<<
>>

Диспозитивність в історії кримінального процесу України та в наукових дослідженнях

Нормативне регулювання суспільних відносин у незалежній Україні неухильно рухається до імплементації міжнародно-правових стандартів у вітчизняному праві. Саме це зумовлює необхідність внесення змін до нормативно-правових актів та потребу реформування найважливіших правових галузей.

Посилення останнім часом тенденції до розширення прав особи активізувало дискусію про наявність диспозитивних засад у кримінальному процесі, їх доцільність та межі прояву.

Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів 2006 року передбачила мету забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою і судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд[1] [2]. На виконання мети, закріпленої в Концепції було розроблено ряд завдань, серед яких можна виділити такі, як: визначення шляхів удосконалення законодавства у сфері правосуддя, усунення негативних тенденцій, що мають місце внаслідок непослідовності здійснення судової реформи, що розпочалася у 1992 році , забезпечення доступного та справедливого судочинства, створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв’язання спорів та інші. Досягненню цих завдань сприятиме розширення диспозитивних засад реалізації прав потерпілого, стимулювання його процесуальної активності та закріплення відповідних гарантій.

Для з’ясування сутності диспозитивності в кримінальному процесі України становить особливий інтерес історичний аспект проявів цього явища. При цьому потрібно встановити залежність розширення свободи в кримінальному процесі від тих чи інших об’єктивних обставин та умов. Відповідно до теми дослідження вважаємо за необхідне звернути особливу увагу на прояви диспозитивності в кримінально-процесуальному статусі потерпілого.

Межі диспозитивності в українському судочинстві історично визначались різним чином. Пропонується насамперед проаналізувати період утворення держави і права у східних слов’ ян, який хронологічно визначається дослідниками в межах VI — ХІІІ століть .

Практично кожен народ до формування державності та права пережив період, коли суд і розправу над порушниками права чинили ті особи, які вважали, що їм було завдано шкоду, або ж їх родичі. З розвитком суспільства така форма боротьби з порушенням прав стала вважатися неприпустимою. Перехід від приватної розправи до державного суду проходить поступово. Етапами цього періоду стали: система регламентації приватної розправи шляхом встановлення визначеного порядку застосування насильства до кривдника; система викупів (спочатку добровільних, а потім обов’язкових);

4

передача справи для захисту прав органами держави .

Для Київської Русі був характерний змішаний, розшуково-змагальний процес, а тому в ньому суттєво проявлялись диспозитивні засади. В одній з перших правових пам’яток того часу — договорі Русі з Візантією 911 року — знаходимо норми, що регулюють діяльність потерпілого та його близьких родичів. У випадку крадіжки потерпілий мав право затримати злочинця і, якщо той чинив опір, міг його убити, при цьому потерпілий не ніс відповідальності, [3] [4] йому поверталося належне майно[5].

Договір 945 року передбачав право родичів померлого потерпілого покарати (вбити) винного. Коли ж той втікав, то родичі загиблого мали право забрати його маєток (якщо вбивця був заможним)[6] [7]. Важливою ознакою прояву диспозитивних засад була активність у процесі сторін, зацікавлених у притягненні винних до відповідальності (чи у доведенні своєї невинності). На суд покладалися функції арбітра-посередника.

У “Руській правді” злочини (“образа”, “обида”) поділялися на дві групи: проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа тощо) та проти власності (крадіжка, грабіж, незаконне користування чужим майном і т.п.). Злочини проти держави не виділялися, проте шкода, яка заподіювалася князю, його особистим слугам, кваліфікувалася як більш тяжке діяння. Фактично право захищало інтереси особи, яка вже виділилась з общинного порядку і потребувала захисту себе та власності з боку держави.

