1.1. Концептуальні засади основних прав і свобод людини та громадянина.

Розглядаючи проблему правового статусу неповнолітніх осіб в Україні, на наш погляд, ми маємо розкрити сутність та розуміння прав людини взагалі, їх основні принципи та правове закріплення.

Теорія і практика основних прав людини має довгу історію. Й в усіх своїх новітніх досягненнях сучасна правова наука спиралася, перш за все, на вихідні ідеї видатних мислителів минулого. Адже саме багатовіковий досвід людства надає нам цінні здобутки щодо розуміння феномену права, ідеї верховенства права, концепції правової держави тощо.

В історії юридичної теорії та практики різних народів склалися наступні основні підходи до розв’язання проблеми прав людини, правового статусу особи [170, с. 214-223]:

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і обгрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини, та людини і її життя як найвищої соціальної цінності. Вперше дана концепція знайшла своє відображення в Декларації незалежності США 1776 року та в Декларації прав людини і громадянина 1789 року (Франція).

Ліберальна концепція прав людини була розвинута у вченнях Г.Гроція, Дж. Локка, Ш.Монтескьє, Б.Спінози та ін. Однак при всій різноманітності підходів вона була об’єднана головним – ідеєю свободи особистості, її автономії, можливості користуватися невід’ємними правами – на життя, недоторканість особистої сфери, власність, самовизначення.

Таким чином, основні положення сучасної ліберальної концепції зводяться до наступного:

а) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав – головне призначення держави;

б) свобода полягає у можливості людини робити все, що не шкодить іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи – рівність можливостей для всіх;

в) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом;

г) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

д) обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках і здійснюється державою з метою сприяти загальному добробуту і безпеці в демократичному суспільстві.

2. Колективістська концепція заснована на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, об’єднання тощо) по відношенню до особи, а також на обмеженості прав людини суспільними інтересами. Втілення положень колективістської концепції в ”соціалістичних конституціях” призводило на практиці до градації основних прав (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо) та до закріплення широкого кола обов’язків громадян перед суспільством і державою.

3. Ісламська концепція прав людини пов’язана з традиційним мусульманським правом. Її зміст полягає у наступному: а) обгрунтовується позбавлення жінок деяких політичних і громадянських прав; б) за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллаху, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, в свою чергу, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.

4.Традиціоналістські концепції базуються на звичаєвому праві і їх суть зводиться до того, що людина може реалізувати свої більш-менш важливі права лише колективно і в колективі (в рамках племені чи роду) [99, с.

На постулатах та ідеях свободи, рівності, індивідуалізму, пріоритету прав людини, на яких сформувалася ліберальна доктрина прав і свобод людини, грунтуються основні положення сучасної Конституції України, адже у ній вперше закріплено такі основні права людини, як право на життя, честь, гідність, особисту недоторканість тощо. Розробники чинної Конституції України і, зокрема, моделі конституційно-правового статусу особи й громадянина, спиралися саме на ліберальну концепцію прав людини.

Ще з прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини, в Україні почався процес переорієнтації правової системи щодо вирішення проблеми прав людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес отримав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року, яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальної концепції прав людини у відповідності із визнаними світовим співтовариством стандартами в галузі прав людини. Її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу полягає:

по-перше, у відмові від класового підходу при закріпленні правового статусу особи;

по-друге, у визнанні суб’єктом прав і свобод людини і громадянина. Поняття ”права людини” і ”права громадянина” не є тотожними, оскільки відображають різні аспекти статусу особи. Людина як член громадянського суспільства є суб’єктом прав, що випливають із природного права. Ці права притаманні всім людям від народження, вони не обумовлені належністю до громадянства певної держави і не залежать від того, визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто індивіда як члена політично організованого суспільства, випливають з позитивного права, закріплюються за особою в силу її належності до громадянства певної держави;

по-третє, у визнанні суб’єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб’єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини;

по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи [109, с.

Але не лише на прикладі нашої держави можна спостерігати як та чи інша концепція знаходила відображення в різних системах права.

В.С.Нерсесянц зазначає, що ступінь і характер розвинутості прав людини визначаються рівнем розвитку права у відповідному суспільстві. Права людини, на його думку, це необхідний, невід’ємний і невідворотній компонент будь-якого права як права взагалі, визначений аспект виразу сутності права як особливого типу і специфічної форми соціальної регуляції. Право без прав людини так само неможливе, як і права людини без і поза правом [148, с. 22].

З приводу цього слід зауважити, що ліберальна доктрина на ранніх стадіях свого розвитку грунтувалася на ідеях і принципах природно-правової ідеї, і з часом була представлена у юридико-позитивістських доктринах. Ліберальна концепція у своєму класичному варіанті є нерозривною від ідеї свободи, рівності та невід’ємності природних прав людини (життя, недоторканість, власність, самовизначення). Ці постулати були головними для даної доктрини, не дивлячись на розмаїття підходів.

