§ 7. Гарантії прав і свобод людини та правові механізми їх захисту

Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними нормативно-правовими актами органів державної вла­ди, є фікцією за відсутності реальних гарантій реалізації цього права.

Розрізняють внутрішньодержавні (національні) та міжнародні га­рантії прав і свобод людини. Серед внутрішньодержавних гарантій виділяють загальні та спеціальні гарантії.

Загальні гарантії прав і свобод людини — це економічні, політич­ні, ідеологічні, соціальні та моральні умови, за яких забезпечується реалізація прав і свобод людини.

До загальних гарантій прав і свобод належать:

а) соціально-економічні гарантії;

б) політичні гарантії;

в) ідеологічні гарантії.

Соціально-економічні гарантії — єдність соціально-економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг і фінансових коштів, свобода економічної діяльності. Визнання і захист усіх форм влас­ності. Соціальне партнерство між людиною і державою, робітником і роботодавцем, захист добросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності від глобальної монополізації ринку.

Політичні гарантії — наявність розвиненої системи народовлад­дя, реальної можливості особи брати участь в управлінні державою безпосередньо або через представницькі органи. Можливість повною мірою реалізовувати свої права і свободи, захищати власні законні ін­тереси. Поділ публічної влади. Наявність незалежної конструктивної опозиції, домінування політичного плюралізму.

Ідеологічні гарантії — наявність системи багатогранних різно­планових ідеологій. Заборона монополізації ідеології. Заборона ра­сової, міжетнічної та міжконфесійної ворожнечі, запобігання її роз­палюванню. Демократична громадська думка.

Спеціальними гарантіями прав і свобод є юридичні гарантії, тоб­то система юридичних засобів і методів охорони і захисту прав і сво­бод людини. Це, зокрема, обов’язок держави забезпечити особі право на судовий захист, а також право на одержання кваліфікованої і своє­часної юридичної допомоги.

Юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина передба­чають:

— встановлення меж реалізації прав і свобод, їх конкретизація в законодавстві;

— встановлення процедур, засобів заохочення, стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав;

— встановлення засобів профілактики і запобігання правопору­шень;

— конституційний нагляд, контроль, відповідальність правопо­рушника;

— встановлення заходів відповідальності винних у порушенні прав і свобод;

— встановлення заходів відновлення порушених прав.

Після Другої світової війни виникла гостра потреба у міжнарод­ному врегулюванні прав людини, що обумовлювалася усвідомлен­ням того, що:

— тоталітарний режим — загроза миру, а демократія — гарантія безпеки у світі;

— масові порушення прав людини (геноцид, апартеїд, расизм) окремими державами можуть бути припинені лише після укладення країнами світу угоди про співробітництво в галузі охорони і захисту прав людини;

— загальновизнані уявлення про стандарти прав людини в націо­нальному демократичному суспільстві, які відповідають дано­му етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Міжнародні гарантії прав і свобод людини поряд із національни­ми відіграють надзвичайно важливу роль у справі забезпечення цих прав і свобод і посідають чи не перше місце серед правових механіз­мів їх забезпечення в окремих регіонах світу.

Міжнародні гарантії прав і свобод людини — це діяльність між­народних організацій, спрямована на:

— здійснення контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина у різних країнах, що знаходить свій прояв у на­данні офіційного права громадянам звертатися у міжнародні організації з метою захисту своїх прав, інспекційних поїздок представників цих організацій у регіони, де порушується зако­нодавство про права людини, наявності інституту міжнарод­них спостерігачів за проведенням виборів тощо;

— здійснення політичних та економічних заходів щодо заохо­чення дотримання загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина;

— застосування економічних, політичних та військових санкцій до держав, в яких відкрито порушуються загальновизнані пра­ва, свободи та інші демократичні інститути.

Конституція України встановила, що права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави. А їх утвердження і забезпечення визнала головним обов’язком останньої.

Конституція України встановила ряд правових та інституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина.

До правових гарантій належать, зокрема, невідчужуваність і непорушність прав і свобод, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб цих органів, право на одержання кваліфікованої правової допомоги кожним, хто цього потребує.

До інституційних гарантій належать суди, а також Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів та місцеві органи ви­конавчої влади, органи місцевого самоврядування, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен), прокуратура та адвокатура, політичні партії, громадські організації, профспілки, які тією чи іншою мірою здійснюють захист конституційних прав і сво­бод людини і громадянина, покликані забезпечувати їх дотримання, є гарантами їх додержання.

Згідно з Конституцією України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань.

Після використання всіх національних засобів правового захисту кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відпо­відних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжна­родних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Центральне місце серед міжурядових організацій світу, які здій­снюють захист прав і свобод людини, посідає Організація Об’єднаних Націй (ООН).

Міжнародне співтовариство в рамках цієї організації розробило ряд угод, пактів та декларацій, що містять норми, які регулюють пи­тання міжнародно-правового захисту прав людини. Це, насамперед, Загальна декларація прав людини, затверджена Генеральною Асамб­леєю ООН 10 грудня 1948 року, яка проголосила основні принципи концепції прав людини і, зокрема, визнання людської гідності кож­ної особи.