Доки злочин розглядався як особиста образа, то й поновлення порушеного права залежало від самого потерпілого, в нього ж знаходилися і необхідні засоби захисту. “На найбільш древніх стадіях суспільного життя панував, як відомо, приватно-правовий погляд на злочин; в цю пору народного життя ще немає уявлення про суспільну шкоду і суспільні інтереси, і вся галузь злочинів вичерпується діяннями, які заключали в себе одну лише особисту і матеріальну шкоду ”. Аналіз кримінально-правових і кримінально-процесуальних норм підтверджує цю думку.

Потерпілий (чолобитник, позивач) відігравав особливо активну роль — найчастіше саме за його заявою розпочиналося судочинство. Він наділявся правом вчиняти окремі слідчі дії: чинити “звід” (пошук незаконного недобросовісного набувача майна), “гоніння по сліду” (розшук злочинця по слідах) тощо. Якщо слід приводив на територію якоїсь верві (сільської общини) і там губився, то тоді вже верв зобов’язана була знайти і видати злодія або ж відшкодувати вартість викраденого. Потерпілий на доведення своїх вимог повинен був шукати свідків злочину[8].

Можна погодитися, що диспозитивність у ранніх формах державності та права, коли панував переважно змагальний процес, виражалася в наступних ознаках: по-перше, доля процесу, знаходилась в цілковитому розпорядженні приватної особи чи її родичів; по-друге, після початку процесу потерпілий міг в будь-який момент примиритися з обвинуваченим, і це припиняло кримінальне переслідування; по-третє, суд в процесі виконував лише роль посередника між обвинуваченим і обвинувачем, він розглядав лише ті докази, які йому надавали сторони; по-четверте, суд у своєму вироку не міг вийти за межі заявлених вимог потерпілого[9]. Саме такі риси проявляються в судочинстві у період раннього феодалізму на теренах Київської Русі.

У період перебування українських земель в складі Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої (друга пол. ХІУ — перша пол. ХУІІ ст.) на нашій території тривалий час зберігався розшуково-змагальний процес, закладений нормами давньоруського права, що певною мірою проявилися у Литовських статутах та у паралельно діючому звичаєвому праві. Вияв диспозитивності знаходимо ще на стадії порушення справи, що розпочиналася за заявою зацікавленої сторони — потерпілого чи його родичів, які зобов’язані були самостійно збирати докази та надавати їх суду. Судовий процес розпочинався із заслуховування скарги потерпілого[10]. Проте в цей же час уже відбувається обмеження диспозитивності за рахунок посилення публічних начал — щодо тяжких злочинів (проти держави, проти церкви) слідство і суд стали обов’язковими[11]. В інших випадках потерпілий міг відмовитися від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду (ці ж права мали його родичі, якщо виступали учасниками процесу).

Судебник Казимира (1468 р.) встановлюв обмеження відшкодування шкоди і передбачав, що потерпілий, в якого було викрадено майно, мав право вимагати компенсації лише в розмірі особистого майна злочинця[12] [13].

Після Березневих статей 1654 року в Україні розпочинається експансія московської влади. У період правління царя Петра І в Російській імперії відбувається тенденція до централізації влади, і це відбивається на правовому регулюванні. В кримінально-правовій сфері головною метою стало загальне попередження, залякування людей. Право стає в руках держави знаряддям, яким вона прагне максимально захистити встановлений нею порядок. Зокрема, іменним указом від 21 лютого 1697 року було повністю скасовано змагальний процес і запроваджений у всіх справах процес слідчий, інквізиційний .

В Україні до початку ХІХ століття залишаються чинними попередні джерела права (Руська правда, Литовські статути, гетьманські статті), але їх застосування поступово обмежується царською владою Російської імперії.

У проекті кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1734) передбачався перелік випадків, коли потерпілий міг відмовитися від позову. Там же передбачалися і вимоги, які потрібно було виконати при відмові від позову. Загалом відповідно до “Прав, за якими судиться малоросійський народ” позов, позовна скарга подавалися усно як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження гетьмана Д. Апостола скарги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову починалася так звана судова “контраверсія”[14].

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися “шлякуванням”.

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну

установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — “погоня”. Потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його до суду. Передбачалися також і гарантії реалізації прав потерпілого. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов’язані викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит, дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази тощо[15] [16] [17].