Англійський філософ та політичний діяч Джон Локк, досліджуючи природне право, подає цілу систему теоретичних постулатів, серед яких основним є ”невідчужуваність прав”, сукупність яких визнається як основний закон створюваного суспільного устрою. Природний стан характеризується Дж. Локком як сукупність свободи, рівності і взаємної незалежності людей [121, с.8].

Вагомим внеском у подальшому розвитку ліберальної концепції прав людини і громадянина стали ідеї Жана-Жака Руссо, який визначив співвідношення держави та людини, обумовленість гарантій, прав і свобод через призму захисту принципу народного суверенітету. Природним станом суспільства мислитель вважає середовище загальної свободи і рівності людей. А штучно створений розподіл природно рівних людей на різні соціальні та майнові верстви, на його думку, грунтується на різниці прав, свобод та обов’язків. Суспільство за таких обставин не може створити належні умови гарантій прав і свобод людини.

З теоретичним обгрунтуванням природи прав і свобод особи тісно пов’язана також ідея правової держави. Сучасна теорія правової держави випливає з концепції видатного німецького філософа XVIII ст. І. Канта. Сфера свободи індивіда становила першооснову концепції І.Канта. На його думку, індивід може робити все, що не заборонено законом, і така поведінка буде правомірною. Держава може втручатися лише у випадках, коли особа порушує вимоги права. Особу, за І.Кантом, не можна розглядати як засіб досягнення будь-яких благ чи навіть так званих спільних інтересів. Держава – це об’єднання великої кількості людей, що підпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумі і свободі [85, с. 232]. Так, в рамках філософського обгрунтування ліберальної теорії, І.Кант визначив засади взаємодії влади держави і свободи особи.

Відповідні ідеї І.Канта про правову державу певним чином відображені сьогодні в ст. 3 Конституції України: ”Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Нині формула ”правова держава” має місце в основних законах майже усіх європейських держав, а також тих, що утворилися на теренах колишнього СРСР.

Слід зазначити, що в сучасній зарубіжній юридичній літературі розрізняються поняття формально-правової і матеріально-правової держави. Перше позначає державу, в якій управління побудоване на формальній законності, на виконанні вимог права, якими б вони не були, друге – державу, підпорядковану праву, заснованому на імперативних гуманітарних цінностях загального характеру. Згадані цінності не можна не враховувати, оскільки, як вважають прихильники відповідного підходу, це б знищило самий сенс права. Сказане об’єктивно має ключове значення при визначенні критеріїв правової державності [208, с. 111].

Своєрідним еквівалентом концепції правової держави є ідея панування (верховенства) права, поширена в англомовних країнах. Ця ідея була сформульована в кінці XIX ст. відомим британським конституціоналістом А. Дайсі. Він сприймав ідею панування права як його верховенство, протиставлене адміністративній сваволі. При цьому А.Дайсі підкреслював, що існування дискреційних повноважень органів державної влади та посадових осіб вже само по собі означає створення умов для свавілля. З іншого боку, у верховенстві права він вбачав рівність перед нормами права або рівну підлеглість усіх одним і тим самим судом, яка становить ”нормальне” право.

Більшість послідовників А.Дайсі протиставляють ідею верховенства права адміністративній сваволі і наголошують, що державна влада, насамперед органи виконавчої влади, повинні не тільки діяти відповідно до вимог права, а й підпорядковуватися йому. Водночас вважають при цьому за найважливіше запобігти перетворенню дискреційних повноважень органів державної влади на свавільні, а також забезпечити захист людини від зловживання такими повноваженнями. Деякі дослідники-правознавці припускають, що саме таке сприйняття ідеї верховенства права та її тлумачення в Україні було б найбільш продуктивним з огляду на потреби нашої конституційної практики у сфері прав людини. До того ж воно відповідало б змістові усієї Конституції в цілому та її статті, де відповідна ідея зафіксована [111, с. 30-32]. Зокрема, ідея верховенства права знайшла своє відображення в ст. 8 Конституції України: ”В Україні визнається і діє принцип верховенства права”. Це свідчить про прихильність України до загальновизнаних світових цінностей. Втілення цієї концепції в Українській Конституції пов’язано з визнанням на конституційному рівні таких загальновизнаних чинників права, як право на життя, на повагу до гідності людини, на невтручання в особисте та сімейне життя, на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації. Відтепер законодавчо закріплено принципово нові права, що десятиліттями відкидались державою та суспільством через існування ідеологічних засад [86, с. 61].

Сучасна наука, аналізуючи ідеї природно-правової доктрини і юридичні документи, в яких вона знайшла своє відображення, цілком справедливо сформулювала ті витоки, що склали сучасний правовий статус людини, характер держави, її взаємовідносини з людиною.

