2.1.3. Сучасний стан і перспективи розвитку аграрного законодавства України

Норми аграрного права, котрі регулюють аграрні відносини, за­кріплено у певних формах, що сприймаються ззовні, які прийнято іменувати джерелами (формами) аграрного права. Джерелами аграр­ного права є нормативно-правові акти, прийняті як органами державної влади, органами місцевого самоврядування, так і акти локальної нор- мотворчості самих сільськогосподарських підприємств, що є формою зовнішнього вираження і закріплення аграрно-правових норм.

Сукупність джерел аграрного права прийнято називати аграрним законодавством України, що є самостійною комплексною галуззю за­конодавства України.

Основу системи джерел аграрного права і аграрного законодавства України становить Конституція України, що є правовою основою роз­витку усієї економічної системи країни. Саме Конституція України регулює у загальній формі як Основний Закон держави і громадянсько­го суспільства аграрні відносини. Зміст Конституції України як основ­ного джерела (форми) аграрного права є багаторівневим. Правове ре­гулювання аграрних відносин нормами Конституції України умовно можна поділити на п'ять основних груп.

Наприклад, право власності та інші майнові права селян на землю та інше нерухоме майно гарантуються нормами Конституції України, що закріпили право приватної власності на землю і визначили, що її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які зна­ходяться в межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Згідно зі ст. 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відпо­відно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Інститут права власності на землю виявляється у перетворенні ши­рокого кола земельних відносин, юридично опосередкованих інститу­тами приватної, державної та комунальної власності на землю.

Правове регулювання праці у сільському господарстві забезпечу­ється передусім визначеним і гарантованим Конституцією України правом на працю (ст. 43). Кожен працівник сільського господарства має право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обира­ти вид діяльності і професію. Право на вільну працю доповнено за­бороною примусової праці.

Особливе значення для правового регулювання трудових відносин у сільському господарстві має право на належні, безпечні та здорові умови праці. До кола обов’язкових елементів права на працю включе­но конституційну вимогу про заробітну плату не нижче встановленої законом. Це право доповнено вимогою про своєчасне отримання ви­нагороди за працю, недопущення будь-якої дискримінації у питаннях оплати праці.

Право громадян на підприємництво в аграрній сфері, правове ста­новище аграрних товаровиробників регламентуються ст. 42 Конституції України, за якою кожен має право на підприємницьку діяльність, не за­боронену законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприєм­ницькій діяльності. Конституційне законодавство передбачає юридичну рівність і однаковий захист усіх власників, гарантує вільний вибір форм власності і видів підприємницької діяльності в аграрній сфері.

Закріплення системи органів державного регулювання сільського господарства і визначення їх компетенції передбачено положеннями розділів ІУ-УІ та ХІІ Конституції України. Тут визначено систему державних органів, наділених правотворчою компетенцією у сфері правового регулювання аграрних відносин.

Соціальний захист селян і соціальний розвиток села гарантуються тим, що Україна відповідно до ст. 1 Конституції є соціальною держа­вою.

Основний масив нормативного матеріалу, спрямованого на регу­лювання аграрних відносин, закріплено на сьогодні у законах України. Охарактеризуємо основні законодавчі акти, що належать до джерел аграрного права України.

Важливе значення для регулювання земельних і майнових відносин у сільському господарстві України, організації господарської діяльності, оподаткування сільськогосподарських товаровиробників, створення і функціонування господарюючих аграрних суб'єктів мають приписи Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України, Господарсько­го кодексу України, Податкового кодексу України, законів України «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та ін.

Одним із перших законів України, що визначив соціальний статус селянина, намітив перспективи розв'язання соціальних проблем на селі, став Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві». Цей Закон визначає заходи стосовно пріоритетності соціального розвитку села та АПК, що включають такі організаційно-економічні і правові заходи: надання агропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм власності і напрямків трудової та господарської діяль­ності, повної власності на результати своєї праці; зміни державної інвестиційної політики, спрямування інвестицій на першочергове створення матеріально-технічної бази з виробництва засобів механі­зації, хімізації, переробної промисловості, будівельної індустрії для АПК; паритетне ціноутворення на сільськогосподарську та промисло­ву продукцію; регулювання відносин агропромислових товаровироб­ників і держави за допомогою системи бюджетного фінансування, кредитування, оподаткування, страхування; формування належної со­ціальної інфраструктури села; підготування і підвищення кваліфікації фахівців для сільського господарства.