В українському процесі головна, ініціативна роль здавна належала скривдженому, позовникові (позивачу). Як за традицій “Руської правди”, так і за доби Гетьманщини постраждала особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним- винним, якого приводила на суд, з доказами, свідками й так далі .

У період Гетьманщини диспозитивність в реалізації прав потерпілого проявлялась достатньо широко. Наприклад, потерпілому належало право розпоряджатись об’єктом процесу, тими матеріальними правами і

процесуальними засобами, які могли бути використані ним в межах закону. Дослідники вказують, що “потерпілий сам вирішував подавати скаргу чи ні, а в разі подання відкликати її і відмовитись від обвинувачення” . Сторони процесу могли примиритися (в тому числі і в справах про тяжкі злочини), суд при цьому виконував фіксуючу, посвідчувальну роль.

У збірнику “Прав ...” чи не вперше в українському законодавстві був детально врегульований інститут апеляційного перегляду, який мав яскраво виражений диспозитивний характер. Цей інститут визначався як “відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась з них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді”[18]. Потерпілий міг подати апеляцію на тій підставі, що судове рішення не відповідало праву і справедливості. Перешкоджання з боку суддів у поданні обґрунтованої апеляції до вищого суду або передчасне виконання рішення тягло скасування рішення, а особі, яка постраждала від нього, судді сплачували штраф і відшкодовували заподіяну шкоду[19].

Кодекс “Права, за якими судиться малоросійський народ” не був затверджений російським Сенатом і офіційно чинності не набув, але на практиці він використовувався в Україні як якісний збірник правових норм.

Зі зміцненням держави панівним стає публічне начало і кримінальний процес набуває нових рис: в процесі зникає свобода розпорядження приватних осіб; держава переслідує злочин незалежно від волі потерпілого; примирення сторін не впливає на хід справи; судова діяльність набуває самостійного, активного характеру на шляху до розкриття істини; вирок суду не обмежувався вимогами обвинувачення[20].

З розвитком буржуазних відносин держава стає “піклувальником підданих”, а тому діяння, спрямоване на шкоду державі, розглядалося як злочин. Ідея про злочин як діяння, закріплене законом, була зафіксована у Зводі законів 1832 року. Злочин розумівся як порушення закону шляхом посягання на права влади, безпеку суспільства чи приватних осіб[21].

Звід законів 1832 року та Уложення про покарання 1845 року сприяли формуванню кримінального права як цілісної системи норм. У кримінальному процесі посилились позиції інквізиційної (розшукової) форми судочинства.

У 1864 році був прийнятий Статут кримінального судочинства. В ньому передбачалося, що в справах про кримінально-приватні злочини провадження виникало не інакше, як за скаргою потерпілого, приватний обвинувач мав розсуд порушити переслідування щодо будь-кого хто вчинив щодо нього правопорушення, суд обмежувався оцінкою тих доказів, які надавались сторонами, приватний обвинувач міг вільно, без судового контролю, припинити провадження, примирившись з обвинуваченим[22].

Статут кримінального судочинства 1864 року значною мірою розширив диспозитивні засади участі потерпілого в кримінальному процесі. Під час провадження слідства потерпілий мав право приводити до суду свідків, які б свідчили на його користь, бути присутнім під час проведення всіх слідчих дій і з дозволу слідчого ставити питання обвинуваченому і свідкам, вимагати видачі всіх протоколів і постанов, надавати докази, знайомитися будь-коли з матеріалами справи і робити виписки з них, отримувати компенсацію за явку до суду, коли обвинувачений не з’являвся[23]. Як бачимо, окремі із зазначених прав потерпілого у сучасному кримінальному процесі України відсутні.