Так, на думку деяких вчених-правознавців, такими витоками є:

а) головне для людини – свобода, що є умовою її існування. У сфері свободи людина обрала свій власний життєвий шлях, реалізує свої інтереси і потреби. Свобода перетворює людину у громадянина, визначаючи нові принципи його взаємодії з державою;

б) свобода невіддільна від рівності. Свобода і рівність – необхідні умови наявності у всіх людей – без яких-небудь винятків і вилучень - невід’ємних і невідчужуваних прав;

в) права людини – це та система умов, благ і можливостей (матеріальних і духовних), що є необхідними для нормальної життєдіяльності людини, розвитку її індивідуальних властивостей, вільного вибору і самовизначення, реалізації громадянських інтересів;

г) прагнення до особистої автономії, свободи самовизначення у сфері громадянського суспільства визначило цілі держави та межі її діяльності. Ціллю держави визначається ”спільне благо”, захист прав і свобод людини і громадянина від будь-яких протиправних посягань з будь-якого боку, у тому числі і з боку самої держави [38, с. 7-8].

Як ми бачимо, вирішальний вплив на встановлення прав людини зробила побудована на ліберальній концепції природно-правова доктрина, яка встановила пріоритет прав людини, нові параметри взаємовідносин між індивідом та владою. В затвердженні прав та свобод людини відіграло важливу роль їх ідеологічне, доктринальне обгрунтування – вчення про природні права людини, які не залежать від розсуду та свавілля державної влади, а мета останньої – забезпечення прав, визначених природою. Сьогодні законодавчо закріплене правове положення людини своєю основою має саме природно-правову концепцію, яка обумовила в якості первинних принципів свободу та невід’ємність, невідчужуваність прав людини, які належать їй від народження. Визначаються орієнтири у взаємовідносинах держави і людини – свобода, рівність, верховенство права, універсальність прав людини, взаємність відповідальності.

До природно-правових поглядів минулого звертаються сучасні вчені, відповідним чином інтерпретуючи права та свободи людини. Однак на сьогодні тлумачення самого поняття ”права” залишається неоднозначним.

В українській юридичній науці ”права” найчастіше визначаються як ”певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей” [178, с. 16].

Перше систематичне мовне тлумачення слова ”право” було здійснене В.Н.Хохфельдом (1879 – 1918). Він стверджував, що слово right (право) використовується як родове поняття і означає будь-який вид юридичної переваги, а саме, claim (вимога, претензія), privilege (привілей), power (здатність, можливість) чи immuniti (пільга). У найвужчому значенні, згідно з Хохфельдом, термін right (право) співвідноситься з терміном duty (обов’язок), і найближчим синонімом його є claim (вимога, претензія) [221, с. 71].

З цього можна спостерігати, що термін ”права” у тому значенні, яке він має в словосполученні ”права людини”, виходить за межі тільки певних можливостей людини, необхідних для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, як він тлумачиться у вітчизняній юридичній науці. Конкретно-історичне походження можливостей людини, що становлять її основні права, визначає неоднаковість їх конкретного обсягу й змісту в різних умовах і в різні часи існування людства.

У слов’янських мовах словом ”право” позначаються поняття, які відображають принаймні два різні соціальні явища. Перше з цих явищ виникає до виникнення держави і незалежно від неї, існує у будь-якому людському суспільстві і тому становить загальносоціальний феномен. Друге ж являє собою результат власне державної діяльності і є втіленням волевиявлення держави [178, с. 15-16].

Розуміння прав людини як її конкретних можливостей, зустрічається, зокрема, у працях деяких вчених [12, 201].

Стосовно інших визначень цього поняття в сучасній юридичній літературі, то професор П.М.Рабінович зводить їх до таких основних позицій:

1) права людини – це певним чином внормована її свобода [148, с. 33, 48];

2) права людини – це певні її потреби [143, с. 8, 12] чи інтереси [207, с. 10-26];

3) права людини – це її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству [222, с. 36];

4) права людини – це особливий вид (форма існування, спосіб прояву) моралі [135, с. 37].

Як слушно зазначає П.М.Рабінович, усі ці тлумачення (крім першого), відбивають досить суттєві, проте не онтологічні ”статуси” досліджуваного феномена, і тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відбити саме онтологічну соціальну сутність прав людини [178, с. 17].

На нашу думку поняття ”право” і ”свобода” – це різні, хоча і взаємопов’язані поняття. Так, в тексті ст.21 і в ряді інших статей Конституції України [104] мова йде про права і свободи людини. Може виникнути питання про ознаки, що відрізняють права людини від її свобод. Необхідно зразу підкреслити. Що за своєю юридичною природою в системі гарантій права і свободи ідентичні. Вони підкреслюють забезпечувані державою соціальні можливості людини в різних сферах.[170, с.132–133]. Право діє через свободу, свобода виступає інструментом реалізації прав. Наприклад, наданим нам правом ми вільні або скористатися, або не скористатися, залежно від того, як ми спрямуємо свою свободу вибору.

Важливим поштовхом в розвитку прав людини стало ХХ ст., коли в 1942 році 26 держав-союзниць у Декларації Організації Об’єднаних Націй виразили своє тверде переконання в тому, ”що повна перемога над ворогами є дуже важливою для захисту життя, свободи, незалежності та релігійної свободи, а також для забезпечення прав людини і справедливості як на власній території, так і на інших територіях ”[223, с. 19]. Поняття прав людини значно збагатилося і було детально розроблене з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 року, Міжнародних пактів 1966 року та інших міжнародних актів в галузі прав людини.

