__ 1.2.1. Поняття, види та завдання екологічного моніторингу

Екологічна ситуація в Україні залишається вкрай складною, на­вантаження на довкілля зростає. Забруднення і виснаження природних ресурсів продовжують загрожувати здоров'ю населення, екологічній безпеці та економічній стабільності держави.

Така екологічна ситуація зумовлена низкою чинників, у тому чис­лі незадовільним функціонуванням державної системи моніторингу довкілля, створеної для збирання та аналізування інформації про його стан, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для ухвалення рішень з питань запобігання негативним змінам довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки^[180].

Унаслідок задоволення своїх потреб людина діє на довкілля і змінює його, що в свою чергу впливає на неї, і це позначається насамперед на її здоров'ї. Отже, необхідність в інформації про стан довкілля має вели­ке значення. Ця інформація потрібна для оцінювання стану довкілля та підготування на основі цих даних заходів щодо його охорони.

За станом довкілля людство спостерігає вже багато років. Це ме­теорологічний нагляд, дані про стан морів та океанів, зміну клімату тощо. Такі спостереження ведуться за природними змінами стану до­вкілля. Але з розвитком техніки і господарської діяльності у людини з'явилася можливість впливати на природу, що призвело до негативних наслідків антропогенних впливів на довкілля.

На початку 70-х рр. ХХ ст. радянськими вченими було розроблено наукову концепцію щодо обґрунтування системи моніторингу. Її було оприлюднено у лютому 1974 р. на Першій міжурядовій нараді з моні­торингу в Найробі, яка була скликана Радою керівників Програми ООН з проблем навколишнього середовища. На цій самій нараді вирішува­лися питання про створення системи економічного і наукового моні­торингу. Останні розглядалися як об'єднання систем спостереження або отримання інформації про економічний розвиток країн, науковий потенціал та дослідження. Але, на превеликий жаль, ці пропозиції не було прийнято^{[181] [182].}

Перша міжурядова нарада також розглядала питання про створен­ня Глобальної системи моніторингу навколишнього середовища, ви­кладалися основні положення цієї системи, її цілі та завдання. Необ­хідність Глобальної системи моніторингу навколишнього середовища зумовлювалася єдністю і взаємозв’язком світового довкілля, внаслідок чого господарський вплив на природу, що справлявся в рамках націо­нальних держав і окремих регіонів, діяв і на екологічну ситуацію всього планетарного навколишнього середовища. Основним завданням системи було забезпечення інформацією про якість довкілля і тенден­цій його розвитку з метою розроблення оптимальної стратегії управ­ління довкіллям.

Функції Глобальної системи моніторингу довкілля складалися з таких напрямків: 1) отримання інформації від національних служб охорони довкілля; 2) збирання інформаційних даних міжнародних природоохоронних організацій; 3) оброблення результатів спостере­ження на базових пунктах, станціях глобального моніторингу; 4) уза­гальнення та оцінювання отриманих матеріалів у межах ЮНЕП¹ і скла­дання прогнозу довкілля; 5) передавання отриманих даних щодо до­вкілля національним державам та міжнародним організаціям^{[183] [184].}

Проведення екологічного моніторингу в колишньому СРСР (а зараз й у країнах СНД) було започатковано постановою партії та уряду СРСР від 29 грудня 1972 р. «Про посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів»^[185]. У ній зазначалося, що міністер­ства, державні комітети та відомства, підприємства, установи і органі­зації не займалися питаннями охорони довкілля від забруднення і за­безпечення раціонального використання природних ресурсів; не при­діляли належної уваги розробленню технологічних процесів, що виключають або істотно знижують ступінь забруднення ґрунту, атмо­сфери і стічних вод; не проводили необхідних досліджень щодо вдо­сконалення методів у технології очищення стічних вод тощо. У зв’язку із зазначеним та з метою по силення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів Головному управлінню гідромете­орологічної служби при Раді Міністрів СРСР було доручено організу­вати Загальнодержавну службу нагляду (моніторинг) і контролю за рівнем забруднення атмосфери, ґрунту, водних об’єктів за фізичними, хімічними та гідробіологічними показниками та надання екстреної інформації про різкі зміни в рівнях цих забруднень; забезпечити за­цікавлені організації і установи систематичною інформацією і про­гнозами про рівень забруднення довкілля, можливість їх зміни під впливом господарської діяльності та гідрометеорологічних умов.