З реформами кримінального судочинства в 60-х роках ХІХ століття розшуковий кримінальний процес був замінений змішаною формою, яка ґрунтувалася на континентальній системі права. Справедливо зауважила Л.М. Масленникова: “Державне начало (захист інтересів держави державними органами) було перетворене в публічне начало (забезпечення державою захисту в кримінальному судочинстві інтересів особи, держави, суспільства при активній участі приватних осіб)”[24]. Детальна регламентація дій суду означала також і захист приватних осіб від свавілля державних органів.

Після революції 1917 року радянська влада скасувала систему права, що існувала в Російській імперії. Окремі розробки були використані при формуванні нової системи права, проте з врахуванням ідеологічних позицій були змінені до непізнаваності. З 1919 року обвинувачення в Україні стало загалом публічним, і лише Кримінально-процесуальний кодекс 1922 року передбачив право потерпілого підтримувати приватне обвинувачення в окремих справах. В статті 8 зазначалося: “Обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвинувачення надається лише у випадках, законом встановлених”[25]. Примирення допускалося лише до набрання вироком законної сили. Якщо прокуратура, з метою охорони публічного інтересу вступала у справу приватного обвинувачення, то підтримання обвинувачення здійснювалось виключно прокуратурою, і справа не підлягала припиненню у випадку примирення потерпілого та обвинуваченого. Фактично у цей час був сформований інститут приватного та приватно-публічного обвинувачення майже у тій формі, у якій він існує і зараз.

Проявлялись і інші диспозитивні елементи. Сторони, свідки, експерти, перекладачі, поняті могли подавати скарги на дії слідчого, що порушували чи обмежували їх права: на повільність провадження, недотримання строків пред’явлення обвинувачення, застосування запобіжних заходів та на незаконні дії слідчого.

За часів радянської влади люди у сфері кримінального судочинства не могли реально захистити свої інтереси, перш за все через те, що вони не мали права на власний інтерес, тим більше інтерес, який суперечив інтересу держави. У статті 17 Конституції УСРР 1928 року передбачалося: “Керуючись інтересами трудящих, Українська соціялістична радянська республіка позбавляє окремих осіб та окремі групи прав, що вони ними користуються на шкоду інтересам соціялістичної революції”[26]. Хіба мала право людина на індивідуальну свободу, чи могла володіти засобами захисту індивідуальних інтересів в державі, де за крадіжку колгоспного чи кооперативного майна передбачалася смертна кара, а за насильство проти особи — від 5 до 10 років позбавлення волі[27]? Особливо гостро подібні тенденції проявлялись в перші десятиліття, коли точилася боротьба спочатку за завоювання влади, потім за її утримання. Після 1937 року, коли основні політичні опоненти і “суспільно- небезпечні елементи” були винищені, влада стала більш впевненою в собі і це одразу проявилося в здебільшого декларативних конституціях СРСР 1936 року та УРСР 1937 року.

В Основах кримінального судочинства СРСР та союзних республік 1958 року встановлювалися такі завдання радянського кримінального судочинства, як: забезпечення швидкого і повного розкриття злочинів, викриття і покарання винних, недопущення кримінальної відповідальності невинних. Таким чином, було сформульоване публічне начало кримінального судочинства того періоду.

Вже за Кримінально-процесуальним кодексом Української РСР 1960 року потерпілий став доволі самостійною процесуальною фігурою і його права було достатньо розширені[28]. На державу було покладене завдання забезпечити захист інтересів у сфері кримінального судочинства не лише держави, а й інтересів зацікавлених учасників кримінального процесу.

На сучасному етапі продовжується розширення диспозитивних засад у кримінальному процесі. їх аналіз та розгляд прояву диспозитивності при реалізації прав потерпілого будуть проведені далі.