У п. 3 ст. 1 Статуту ООН було проголошено, що одним із завдань Організації Об’єднаних Націй є здійснення спільної діяльності держав – членів Організації, спрямованої на те, щоб права людини дотримувалися і поважалися всіма, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Відповідно до цього положення Україна як один із засновників ООН взяла на себе зобов’язання діяти самостійно або разом з іншими державами для досягнення загальної поваги до прав людини та їх реалізації [83, с. 23].

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року [42] закріплено перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Права і свободи людини – позанаціональні і позатериторіальні. Як загально-цивілізаторська , загальнокультурна цінність, не залежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання. Україна як член міжнародного і європейського співтовариства, зокрема такої авторитетної і впливової міжнародної право-

захисної організації як Рада Європи, зобов'язана дотримуватись загальноприйнятих у цій сфері міжнародних стандартів, закріплених в таких широко відомих актах, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) та ін. [92, с. 3].

Спираючись на ці та інші міжнародно-правові документи, нова Конституція України закріплює цілий ряд нових прав, раніше невідомих ні Конституції Радянської України, ні українському законодавству. Серед них слід особливо відзначити право на життя (ст. 27), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), свободу пересування і вільний вибір місця проживання, та залишення території України (ст. 33), право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), та інші. Чимало прав викликано не тільки приведенням їх у відповідність з міжнародними пактами про права людини, а й запровадженням в Україні механізмів ринкової економіки. Це такі, зокрема, права, як право приватної власності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на забезпечення у разі безробіття (ст. 46), право на страйк (ст. 44) тощо.

З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України, наша держава збагатилася надзвичайно важливим політико-правовим документом, заклавши серйозні основи для розвитку і зміцнення демократичної, правової соціальної держави, в якій людина, її честь, право на працю і гідний рівень життя, її здоров’я, недоторканість і безпека визнаються найвищими соціальними цінностями.

Характер будь-якої держави взагалі багато в чому визначається правовим статусом особи в державі. Складні зв’язки, що виникають між державою і індивідом, і взаємовідносини між людьми фіксуються державою в юридичній формі – в формі прав, свобод і обов’язків, утворюючих правовий статус людини і громадянина. Це одна з найважливіших політико – юридичних категорій, яка тісно пов’язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності.

Правовий статус людини і громадянина, може бути визначений як система прав і обов’язків, законодавчо закріплених державою в конституціях та інших юридично – правових актах. Права і обов’язки –основний похідний елемент права. Можна погодитись з Г.В.Мальцевим, що нічого більш важливого в структурі права по суті не існує.” Система прав і обов’язків – серцевина, центр правової сфери, і тут знаходиться ключ до вирішення основних юридичних проблем”. Правове положення людини як сукупності встановлених державою прав, свобод і обов’язків не є чимсь постійним, незмінним, вічним. Не тільки кожна суспільно – економічна формація характеризується відповідною своєрідністю в юридичному закріпленні свободи особи, але і, як правило, кожна окремо взята держава цю проблему вирішує по – своєму. При цьому при зміні однієї суспільно – економічної формації іншою відбувається суттєвий прогрес як у поглядах на права особи, так і на сукупність реальних прав і свобод, що надаються конкретним типам осіб і в першу чергу представникам пригноблених верств суспільства. В буржуазному суспільстві вперше в історії людства була сформульована і грунтовно розвинута думка про те, що кожна людина незалежно від свого соціального походження і положення в суспільстві є носієм природніх і рівних прав, що не можуть бути у неї відчужені державою чи якимсь іншим способом.

Першим, хто здійснив спробу відродити теорію природніх прав стосовно до інтересів буржуазії, був голландський юрист Г.Гроцій. В праці ” О праве войны и мира” він обгрунтовував існування двох видів прав – природнього і волевстановленого – і стверджував, що джерелом права є сама людина. Дотримання права є ціллю організації і діяльності держави.

В правах і обов’язках не тільки фіксуються зразки, стандарти поведінки, котрі держава вважає обов’язковими, корисними, доцільними для життєдіяльності соціальної системи, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.

Одна з визначальних рис правового положення особи в Україні полягає в його максимально повній відповідності Загальній декларації прав людини ООН. Конституція України, прийнята в 1996 р., значно розширила правовий статус громадян, збагативши його важливими правами і гарантіями, здатними забезпечити реальну свободу особи в сучасному суспільстві, захистити від свавілля державних органів і посадових осіб.