Загальнодержавну службу нагляду було організовано на базі опе­ративних, наукових та інших структур Держкомгідромету, Міністерства охорони здоров'я СРСР, Міністерства сільського господарства СРСР та інших відомств. Цю службу організовано з урахуванням місця і умов розміщення промисловості, оскільки було очевидним, що рівні забруд­нення атмосферного повітря та інших природних середовищ залежать не тільки від характеру промислових підприємств, а й від метеороло­гічних, гідрологічних та інших фізико-географічних умов у районах їх розміщення¹. У структурному відношенні зазначена служба складала­ся з таких підсистем: моніторингу джерел забруднення; моніторингу забруднення вод суші; моніторингу забруднення морів; моніторингу забруднення ґрунтів; фонового моніторингу (біосферних заповідників, регіональних і базових станцій).

У 1978 р. Головне управління гідрометеослужби було перетворено на Державний комітет з гідрометеорології та контролю природного середовища. Згідно з постановою партії та уряду СРСР від 1 грудня 1978 р. «Про додаткові заходи посилення охорони природи та поліп­шення використання природних ресурсів»^{[186] [187] на Державний комітет СРСР з гідрометеорології і контролю природного середовища для подальшо­го вдосконалення державної системи спостереження і контролю за станом довкілля, рівнем і джерелами його забруднення було покладе­но: відповідальність за організацію і діяльність державної системи спостереження і контролю за станом природного середовища; регулю­вання використання повітряного басейну міст і промислових центрів і здійснення державного контролю за джерелами його забруднення, дотримання норм граничних викидів забруднюючих речовин в атмо­сферу; розгляд схем розміщення об'єктів виробничого та іншого при­значення і проектів на будівництво і реконструкцію таких об'єктів у частині дотримання вимог стосовно запобігання забрудненню атмо­сфери, що подаються міністерствами і відомствами на узгодження; аналітичне оброблення статистичної звітності з охорони атмосферно­го повітря від забруднення, підготування регулярної і екстреної інфор­мації про стан природного середовища, очікувані зміни і причини цих змін; створення фонду даних про стан довкілля та ін.}

Слід підкреслити: Україна була першою з колишніх республік Радян­ського Союзу, що усвідомила необхідність побудови науково обґрунтова­ної системи управління екологічним станом республіки і неможливість створення останньої без інформаційної підтримки, тобто без екологічно­го моніторингу. З огляду на це під егідою Академії наук Української РСР у 1990 р. було розроблено Концепцію довгострокової науково-технічної програми системного моніторингу навколишнього середовища України, а в 1991 р. — Програму її реалізації. Систему призначено для забезпечен­ня збирання, оброблення та прогнозування стану довкілля, біоти і здоров'я населення, розроблення на цій основі науково обґрунтованих рекоменда­цій для ухвалення ефективних управлінських рішень^[188].

Значний внесок у розвиток доктрини щодо системи моніторингу довкілля зробили Ю. А. Ізраель та І. П. Герасимов. Зокрема, Ю. А. Із- раель у працях, присвячених дослідженню контролю за станом до­вкілля і регулюванню його якості, визначав завдання моніторингу, класифікував його на відповідні підсистеми, а також виявив особли­вості кліматичного, біологічного та інших видів моніторингу. В робо­тах цього вченого аналізувалися питання організації в СРСР національ­ної системи загального моніторингу, моніторингу забруднення повітря, заходи щодо організації нагляду за рівнем забруднення атмосфери, категорії пунктів нагляду і контролю за рівнем забруднення повітря та вимоги до їх розміщення, проблеми моніторингу забруднення вод, суші, моря, ґрунту.

У працях Ю. А. Ізраеля та І. П. Герасимова вперше визначено по­няття моніторингу, концепція якого була підтримана Державним комі­тетом СРСР з гідрометеорології. На думку Ю. А. Ізраеля, система моні­торингу не включає аспекти управління, а є суто інформаційною. Основ­ними завданнями національної системи моніторингу науковець називав: нагляд за станом біосфери, оцінювання та прогнозування цього стану, визначення ступеня антропогенного впливу на довкілля тощо. Крім того, система моніторингу поділялася на «блоки», а саме: нагляд, оцінювання дійсного стану, оцінювання прогнозованого стану.