Наукове вивчення диспозитивності розпочалося у ХІХ ст. В науці диспозитивність використовувалась як матеріально-правовий термін, а стосовно процесу, починаючи з ХІХ ст., розглядалась вченими-юристами як поняття, пов’язане в першу чергу з процесом цивільним. Теоретичні засади розвитку доктрини походження принципу диспозитивності в юридичному процесі були закладені німецькими та австрійськими процесуалістами, в першу чергу вченим Карлом-Фрейхером Канштейном. Він одним з перших у правовій науці сформулював тезу про те, що властиве цивільному праву начало вільного розпорядження правом з боку суб’єкта — власника такого права (Dispositionsmaxime) в цивільному процесі переходить в змагальний принцип (Verhandlungsmaxime) . Наслідком переходу принципу матеріального права в процес стало те, що сторони самостійно розпоряджаються в процесі своїми матеріальними і процесуальними правами, доказами, а суд не втручається в цю сферу, надаючи сторонам повну особисту автономію в цивільному процесі.

Саме Канштейн першим із процесуалістів у 1877 році вказав, що лише термін Dispositionsmaxime (принцип диспозитивності) виражає ідею

розпорядження сторін своїми правами в цивільному процесі, а термін Verhandlungsmaxime (принцип змагальності) — вказує лише на зв’язаність суду вимогами сторін, а тому застосовується і в кримінальному процесі . Можна резюмувати, що незважаючи на тогочасну позицію щодо спільної природи змагальності і диспозитивності, ці засади відрізнялися галузевою сферою застосування. Якщо змагальність вважалась засадою і цивільного, і кримінального юридичних процесів, то диспозитивність — лише цивільного.

Хоча варто відзначити, що вже вчені на теренах Російської імперії ХІХ і початку ХХ століття визнавали наявність в кримінальному процесі двох начал — приватного та публічного, робили спроби пояснити їх суть. Аналіз наукової літератури кінця ХІХ ст. призводить до висновку, що не всі інтереси приватних осіб були предметом захисту з боку держави. В таких випадках логічно припустити, що іноді інтерес приватної особи та держави не збігався і тоді формувався у окремий — приватний інтерес у кримінальному процесі, який не входив до публічного інтересу і врегульовувався диференційовано.

Виходячи з наявності приватного начала, вчені розробили поняття принципу вільного розпорядження. Під принципом вільного розпорядження наприкінці ХІХ ст. розуміли право притягнення до кримінального суду з боку приватної особи в приватному інтересі з можливістю відмови від переслідування за власною волею[29] [30] [31].

Одним з перших вчених, хто порушив питання про можливість застосування диспозитивності в кримінальному процесі (уже як окремого принципу, а не як складової частини принципу змагальності), був російський процесуаліст В.О. Рязановський. На початку ХХ ст. він висловив думку про те, що застосування принципу диспозитивності в цивільному процесі не створює принципової відмінності між цивільним процесом, з одного боку, та кримінальним і адміністративним — з іншого . З цим можна погодитись, згадавши класичні процесуальні формули, зокрема, такі як: “ніхто не може бути примушений до позову”, “немає судді без позивача”, “суд не виходить за межі вимог сторін”, — які не носять абсолютного характеру і можуть бути застосовані (чи не застосовані) до кожного процесу, а відмінності у їх застосуванні викликані головним чином, міркуваннями доцільності . Відмінності диспозитивності (в тому числі обсяг її застосування) в різних процесуальних галузях зумовлені доцільністю, що визначається державою під час правотворчої діяльності, виходячи з панівної політико-правової ідеології. Приступаючи до кримінально-процесуального регулювання, лише держава визначає коло суб’єктів майбутньої кримінально-процесуальної діяльності, які здатні мати кримінально-процесуальні права та нести обов’язки. Якраз таким чином суб єкти кримінального процесу наділяються правоздатністю .