Найбільш суттєво демократичні зміни правового статусу виражаються в наступному:

– в закріпленні політичних прав і свобод, що дозволяють громадянину активно впливати на діяльність державних органів всіх рівнів;

– підсиленні правових гарантій прав особи на життя, свободу і особисту недоторканість;

– встановленням права на судовий захист прав і свобод, закріплених законодавством України;

– зняття заборон і обмежень в праві громадянина мати в приватній власності землю, знаряддя і засоби виробництва, займатися підприємницькою діяльністю;

В юридичній літературі існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. Так, на думку деяких вчених, зокрема, Волинки К.Г., Вітрука Н.В., Лазарєва В.В. та інших, правовий статус особи – це сукупність певних повноважень (прав, свобод), закріплених в конституції та інших законах, що реалізуються у відносинах між особою та державою і суспільством. Правові норми конституції та законів визначають суб’єктів цих відносин а також їх права і обов’язки. Найсуттєвіші права і обов’язки особи, їх гарантії закріплюються в Основному законі – Конституції, через це ці права і обов’язки є конституційними. Від того, яким є перелік цих прав і обов'язків за своєю суттю та розвинутістю, яким чином гарантуються права і свободи і наскільки реальними є ці гарантії, залежить характер конституції та держави в цілому [28, с.4; 22, с.33-35].

Серед дослідників права існують погляди на користь ототожнення правового статусу особи з поняттям статусу суб’єкта права, оскільки під суб’єктом права доцільно розуміти абстрактну особу, передбачену правовими нормами, яка наділена визначеним обсягом абстрактних прав і обов’язків [217, с. 6].

Якщо звернутися до аналізу поняття ”статус суб’єкта права”, то латинське слово status означає становище, положення. Відповідно під статусом суб’єкта права розуміють його правове становище, що характеризується комплексом (системою) юридичних прав і обов’язків [218, с. 10].

В юридичній літературі нерідко допускається змішування понять ”правовий статус” і ”правове положення”, і навіть ”правосуб’єктність”. Так, на думку деяких авторів, поняття ”правовий статус” і ”правове положення” є синонімами, тому намагання використати ці терміни відмінні за змістом і значенням є недоцільним, не дивлячись на те, що громадянин може виступати в різноманітних якостях і існує необхідність термінологічного відображення цих особливостей [150, с. 136].

В той же час поняття ”правове положення особи” іноді вживається як в широкому розумінні, включаючи в себе поняття ”правовий статус іноземця” і ”правовий статус апатріда”, так і у вузькому – для характеристики становища конкретної особи в даний момент [157, с. 34].

На нашу думку, правовий статус при будь-якому його розумінні має передбачати стабільне правове становище суб’єкта права, яке, як справедливо зазначає А.Ю.Якимов, розглядається як сукупність прав і обов’язків особи, які постійно змінюються, та обумовлені вступом особи в ті чи інші правовідносини. [217, с. 7].

Правовий статус, природа прав і обов’язків як ключові поняття правової науки притягують пильну увагу юристів. Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. В структуру правового статусу включається різний набір елементів.

Деякі дослідники поряд з системою прав і обов’язків пропонують включити до правового статусу громадянство, загальну правоздатність, гарантії прав [100, с.21-26], законні інтереси [23, с.29], юридичну відповідальність [117, с.115].

Автор даного дослідження дотримується думки, що усі згадані елементи є або ж передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна дієздатність), або ж другорядними елементами (наприклад, юридична відповідальність, що є похідною від обов’язків). Ми не погоджуємося з думкою, що висловлюється в численних працях по теорії держави і про те, що навряд чи необхідно виділяти в якості самостійного елементу правового статусу законні інтереси, тобто інтереси, які прямо не зафіксовані в юридичних правах і обов’язках . Інтерес передує правам і обов’язкам незалежно від того, знаходить він пряме закріплення у законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес – категорія позаправова, або доправова і відповідно втілюється не лише в конкретних правових приписах, але й у загальних принципах права. Правове вираження і захист інтересів особистості – одна з найважливіших функцій правової системи в цілому. Так, виходячи з вище викладеного, ми можемо зазначити, що зміст правового статусу особи складають:

а) її права і свободи – тобто можливості діяти певним чином для задоволення своїх потреб;

б) обов’язки і відповідальність за їх невиконання чи порушення;

в) гарантії забезпечення прав і свобод людини, мова про які буде йти в подальших підрозділах даного дисертаційного дослідження.

Проголошення в розділі 2 Конституції України прав, свобод та обов’язків людини і громадянина є фактором визнання державою загальнолюдських цінностей як основи державотворення.

Підтвердженням тому є також і приписи в преамбулі Основного Закону і його першому розділі. Так, у преамбулі прийняття Конституції пов'язується з необхідністю «забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя».

У Конституції закладено насамперед нову, принципово відмінну від Конституції колишнього Радянського Союзу 1977 року і, відповідно, Конституції УРСР 1978 року, концепцію прав людини. Як зазначає професор М.І.Козюбра, ”Конституція рішуче відходить від так званого патерналістського розуміння її прав, згідно з яким свої права людина отримує від держави. Як підтверджує світовий та й наш власний досвід, таке розуміння природи прав людини (прикрите нерідко зовні респектабельною фразеологією) — це те «теоретичне підґрунтя», на якому тримались і намагаються триматися нині всі тоталітарні режими з їх синдромом державної непогрішності та монополією на все і вся, включаючи права людини” [92, с. 3].