Разом з тим роботи цих науковців мали загальну екологічну спрямо­ваність. Що стосується правових питань забезпечення моніторингу в сфе­рі охорони довкілля, то вони стали порушуватися наприкінці 70-х рр.

Так, вперше Ю. С. Шемшученко, розглядаючи питання про моні­торинг довкілля, виділяв недоліки чинної на той час системи моніто­рингу, а саме дублювання діяльності відповідних служб, що здійсню­ють моніторинг. У зв'язку з цим він пропонував визначати місце служб у загальнодержавній системі моніторингу та координацію діяльності цих служб. Зазначені питання пропонувалося вирішити шляхом ухва­лення Положення про моніторинг довкілля. Крім того, підкреслюва­лася спрямованість системи моніторингу, а саме: визначення якості довкілля та перспективи його змін на глобальному, загальносоюзному, регіональному та локальному рівнях; нагляд за рівнем і характером використання окремих природних ресурсів.

Крім зазначеного, пропонувалося розробити правове забезпечення «моніторингових» програм за такими напрямками: нагляд за станом природного, перетворюваного, штучного середовища; нагляд за дегра­дацією ґрунтів, тваринного світу, лісів; нагляд за кліматичними зміна­ми та стихійним лихом тощо. Здійснення цих програм було зумовлено розміщенням контрольних пунктів і станцій, які класифікувалися: за ступенем охоплення територій — на пункти глобального, національ­ного, регіонального та локального моніторингу; за частотою нагляду — на безперервні, щоденні, щотижневі; за способом отримання інформа­ції — на супутникові, наземні, плаваючі^{[189] [190].}

Значна увага моніторингу забруднення атмосферного повітря при­ділялася в роботах М. І. Малишка. На його думку, моніторинг забруд­нення атмосферного повітря слід розглядати як проведення державно­го контролю технічними засобами з метою нагляду, оцінювання та узагальнення даних про довкілля та передавання отриманої інформації зацікавленим органам¹. При цьому підкреслювалося, що моніторинг є необхідним елементом управління якістю повітряного середовища. Було визначено напрямки моніторингу забруднення атмосферного по­вітря, а саме: спостереження і контроль за рівнем забруднення атмо­сфери за фізичними, хімічними та біологічними показниками для оцінювання стану забруднення; забезпечення державних органів і за­цікавлених організацій систематичною та екстреною інформацією про стан забруднення атмосфери; підготування та надання зацікавленим організаціям довідкових матеріалів про рівні забруднення атмосфери; забезпечення компетентних організацій матеріалами для складання рекомендацій з охорони, відновлення та раціонального використання атмосферного повітря.

Іншої точки зору на зміст моніторингу довкілля додержується О. К. Голіченков. На його думку, екологічний моніторинг є самостійним видом управлінської діяльності, має власні завдання, функції та об'єкти. Разом з тим екологічний моніторинг та екологічний контроль об'єднує загальна мета, і їх інформаційні функції в цьому аспекті взаємо- пов'язані^{[191] [192].}

На думку М. М. Бринчука, моніторинг є специфічним джерелом інформації, необхідної для забезпечення раціонального природокорис­тування та охорони довкілля^[193].

Аналіз законодавства, що регулювало суспільні відносини в галу­зі моніторингу довкілля, та юридичної літератури з цього питання дає підстави здійснити періодизацію його розвитку та становлення.

Перший етап розпочався на початку 1970-х років, коли з'явилися перші пропозиції відносно концепції моніторингу, зафіксовані Сток­гольмською конференцією ООН з довкілля, а також було створено Глобальну систему моніторингу довкілля. Цей період пов'язаний із розробленням поняття моніторингу та створенням його системи на міжнародному рівні.

Другий етап охоплює період радянських часів. Він характеризуєть­ся початком проведення екологічного моніторингу на теренах колиш­нього СРСР та створення відповідних державних служб щодо здій­снення моніторингу довкілля.

Початком третього етапу розвитку системи екологічного моніто­рингу стало прийняття у 1991 р. Закону України № 1264-XII «Про охорону навколишнього природного середовища»¹, в якому містяться положення стосовно моніторингу довкілля. Важливе значення має й те, що на цьому етапі більше уваги приділяється моніторингу окремих природних ресурсів: моніторингу земель, моніторингу атмосферного повітря, моніторингу вод та ін. Слід також зазначити, що в цей період розвивається система моніторингу, про що свідчить прийняття нових нормативно-правових актів стосовно розвитку екологічного законо­давства, насамперед екологічного моніторингу.

