Міжнародні стандарти як гарантії буттєвих прав і свобод людини: поняття, класифікації

Буттєві людські права, їхня реалізація, використання - як випливає з їхньої сутності та призначення - покликані забез-

печувати, тобто гарантувати, мінімально необхідні (за певних історичних обставин) умови існування людини у кожному сус­пільстві.

Одним із основних засобів забезпечення такого соціального стану слугує певна уніфікація, стандартизація цих прав і свобод людини, тобто встановлення загальнолюдських (всесвітніх) взірців, еталонів - так званих стандартів, яким мають відповіда­ти права і свободи людини, де б і коли б вона не перебувала, іс­нувала, а також забезпечення різноманітними соціальними ін­струментами (так званими гарантіями) їхньої реалістичності, здійсненності. Для відповідних організацій (держав, міждержав­нихоб'єднань, міжнародних органів тощо) такі стандарти, за­звичай, стають або формально (юридично) обов'язковими, або ж, принаймні, бажаними, рекомендаційними.

Гарантії буттєвих прав і свобод людини - це соціальні засоби, за допомогою яких забезпечуються: а) сприяння їхній реалізації (використанню), б) охорона та в)у разі їхнього пору­шення - захист таких прав і свобод.

З-поміж таких гарантій вкрай важливого значення набули засоби міжнародного рівня. До них належать:

а) міжнародно-правові акти, які вміщують принципи і правила діяльності, формулюють права й обов'язки відповід­них суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також такі міжнародні документи, які хоч і не формулюють обов'язкових правил діяльності, але, принаймні, закріплюють, проголошують, називають права і свободи людини (наприклад, декларації, заяви, меморандуми та ін.);

б) діяльність міжнародних органів зі спостереження і контролю за дотриманням буттєвих прав і свобод людини (комісії, комітети, ради, комісари та ін.) та захисту цих прав (міжнародні суди, трибунали).

Перший різновид гарантій можна назвати документаль­ними, а другий - діяльнісними.

Саме у документальних гарантіях, зазвичай, і закріплю­ються міжнародні стандарти буттєвих людських прав і свобод.

Розглядуваним стандартам притаманні такі основні влас­тивості:

Перша полягає у тому, що ці стандарти фіксують міні­мальні показники: а) певного змісту чи б) певного обсягу, чи в) водночас і змісту, й обсягу буттєвих прав людини.

Другою особливістю є те, що до досягнення таких показ­ників зобов'язуються або заохочуються різні держави.

Третя полягає у тому, що стандартизування може стосу­ватись також юридичних засобів забезпечення буттєвих прав людини (судових, позасудових та ін.).

Четверта вбачається у можливих засобах міжнародного впливу на держави, які порушують згадані стандарти: стосовно юридично-обов'язкових стандартів такими засобами можуть бути різні форми примусового впливу на державу-порушника, а стосовно рекомендаційних стандартів - різні форми суто полі­тичного впливу.

І нарешті, п'ята особливість зазначених стандартів поля­гає в їхній змістовній універсальності, яка водночас органічно має сполучатись з певною залежністю їхньої реалізації від кон­кретно-історичних умов і обставин у різних людських цивіліза­ціях, регіонах, а іноді навіть і в країнах. Вказана властивість прямо констатується у деяких важливих міжнародних докуме­нтах (наприклад, Комітет з прав людини ООН, відзначав, що право на сімейне життя може відрізнятись залежно від соціо- економічних та культурних умов; а Європейський суд з прав людини прийняв доктрину «меж свободи розсуду» держави («margin of appreciation»), яка передбачає, зокрема, тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, беручи до уваги всі названі вище властивості розгляду­ваних стандартів, можна запропонувати таку дефініцію їхнього загального поняття: міжнародні стандарти буттєвих прав і свобод людини - це закріплені у міжнародних актах чи документах, текстуально уніфіковані і функціонально

універсальні (для певних міжнародних об'єднань держав) принципи та норми, які фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи обсяг таких прав, зумовлювані досягнутим рівнем розвитку суспільства, а також вста­новлюють обов’язки держав щодо їхнього забезпечення, охорони і захисту та передбачають за їхнє порушення не­гативні наслідки юридичного або політичного характеру.

Класифікацію таких стандартів можна здійснювати за різ­ними критеріями. Зокрема:

1) за їхнім буттєвим (онтичним) статусом -

- номінальні (іншими словами, термінологічні або текстуа­льні), до яких належать самі лише назви прав і свобод людини, що вжиті у міжнародних актах, та

- фактичні (змістовні), які фіксують у вказаних джерелах змістові й обсягові показники таких прав та свобод;

2) за деонтичним статусом -

- обов'язкові, втілення яких є формально-необхідним для відповідних держав і може забезпечуватися навіть застосуван­ням міжнародних політико-юридичних санкцій, та

- рекомендаційні, які хоч і не мають формальної обов’язковості, проте теж забезпечені санкціями міжнародно- політичними (морально-політичними);

3) за простором (територією) дії -

- світові (загальноцивілізаційні, глобальні) та

- регіональні (зокрема, континентальні, яскравим прик­ладом яких є Конвенція про захист прав людини і основополо­жних свобод (1950 р.));

4) за колом адресатів -

- загальні (стосуються усіх людей) та

- спеціалізовані (адресовані членам лише певних соціа­льних спільнот, угруповань, наприклад: дітям, жінкам, біжен­цям);

5) за суб’єктом їхнього встановлення -

- стандарти ООН;

- стандарти ЮНЕСКО;

- стандарти Ради Європи;

- стандарти Європейського Союзу тощо.

Загалом же слід ще раз зауважити, що різноманітні класи­фікації стандартів прав і свобод людини покликані відображати ту чи іншу їхню специфіку; а її належить неодмінно враховувати при конструюванні та використанні юридичних інструментів забезпечення (тобто сприяння реалізації, охороні і захисту) буттєвих прав та свобод людини.

Засадничим, базовим, фундаментним світовим докумен­том, за яким надбудовується уся система міжнародно-правових стандартів буттєвих прав і свобод людини, є Загальна деклара­ція прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 р. (Як встановлено моїми до­слідженнями, при її підготовці було безпосередньо використа­но наукову працю професора Кембриджського університету Герша Лаутерпахта, який навчався у 1915-1919 рр. на юридич­ному факультеті Львівського університету).

4.