<<
>>

4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні

Основні права^ свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для

всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися.

При цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть

правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації

чи особи.

Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науковій літературі досить розмаїта.

Під правами людини розуміють певні її можливості, виокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані сус-

-160 -

пільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб вияву) матеріалів1. Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах.

Суб'єктивне право особи — це закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини2. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здатність мати права. Суб'єктивне право — необхідний елемент конкретних правовідносин, тому воно виникає на основі юридичного факту.

Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії (поведінку), можливість вимагати цього від іншої особи (інших осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб'єктивного права, так і можливість застосування в разі необхідності механізму державного примусу. Зокрема, власник землі має право володіти, користуватися й розпоряджатися нею у рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них здійснення будь-яких дій. Таке суб'єктивне право називають абсолютним, воно захищається законом від дій будь-кого, хто своєю поведінкою перешкоджає його здійсненню.

За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб або певного державного органу здійснення певних дій. Таке суб'єктивне право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від них) стосуються певної особи або певних осіб.

У разі порушення суб'єктивного права воно захищається законом у примусовому порядку шляхом пред'явлення у суді або іншому встановленому законом державному органі вимог до порушника суб'єктивного права.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулюються різними галузями права, суб'єктивні права можуть бути конституційними, цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т. п. Вони можуть бути спрямовані на захист майнових і немайнових особистих інтересів особи (громадянина,

Докладніше див.: Рабінович П. М. Основи загальної теорії держави і права. — К., 1995. — С. 7, 8.

2 и

Його ж. Основи загальної теорії права та держави. — К., 2001. — С. 9,

6 2-290

-161 -

органу), можуть випливати безпосередньо із закону (право на недоторканність особи, охорону здоров'я, на освіту тощо).

Конституція України закріпила основні права, свободи та обов'язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізувати свої суб'єктивні права.

Основні необхідні для людини права, як певні її можливості нормального існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, права людини — це певним чином внормована її свобода; певні її потреби чи інтереси; вимоги про надання благ, спрямовані суспільству, державі, законодавству, це певний вид, форма існування, спосіб прояву

моралі1.

У свою чергу конституційне право людини — це певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку в сучасний період розбудови Української держави, які мають бути загальними і рівними для всіх людей.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення.

Тому громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина стосовно держави, державної влади та інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку або право громадянина на невтручання органів держави та інших громадян у сферу його особистих переконань.

Щодо конституційних обов'язків людини і громадянина, то згідно з постулатами загальної теорії права — це міра належної поведінки. Людина повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України

1 Див.: Рабінович П. М. Зазнач, праця. — 2001. — С. 10—11.

-162-

акцентуе увагу на правах і свободах, але фіксує й конституційні обов'язки.

Конституційний обоє язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, встановлена Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної в основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує основні права, свободи та обов'язки громадянина і людини. Вони належать усім громадянам як суб'єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини. У той же час деякі конституційні права та обов'язки громадянина і людини можуть здійснюватися, крім останніх — таємниці листування, виконання законів тощо.

Уся система прав та обов'язків, їх співвідношення зумовлені об'єктивними потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами громадянина і людини — з іншого.

Конституційні норми різних країн щодо прав і свобод людини і громадянина можна поділити на:

1) природні, громадянські та політичні права і свободи, проголошені буржуазними революціями;

2) соціально-економічні права, які грунтувалися на соціалістичному вченні;

3) колективні, або солідарні, права, проголошені, головним чином, країнами третього світу.

Права і свободи, які стосуються перших двох видів, належать кожному індивідові.

Права третьої категорії можна назвати правами людини і народів (право на здорове довкілля, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можна виділити загальні та особливі права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших — тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, Дітей).

6* -163 -

Основні права та обов'язки можна класифікувати також на основні (участь у керівництві громадськими справами) і додаткові (виборче право).

Класифікація може здійснюватися на різних підставах. У результаті одні й ті самі права і свободи одночасно належатимуть до двох, а то й більше класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об'єднуються у групи, будуть досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ'я), свободи груп індивідів (право об'єднань), свобода думки або висловлювань (свобода преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав, пов'язаних з науково-технічною революцією, медична етика, наприклад.