Наукове визначення поняття «екологічний моніторинг» має важли­ве значення для законотворчої та правозастосовної діяльності. В енци­клопедичному словнику за редакцією О. М. Прохорова моніторинг визначається як нагляд, оцінювання та прогнозування стану довкілля у зв'язку з господарською діяльністю людини^{[194] [195]. Зміст цього поняття на сьогодні проник у різні галузі людської діяльності — від техніки (мо­ніторинг технічних систем) до політики (політичний моніторинг). Його конкретна структура, методи та засоби визначаються галуззю, в якій він використовується.}

Система повторних спостережень одного або декількох елементів довкілля в просторі і у часі з певною метою відповідно до заздалегідь підготовленої програми в науковій літературі теж отримала назву мо- ніторинг^[196].

Термін «моніторинг», утворений від лат. monitor — що спостерігає, застережений, від англ. monitoring — контроль, з'явився в загальному обігу наприкінці 60-х рр. ХХ ст. Його було застосовано для системи нагляду з урахуванням таких умов: по-перше, він не містить елементи управління, що притаманно контролю, і тому відповідає інформаційній системі; по-друге, він широко застосовується в міжнародно-правових документах. Перші пропозиції відносно концепції моніторингу роз­робили експерти спеціальної комісії СКОПЕ (Науковий комітет з проб­лем довкілля) у 1971 р. вони застосовувалися в процесі проведення Стокгольмської конференції ООН з довкілля у 1972 р.^[197]

Програма ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) від 1974 р. визначає моніторинг як систему регулярних тривалих спосте­режень у просторі та у часі з метою отримання інформації про минулий і сучасний стан довкілля, що дозволяє прогнозувати майбутню зміну його якості відносно впливу на світове людство¹.

У науковій літературі вперше на початку 70-х рр. було запропо­новано поняття екологічного моніторингу, що викликало широку дис­кусію навколо цього питання. На думку І. П. Герасимова, під екологіч­ним моніторингом треба розуміти «систему нагляду, контролю та управління за станом довкілля». При цьому «нагляд», «контроль» та «управління» взаємопов’язані, а у зміст «нагляду» обов’язково входить «контроль»^{[198] [199]. Крім того, І. П. Герасимов класифікував екологічний моніторинг на ступені. Перший ступінь слід розглядати як біоеколо- гічний або санітарно-гігієнічний моніторинг, тобто нагляд за довкіллям з позиції його впливу на стан здоров’я людини; другий ступінь — це геоекологічний моніторинг, тобто нагляд за змінами природних еко­систем; і третій — біосферний моніторинг, тобто нагляд за біосферою у глобальному (світовому) масштабі.}

Дещо іншу думку щодо поняття та змісту екологічного моніторин­гу запропонував Ю. А. Ізраель. На його погляд, моніторинг довкілля — це комплексна система спостережень, оцінювання і прогнозування змін стану біосфери або її окремих елементів під дією антропогенного впливу людини. Натомість моніторинг, як вважав Ю. А. Ізраель, не включає управління якістю довкілля, але для вірної організації управ­ління його якістю необхідною умовою є організація системи моніто- рингу^[200]. Автор цієї точки зору виділяв основні напрямки моніторингу: по-перше, нагляд за чинниками, які впливають на довкілля, виділення змін стану біосфери та узагальнення результатів нагляду; по-друге — оцінювання стану природного середовища; по-третє — прогнозування стану довкілля та його оцінювання.

Необхідно також зазначити, що в науковій літературі моніторинг довкілля поділявся на види за різними ознаками. Так, залежно від масштабу і об'єктів нагляду виділяли моніторинг чинників, пов'язаних із здоров'ям людини, моніторинг стану екосистеми (екологічний мо­ніторинг) та моніторинг клімату¹.