В аграрному законодавстві України виділяється окрема група спеці­альних законів, що визначають правове становище аграрних товарови­робників. Так, Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» визначає правові, організаційні, економічні та соціальні умови діяльнос­ті кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Сільськогос­подарський кооператив визначається як юридична особа, утворена фі­зичними та (або) юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сіль­ському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу. У цьому нормативному акті визначено види сільськогосподарських ко­оперативів (виробничі і обслуговуючі), регламентуються порядок і умо­ви створення та державної реєстрації кооперативів. Закон визначає також правовий режим землі та іншого майна кооперативу, регулює відносини з внесення пайових внесків членів кооперативу і виплати вартості їх паїв, реорганізації та ліквідації кооперативів.

Закон України «Про фермерське господарство» визначає фермер­ське господарство як форму підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробленням та реа­лізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. На­званий Закон гарантує право на створення фермерського господарства кожному дієздатному громадянину України, що досяг 18-річного віку, виявив бажання створити фермерське господарство. Законом також урегульовано питання надання громадянам земельних ділянок із земель державної і комунальної власності для ведення фермерського госпо­дарства, державної реєстрації останнього, регламентовано права і обов'язки фермерів як землекористувачів. Закон визначає правовий режим майна фермерського господарства, особливості функціонуван­ня земельних правовідносин у таких суб'єктах, підстави та порядок припинення їх діяльності.

У ст. 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» вперше було закріплене поняття даного господарства, згідно з яким особисте селянське господарство — це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою інди­відуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних від­носинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, перероблення та споживання сільськогосподар­ської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з викорис­танням майна особистого селянського господарства, у тому числі у сфері сільського зеленого туризму. Закон також гарантує громадянам України право на ведення особистого селянського господарства, ви­значає правовий режим земельних ділянок і майна, що використову­ються для ведення такого господарства, регулює питання обліку гос­подарств органами місцевого самоврядування (сільськими, селищними, міськими радами за місцезнаходженням земельної ділянки).

У значному масиві аграрного законодавства України можна виді­лити групу законів України, присвячених державному регулюванню та державній підтримці сільського господарства України.

Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромис­ловому комплексі» визначає специфіку переходу державного майна, що використовувалося у сільському господарстві, у приватну власність. Головна особливість приватизації в АПК України полягає у тому, що внаслідок приватизації сільськогосподарських підприємств державної форми власності їх власниками стали виробники аграрної продукції. Закон передбачає перетворення державних сільськогосподарських і переробних підприємств на відкриті (публічні) акціонерні товариства зі збереженням їх профільності, технологічної єдності та цілісно сті майнового комплексу.

Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» регулює основи державної політики в бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управ­ління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської про­дукції і розвитку аграрного ринку, забезпечення продовольчої безпеки України.

Закон України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» визначає, що основні засади державної аграр­ної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектору національної економіки на період до 2015 р., системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграр­ної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європей-

ського Союзу та світового економічного простору. Зазначена політика поширюється на сільське та рибне господарства, харчову промисло­вість і перероблення сільськогосподарських продуктів, аграрну науку і освіту, соціальну сферу села, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення.

У складі аграрного законодавства України слід також виділити й закони, що регулюють окремі види відносин щодо здійснення виробничо-господарської діяльності аграрними товаровиробниками.

Орендні відносини з використання земель, у тому числі земель сільськогосподарського призначення, врегульовано Законом України «Про оренду землі» в редакції від 2 жовтня 2003 р. Оренда землі ви­значається як засноване на договорі строкове платне володіння і ко­ристування земельною ділянкою, необхідною орендареві для прове­дення підприємницької та інших видів діяльності. Особливостями договірних орендних відно син щодо земель сільськогосподарського призначення є те, що при передаванні в оренду сільськогосподарських угідь для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строк дії договору оренди земельних ділянок визначається з урахуванням періоду ротації основної сівозміни згідно з проектами землеустрою; у разі розірвання договору оренди землі з ініціативи орендаря орендо­давець має право на отримання орендної плати на землях сільськогос­подарського призначення за шість місяців та ін.

У п. 301.1 ст. 301 Податкового кодексу України передбачено, що платниками фіксованого сільськогосподарського податку можуть бути сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогоспо­дарського товаровиробництва за попередній податковий (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 %. Ця частка визначається як питома вага доходу сільськогосподарського товаровиробника, отриманого від реа­лізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та про­дуктів її перероблення, у загальній сумі його доходу.

Зважаючи на те що, наприклад, ст. 1 Закону України «Про сільсько­господарську кооперацію» визначає сільськогосподарським товарови­робником фізичну або юридичну особу незалежно від форми власнос­ті та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її перероблення, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та (або) поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75 % загальної суми валового доходу, то можна було б зро­бити висновок про те, що Кодексом розширене (порівняно з раніше чинним податковим законодавством) коло платників фіксованого сіль­ськогосподарського податку такими сільськогосподарськими товаро­виробниками, як фізичні особи (у тому числі приватні підприємці), особисті селянські господарства.

Однак у підп. 14.1.235 ст. 14 Податкового кодексу України встанов­лено, що сільськогосподарським товаровиробником для цілей глави 2 розділу XIV цього Кодексу вважається юридична особа незалежно від організаційно-правової форми, яка займається виробництвом сільсько­господарської продукції та (або) розведенням, вирощуванням та ви­ловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробленням на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власно виробленої сировини на давальницьких умовах, та здій­снює операції з її постачання. Звідси очевидно, що у ст. 14 Кодексу закріплене некоректне визначення сільськогосподарського товарови­робника, оскільки в ній ідеться лише про сільгосппідприємства, які мають статус юридичної особи. Однак до названих товаровиробників також належать і відповідні фізичні особи.

Платники фіксованого сільськогосподарського податку не є плат­никами таких податків і зборів: податку на прибуток підприємств, зе­мельного податку (крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для ведення сільськогосподарського товаровироб- ництва), збору за спеціальне використання води, а також збору за про­вадження деяких видів підприємницької діяльності (у частині прова­дження торговельної діяльності).

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень) та (або) земель водного фонду (внутрішніх водойм, озер, ставків, водосховищ), що перебуває у власності сільгосптоваровиробника або надана йому в ко­ристування, у тому числі на умовах оренди. Базою оподаткування виступає нормативна грошова оцінка одного гектара сільськогосподар­ських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень), проведена станом на 1 липня 1995 р., для земель водного фонду (внут­рішніх водойм, озер, ставків, водосховищ) — нормативна грошова оцінка одного гектара ріллі в Автономній Республіці Крим або в об­ласті, проведена станом на 1 липня 1995 р.

Особливістю фіксованого сільськогосподарського податку є по­рядок визначення його розміру. Так, розміри його ставок встановлені у ст. 304 Податкового кодексу України і визначаються з одного гектара сільськогосподарських угідь та (або) земель водного фонду залежно від категорії (типу) земель, їх розташування.

Сільськогосподарські товаровиробники самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і до 1 лютого поточного року подають відповідному органу державної податкової служби за місце­знаходженням платника податку та місцем розташування земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік. Фіксований сільсько­господарський податок сплачується щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітно­го) місяця, у розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, в таких розмірах: у I кварталі — 10 %, у II кварталі — 10 %, у III кварталі — 50 %, у IV кварталі — 30 %. Така «нерівномірність» сплати зазначеного податку дає змогу враховувати сезонність сільськогосподарського виробництва.

Відносини щодо забезпечення якості продукції, яка виробляється в сільському господарстві, харчових продуктів, регулюються нормами Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів» у ре­дакції від 6 вересня 2005 р. № 2809-№. Закон визначає правові засади забезпечення безпечності та якості харчових продуктів і продовольчої сировини, регулює відносини між органами влади, виробниками, про­давцями і споживачами під час виробництва, перероблення, зберіган­ня, транспортування та реалізації харчових продуктів, визначає, яка продукція є неякісною і небезпечною для життя та здоров'я людини.

Питання використання при виробництві сільськогосподарської продукції і харчових продуктів генетично модифікованих організмів, регламентуються нормами Закону України від 31 травня 2007 р. № 1103^ «Про державну систему біобезпеки при створенні, випро­буванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів»^{[310] [311], за яким генетично модифікованим організмом (ГМО) є будь-який організм, в якому генетичний матеріал змінено за допо­могою штучних прийомів перенесення генів, які не відбуваються у природних умовах. Промислове виробництво і введення в обіг ГМО, а також продукції, виробленої з використанням ГМО, до їх державної реєстрації забороняється. Державну реєстрацію ГМО здійснюють: Міністерство екології та природних ресурсів України (засобів захисту рослин, отриманих з використанням ГМО), Міністерство охорони здоров'я України (харчових продуктів, косметичних і лікарських засо­бів, що містять ГМО або отримані з їх використанням), Міністерство аграрної політики та продовольства України (створених на основі ГМО сортів сільськогосподарських рослин, порід тварин, мікробіологічних сільськогосподарських препаратів), Державний комітет ветеринарної медицини (ГМО джерел кормів, кормових добавок та ветеринарних препаратів, які містять ГМО або отримані з їх використанням).}

Крім наведених, існує ще низка законів України, норми котрих регулюють окремі види аграрних відносин, серед яких, наприклад, можна назвати: від 26 грудня 2002 р. № 411-ІУ «Про насіння і садивний матеріал»¹, від 2 березня 1995 р. № 86/95-ВР «Про пестициди і агрохімікати»^{[312] [313], «Про племінну справу у тваринництві» в редакції від 21 грудня 1999 р. № 1328-ХІУ[314], «Про ветеринарну медицину» в редак­ції від 16 листопада 2006 р. № 361-У[315], від 4 липня 2002 р. № 37-ІУ «Про зерно та ринок зерна в Україні»[316], від 5 червня 2003 р. № 900-ІУ «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин»[317], від 14 червня 2004 р. № 1807-ІУ «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність»[318], від 24 червня 2004 р. № 1870-ІУ «Про молоко та молочні продукти»[319], від 5 жовтня 2006 р. № 229-У «Про систему інженерно-технічного за­безпечення агропромислового комплексу України»[320], від 4 червня 2009 р. № 1445-УІ «Про ідентифікацію та реєстрацію тварин»[321] [322], від 25 червня 2009 р. № 1561-УІ «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції»11 та ін.}

Викладене підтверджує, що роль законів України в регулюванні аграрних відносин останнім часом значно зросла. Саме на законодав­чому рівні врегульовано значний масив аграрних відносин.

У регламентуванні аграрних відносин важливе місце посідають підзаконні нормативно-правові акти, що створюють механізми реалі­зації приписів законів України. Окремо слід назвати акти Президента України, що мали вирішальне значення для реформування земельних і аграрних відносин.

Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»¹ передбачалися^{[323] [324] передавання землі в колективну власність сільськогосподарських підприємств, по­діл земель на паї без виділення їх в натурі (на місцевості) та видаван­ня кожному члену КСП сертифікату на право на земельну частку (пай).}

Розвиток земельної реформи в галузі використання земель сіль­ськогосподарського призначення був пов’язаний з ухваленням Указу Президента України від 8 серпня 1995 р. № 720/95 «Про порядок па­ювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподар­ським підприємствам і організаціям»^[325]. Цей нормативний акт встановив, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у влас­ність сільськогосподарським підприємствам. Паювання земель радгос­пів проводилося після перетворення їх на КСП. При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних паїв усіх членів підприємства встановлювалися у рівних розмірах. Сертифікати на право на земельну частку (пай) видавалися районними державними адміністраціями й у разі виходу особи з сільськогосподарського під­приємства за її заявою. Земельна ділянка надавалася в натурі (на міс­цевості) і видавався державний акт на право власності на землю.

Останні масштабні заходи, пов’язані з видозміненням організаційно- правових форм го сподарювання на селі, були здійснені з виданням Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 «Про невід­кладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки»^[326]. Указ передбачав протягом грудня 1999 — квітня 2000 рр. реформування КСП в підприємства, засновані на приватній формі влас­ності (фермерські господарства, приватні (приватно-орендні) сільсько­господарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, госпо­дарські товариства) шляхом забезпечення вільного виходу з КСП його членів із земельними паями. Указом також регламентувалося обов’язкове укладення підприємствами, що використовують відповідні землі та майно для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельних та майнових паїв з їх власниками з виплатою орендної плати.

На сьогодні нормативно-правові акти Президента України визна­чають правовий статус низки державних органів у сфері сільського господарства України. Так, ухвалено такі укази Президента України: від 8 квітня 2011 р. № 445/2011 «Про Державне агентство земельних ресур­сів України»¹, від 13 квітня 2011 р. № 464/2011 «Про затвердження По­ложення про Державну ветеринарну та фітосанітарну службу України»^{[327] [328], від 13 квітня 2011 р. № 459/2011 «Про Державну інспекцію сільського господарства України»[329], від 23 квітня 2011 р. № 500/2011 «Про Мініс­терство аграрної політики та продовольства України»[330] та ін.}

Згідно із Законом України від 7 жовтня 2010 р. № 2591-У! «Про Кабінет Міністрів України»^[331] Кабінет Міністрів України є вищим орга­ном у системі органів виконавчої влади, забезпечує проведення дер­жавної аграрної політики та продовольчу безпеку держави. Саме через це постановами Кабінету Міністрів України визначено структуру (сис­тему) органів державного регулювання сільського господарства Укра­їни. Йдеться, наприклад, про такі постанови Уряду України: від 25 липня 2007 р. № 967 «Про затвердження типових положень про Головне управління агропромислового розвитку обласної, управління агропромислового розвитку Севастопольської міської, районної дер­жавних адміністрацій»^[332], від 6 липня 2005 р. № 543 «Про Аграрний фонд»^[333], від 26 грудня 2005 р. № 1285 «Про створення Аграрної біржі»^[334], від 12 грудня 2011 р. № 1300 «Про утворення територіальних органів Державної інспекції сільського господарства»^[335] та ін.

Значну кількість нормативних актів Кабінету Міністрів України присвячено питанням регулювання аграрного ринку, формування дер­жавного продовольчого резерву, здійснення заставних закупівель зерна, встановлення мінімальних та максимальних цін на окремі види сільськогосподарської продукції, здійснення заходів державної під­тримки. Серед них можна назвати такі постанови: від 16 травня 2007 р. № 736 «Про запровадження державних форвардних закупівель зерна»¹, від 6 серпня 2008 р. № 705 «Про запровадження режиму державних заставних закупівель зерна»^{[336] [337], від 26 лютого 2009 р. № 146 «Про по­рядок здійснення Аграрним фондом закупівель зерна, переданого у заставу за надану бюджетну позику в межах режиму державних за­ставних закупівель зерна»[338], від 23 червня 2010 р. № 503 «Про затвер­дження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті на формування Аграрним фондом державного інтервенційно­го фонду, а також закупівлю матеріально-технічних ресурсів для потреб сільськогосподарських товаровиробників»[339], від 26 січня 2011 р. № 67 «Про затвердження переліку об'єктів державного цінового регулюван­ня з визначенням періодів такого регулювання у 2011-2012 роках»[340], від 11 серпня 2010 р. № 794 «Про затвердження Порядку використан­ня коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення фінан­сової підтримки суб'єктів господарювання агропромислового комп­лексу через механізм здешевлення кредитів та компенсації лізингових платежів»[341] та ін.}

Важливим для визначення перспектив розвитку сільського госпо­дарства України є затвердження Кабінетом Міністрів України поста­новою від 19 вересня 2007 р. № 1158 Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року^[342]. Основною метою цієї Програми є забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринках, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури та духовності.

До джерел аграрного права на рівні підзаконних актів належать також нормативно-правові акти міністерств, відомств, інших централь­них органів державної влади. Наприклад, накази Міністерства аграрної політики України: від 7 жовтня 2005 р. № 543 «Про здійснення фінан­сових інтервенцій Аграрним фондом», від 12 січня 2009 р. № 5 «Про заходи щодо використання зерна державного продовольчого резерву», від 30 червня 2009 р. № 452 «Про розміри бюджетної позики під за­ставу об'єктів державного цінового регулювання», від 10 лютого 2011 р. № 17 «Питання діяльності Аграрного фонду на організованому аграр­ному ринку у 2011/2012 маркетинговому році» та інші, спрямовані на оперативне регулювання аграрних відносин.

Проведений аналіз джерел аграрного права дає змогу констатувати, що аграрне законодавство України зараз переживає час бурхливого розвитку, продовжується накопичення аграрно-правового матеріалу.

Аграрне законодавство слід розглядати з позицій широкого тлума­чення, включаючи до нього не тільки власне закони, а всі чинні аграр­ні нормативно-правові акти. Тому аграрне законодавство України можна визначити як комплексну галузь законодавства, сукупність нормативно-правових актів (законодавчих, підзаконних, локальних), норми яких спрямовані на регулювання аграрних відносин, тобто комплексу відносин, що виникають при виробництві сільськогоспо­дарської продукції, її переробленні та реалізації, а також наданні різно­манітних послуг у сфері сільськогосподарської діяльності. Нормативно- правові акти аграрного законодавства спрямовані на врегулювання внутрішніх і зовнішніх, приватноправових і публічно-правових аграр­них відносин.

Ні в кого не викликає сумніву необхідність проведення система­тизації сучасного аграрного законодавства України, о скільки такий прийом здатен підвищити е фективність його впливу на суспільні аграрні відносини. Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність, пов'язана з упорядкуванням і вдосконаленням законодав­чих та інших нормативно-правових актів, зведенням їх у внутрішньо узгоджену систему^[343]. Її формами виступають кодифікація, інкорпора­ція, консолідація.

Більш поширеною є позиція про те, що основним комплексним кодифікаційним актом, предметом правового регулювання якого мають бути аграрні відносини, в Україні повинен стати Аграрний кодекс України. Ця позиція підтримана правничим загалом. Її обстоюють професори В. І. Семчик¹, А. М. Статівка^{[344] [345], В. В. Носік[346], а також Т О. Ко­валенко[347] та ін.[348] Аналогічні думки щодо нагальної потреби прийняття Аграрного кодексу висловлюють і науковці Російської Федерації[349]. Необхідність кодифікації аграрного законодавства України підказує й досвід зарубіжних країн. Так, в Аграрному кодексі Франції серед іншого визначаються питання щодо статусу землеробних кооперативів, норми про режим сільськогосподарської праці, кредитування сільсько­господарських робіт тощо[350]. Аграрні кодекси діють також у деяких країнах Латинської Америки (Мексика, Уругвай)[351].}

Зважаючи на сучасний зміст аграрного законодавства України, можна запропонувати таку орієнтовну структуру майбутнього Аграр­ного кодексу України. Передусім нормативний матеріал Кодексу слід поділити на Загальну та Особливу частини. До першої пропонуємо включити такі розділи: загальні положення (визначення аграрних від­носин, окреслення сфери дії Кодексу, його співвідношення з іншими кодифікованими нормативно-правовими актами), державно-правове регулювання сільського господарства (державна аграрна політика та її принципи, система органів державного регулювання аграрних відно­син, їх компетенція та повноваження, методи та форми державного регулювання аграрних відносин), загальні засади правового становища суб'єктів аграрного права (сільськогосподарських підприємств та фі­зичних осіб, що беруть участь в аграрних відносинах).

Нормативний матеріал Особливої частини Аграрного кодексу Укра­їни має містити розділи про особливості правового статуту учасників аграрних відносин (фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, колективних, приватних, державних та комунальних сіль­ськогосподарських підприємств, селян, членів і найманих працівників сільськогосподарських підприємств, аграрних підприємців), майнову базу аграрного господарювання (склад майна суб'єктів аграрного гос­подарювання, його правовий режим), особливості використання земель та інших природних ресурсів при здійсненні сільськогосподарської ді­яльності (правила щодо використання та охорони земельних ділянок, лісів, вод, надр, атмосферного повітря в сфері сільського господарства), надання заходів державної підтримки аграрним товаровиробникам (сис­тема таких заходів, принципи їх надання, уповноважені органи), здій­снення виробничо-господарської діяльності та її окремих видів (загаль­ні засади здійснення аграрної виробничо-господарської діяльності, правила здійснення діяльності в галузях рослинництва (у тому числі щодо виробництва біомаси для біопалива), тваринництва, бджільництва, рибництва, виробництва продукції лісового господарства та ін.), особ­ливості оподаткування сільськогосподарських товаровиробників (спла­та фіксованого сільськогосподарського податку, плата за землі сільсько­господарського призначення), забезпечення безпечності і якості сіль­ськогосподарської продукції та продуктів харчування (виробництво безпечної та якісної сільськогосподарської продукції та продуктів хар­чування, регулювання вмісту в них ГМО), особливості регламентації трудових відносин членів і найманих працівників сільськогосподарських підприємств (оформлення трудових відносин сільськогосподарських підприємств з членами та найманими працівниками, особливості робо­чого часу та часу відпочинку, оплати праці, дисциплінарної відповідаль­ності сільськогосподарських працівників), специфіку договірних від­носин аграрних товаровиробників (договори контрактації сільськогос­подарської продукції, біржові угоди на реалізацію сільськогосподарської продукції, агрохімічне, гідромеліоративне та інше обслуговування аграр­них товаровиробників тощо), соціальний розвиток села, сталий розвиток сільських територій (склад сільських територій та їх соціальної сфери, заходи державної підтримки їх розвитку), відповідальність за порушен­ня аграрного законодавства (підстави і умови притягнення винних осіб до відповідальності). Ще раз наголосимо, що запропонована структура Аграрного кодексу України є орієнтовною і може бути взята за основу при розробленні його проекту.

Проте необхідно погодитися і з тим, що до прийняття такого Ко­дексу слід провести роботу з інкорпорації аграрного законодавства¹. Надалі, як зазначає М. І. Козир, намічаються такі суттєві зміни в аграр­ному законодавстві, які зумовлять нагальну потребу в опрацюванні і прийнятті Аграрного кодексу^{[352] [353]. Аналогічно й А. М. Статівка зазначає, що прийняттю останнього має передувати розроблення законів про сільське господарство України, її аграрну політику та ін. Цим законам належить бути визначальними, і саме їх уведення в дію дозволить при­йняти такий кодифікований акт, яким є Кодекс[354].}

Ідея про необхідність розроблення і прийняття на даному етапі розвитку аграрних відносин комплексного нормативно-правового акта на рівні закону щодо розвитку сільського господарства України витає вже тривалий час. Проте саме зараз потреба у прийнятті такого норма­тивного акта щодо функціонування сільського господарства і аграрних відносин викликана також загостренням економічної конкуренції на національному аграрному ринку в зв'язку зі вступом України до Світо­вої організації торгівлі, необхідністю протидії світовій продовольчій кризі, підвищенням вимог до екологічної безпеки національного аграр­ного виробництва тощо.

Необхідність розроблення законопроекту про сільське господарство вже усвідомлюється не тільки науковцями, а й органами державної влади. Свідченням цього є наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 13 травня 2011 р. № 177 «Про створення робочих груп з розробки законопроектів», яким передбачено створен­ня робочих груп із розроблення проектів нормативно-правових актів щодо сільського господарства та земельної реформи. Зокрема, створе­но робочі групи з розроблення таких законів України: «Про сільське господарство України», «Про продовольчу безпеку України», «Про професійні та міжпрофесійні об’єднання в АПК», «Про ціни і ціноут­ворення», «Про затвердження тимчасового збору для створення Фон­ду підтримки українського села (в розмірі 1 % від обігу всіх товарів, робіт і послуг)» і робочу групу з розроблення законопроектів, спрямо­ваних на реформування земельних відносин в Україні.

Результатом опрацювання питань систематизації аграрного зако­нодавства України стало розроблення власного проекту Закону Укра­їни «Про сільське господарство України». Цей законопроект перед­бачає комплексне регулювання аграрних відносин. Він містить основні визначення, такі як «аграрні відносини», «сільське господарство», «сільськогосподарська продукція», «сільськогосподарський товарови­робник», «сільськогосподарське підприємство», а також передбачає особливості державно-правового регулювання сільського господарства, статусу аграрних товаровиробників, формування майнової бази аграр­ного господарювання, особливості використання земель та інших природних ресурсів при здійсненні сільськогосподарської діяльності, регламентує здійснення виробничо-господарської діяльності аграрних товаровиробників та її окремих видів, особливості оподаткування сільськогосподарських товаровиробників та страхування ризиків сіль­ськогосподарського виробництва, безпечність та якість харчових про­дуктів і сільськогосподарської сировини, особливості регулювання трудових відносин у сільськогосподарських підприємствах, договірних відносин аграрних товаровиробників, забезпечення сталого розвитку аграрного виробництва і сільських територій та відповідальність за порушення норм закону тощо. Отже, можна запропонувати як один із варіантів такий проект Закону «Про сільське господарство України».