концепції заходів повинна сприяти формуванню такої моделі організації науково-дослідних, дослідно- конструкторських робіт в Україні, яка б поєднувала в собі елементи ринкової економіки із збереженням гнучких важелів державного регулювання цією найважливішою сферою життєдіяльності суспільства» [39]. Тобто, положення Концепції містять ознаки, що значною мірою збігаються з ознаками другого (як визначаємо ми) варіанта державної інноваційної політики.

Наступний, третій варіант - «політика соціальної орієнтації» - означає, що у центрі уваги мають бути соціальні наслідки науково-технічного прогресу, процес ухвалення рішення повинен базуватися на певному соціально-політичному консенсусі з залученням широкої громадськості. Причина появи такої політики - нововведення, які забезпечуються дією лише ринкового механізму, залишаються байдужими до загальнолюдських цінностей і можуть привести до великих соціальних витрат. Елементи такого підходу присутні в інноваційній політиці скандинавських країн, насамперед у вигляді врахування інтересів літніх людей та молоді.

Нарешті, четвертий варіант - політика, спрямована на трансформацію економічної структури, тобто на процес довгострокової взаємодії між технологією і суспільством. Передбачається значний вплив передової технології на вирішення соціально-економічних проблем, зміну галузевої структури, поведінку господарських суб’єктів, рівень життя тощо. Усе це вимагає нових форм організації, нових механізмів управління, системних поглядів на розвиток науки і техніки, їхню взаємодію й наслідки [36].

Узагальнюючи проведений аналіз, зазначимо наступне. У вузькому розумінні, що поділяється в нашій роботі, державна інноваційна політика може розглядатися як особлива, головна складова науково-технічної політики і покликана забезпечувати процес швидкого проходження наукової чи технічної ідеї через систему «наука - виробництво» і випуск товарної продукції у вигляді серійного зразка нової техніки чи технології [36]. Крім того, вона відіграє об’єднуючу роль між державною науково-технічною і державною промисловою політикою. Водночас державна науково-технічна політика (як і державна промислова політика) постає, на нашу думку, складовою державної політики науково-технічного розвитку та інновацій, нова назва якої сприяє кращому розумінню особливостей цієї політики.

Переходячи до нормативно-правового аналізу визначення поняття «державна політика науково-технічного розвитку та інновацій», пропонуємо насамперед дослідити положення Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 року, який після внесення відповідних змін отримав у 1998 році нову назву: «Про наукову і науково-технічну діяльність» [24]. Законом визначено, що державна науково-технічна політика - це складова соціально-економічної політики держави, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері [24]. Закон, по-перше, визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери; по-друге, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, по-третє, забезпечує потреби суспільства і держави у технологічному розвитку. Правове значення Закону полягає у тому, що він регулює відносини, які пов’язані з науковою і науково-технічною діяльністю, та створює умови для підвищення ефективності наукових досліджень і використання їх результатів для забезпечення розвитку усіх сфер суспільного життя. У ст. 2 Закону, серед основних завдань, закріплено, зокрема, наступні: 1) визначення основних цілей, напрямів та принципів державної політики у сфері наукової і науково - технічної діяльності; 2) визначення повноважень органів державної влади щодо здійснення державного регулювання та управління у сфері наукової і науково- технічної діяльності [24].

Отже, виникає нове поняття - «державна політика у сфері наукової і науково- технічної діяльності». При цьому визначення даного поняття в Законі не наводиться, тому вважаємо за доцільне з’ясувати його, виходячи із базових понять цієї сфери - наукова діяльність та науково-технічна діяльність. Так, поняття «наукова діяльність» у Законі визначається як «інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань»; поняття «науково-технічна діяльність» - як «інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій». Тобто різниця лише в тому, що поняття «наукова-технічна діяльність» охоплює «всі галузі техніки і технологій». Важливо, що сприйняттю сутності вказаної діяльності сприяють визначені у Законі її форми, суттєвою ознакою яких, на нашу думку, є «доведення наукових і науково - технічних знань до стадії практичного їх використання» [24]. Але законодавець не конкретизує, що означає «стадія практичного їх використання». На нашу думку, це питання знайшло своє правове відображення у нормах Закону України «Про інноваційну діяльність», відповідно до якого, «інноваційна діяльність» - це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [20].