Разом з тим наведені визначення моніторингу довкілля, що мали загальноприродний характер, в юридичній літературі було піддано критиці. Зокрема, як вважає Ю. С. Шемшученко, значення моніторин­гу полягає не в простому отриманні даних про стан довкілля. Необхід­ні перш за все аналізування та оцінювання таких даних, оскільки правильно оцінена інформація може бути науковим критерієм управ­ління якістю довкілля. Крім того, взаємодія систем нагляду і контро­лю — це не моніторинг, а управління довкіллям. Запропоноване ж І. П. Герасимовим поняття моніторингу не виходить за межі розуміння його як системи спостереження за станом довкілля^{[201] [202].}

Ю. С. Шемшученко запропонував розглядати моніторинг довкілля як систематичний нагляд за його станом шляхом збирання, оброблен­ня, аналізування та оцінювання відповідної інформації з її наступним передаванням споживачеві з метою ефективного управління охороною оточуючого людину довкілля.

Наведене дозволяє зробити висновок про те, що моніторинг являє собою, по-перше, інформаційну систему спостережень, яка складаєть­ся зі збирання, оброблення та аналізування інформації про стан до­вкілля; по-друге — моніторинг обов'язково має включати оцінювання та прогнозування стану довкілля. Отже, зміст моніторингу складаєть­ся з інформування, аналізування, оцінювання та прогнозування. Без цих складників немає поняття моніторингу.

Аналогічної точки зору дотримується й Н. Р. Малишева. На її дум­ку, збирання екологічно значущої інформації, її оброблення, зберіган­ня і передавання; оцінювання отриманих даних, прогнозування стану довкілля — це елементи, які є обов'язковими і невід'ємними складо­вими частинами розглядуваного поняття^[203].

Слід зазначити, що в юридичній літературі існують різні точки зору щодо поняття екологічного моніторингу. Під ним, зокрема, розуміють комплексний еколого-правовий інститут, що складається з сукупності державних відомостей про стан якостей довкілля і спостережень га­лузевих державних органів за змінами об'єктів природокористування, які узагальнюються на загальнодержавному рівні з метою отримання єдиної всебічної оцінки екологічного стану довкілля¹. На думку Б. В. Єрофеєва, екологічний моніторинг — комплекс виконуваних за науково обґрунтованими програмами спостережень, оцінок, прогнозів і розроблення на їх основі рекомендацій та варіантів управлінських рішень, що необхідні для забезпечення управління за станом довкілля та екологічної безпеки^{[204] [205]. Також під екологічним моніторингом розумі­ють початкову стадію системного перетворення інформації про про­цеси, що протікають у довкіллі[206]. На думку М. М. Бринчука, моніто­рингом є система довгострокових спостережень, оцінювання і про­гнозування стану довкілля та його змін[207].}

Отже, екологічний моніторинг — це врегульована законодавством наукова, інформаційно-аналітична система, що дає змогу визначити і прогнозувати зміни стану довкілля, контролювати та управляти ними.

Формування законодавчої основи регулювання екологічного моні­торингу України започатковано Законом від 25 червня 1991 р. № 1264­XII «Про охорону навколишнього природного середовища»^[208]. Відпо­відно до ст. 22 цього Закону з метою забезпечення збирання, оброблен­ня, збереження та аналізування інформації про стан довкілля, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтованих реко­мендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні створюється система державного моніторингу довкілля.

Треба підкреслити, що моніторинг стану довкілля і контроль у сфе­рі його охорони та забезпечення екологічної безпеки розглядаються як інструменти реалізації національної екологічної політики.

Відповідно до Закону України від 21 грудня 2010 р. № 2818-VI «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року»¹ основні завдання національної екологічної по­літики спрямовані на екологічно збалансоване використання природних ресурсів, а саме: охорону земельних ресурсів, екологізацію сільського господарства, що передбачає вдосконалення державної системи моні­торингу земель, ведення земельного кадастру та землеустрою; неви- снажливе використання тваринних та рослинних ресурсів, екологізацію лісового господарства, що передбачає запровадження принципу гнуч­кого управління використанням природних ресурсів, у тому числі по­стійного моніторингу кількісних та якісних показників таких ресурсів під час їх використання; передбачення можливості коригування про­цесу використання природних ресурсів з урахуванням результатів моніторингу, включаючи їх видову зміну та припинення виснажливо­го використання; зміцнення державної системи моніторингу довкілля шляхом посилення координації діяльності суб'єктів моніторингу та управління даними в рамках функціонування державної системи мо­ніторингу довкілля як основи для ухвалення управлінських рішень.