Нарешті, права і свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод та обов'язків і однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.

1. Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.

Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст.

23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

-164-

1

Право на життя — універсальне, загальновизнане природне право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.

У Конституції України це право відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріплення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов'язок захищати життя людини (ст. 27).

Відповідно до цієї статті кожна людина має невід'ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього є те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).

У свою чергу, крім держави, кожний має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).

Особисті права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного втручання держави у всі сфери цього життя.

Це пояснюється тим, що ліберальна (європейська) концепція прав і свобод людини, на підставі визнання якої Конституція України закріплює всю сукупність прав і свобод людини і громадянина, виходить з принципу належності їм природних, невід'ємних прав, які не надаються людині державою, а згідно з природно-правовою теорією, виникають як невід'ємні, або з розуму, або з божественної волі, або з природи самої людини.

При цьому держава відіграє щодо цих прав службову роль, яка виявляється в гарантуванні природних прав людини і в першу чергу основного права — права на життя.

Держава повинна також проводити цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю.

На особливу увагу в сучасний період заслуговують злочини проти життя. Серед них до категорії особливо небезпечних належать злочини проти життя, за вчинення яких глава III Особливої частини бувшого Кримінального кодексу України 1961 р. передбачала смертну кару. Проте, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 грудня 1999 р. смертна кара взагалі не передбачалася.

Це питання безпосередньо пов'язано з вимогами Ради Європи щодо вступу України до цієї організації. Воно випли-

-165-

ває зі ст. 2 і Протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини, яку Україна ратифікувала і яка зобов'язує її відмовитися від застосування смертної кари.

За ст. 2 Європейської конвенції з прав людини, яка набула чинності з вересня 1953 р., право кожного на життя охороняється законом. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що їх вчинено фізичними особами або державними службовцями, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин.

У ст. 2 Конвенції зазначається, що нікого не можна умисно позбавити життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчинені злочину, за який законом передбачено таке покарання.

Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в ст. 2, ні в Протоколі № 6, в якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

З цього загального правила у Конвенції є певні вийнятки (п. 2 ст. 2). Так, позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення згаданої статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили,

зокрема:

— при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

— при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;

— при вчиненні правоохоронних дій для придушення заворушення або повстання.

Незважаючи на ці винятки, Протокол № 6 вимагає, крім надзвичайно обмеженої кількості випадків, щоб країни, які ратифікували цей Протокол, скасували смертну кару. На жаль, Рада Європи застосовує при цьому подвійні стандарти: до країн, які вступили до цієї організації раніше, ці вимоги не пред'являються.

Так, за станом на 1 лютого 2000 р. Протокол № 6 ратифікували лише 35 країн—членів ЄС, а смертна кара застосовується в ряді країн, зокрема навіть у Люксембурзі та Ліхтенштейні.

-166-

І

До речі, далеко не всі країни світу скасували смертну кару. Це стосується США, країн Латинської Америки, Африки, 12 країн Ради Європи, а також більш як 100 країн світу.

Щодо країн СНД, які бажають вступити до цієї міжнародної організації, скасування смертної кари є обов'язковою умовою прийняття до Ради Європи.

Як зазначалося, Конституційний Суд України ще у 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статті Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як міру покарання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані неконституційними, було визнано такими, що втратили чинність з дня ухвалення судом цього рішення1.

Виконуючи вимогу ЄС в Україні скасовано застосування смертної кари. Відповідно до Закону України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 р. внесено зміни до 26 статей КК України, в яких передбачалося застосування смертної кари. Замість неї за вчинення, передбачених цими статтями злочинів передбачено позбавлення волі на певний строк, а за вчинення особливо тяжкого злочину — довічне позбавлення волі.

За ст. 64 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р., довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кодексом, якщо суд не вважатиме за можливе застосування позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент ухвалення вироку.

Взагалі природні права людини і громадянина поділяються на дві підгрупи: перша, більш загальна включає такі основоположні права як право на життя, право на свободу особи, право на свободу думки тощо; друга — права, визначені дер-

Див.: Рішення Конституційного суду України у справі про смертну кару від 29 грудня 1999 р. № 11 рп /99. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001 р. — Кн. 1. — С. 497—503.