Продовжуючи нормативно-правовий аналіз, необхідно перейти до наступного важливого документа - Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, яку 13 липня 1999 року було схвалено постановою Верховної Ради України [39]. Важливо, що в ній проголошуються роль і значення державної інноваційної політики та державної науково-технологічної політики. Підкреслюється, що національні інтереси України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку. Тому перспективним напрямом вирішення проблем у цій сфері є перехід вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку. Водночас, з урахуванням ситуації, що склалася на цей час в Україні, необхідно було більш чітко визначити концептуальні засади державної науково-технологічної та інноваційної політики. Ця Концепція спирається на визнання того, що: науково-технологічний та інноваційний розвиток є невід’ємною складовою частиною задоволення широкого комплексу національних інтересів держави; реальну незалежність і безпеку мають лише країни, які здатні забезпечувати оволодіння новими знаннями та ефективне їх використання. Отже, однією із пріоритетних засад Концепції постає віднесення збереження та підвищення якості науково-технологічного потенціалу до пріоритетних національних інтересів України.

Водночас необхідно звернути увагу на появу нового поняття - «державна науково-технологічна та інноваційна політика». Вагомим внеском Концепції у забезпечення правового регулювання суспільних відносин постає визначення пріоритетних напрямів науково-технологічного та інноваційного розвитку. Однак, виходячи із теми нашого дослідження, звернемо увагу лише на пріоритетні напрями у сфері виробництва: 1) формування наукоємних виробничих процесів, сприяння функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); 2) створення конкурентоспроможних переробних виробництв; 3) технологічне і технічне оновлення базових галузей економіки держави; 4) впровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів, реалізація яких може забезпечити якнайшвидшу віддачу й започаткувати прогресивні зміни в структурі виробництва і тенденціях його розвитку [39]. Крім того, у Концепції окрема увага приділяється питанню удосконалення механізму інноваційного розвитку. Тобто, вводиться нове поняття - «механізм інноваційного розвитку». Наразі зазначимо, що, незважаючи на відсутність чіткого та послідовного нормативно-правового регулювання питань, пов’язаних з дією зазначеного механізму під час формування державної науково-технологічної та інноваційної політики, це поняття вже дає змогу більш конструктивно підійти до вирішення питань, пов’язаних з правовим регулюванням інноваційних процесів у державі.

Надалі, як зазначається у Концепції, невід’ємною частиною державної інноваційної політики має стати створення умов: по-перше, для розширення сфери та масштабів попиту, пропозицій і розповсюдження науково-технічних знань в країні; по-друге, для комерційного впровадження науково-технічних розробок у виробництво. Для розв’язання поставлених завдань необхідно забезпечити: 1) підвищення рівня та розширення сфери науково-дослідних, дослідно- конструкторських розробок; 2) розвиток фундаментальних досліджень, які мають особливе значення для переходу економіки на інноваційний шлях розвитку; 3) оптимізацію структури установ та господарюючих суб’єктів, що діють у науково- технічній сфері; 4) формування в суспільстві методів сприяння інноваціям шляхом впровадження нових освітніх програм і розвитку системи безперервної освіти (підвищення кваліфікації кадрів у науці, виробництві, сфері послуг); 5) розробка засад для розвитку науково-технічної діяльності підприємств і посередницьких організацій, які сприяють активізації інноваційної діяльності, допомагають встановленню зв’язків між науково-дослідною сферою і виробництвом (особливо тих, які займаються комерціалізацією результатів наукових досліджень); 6) створення інноваційних структур (інкубаторів, центрів тощо), інформаційних та інфраструктурних підприємств, які сприяють впровадженню нових технологій у виробництво.

Підсумовуючи, зазначимо, що Концепція займає значне місце у нормативно- правовій базі, що була створена для забезпечення основних засад реалізації

економічного розвитку України за інноваційною моделлю. Крім того, було прийнято Закони України: 1) «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» [25], 2) «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»[22], 3) «Про інноваційну діяльність» [20], 4) «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [21], 5) «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу

технологій» [40], 7) «Про науковий парк «Київська політехніка» [41]. До того ж, указом Президента України від 28 квітня 2004 року № 493 затверджена Стратегія економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки» [42]. Зазначена нормативно-правова база поряд з такими актами, як Закони України «Про наукову і науково-технічну діяльність» [24], «Про інвестиційну діяльність» [43], «Про наукову і науково-технічну експертизу» [44], «Про спеціальну економічну зону «Яворів» [45] та відповідними підзаконними актами органів виконавчої влади, створила необхідне нормативне поле для впровадження в нашій країні інновацій на засадах, що визначені Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

Продовжуючи аналіз, підкреслимо, що в Законі України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» [22] у ст. 3 визначено ці напрями на період до 2020 року: 1) фундаментальні наукові дослідження з найбільш важливих проблем розвитку науково-технічного, соціально-економічного, суспільно-політичного, людського потенціалу для забезпечення конкурентоспроможності України у світі та сталого розвитку суспільства і держави; 2) інформаційні та комунікаційні технології тощо. З приводу цього підкреслимо наукову значимість та актуальність предмета монографічного дослідження.