Завданням екологічного моніторингу є своєчасне виявлення, оці­нювання та опрацювання на цій основі рекомендацій і прогнозування дій стосовно попередження й усунення негативних процесів, що від­буваються у довкіллі. Система моніторингу спрямована на: підвищен­ня рівня вивчення і знань про екологічний стан довкілля; підвищення оперативності та якості інформаційного обслуговування користувачів на всіх рівнях; підвищення якості обґрунтування природоохоронних заходів та ефективності їх здійснення; сприяння розвиткові міжнарод­ного співробітництва у галузі охорони довкілля, раціонального вико­ристання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Треба також зазначити, що система екологічного моніторингу ви­магає вдосконалення, оскільки моніторинг являє собою один із важ­ливих елементів у системі управління якістю довкілля. Основні недо­ліки, що зумовлюють низьку ефективність функціонування системи моніторингу, підкреслені в Концепції Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища, схваленої роз­порядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. № 992-р^{[209] [210], це: відсутність єдиної мережі спостережень; застаріле технічне і ме­тодичне забезпечення спостережень; відсутність сучасного технічного оснащення центрів системи моніторингу в більшості регіонів; неузго­дженість окремих елементів інформаційних технологій, що викорис­товуються суб’єктами системи моніторингу; неповна відповідність нормативно-технічного та нормативно-правового забезпечення систе­ми моніторингу сучасним вимогам.}

Відповідно до зазначеної Концепції вдосконалення системи мо­ніторингу має на меті якнайповніше задоволення інформаційних потреб суспільства. Передбачається, що робота проводитиметься у межах державної, регіональних та галузевих програм моніторингу довкілля. У разі потреби можуть розроблятися спеціальні програми для отримання інформації, пов’язаної з надзвичайними ситуаціями природного та техногенного характеру, транскордонним моніторин­гом тощо. З метою забезпечення збирання, збереження, оброблення та аналізування даних і підготування необхідної інформації перед­бачається створити центри на загальнодержавному і регіональному рівнях, а також на рівні суб’єктів системи моніторингу, які здійсню­ватимуть розроблення програм та координацію їх виконання. З метою забезпечення інтеграції інформаційних ресурсів та взаємодії суб’єктів системи моніторингу необхідно створити єдину автоматизовану під­систему збирання, оброблення, аналізування та зберігання даних. Для збереження даних моніторингу та подальшої роботи з ними створю­ватимуться розподілені бази даних і комплексні банки інформаційних ресурсів.

Так, відповідно до Державної цільової екологічної програми про­ведення моніторингу навколишнього природного середовища, затвер­дженої постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 2007 р. № 1376^[211], передбачено розроблення і прийняття регіональних та спеці­альних програм моніторингу, які спрямовуються на виконання пріори­тетних завдань і здійснення заходів у сфері моніторингу довкілля в межах регіону. Спеціальні програми моніторингу розробляються центральними органами виконавчої влади для розв’язання завдань, які потребують додаткової інформації про стан довкілля або вплив чин­ників його забруднення на певних територіях. Такі завдання можуть бути пов’язані з надзвичайною екологічною ситуацією, транскордон­ним моніторингом, потенційно екологічно небезпечним об’єктом, на­уковим завданням тощо.

Екологічне законодавство України поділяє екологічний моніторинг на види відповідно до об'єктів природи, відносно яких він проводить­ся. Так, виділяють моніторинг: земель, вод, лісів, тваринного світу, в галузі атмосферного повітря, рослинного світу. Відповідно до ст. 191 Земельного кодексу України моніторинг земель являє собою систему спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінювання, відтворення та ліквідації наслідків негативних процесів. Основними завданнями моніторингу земель є прогнозування еколого- економічних наслідків деградації земельних ділянок з метою запобі­гання або усунення дії негативних процесів. Державний моніторинг вод відповідно до статей 1 та 21 Водного кодексу України здійснюєть­ся з метою забезпечення збирання, оброблення, збереження та аналі­зування інформації про стан вод, прогнозування його змін та розроб­лення рекомендацій для ухвалення рішень у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів. Моніторинг лісів згідно зі ст. 55 Лісового кодексу України — це система регулярного спосте­реження, оцінювання і прогнозування динаміки кількісного та якісно­го станів лісів.