-167-

жавою, які конкретизують ті, які належать до першої групи (недоторканність особи, життя, свобода пересування тощо).

2. Другу групу становлять громадянські права. Ці права є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов'язком якої є саме захист життя людини.

Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини. До них, зокрема, належать: проведення Українською державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключала б війни та воєнні конфлікти (ст. 18); забезпечення особистої недоторканності людини (ст. 29); недоторканність житла (ст. ЗО); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); кожному, хто на законних правах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України і право в будь-який час повертатися на неї (ст. 33); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); належний рівень охорони здоров'я, медичної допомоги (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); захист прав і свобод людини судом (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); принцип презумпції невинності (ст. 62); право кожного на повагу до його гідності (ст. 28); право звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст. 40); діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; права на відшкодування збитків (ст. 56); право захисту своїх прав та обов'язків (ст. 57); право не відповідати за дії, які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення (ст. 58); право невиконання незаконних розпоряджень і наказів (ст. 60); право індивідуального характеру юридичної відповідальності (ст. 61); право підсудного на захист (ст. 63).

3. Економічні права. До цієї групи належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних 1

-168 -

соціальних інтересів (ст. 44); кожен, хто працює, має право на відпочинок.

4. Соціальні права включають: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50).

5. Культурні права і свободи. До цієї групи прав належать право на освіту (ст. 53) і свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54).

6. Політичні права і свободи включають: право на свободу об'єднання у політичні та громадські об'єднання (ст. 36); право на утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій (ст. 37); громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському референдумі, обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право збиратися мирно, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39).

Обов'язки громадян України, як уже зазначалося, обов'язок у його юридичному розумінні, — це міра належної поведінки учасників правовідносин.

Що стосується конституційних обов'язків, то вони є відносно самостійним інститутом, що об'єднує певну групу конституційно-правових норм, які позначені певною єдністю і виділені в особливий комплекс у системі конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. Призначення цих норм визначається тим, що виконання обов'язків є передумовою реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Людина повинна виконувати певні обов'язки, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди державі, суспільству, іншим людям. Тобто обов'язки людини є логічними і обов'язковими аналогами відповідних прав і свобод.

Цей взаємозв'язок обов'язків з правами і свободами, а також з державою і суспільством дістав своє конституційно-правове закріплення у ст. 23 Конституції України, в якій зазначається, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством,

-169-

в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Отже, конституційні обов'язки людини і громадянина — це закріплені в конституційно-правових нормах формально виражені правила належної поведінки людини, які застосовуються до будь-яких осіб, які перебувають на території даної держави, або до поведінки громадян даної держави, незалежно від місця їх перебування, з метою запобігти нанесенню непоправної шкоди державі, суспільству, правам і свободам інших людей.

Як правило, в умовах застосування ліберальної (західної) концепції прав і свобод людини конституційні обов'язки громадян формулюються в обмеженому обсязі, а то і зовсім не згадуються у Конституції. Так, у Конституції України їм відведено лише 4 статті (статті 65—68) з 48, які включено до розділу II, присвяченому правам і свободам людини і громадянина. Для порівняння зазначимо, що в Конституції УРСР 1978 р. 11 статей містили обов'язки громадян, що становило 1/3 від загальної кількості статей, присвячених правам та обов'язкам громадян.

Закріплені в Конституції України основні обов'язки можуть одночасно стосуватися як людини, так і громадянина України, а можуть лише громадянина України.

До першої групи належать такі основні обов'язки:

— кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє людину і громадянина від юридичної відповідальності (ст. 68 Конституції; ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.; ст. 19 Закону України "Про біженців" від 21 червня 2001 р.);

— кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції; ст. 15 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.);

— кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67 Конституції; ст. 21 Закону України "Про правовий статус іноземців").

До другої групи, крім зазначених, належать додаткові обов'язки, які стосуються лише громадян України.

-170-

У першу чергу, це обов'язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ч. 1 ст. 65 Конституції).

Громадяни України зобов'язані відбувати військову службу відповідно до закону (ч. 2 ст. 65 Конституції). Цей обов'язок не поширюється на іноземців (ст. 24 Закону України "Про правовий статус іноземців").