Надалі, аналізуючи положення Закону України «Про інноваційну діяльність» [20], зазначимо, що у ст. 3 зазначається головна мета державної інноваційної політики, яка полягає у створенні соціально-економічних, організаційних і правових умов для: 1) ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни; 2) забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій; 3) виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції [20]. Метою Закону є забезпечення інноваційної моделі розвитку економіки шляхом концентрації ресурсів держави на пріоритетних напрямах науково-технічного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні, відповідно до ст. 2 Закону - це науково і економічно обґрунтовані та визначені відповідно до цього Закону напрями впровадження інноваційної діяльності, що спрямовані на забезпечення економічної безпеки держави, створення високотехнологічної конкурентоспроможної екологічно чистої продукції, надання високоякісних послуг та збільшення експортного потенціалу держави з ефективним використанням вітчизняних й світових науково-технічних досягнень.

Для нашої роботи важливо, що серед стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності на 2011-2021 рр. у ст. 4 Закону визначено технологічне оновлення та розвиток агропромислового комплексу (далі - АПК). Вочевидь, що питання впровадження ІКТ в аграрний сектор України цілком сприяють реалізації цього пріоритетного напряму інноваційної діяльності.

Доповнюючи питання нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності стосовно сфери АПК, доцільно навести Наказ Міністерства аграрної політики України (Міністерство аграрної політики та продовольства України - відповідно до Указу Президента від 23 квітня 2011 р. № 500 [46]) «Про забезпечення активізації інноваційної діяльності в аграрному секторі економіки та регіонах України» від 15 червня 2004 року № 227 [47]. Важливо, що цим наказом було затверджено Угоду про співробітництво щодо реалізації інноваційної моделі розвитку аграрного сектора України між Міністерством аграрної політики України та Міністерством освіти України. На нашу думку, незважаючи на дату прийняття цієї Угоди, її основні положення відображають необхідні заходи щодо реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій безпосередньо в аграрному секторі України.

Так, базуючись на нормативно-правовій базі, що регулює науково-технічну та інноваційну сферу, відповідно до Концепції науково-технічного та інноваційного розвитку України [39], Державної програми розвитку промисловості [48] та Комплексної програми розвитку аграрного ринку України, затверджених Кабінетом Міністрів України [49], Сторони Угоди домовились вживати спільних зусиль щодо реалізації державної політики в науково-технічній та виробничий сфері аграрного сектора економіки України з метою реалізації його прискореного переходу до інноваційної моделі розвитку.

Зазначається, що предметом цієї Угоди є діяльність Сторін, спрямована на розв’язання завдань, пов’язаних із забезпеченням реалізації, на підставі чинного законодавства та прогресивного вітчизняного і світового досвіду, комплексу заходів щодо впровадження наукоємних розробок, інноваційних технологій та нової техніки в сільськогосподарському виробництві, переробних галузях та харчовій промисловості згідно з пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні, і тим самим забезпечення ефективного функціонування агропромислового комплексу. Важливо, що в Угоді закріплюється намір сторін здійснювати співробітництво щодо розробки та виконання програм інноваційного розвитку аграрного сектора економіки за різними напрямами, зокрема - за напрямом створення та забезпечення умов ефективного функціонування інноваційних структур для інноваційного оновлення агропромислового комплексу та сприяння розвиткові мережі регіональних інноваційних структур. Сторони зобов’язалися сприяти проведенню науково-технічних робіт та реалізації інноваційних проектів, а також брати участь у створенні та забезпеченні функціонування регіональних інноваційних структур [48].

Нарешті, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 року № 680 схвалено Концепцію розвитку національної інноваційної системи [50]. Аналіз Концепції доводить виникнення нових понять (що охоплюються темою нашого дослідження) - «національна інноваційна система»; «державна науково-технічна та інноваційна політика»; «інноваційний процес».

