Здійснення буттєвих прав і свобод людини та його межі

Здійснення прав і свобод людини - це використання нею у своїй практичній діяльності тих можливостей, які необхідні для задоволення потреб існування та розвитку її або інших суб'єктів.

Тепер спробуємо детальніше розглянути положення Кон­ституції України. Статтею 3 Основного Закону України встано­влено, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Поряд з цим Конституція Укра­їни у низці статей передбачає можливість обмежування деяких прав і свобод людини за наявності певних обставин. Такі кон­ституційні обмеження прав і свобод людини і громадянина виступають специфічним лакмусовим папірцем, індикатором, який дозволяє визначити ступінь свободи і захищеності люди­ни. Оскільки, власне, комплекс обмежень, встановлених у Кон­ституції України, найточніше характеризує відносини між дер­жавою і людиною.

Становище людини в суспільстві характеризується не стільки державним визнанням її «природних» прав і свобод, скільки, можливо, ще більшою мірою межами їхнього викорис­тання. А конституція відіграє першочергову роль в унормуван­ні меж прав і свобод людини, є визначальним практично зна­чущимїхнім регламентатором.

У жодному суспільстві можливості поведінки людини, відображені її буттєвими правами та свободами, не є безмеж­ними.Навіть стосовно такої можливості, як її право на життя, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) передбачає такі випадки, коли позбавлення людини її життя не вважатиметься порушенням цього права (ч. 2 ст. 2 цієї Конвенції).

Після ухвалення Організацією Об’єднаних Націй Загаль­ної декларації прав людини (1948 р.) практично усі держави світу - раніше чи пізніше, так чи інакше - визнали існування буттєвих прав і свобод людини. Проте є дуже показовим, що розуміння цими державами меж здійснення таких прав і сво­бод у багатьох випадках залишається і до сьогодні неодна­ковим, неуніфікованим.

І це цілком зрозуміло, оскільки вирішення зазначеного питання безпосередньо зумовлюється конкретно-історичними, соціально-культурними, етнічними, цивілізаційними специфі­чними особливостями тієї чи іншої держави.

Тож розглянемо деякі засадничі положення, які мають братися до уваги у правообмежуванні.

Межі здійснення прав і свобод людини - це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг реалізації таких прав і свобод.

Обмежування здійснення прав і свобод людини - це ді­яльність компетентних державних або міжнародних, чи міждержавних органів зі встановлення меж (обмежень) щодо здійснення прав і свобод людини.

Отже, межі (обмеження) здійснення прав і свобод людини та обмежування здійснення прав і свобод людини - це явища (і, відповідно, поняття) нетотожні.

Розглядувані межі можна розподіляти на певні різновиди, групи за різними критеріями. А саме:

1) за буттєвою (онтичною) сутністю явища, яке обмежує здійснення людського права і свободи, -

- природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та

- соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні);

2) залежно від зв'язку з волею носія права -

- абсолютно об'єктивні (законодавчі обмеження);

- суб'єктивно об'єктивні (фізичні потреби людини);

- суб'єктивні (особиста свідомість носія права);

3) залежно від політико-юридичного статусу правообме- жуючого суб'єкта -

- державні;

- міжнародно-всесвітні;

- регіональні;

- міждержавні;

- внутрішньодержавні і

- недержавні (тобто громадські);

4) за обсягом прав людини, стосовно яких встановлено обмеження їхнього здійснення -

- загальні (такі, що стосуються усіх прав);

- спеціальні (поширюються тільки на певну групу прав);

- виключні (ті, що поширюються тільки на одне право);

5) залежно від ступеня соціальної обґрунтованості -

- цілком підставні;

- в основному підставні;

- недостатньо підставні;

- безпідставні;

6) залежно від юридичної значущості, закріпленості у законо­давстві або інших юридичних джерелах -

- легальні (законні);

- позалегальні (юридично нейтральні);

- антилегальні (протизаконні).

Можливі й інші класифікації розглядуваного явища.

8.