З зазначеної концепції випливають також інші надзвичайно важливі положення Основного Закону: про невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21), про те, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані ( ст. 22), про їх рівність для всіх громадян (ст. 24). Це означає, що держава не може позбавити людей їх іманентних властивостей, які б мотиви вона при цьому не висувала. Щонайбільше, державі дозволяється обмежити певні прав для окремих людей чи їх об’єднань і лише з метою забезпечення національної безпеки, запобігання злочинам, охорони здоров’я, захисту прав інших людей та за наявності умов, визначених Конституцією і законами. Будь-які обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками не допускаються (ст. 24).

Отже, втілюється в життя нова концепція взаємовідносин української держави і особи з пріоритетом останньої.

У визначенні правового статусу особи мають значення не тільки закріплений за людиною фактичний обсяг прав і свобод, а й ті засади, принципи, на основі яких здійснюється користування цими правами і свободами – це їх рівність, невід’ємність, природність, гарантованість. Це є відповідним підгрунтям, основою здійснення будь-яких правових реформ у державі, не лише в сфері забезпечення прав і свобод людини, тому не слід плутати ці засади з елементами правового статусу і не слід також їх відносити до його змісту.

Окрім цих засад, що виділяються в юридичній літературі, деякі дослідники справедливо відносять також принцип гуманізму, який випливає з людської гідності (у об’єктивно-антропному її розумінні) як відображення самоцінності людини – унікальної родової біосоціальної істоти, а тому є системоутворюючою засадою [47, с. 7].

Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі без винятку права, свободи та обов’язки особи, незалежно від того, у якій галузі законодавства вони зафіксовані.

Аналіз норм Конституції України дозволяє виділити відповідні принципи правового статусу особи, що визначають конституційну концепцію прав і свобод людини.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина реалізуються на засадах рівності. Це – головний принцип, який характеризує правовий статус особи і закріплений у статті 24 Конституції: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

Рівність конституційних прав і свобод людини і громадянина означає, що ці права і свободи визнаються за всіма людьми рівною мірою. Це рівні можливості усіх людей користуватися наданими їм правами, свободами і захищати їх від посягань. Не допускається дискримінація у користуванні правами і свободами за будь-якими ознаками, що можуть залежати від природних особливостей людини та її соціального статусу.

Наприклад, в ст. 1 Загальної декларації прав людини зазначено, що ”усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах”. Постає питання: народжуються рівними, а що відбувається далі? У зв’язку з цим можна розрізняти юридичну і фактичну рівність (рівність в умовах існування), надаючи перевагу юридичному трактуванню (рівність перед законом) у розумінні забезпечення стартових можливостей.

Наступним конституційним принципом реалізації прав і свобод особи є їх гарантованість. Це найважливіший чинник реального забезпечення прав і свобод особи, що здійснюється за допомогою специфічних засобів – гарантій, що надають всім елементам правового статусу особи реального змісту, завдяки яким стає можливим безперешкодне здійснення права і свобод, їх охорона від можливих протиправних посягань і захист від незаконних порушень [27, с. 30-31].

Як загальна підстава реалізації правового статусу особи (її прав і свобод) цей принцип закріплено у цілому ряді статей Конституції України. Зокрема, у частині 2 статті 3 Конституції зазначено, що права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно з частиною 3 статті 10 Основного Закону гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та мов національних меншин. Статтею 14 Конституції гарантується право власності на землю. Про гарантування державою певних прав і свобод згадується також і у інших статтях (15, 22, 25, З0, 31, 33, 34, 43, 46). У деяких з них зазначаються способи гарантування реалізації прав і свобод особи (статті 14, 22,24).

Суб’єктом, на якого, перш за все, покладається обов’язок гарантування, забезпечення реалізації прав і свобод, є держава. Такий висновок випливає зі змісту статей 3, 15, 30, 34, 46 та деяких інших статей Конституції. Таке гарантування здійснюється через всю систему державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади. Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод стало запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини.

Проте, треба визнати, що система державних органів, покликаних забезпечити гарантії прав і свобод людини, діє ще не досить ефективно. Про це свідчать факти порушень прав людини. Цим порушенням сприяють відсутність необхідних юридичних механізмів та економічних умов для реалізації деяких конституційних положень щодо прав і свобод людини, бюрократизм державного апарату, низький професійний рівень окремих його працівників та деякі інші фактори [149, с. 41].

Важливим принципом гарантування здійснення прав і свобод людини є закріплена у Конституції їх невід’ємність. У статті 21 Конституції встановлено, що права і свободи людини є невід’ємними і непорушними. Конституцією встановлено, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Так, принцип невід’ємності містить у собі дві складові – невідчужуваність і непорушність.

Невідчужуваність прав і свобод людини – це їх внутрішня, іманентна притаманність людині, їх невід’ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає у тому, що можливості людини, які відображаються в її правах і свободах, є неодмінною, закономірною приналежністю кожної людської істоти [179, с. 21].

Непорушність прав людини – це неможливість зменшення тих можливостей людини, які відображені тими чи іншими правами. Вони не можуть бути скасовані волею законодавця чи порушені в процесі реалізації Конституції та прийнятих у відповідності з нею законів [94, с. 71].

Отож, ми погоджуємося з думкою про те, що основні права і свободи людини і громадянина, які закріплені в Конституції України – це невід’ємні права і свободи, що належать йому від народження (або в силу громадянства), що захищаються державою і складають серцевину правового статусу особи [39, с.114]. Слід розрізняти поняття ”права людини” та ”права громадянина”, адже в теорії держави і права ”людина” і ”громадянин” не є поняттями тотожними, тому і права даних категорій осіб не можуть бути однаковими.

Л.С. Явич, наприклад, взагалі не розрізняв поняття ”права людини” та ”права громадянина”, а давав визначення лише останньому поняттю, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей [216, с. 64].

Ми не можемо погодитися з таким визначенням даного поняття. Права людини мають природну основу і є невід’ємними для кожного індивіда. І, як вище зазначалося, вони позанаціональні та позатериторіальні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, та виступають об’єктом міжнародно–правового захисту і регулювання. В разі ж закріплення прав людини в законодавчих актах конкретної держави вони стають і правами громадянина даної держави.

Цікава думка з цього приводу М.Антонович: ”Викликає подив, коли ці поняття використовуються у сполученні ”права людини” і ”права громадянина”, так, ніби громадянин не є людиною. З іншого боку, очевидно, що поняття ”права людини” та “права громадянина” не є синонімами, оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а, отже, не користується деякими правами, які надаються тільки громадянам певної держави” [6, с. 23].

На наш погляд розмежування даних понять цілком доцільне, оскільки, хоча кожен громадянин є людиною, однак, не кожна людина є громадянином. Зокрема, в Україні законодавчо закріплено статус осіб без громадянства ( ст. 26 Конституції України).

В юридичній літературі права людини розглядаються як її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення матеріальних та духовних потреб, яка гарантована законом і закріплена в якості міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх людей [187, с.186]. Також це певні можливості людини, які необхідні для її існування в конкретно–історичних умовах і які об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути рівними для всіх людей [177, с. 7].

Громадянин – це людина, яка законом визнається юридично належною відповідній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно–правових актах, то права громадянина – в конституції певної держави [187, с. 189]. Виходячи з даного визначення, права громадянина є складовою прав людини, що отримали своє конституційне закріплення.

Якщо права людини існують незалежно від визнання їх державою, належать людині від народження як природні, невід’ємні права, то права громадянина мають територіальну залежність, тобто передбачають наявність громадянства, закріплюються у законодавстві і знаходяться під захистом тієї держави, громадянином якої є дана особа.

Права громадянина обов’язково повинні закріплюватись в конституціях і інших законодавчих актах, а держава має декларувати і забезпечувати їх захист. Як зазначає О.Ф.Скакун, громадянство – основний канал, через який відбувається здійснення прав людини, а здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави [187, с. 190].

У науковій юридичній літературі існує декілька точок зору і на питання класифікації прав людини, яка здійснюється за різними критеріями.

Конституційні приписи норм різних країн щодо прав, свободи обов’язків людини і громадянина можна поділити на: 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які грунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні або солідарні права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права і свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк тощо).

За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших – тільки певних груп громадян (жінок, дітей) [102, с. 214].

За характером потреб людини, які забезпечуються правами, П.М.Рабінович пропонує поділяти права людини на фізичні (життєві), особисті, культурні (гуманітарні), економічні та політичні. П.М.Рабінович справедливо, на наш погляд, наголошує на тому, що не виділяються як окрема група соціальні права, адже ”всі права є соціальними як за змістом, так і за способом їх здійснення, оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством” [178, с. 19].

Зазначена класифікація прав та свобод людини для їх носія передбачає розподіл їх на основні (безумовно необхідні для його нормального існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними).

За характером і способом здійснення права людини можна розподілити на активні (свобода ”для”, тобто для вчинення певних дій) і пасивні (свобода ”від”, тобто від втручання, перешкоджання з боку інших суб’єктів у процесі використання прав) [180, с. 12].

Класифікуючи права людини за суб’єктом слід виділити колективні та індивідуальні права. Між індивідуальними та колективними правами існує взаємозв’язок, в основі якого повинен бути принцип: здійснення колективних прав не може обмежувати права та свободи індивіда [170, с. 140].

Хоча метою прав людини є захист та розвиток людини (індивіда), більшість з цих прав здійснюється окремими людьми, але існують такі права людини, якими частіше користуються саме групи людей. Наприклад, свобода зборів та організацій, свобода формування профспілок та вступу до них. Колективний елемент можна прослідити в тому випадку, коли права людини пов’язані з правом членів етнічної та культурної меншості на збереження ними своєї мови та культури.

Найяскравіший приклад колективного права людей – це право на самовизначення, яке, як вважається, скоріше мають народи, ніж окремі люди, а також право на мітинг.

За часом виникнення в юридичній літературі розрізняють (М.Антонович, О.Ф.Скакун) – права першого, другого та третього покоління. До прав першого покоління належать невідчужувані особисті (громадянські) та політичні права. Це право громадян на свободу думки, совісті і релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особистості та ін. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і класифікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання в сфери, що регулюються цими правами.