У ст. 32 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» (в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. № 2556-III¹ визначено, що моніторинг у галузі атмосферного повітря проводиться з метою отримання, збирання, оброблення, збереження та аналізування інфор­мації про викиди забруднюючих речовин та рівень забруднення атмо­сферного повітря, оцінювання та прогнозування його змін і ступеня небезпечності та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для ухвалення рішень у галузі атмосферного повітря.

Моніторинг рослинного світу відповідно до ст. 39 Закону України від 9 квітня 1999 р. № 591-XIV «Про рослинний світ»^{[212] [213] є складовою частиною моніторингу довкілля, здійснюється у порядку, встановле­ному Кабінетом Міністрів України. Законом України від 16 червня 1992 р. № 2456-XII «Про природно-заповідний фонд України»[214] вста­новлено, що території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися для потреб моніторингу довкілля (ст. 9). Також ст. 17 цього Закону передбачено здійснення фонового екологічного моніторингу.}

Континентальний шельф є інститутом міжнародного морського права, який встановлено Конвенцією про континентальний шельф (1958 р.) та Конвенцією ООН з морського права (1982 р.)¹. Україна як сторона Конвенції має у повному обсязі всі права на свій континен­тальний шельф. Регламентація діяльності на шельфі і питання, пов'язані з його делімітацією, вирішуються відповідно до Закону України від 16 травня 1995 р. № 162/95-ВР «Про виключну (морську) економічну зону України»^{[215] [216] [217] та іншими актами законодавством. Оскільки виключна (морська) економічна зона перебуває в юрисдикції України, то питан­ня щодо охорони природи в її межах регулюються національним еко­логічним законодавством. Таким чином, на виключну (морську) еко­номічну зону також поширюється діяльність щодо здійснення еколо­гічного моніторингу. Відповідно до Порядку здійснення державного моніторингу вод, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 20 липня 1996 р. № 8153, виключна (морська) економічна зона України належить до об'єктів державного моніторингу вод. Отже, до Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» необхідно внести доповнення щодо здійснення екологічного моніто­рингу з метою збереження і використання рибних та інших живих ресурсів, запобігання забрудненню морського середовища у своїй ви­ключній (морській) економічній зоні.}

Крім наведеної класифікації екологічного моніторингу, в законо­давстві також передбачено й інші його види. Зокрема, постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР «Про основ­ні напрямки державної політики України в галузі охорони навколиш­нього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»^[218] встановлено поділ екологічного моніторингу залежно від його призначення на загальний, кризовий та фоновий.

Загальний екологічний моніторинг — це оптимальні за кількістю та розміщенням місця, параметри і періодичність спостережень за довкіллям, які дають змогу на основі оцінювання і прогнозування стану довкілля підтримувати ухвалення відповідних рішень на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності. Кризовий екологічний моніторинг розглядається як система інтенсивних спо­стережень за природними об'єктами, джерелами техногенного впли­ву, розташованими в районах екологічної напруженості, зонах аварій та небезпечних природних явищ зі шкідливими екологічними на­слідками. Фоновий екологічний моніторинг треба розглядати як комплексні дослідження спеціально визначених об'єктів природоохо­ронних зон.

В юридичній та спеціальній природничій літературі також наво­дяться різні класифікації екологічного моніторингу. Зокрема, виділяють моніторинг забруднення, хімічний, фізичний, біологічний моніторинг¹, моніторинг екологічного районування (за територіальними ознаками), поресурсовий моніторинг (за видами природних ресурсів) та ін.^{[219] [220]}

З аналізу міжнародно-правових угод та конвенцій щодо охорони довкілля можна зробити висновок про те, що в цих документах виді­ляються національний моніторинг та міжнародний моніторинг довкіл­ля. Національний екологічний моніторинг здійснюється у межах на­ціонального законодавства відповідної держави і охоплює лише її те­риторію. Міжнародний моніторинг здійснюється у межах Глобальної системи моніторингу довкілля. Розрізняють також регіональний та локальний моніторинги: перший діє в межах адміністративно- територіальних одиниць, а другий — на території окремих об'єктів.

Таким чином, екологічний моніторинг поділяється: залежно від призначення — на загальний, кризовий, фоновий; за територіальними ознаками (або за характером узагальнення інформації) — на регіональ­ний, локальний, національний, глобальний; за окремими природними об'єктами — на моніторинг земель, вод, лісів, тваринного світу тощо; моніторинг джерел забруднення та ін.