У Концепції проголошується, що у зв’язку з низькою ефективністю державної науково-технічної та інноваційної політики спостерігаються тенденція щодо подальшого відставання України у технологічному розвитку від розвинутих країн світу. Зменшується кількість інноваційно активних підприємств, гальмується розвиток високотехнологічних галузей промисловості, що призводить до зниження рівня конкурентоспроможності національної економіки. У зв’язку з цим мета Концепції полягає у визначенні основних засад формування та реалізації збалансованої державної політики з питань забезпечення розвитку національної інноваційної системи, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Тобто, йдеться про регулювання суспільних відносин у новій системі - національній інноваційній системі (далі - НІС), під якою розуміється сукупність законодавчих, структурних і функціональних компонентів (інституцій), які задіяні у процесі створення й застосування наукових знань та технологій і визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу. На жаль, визначення поняття «інноваційний процес» (на відміну від поняття «інноваційна діяльність», яке надається у відповідному законі України) у Концепції не наводиться.

На нашу думку, вкрай важливо, що у Концепції представлена структура національної інноваційної системи. Такий підхід законодавця цілком сприяє більш ґрунтовному, навіть комплексному підходу до її дослідження. Отже, серед підсистем НІС виділяються наступні. По-перше, підсистема державного регулювання, що складається із законодавчих, структурних і функціональних інституцій, які встановлюють та забезпечують дотримання норм, правил, вимог в інноваційній сфері та взаємодію всіх підсистем національної інноваційної системи. По-друге, підсистема освіти, що складається з вищих навчальних закладів, науково- методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою, а також навчальних закладів, які проводять підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів.

По-третє, підсистема генерації знань, що складається з наукових установ та організацій незалежно від форми власності, які проводять наукові дослідження і розробки та створюють нові наукові знання й технології, державні наукові центри, академічні та галузеві інститути, наукові підрозділи вищих навчальних закладів, наукові та конструкторські підрозділи підприємств. По-четверте, підсистема інноваційної інфраструктури, що складається з виробничо-технологічної, фінансової, інформаційно-аналітичної та експертно-консалтингової складової, а також з технополісів, технологічних та наукових парків, інноваційних центрів та центрів трансферу технологій, бізнес-інкубаторів та інноваційних структур інших типів. По-п’яте, підсистема інформаційних мереж науково-технічної інформації, експертно-консалтингових та інжинірингових фірм, інституційних державних і приватних інвесторів. По-шосте, підсистема виробництва, що складається з організацій та підприємств, які виробляють інноваційну продукцію і надають послуги та (або) є споживачами технологічних інновацій.

Розуміючи складність поставлених питань, у Концепції запропоновано два варіанти їх вирішення. Перший варіант передбачає розвиток НІС шляхом надання першочергової підтримки підсистемі генерації знань з метою збільшення кількості проведених наукових досліджень і розробок. Однак недоліком цього варіанта постає те, що існує значний ризик виникнення невідповідності результатів наукових досліджень та розробок вимогам і потребам національної економіки та переорієнтації вітчизняного науково-технічного потенціалу на задоволення потреб інноваційного розвитку економік інших держав. У зв’язку з цим формування та реалізація державної інноваційної політики у відповідних галузях економіки має здійснюватися відповідними органами виконавчої влади самостійно. Але це може спричинити дублювання їх функцій та ускладнити процес вирішення окремих стратегічних питань розвитку національної інноваційної системи.

Тому пропонується другий, оптимальний варіант, який передбачає розвиток НІС шляхом здійснення комплексу заходів: 1) збалансований розвиток усіх підсистем національної інноваційної системи; 2) підтримка інноваційної активності вітчизняних суб’єктів господарювання на всіх стадіях інноваційного процесу; 3) стимулювання попиту на результати наукових досліджень і розробок, кваліфікований персонал; 4) створення сприятливих умов для виробництва інноваційної продукції з високим рівнем доданої вартості. При цьому варіанті необхідно узгодити державну промислову, фінансову, податкову політику, а також державну політику у сфері освіти, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності. Очевидно, що йдеться про необхідність інтегрованого підходу. На нашу думку, в будь-якому разі це є більш обґрунтованим рішенням та, водночас, «кроком вперед» у питаннях правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зазначених сферах державної політики (передусім у сфері науково-технічного розвитку та інновацій).