В подальшому ООН було прийнято ще ряд міжнародно-правових актів, спрямованих на масові попередження порушень прав людини (Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискри­мінації від 7 березня 1966 року), на запобігання і покарання злочи­нів, що призводять до масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 року, Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року), на захист окремих груп населення, чиї права потребують особливої охо­рони з боку держави (Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, Конвенція про охорону материнства від 28 червня 1952 року), на співробітництво держав у питаннях правового статусу ін­дивідів (Конвенція про статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 року, Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 року), а також тих, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб (Конвенція проти катувань та ін­ших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, по­водження та покарання від 10 грудня 1984 року, Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року).

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнарод­ному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина фактично на­була певного правового статусу відповідно до міжнародного гумані­тарного, а разом з ним, і національного права.

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції з прав людини, має керуватися принципами і нормами цих угод у національному законодавстві.

Україна підписала і ратифікувала більшість документів ООН, що стосуються прав людини.

Контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина здійснюють такі структурні підрозділи ООН, як Генеральна Асамб­лея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна Рада, Міжнародний суд, Комісія ООН з прав людини, Верховний комісар ООН з прав людини. Правозахисну функцію здійснюють також Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня орга­нізація охорони здоров’я, Міжнародна організація праці (ІЛО).

Для співробітництва європейських держав у сфері захисту прав людини 5 травня 1949 року було створено Раду Європи, членом якої з 1995 року є і Україна. 4 листопада 1950 року держави — члени Ради Європи уклали Європейську конвенцію прав людини, яка проголо­сила основні права і свободи в державах — членах Ради. Наприкінці 1998 року було завершено реформування органів Ради Європи, що здійснюють контроль за дотриманням державами-учасницями зако­нодавства у галузі прав людини. Основним з них є постійно діючий Європейський суд з прав людини (знаходиться у м. Страсбурзі, скла­дається з 39 суддів), скаргу до якого можуть подавати і громадяни України. Скаргу має право подати будь-яка особа і неурядова органі­зація, за умов, якщо вичерпані всі внутрішньодержавні правові засо­би захисту прав і свобод.

Структурними підрозділами Ради Європи є також Комітет мі­ністрів Ради Європи (складається з міністрів закордонних справ держав-учасниць Ради Європи), функції якого обмежуються на­глядом за виконанням постанов Європейського суду, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), де, окрім керівних ор­ганів — Парламентської асамблеї та Постійної ради, — діють і спеці­алізовані правозахисні органи, зокрема Європейська комісія з прав людини (складається з 43 членів, що обираються строком на три роки), Верховний уповноважений комісар з питань національних меншин та Відомство (Бюро) з демократичних інститутів і прав лю­дини.

Проте слід зауважити, що міжнародне врегулювання прав люди­ни, яке розпочалося всередині XX століття, супроводжувалося чис­ленними порушеннями прав людини, які продовжували мати місце в світовій спільноті, незважаючи на низку організаційно-правових за­ходів, проведених з метою запобігання таким порушенням.

Людству нерідко доводилося стикатися з порушеннями прав лю­дини. Окремі з них зачіпали інтереси десятків і сотень тисяч людей.

У роки фашистського тоталітарного режиму в Німеччині і окупо­ваних нею країнах та територіях було знищено мільйони людей через їхню приналежність до єврейської чи слов’янської національностей, котрих вважали людьми нижчого ґатунку, що не мали права на співіс­нування з вищою расою на Землі — арійцями, культ яких популяри­зував Адольф Гітлер. Свідоме знищення груп населення за расовою, національною, релігійною ознаками називають геноцидом (від лат. genus — група, caedere — убивати).

У Південно-Африканській Республіці протягом багатьох десяти­літь провадили політику апартеїду (від африкаанс apartheid — роз­дільне проживання) — розподілу людей за расовою ознакою з метою встановлення і підтримання панування однієї расової групи. В дано­му випадку чорних корінних жителів було позбавлено низки прав. Лише завдяки багаторічній боротьбі жителів ПАР, під тиском світо­вого співтовариства та за сприяння ООН південно-африканська вла­да змушена була відмовитися від ганебної політики апартеїду.

Історія свідчить, що навіть у традиційно демократичних країнах виникали проблеми в сфері прав людини. Так у США й по сьогодні мають місце непоодинокі прояви расизму (від італ. razza — порода) — обмеження прав і можливостей людини залежно від кольору шкіри. Ще більшого поширення набули вияви націоналізму, тобто обмежен­ня прав і можливостей людей або надання їм певних переваг залежно від національної належності.

Остаточне викорінення таких проявів із життя сучасного сус­пільства видається неможливим, адже така поведінка закладена у свідомості людей, що, здебільшого, формується на основі досвіду минулих поколінь. Ідеологічна переорієнтація та деморалізація со­ціуму значною мірою ускладнює вирішення цієї проблеми. Проте її розв’язання стане ймовірним із реформацією світогляду людей і усвідомленням ними недоцільності дотримання ганебних традицій, пов’язаних з історичним минулим своїх пращурів.