Детальніше звернув увагу на диспозитивність в кримінальному процесі у 1958 році радянський вчений А.Л. Ципкін . Пізніше М.С. Строгович, розділяючи змагальність і диспозитивність, розглядав диспозитивність як “свободу розпорядження своїми правами”. Диспозитивність як право сторін розпоряджатися обвинуваченням, зазначав він, допускається лише у вузькій категорії кримінальних справ: приватного та приватно-публічного

обвинувачення. У розумінні свободи розпорядження процесуальними засобами для захисту своїх прав та інтересів (процесуальна диспозитивність) вона [32] [33] [34]

знаходить більш широке застосування в кримінальному процесі. Від сторони, зокрема, залежить ініціювання порушення справ приватного та приватно- публічного обвинувачення, надання скарги або цивільного позову і т. ін.[35] [36] [37] В.М. Савицький підкреслював, що “свобода сторін розпоряджатися

обвинуваченням надзвичайно обмежена і в усякому випадку не може мати значення принципу, який характеризує сутність радянського кримінального процесу”. Він також він визнавав, що деякі елементи диспозитивності притаманні діяльності потерпілого, який бере участь у розслідуванні і судовому розгляді справ публічного обвинувачення, але тут йдеться лише про процесуальну диспозитивність .

Існувала й протилежна думка, згідно з якою ставилася під сумнів правомірність твердження про застосування начал диспозитивності при провадженні у справах приватного обвинувачення[38] [39].

Ґрунтовних досліджень диспозитивності в кримінальному процесі протягом радянського періоду не знаходимо. Власне принцип диспозитивності розглядався у цей час винятково як принцип цивільного процесу .

На нинішньому етапі розвитку вітчизняної науки проблема диспозитивності в кримінальному процесі привертає увагу дедалі більшого числа дослідників[40]. В основному вчені визнають існування диспозитивності в кримінальному процесі, але тлумачать це по-різному. Одні вчені схиляються до думки, що це самостійний принцип кримінального судочинства (Л.М. Лобойко[41], С.Л. Деревянкін[42], В.І. Шишкін[43], В.Т. Нор[44], Д.В. Філін[45], В.В. Навроцька[46], С.О. Ковальчук[47] [48]). В.Т. Маляренко називає диспозитивність одією із засад судочинства . М.О. Ноздріна аналізує диспозитивність як елемент принципу змагальності[49]. В якості необхідної ознаки змагального процесу розуміє диспозитивність О.Р. Михайленко[50]. А В.В. Вапнярчук розглядає її як умову забезпечення змагальності[51] [52].

Л.М. Лобойко розглядає сутність цього принципу, його структуру, відображення у формі й змісті кримінально-процесуальної діяльності, а також

...52

правові гарантії його реалізації .

Проблеми диспозитивності у кримінальному процесі стали предметом дослідження кількох дисертацій. М.О. Ноздріна дослідила комплекс

теоретичних і практичних проблем дії диспозитивності в кримінальному судочинстві України як елементу принципу змагальності[53]. С.Л. Деревянкін присвятив свою роботу визначенню поняття, правової природи, структури,

зв’язків та взаємозв’язків публічності і диспозитивності як кримінально- процесуальних явищ та їх впливу на форму кримінального процесу, встановленню джерел публічності і диспозитивності кримінального процесу, а також дослідженню інших питань, пов’язаних з публічністю і диспозитивністю в кримінальному процесі[54]. В.В. Навроцька проаналізувала поняття

диспозитивності, її прояви при розгляді цивільного позову в кримінальній справі та в ході провадження у кримінальних справах з різними видами обвинувачення[55]. На цьому дослідження диспозитивності не припиняється, оскільки ряд дискусійних питань все ще потребують свого вивчення. Більш детальний аналіз через призму теми дослідження проведений далі.

У Російській Федерації (близькій нам також за правовою системою) принципу диспозитивності у кримінальному процесі присвячено значно більше досліджень[56]. Різноплановість наукових досліджень у згаданій сфері свідчить, безумовно, про актуальність вивчення явища диспозитивності.

1.2.

<< | >>
Источник: Герасимчук Олег Павлович. ДИСПОЗИТИВНІСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПОТЕРПІЛИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2008. 2008

Скачать оригинал источника

Еще по теме Диспозитивність в історії кримінального процесу України та в наукових дослідженнях:

  1. ЗМІСТ
  2. Диспозитивність в історії кримінального процесу України та в наукових дослідженнях
  3. Поняття, ознаки та особливості цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -