§ 5. Поняття і загальна характеристика прав і свобод людини і громадянина

Права людини і громадянина — це гарантована законом міра сво­боди особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції суспільства здатна забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Зміст і обсяг основних прав людини і громадянина визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

— інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами сус­пільства і держави;

— мораль суспільства, що переважає у даний період;

— мета прав людини і відповідність цим правам засобів, застосо­вуваних державою.

Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і соціальними умовами життєдіяль­ності суспільства та законодавчо закріплюються державою. У них:

1) відображається міра свободи, що об’єктивно визначається ста­ном розвитку суспільства;

2) забезпечується самовизначення особи;

3) встановлюються умови реального використання соціальних благ у різних сферах особистого і громадського життя;

4) визначаються можливості їх захисту та поновлення, у випадку порушення їх будь-ким із суб’єктів суспільних відносин.

Права людини є засобом відображення не потенційних, а реальних можливостей індивіда, закріплених у законодавчих актах держави. Це вказує на суб’єктивний характер вказаних прав. Отже, суб’єктивні права людини — це обсяг і межі благ, які держава зобов’язалася га­рантувати особі та суспільству, що закріплено нормами права, які ви­значають міру їх можливої поведінки у відносинах між собою.

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, од­нак не тотожними соціальними поняттями. Громадянин — це люди­на, яка законом визнається юридично приналежною до даної держа­ви. Тож якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції чи іншому конституційному акті цієї держави.

Відмінності між правами людини і правами громадянина такі:

1. Права людини є позатериторіальними. Вони існують неза­лежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв’язком їх носія з конкретною державою. Права громадянина є територіальними. Вони передбачають наявність громадян­ства, тобто особливий юридичний зв’язок людини і держави.

2. Права людини є загальносоціальними. Вони належать люди­ні через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права лю­дини). Права громадянина є спеціально-соціальними (юри­дичними). Вони закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа.

Наведені відмінності конкретизовані у поданій нижче таблиці:

Права людини і права громадянина — близькі поняття, і в ідеалі повинні збігатися, оскільки:

а) здійснення прав людини визначається, головним чином, забез­печеністю з боку держави;

б) громадянство — основний канал, через який відбувається здій­снення прав людини.

Сприйняття прав людини в комплексі із правами громадянина — підстава для:

— визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;

— встановлення відповідності законодавства країни правам лю­дини.

У дійсності ж ідентичність прав людини і прав громадянина має місце далеко не скрізь.

Сучасна типологія прав і свобод досить різноманітна. Але перш ніж перейти до детального її розгляду, слід зауважити, що права і сво­боди — це не одне й те ж саме. Між цими близькими і взаємозалежни­ми поняттями існує ряд принципових відмінностей, зокрема:

Найзагальнішою класифікацією прав людини є їх поділ на нега­тивні та позитивні.

Подібне розрізнення прав базується на фіксації в них негативно­го і позитивного аспектів свободи.

Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають у праві індивіда на захист від будь-якого втручання в його особис­те життя з боку держави, тобто у здійсненні ним своїх особистих (як члена громадянського суспільства) і політичних (як активного чи па­сивного учасника політичного життя) прав. Негативні права — осно­ва індивідуальної свободи. Негативні права вважаються основними, абсолютними. Вони з’явилися історично раніше, аніж інші права, і розвивалися як група прав за незалежність від влади (свобода віри, свобода віросповідання і свобода совісті; право на особисту свободу і недоторканність; право на набуття і недоторканність приватної влас­ності; свобода пересування територією усієї держави; таємниця і не­доторканність кореспонденції; свобода слова і свобода думки; свобода об’єднань; право на недоторканність житла; свобода вибору професії тощо). Перелічені права також називають «громадянськими правами і свободами». Вони відрізняються від «політичних прав і свобод», під якими розуміється право на участь громадян в управлінні державни­ми справами (активне та пасивне виборче право), право громадянина особисто звертатися до державних органів та органів місцевого само­врядування тощо. Проте й ті, й інші хоча й виникли в ряді країн за різних часів, належать до категорії негативних прав, здійснення яких не залежить від ресурсів держави, рівня соціально-економічного роз­витку країни.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу, забезпечувані державою. Це — економічні, соціальні та куль­турні права як окрема група прав людини, які характеризують право­ву державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода інтелектуальної, творчої діяльності, право на інте­лектуальну власність, право на соціальний захист, право на безпечне довкілля, право на охорону здоров’я і медичну допомогу, право на до­статній життєвий рівень тощо.

До першочергових обов’язків держави входить здійснення ді­яльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, які мають гарантувати про­голошені нею соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, аніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами неможливий, тому що, наприклад, ви­значення конкретних соціальних виплат до завдань суду не належить (тому існує твердження про те, що позитивні права не належать до суб’єктивних). Здійснення позитивних прав потребує достатніх ре­сурсів держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму. У разі об­меженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні права можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злиднях», як це мало місце у переважній більшості держав, які належали до так зва­ного «соціалістичного табору» за часів панування у них тоталітарних режимів.

Схема 8. Класифікація прав^[13]

Права людини і громадянина розрізняють також за сферою їх ре­алізації в суспільному житті:

— особисті (громадянські);

— політичні;

— економічні;

— соціальні;

— культурні (духовні);

— екологічні.

Особисті (громадянські) права і свободи людини — це гаран­товані державою можливості людини, необхідні для її фізичного іс­нування та задоволення її життєвих потреб, тобто для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього їх поділяють на фізичні і духовні. Особисті (гро­мадянські) права є невідчужуваними і належать кожній людині від народження.

Політичні права і свободи людини — це гарантовані державою можливості людини брати участь у державному і громадському житті шляхом участі у здійсненні державної влади і громадського самовря­дування. Вони відображають міру можливої поведінки суб’єкта права у сфері управління державою, залежать від його місця у політичній системі суспільства і обумовлені його правовим статусом.

Економічні права і свободи людини — це права, які характеризу­ють їх суб’єктів як учасників економічних відносин, що розпоряджа­ються предметами споживання, користуючись при цьому засобами виробництва.

Соціальні права і свободи людини — це права, які забезпечують людині гідний рівень життя та її соціальну захищеність.

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміються у позитивному значенні, визначають обов’язки держави забезпечити кожному мінімум засобів існування, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування люд­ської гідності, нормальне задоволення первинних потреб і тим більше духовного розвитку.

Культурні (духовні) права і свободи людини — це гарантовані державою можливості доступу людини до духовних здобутків своєї нації та всього людства — їхнє засвоєння, використання та участь в їх подальшому розвитку.

Екологічні права і свободи людини — це гарантовані державою можливості людини користуватися навколишнім середовищем як природним середовищем існування. Специфіка цих прав полягає в тому, що основою їх здійснення є об’єктивно існуюча екологічна сис­тема — навколишнє природне середовище. При цьому деякі екологічні права є природними правами, невід’ємними від життєдіяльності лю­дини, незалежно від їх правового закріплення. Такі права реалізують­ся як об’єктивна необхідність і не потребують нормативно-правового оформлення, і тим більше, санкціонування з боку держави.