Відповідно до ч. 2 ст. 65 громадяни України повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Нарешті, до третьої групи належать додаткові обов'язки, які стосуються як людини, так і громадянина України.

Ця група обов'язків включає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту (ст. 53 Конституції України).

Згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції України обов'язком батьків є утримання дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів є розгляд і дача обрунтованих відповідей у встановлений законом строк на індивідуальні чи колективі письмові звернення людини і громадянина до згаданих органів (ст. 40 Конституції).

Щодо обсягу обов'язків людини і громадянина. Він залежить від ряду критеріїв, до яких, зокрема, належать: вік людини; стан її здоров'я; стать (чоловік, жінка); особливі умови праці (міліція, митна служба, Збройні Сили України тощо).

Норми, які становлять систему прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні, виступають як:

— принципи системи прав, свобод та обов'язків людини і громадянина (статті 21, 22, 23, 24 та 64 Конституції);

— права громадян — норми, які є основою обов'язків держави щодо особистості (право на працю, на охорону здоров'я і соціальне забезпечення, на освіту та ін.);

— свободи громадян — норми, які гарантують індивіду невтручання в його особисте життя (свобода переконань і Думок, совісті та віросповідання);

— обов'язки громадян — норми, які покладають на особистість обов'язки здійснювати певні дії або утримуватися від них;

-171-

— матеріальні гарантії реалізації прав і свобод;

— конституційні рекомендації щодо встановлення законодавчого регулювання у сфері громадянських прав, свобод та обов'язків;

— конституційна директива стосовно політики держави у сфері прав і свобод людини і громадянина1.

Сукупність конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і-державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

Система конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між елементами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.

1. Здійснення одних конституційних прав, свобод та обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

2. Реалізація одних прав та обов'язків може бути підставою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на матеріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором.

3. Порушення будь-яких прав і невиконання громадянами обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до порушення його права на відпочинок та права на матеріальне забезпечення.

Класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків будується не довільно, а з урахуванням наявності в суспіль-

Див., наприклад: Постанова Верховної Ради України "Про засади державної політики України в галузі прав людини" від 17 червня 1999 р.

-172-

стві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честґй гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Ці конституційні права, свободи та обов'язки є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфери життя і діяльності людини — соціальну, економічну, політичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і духовних якостей.

<< | >>
Источник: О. Ф. Фрицький. Конституційне право України: Підручник. — К: Юрінком Інтер. - 536 с.. 2003

Еще по теме 4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні:

  1. 1. Статус людини і громадянина як інститут конституційного права
  2. 4. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні
  3. 5. Механізм реалізації, гарантії та захист прав і свобод людини і громадянина
  4. § 1. Форми захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів та судова влада
  5. § 3 . Правові аксіоми у цивільному судочинстві
  6. Тема 15. Радянська державність і право в Україні в 20-30 рр. ХХ ст.
  7. 1.1. Концептуальні засади основних прав і свобод людини та громадянина.
  8. 1.2. Права і свободи неповнолітніх у системі прав і свобод громадян України.
  9. 1.3. Основні обов’язки та особливості притягнення неповнолітніх до юридичної відповідальності.
  10. 2.1. Теоретико–правові засади діяльності міліції, інших правоохоронних органів по забезпеченню реалізації правового статусу неповнолітніх.
  11. § 2. Загальна характеристика суб’єктів правовідносин
  12. 1.1. Історичний та зарубіжний досвід кримінально-правової боротьби з порушеннями професійних обов’язків медичних працівників
  13. Поняття, види та класифікаційні ознаки рішень адміністративного суду
  14. Особливості формування адміністративних судових рішень щодо захисту прав і свобод громадян
  15. Права та інтереси дитини як особливий суб’єкт захисту прокурором
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Арбитражный процесс - Банковское право - Вещное право - Государство и право - Гражданский процесс - Гражданское право - Дипломатическое право - Договорное право - Жилищное право - Зарубежное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Медицинское право - Международное право. Европейское право - Морское право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Политология - Права человека - Право зарубежных стран - Право собственности - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предотвращение COVID-19 - Семейное право - Судебная психиатрия - Судопроизводство - Таможенное право - Теория и история права и государства - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Ювенальное право - Юридическая техника - Юридические лица -