На нашу думку, надзвичайно важливо, що Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням схвалив Концепцію розвитку національної інноваційної системи. Водночас, і Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти ініціював проведення 17 червня 2009 року парламентських слухань «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» [51]. Дана Стратегія є органічною складовою Стратегії розвитку України у період до 2020 року [52]. Вона розвиває основні положення Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України [39], уточнює і доповнює їх з урахуванням нових вимог сучасності і викликів щодо змін, на які Україна повинна знайти адекватні відповіді. Результатом реалізації Стратегії має стати утвердження в Україні інноваційно-інвестиційної моделі її економічного і соціального розвитку та створення можливостей для успішного просування нашої країни по шляху розбудови економіки і суспільства, заснованих на знаннях.

Передбачене Стратегією сходження України на наступний, більш високий щабель інноваційного розвитку, зайняття нею в Європі лідируючої позиції у групі країн - «помірні інноватори», потребує реалізації єдиної системної державної інноваційної політики, здатної адекватно відповісти на зовнішні і внутрішні виклики. На нашу думку, така позиція заслуговує на підтримку. Водночас, необхідно визначитись з критеріями, що допоможуть розкрити зміст єдиної системної державної інноваційної політики. Разом із тим найбільш узагальненим постає поняття державної політики науково-технічного розвитку та інновацій (об’єднуючи у собі і науково-технічну та, відповідно, державну інноваційну політику). До того ж, у Законі України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» акцентується увага саме на забезпеченні державою пріоритетності науково-технічного розвитку та інновацій.

Серед найважливіших заходів Стратегія передбачає, зокрема, системний підхід в управлінні інноваційним розвитком, інформатизацією суспільства. У зв’язку з цим, як зазначається у Стратегії, також виникає необхідність здійснити системні заходи щодо вдосконалення програмно-цільового механізму реалізації пріоритетних завдань в інноваційній сфері. А це потребує вже досконалого узгодження діючих на сьогодні державних програм, які регулюють питання, що пов’язані, так чи інше, з інноваційними процесами. Стратегія виділяє ключові питання стратегічної інноваційної політики. Перше - визначення тих напрямів інноваційного розвитку економіки, від яких Україна здатна отримати рівень доданої вартості не нижчий (а, можливо, вищий), ніж той, що має місце в масштабах глобальної економіки. Друге - визначення тих секторів економіки і виробництва, які мають пом’якшити критичну залежність України від імпорту. Необхідно зазначити, що Стратегія до таких секторів і виробництв відносить агропромисловий сектор та забезпечення населення продуктами харчування.

Таким чином, проведений у цьому підрозділі доктринальний та нормативно- правовий аналіз дає змогу усвідомити наявність розбіжностей, навіть деякої непослідовності у діях, насамперед законодавця, щодо визначення понятійного апарату, суттєвих ознак державної політики у сфері науково-технічного розвитку та інновацій. Разом з тим, вимоги сучасності вимагають від держави послідовних, виважених кроків щодо формування та реалізації цієї політики. Позитивним кроком, на нашу думку, постає прийняття Концепції розвитку національної інноваційної системи України, навіть на рівні Розпорядження Кабінету Міністрів України. Водночас, вважаємо, що положення цієї Концепції потребують закріплення на більш високому рівні юридичної сили - на рівні Закону України. Водночас, особливо заслуговує на підтримку те, що у зазначеній Концепції вперше запропоновано нове поняття - «національна інноваційна система», тобто на рівні державного регулювання визначено об’єкт управління, що, вочевидь, цілком сприяє більш чіткому, послідовному підходу до урегулювання та поступового розвитку НІС. До того ж, що також вкрай важливо, національна інноваційна система розглядається з позицій комплексного підходу - визначено шість підсистем НІС. Таким чином, випливає логічний висновок: держава все більше уваги приділяє питанням правового регулювання суспільних відносин у національній інноваційній сфері, формуванню і реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій.

Нагадаємо, що у нашому дослідженні ця політика включає наступні складові: державну науково-технічну політику, державну інноваційну політику (як складову попередньої політики) та державну промислову політику. Відповідно, державна політика науково-технічного розвитку та інновацій охоплює всі питання, що пов’язані з процесами, які відбуваються у НІС. У роботі вважалося за можливе розглядати державну політику науково-технічного розвитку та інновацій у вузькому тлумаченні, не досліджуючи державну промислову політику.

У наступному підрозділі (1.3.) ми розглянемо загально-правову характеристику суб’єктів формування та забезпечення реалізації державної політики науково- технічного розвитку та інновацій.

1.3.