Правами другого покоління є соціально-економічні та культурні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення та ін.) Друге покоління ще називають системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої форм діяльності держави по їх забезпеченню.

Практикою доводиться існування групи прав ”третього покоління” – прав ”солідарності”, яка включає право на мир, на чисте навколишнє середовище, на рівне користування спільною спадщиною людства, право на здоров’я, на гуманітарну допомогу тощо [6, с. 24; 187, с. 184-186]. Усі ці права є колективними, оскільки вимагають зусилля всіх національних сил. Водночас вони виражають й індивідуальні потреби.

І, нарешті, класифікація прав людини, яка найчастіше зустрічається в науково-довідковій літературі, це розподіл їх на – громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні та інформаційні [102, с.215-217; 109, с.92-98; 103, с.126-143; 39, с.114-122].

•Громадянські (або особисті) права – можливості людей, що характеризують їх фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Ці права мають забезпечити свободу та незалежність індивіда як члена громадянського суспільства, а також його юридичну захищеність від будь-якого протиправного посягання. Вони повинні забезпечити суто індивідуальний розвиток особистості.

До них відносять права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; на свободу світогляду, віросповідання і т. і.

Щодо даного виду прав серед науковців немає єдиної думки. Ряд вчених (П.М.Рабінович, В.О.Котюк та ін.) не виділяють категорію громадянських (особистих) прав. Вони вирізняють таку категорію, як фізичні або природні права, якими людина наділена з огляду на факт свого народження на світ, які є невідчужуваними, тому що неможна відділити їх від людини без явної загрози втратити в ній члена суспільства (право на життя, свободу, недоторканість, честь і репутацію). Тобто це права, які відповідають фізіологічним потребам існування людини.

До даних прав можна віднести так звані сімейні права –тобто можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Зміст цього права складає: право на невтручання в особисте сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї; право на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

•Політичні права покликані задовольняти потреби людини в управлінні суспільством. Вони пов’язані з можливостями людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян.

До цієї групи входять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

•Економічні права – можливості людини і громадянина брати участь у виробництві матеріальних благ.

Вони складаються з: права на приватну власність (індивідуальну і колективну); права на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покликанням; права на професійну підготовку і перепідготовку; права на справедливу оплату праці; права на страйк; права на відпочинок тощо.

•Соціальні права – це можливості людини і громадянина на забезпечення належних соціальних умов життя.

До них належать: право на охорону здоров’я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло).

•Екологічні права – це можливості людини користуватися сприятливим оточуючим природним середовищем. Це права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, охорону здоров’я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, спричиненої здоров’ю та майну екологічними правопорушеннями; це право на природокористування та ін.

•Культурні права – це можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства.

До них відносять – право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

•Інформаційні права – характеризують нову епоху розвитку людини і суспільства. Від їх закріплення та дотримання залежить взагалі реалізація всього правового статусу особи.

До цих прав можна віднести: свобода думки, право вільно збирати, отримувати, передавати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір будь-яким законним шляхом, свобода масової інформації.

Узагальнюючи все вищевикладене можемо сказати:

1. Сучасний каталог прав людини, зафіксований в міжнародно – правових документах і конституціях – результат довготривалого історичного становлення еталонів і стандартів, які стали нормою сучасного демократичного суспільства. Права людини, що визначають сферу її свободи і засновані на формальній рівності, стали одним з головних ціннісних орієнтирів суспільного розвитку. Проблема прав людини завжди була предметом гострої класової боротьби, яка велась за набуття прав, розширення прав, що фіксували статус людини в суспільстві.

2.Необхідним на нашу думку є необхідність дати чітке відмежування понять ”основні”, ” конституційні” та інші права людини. Відсутність чітких формулювань дещо ускладнює відповідь на це питання. Однак, на наш погляд, основні права індивіда – це і є конституційні права. Основні права являються суб’єктивними. Це істина, яка сьогодні є очевидною, в ході історичного розвитку неодноразово заперечувалась. В сучасному суспільстві існує потреба у створенні універсальних міжнародно – правових стандартів, котрі теж є основними правами людини, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав людини.

3. В сучасному законодавстві України законодавчо закріплене правове положення людини своєю основою має саме природно-правову концепцію, яка обумовила в якості первинних принципів свободу та невід’ємність, невідчужуваність прав людини, які належать їй від народження. Визначаються орієнтири у взаємовідносинах держави і людини – свобода, рівність, верховенство права, універсальність прав людини. І на цих засадах, принципах, окрім закріплених за людиною фактичним обсягом прав і обов’язків, здійснюється користування цими правами і свободами.

4. Проголошення любого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави і її органів, не має ніякого значення без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов’язків людини і громадянина розуміють систему соціально – економічних, політичних, моральних, юридичних умов, засобів і способів, що забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону і надійний захист. Без гарантій права, свободи і обов’язки людини і громадянина перетворюються в своєрідні ”заяви про наміри ”, які не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства, а носять лише декларативний характер.