Поняття та сутність основоположних (буттєвих) прав і свобод людини

Такі права - за їхньою сутністю та призначенням - є власне буттєвими тому, що вони забезпечують саме існування людини як біосоціальної істоти. Іншими словами, без реалізації, викори­стання, здійснення таких прав виживання і життєдіяльність людини у суспільстві взагалі неможливі.

свободи нерідко позначаються ще й такими термінами, як: «фундаментальні», «основоположні», «засадничі», «природні», тому усі такі назви можуть вважатися, так чи інакше, синонімами).

При цьому видається принципово важливим констатувати, що будь-яка життєдіяльність людини завжди є, по суті, нічим іншим, як процесом задоволення її численних різноманітних потреб.

Отож можна визначити, що буттєві права і свободи - це певні можливості людини, які необхідні для задоволення біологічних і соціальних потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов’язками інших суб'єктів.

Тож наведу основні властивості цього явища.

По-перше, йдеться про певні можливості людини діяти пе­вним чином або ж утримуватися від певних вчинків - з метою забезпечення собі належного існування і розвитку, а також задоволення тих потреб, які у неї сформувались у відповідному суспільстві. Причому, під правами буттєвими слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це запитання якраз і зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованіс­тю потреб людини. Варто наголосити, що саме ці потреби як результат історично-природного та соціального розвитку люд­ства не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, передусім від рівня його економічного розвитку.

По-третє, ці можливості за їхніми основними, «стартови­ми» показниками, за їхніми початковими «дозами» мають бути

рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть пра­вовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний», «виправданий», «правомірний» тощо).

Тому, по-четверте, вони ніким не можуть бути відібрані, відчужені, відокремлені від людини, а також не можуть вважа­тись «дарунком» з боку держави чи будь-якої іншої організації або особи.

І нарешті, по-п'яте, щоб охарактеризовані людські можли­вості були не просто декларативними, обіцяними, а справді реальними, здійсненними, слід неодмінно покласти на якихось інших суб'єктів обов'язок сприяти їхній реалізації або, принай­мні, не перешкоджати їхньому використанню. У протилежному ж випадку такі можливості людини можуть виявитись фіктив­ними, нереалістичними, нічим і ніким не гарантованими. Ін­шими словами, взаємозалежність буттєвих прав і свобод люди­ни та відповідних їм обов'язків інших учасників суспільного життя є об'єктивною соціально-природною закономірністю, необхідністю. Викладена інтерпретація буттєвих прав і свобод людини ґрунтується на «природному» праворозумінні як од­ному з різновидів непозитивістського, ненормативістського праворозуміння, про який йшлося у Вступній частині курсу.

У різних документах, юридичних актах (зокрема, міжнаро­дно-правових і в національному законодавстві), у науковій та публіцистичній літературі часто вживається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й дотепер однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоретичному рівні.

Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях різних юристів, інших суспіль­ствознавців. Що ж до інакших інтерпретацій у сучасній науко­вій літературі розглядуваного поняття, то вони найчастіше здійснюються, виходячи з таких методологічних підходів:

1) біологічний (права людини - це виникаючі вже внаслі­док самого по собі факту її народження певні фізичні потреби (та відповідні їм інтереси));

2) етичний (права людини - це частина, різновид моралі або спосіб, форма її вираження);

3) легістський (права людини - це можливості її поведінки, встановлені законами держави або іншими формально- обов’язковими приписами державних органів (зокрема, судових));

4) психологічний (права людини - це її установки, дома­гання, «претензії» щодо надання їй певних благ, звернені до держави або до інших суб’єктів соціуму);

5) аксіологічний (права людини - це блага, цінності (мате­ріальні, духовні, соціальні), необхідні для задоволення наяв­них - в певних конкретно-історичних умовах - потреб її існу­вання і функціонування);

6) соціальний (права людини - це соціально зумовлені і соціально врегульовані, так чи інакше, можливості («свободи») її поведінки. Різновидом такого підходу є вибудуваний на істо- рико-матеріалістичних засадах підхід - потребовий);

7) релігійний (права людини надані позаземним, немате­ріальним Творцем);

8) космологічний (права людини є наслідком дії Законів Всесвіту, Світового порядку, Світової гармонії).

Усі зазначені вище підходи відображають можливі сторо­ни, грані буттєвих прав і свобод; проте тільки категорія мож­ливості дозволяє найбільш адекватно відобразити сутнісну природу таких прав людини.

З огляду на те, що зараз було вжито вираз «сутнісна приро­да» (явища), видається доречним пояснити, як саме слід розуміти сутність будь-яких соціальних явищ, у чому вона полягає.

Отже, для того, щоб розкрити сутність соціального явища, необхідно встановити: а) потреби яких суб’єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний феномен: чи потреби окремих індивідів, чи їхніх спільнот, об’єднань, чи суспільства в цілому, та б) які ж саме види їхніх потреб він задовольняє.

Відображена у наведеній вище дефініції загального по­няття буттєвих прав людини інтерпретація цього явища як­раз і ґрунтується, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування й розвиток кожної людини відбуваються за­звичай лише у процесі задоволення її різноманітних потреб; а цей процес, зрозуміло, опосередковується здебільшого таки­ми засобами, які є природно-історичними наслідками діяль­ності інших суб'єктів, тобто результатами минулого й сучас­ного суспільного виробництва (як матеріального, так і духов­ного). Причому відбувається цей процес лише завдяки відно­синам, стосункам, зв'язкам цієї людини з іншими людьми та їхніми угрупованнями - соціально зобов'язаними суб'єктами соціуму.

Тому викладене розуміння буттєвих людських прав може бути стисло подане таким твердженням: будь-яке право людини - це право на задоволення її певних потреб.

У цьому отримує прояв гуманістичність потребової інте­рпретації буттєвих прав (і свобод) людини, й у цьому вбачаєть­ся чи не найістотніша її перевага.

Видається очевидним, що роль різноманітних потреб людини - а отже, й самого процесу їхнього задоволення - в іс­нуванні та розвитку людини у соціумі є неоднозначною. Зва­жаючи на таку роль серед усіх людських потреб виділяють на­самперед такі, без задоволення яких життєдіяльність людини взагалі стає неможливою. До останніх, зазвичай, включають передусім потреби в їжі, в одязі, а також у житлі. (До речі, таке положення закріплене у ст. 48 Конституції України). Там зазна­чено, що «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, жит­ло». З огляду на це названі три види людських потреб буде ціл­ком ґрунтовно вважати базовими, тобто фундаментальними, основоположними, засадничими - одне слово, буттєвими.

Отож, спираючись на викладені міркування, видається слушним зробити висновок про те, що - з позицій потребового підходу - буттєвими правами і свободами людини слід вважати такі, які фіксують її можливості задоволення саме життєво- необхідних потреб.

2.