Однією з гарантій утвердження й забезпечення прав і свобод людини і громадянина, яка закріплена в Конституції України та міжнародних нормативно- правових актах, є право на судовий захист.

Так, згідно з ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ [77] кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [79].

Згідно з рішенням КС України від 23 травня 2001 р. у справі № 1-17/2001 право на судовий захист належить до основних невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до положення ч. 2 ст. 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану [168].

Водночас у ч. 2 ст. 8 Конституції України закріплено, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Таким чином, у Конституції України закріплено абсолютне право кожного на судовий захист, запровадження механізму якого покладається на нормативно- правові акти, прийняті на її основі, у яких буде ґрунтовно визначено порядок здійснення такого права.

Тому законодавець, запроваджуючи механізм права на судовий захист у цивільному процесі, передбачив у ЦПК України можливість захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у порядку позовного, наказного та окремого провадження.

При цьому підвищену увагу науковців привертає, зокрема, окреме провадження, що зумовлено особливостями розгляду і вирішення справ у порядку такого провадження. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 234 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження, зокрема, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Проте в законодавстві відсутнє формулювання понять як фактів, що мають юридичне значення, так і юридичних фактів. У зв’язку з визначальною роллю юридичних фактів у правому житті суспільства визначення їм намагалися дати вчені.

На думку О. А. Мельникова, юридичні факти - це такі обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення особистих або майнових прав громадян. Факти, які не зумовлюють виникнення прав або обов’язків, не є юридичними [110, с. 37]. Юридична значущість фактів, що встановлюються в

окремому провадженні, визначається нормами матеріального права (зокрема сімейного), які мають бути застосовані судом під час вирішення справи [81, с. 174].

А. М. Чувакова вважає, що юридичними фактами є реальні життєві обставини, виражені в системі спеціальних юридичних ознак (законність, обґрунтованість, здатність породжувати юридичні наслідки, конкретність, інформативність, оформленність, дієвість), які є підставою для настання юридичних наслідків [237, c. 96].

Щодо юридичних фактів у сімейному праві, то науковці вважають, що такими є конкретні життєві обставини з наявністю яких норми сімейного права пов’язують настання передбачених у них юридичних наслідків (тобто будь-яких юридичних наслідків, а не тільки виникнення, зміну чи припинення сімейних правовідносин) [35, с. 9-10; 72, с. 9]. Юридичні наслідки закон пов’язує з фактами, які характерні для сімейного права (як-от родинні відносини, укладення шлюбу та ін.) [152, с. 5].

Варто погодитись із вищенаведеною точкою зору щодо юридичних фактів у сімейному праві. Адже, дійсно, юридичний факт у сімейному праві, який пов’язаний із правовим статусом особи як учасника сімейних відносин, може зумовити, наприклад, цивільно-правові наслідки. Так, наприклад, наявність родинних відносин між фізичними особами зумовлює право особи успадкувати майно після смерті спадкодавця.

Таким чином, юридичними фактами в сімейному праві можна вважати такі життєві обставини, які пов’язані з правовим статусом фізичної особи як учасника сімейних відносин, і на підставі норм об’єктивного права зумовлюють виникнення, зміну чи припинення будь-яких суб’єктивних прав у неї.

О. А. Явор слушно зауважує, що ціла низка юридичних фактів у сімейному праві набуває здатності виступати підставою для настання відповідних юридичних наслідків тільки після проходження процедури державної реєстрації. Це, зокрема, такі юридичні факти, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення та ін. [249, c. 73].

Також науковець наголошує, що у функціональному аспекті за юридичними фактами визнається роль «важелів», що зрушують норми об’єктивного права до дії, виступають умовами, які забезпечують можливість виникнення, зміни та припинення правовідносин. Таке базове розуміння має бути покладено в основу визначення юридичних фактів для цілей нормативно-правового й індивідуально- правового врегулювання сімейних відносин, а також вивчення закономірностей їх розвитку на науковому рівні [248, с. 603].

Водночас необхідно повторно наголосити, що в ЦПК України передбачений порядок розгляду судом справ про встановлення саме фактів, що мають юридичне значення. Отже, виникає питання чи можна ототожнювати юридичні факти із фактами, що мають юридичне значення, та які саме факти встановлює суд у порядку окремого провадження.

На думку Т. Ц. Кашперської, поняття «факти, що мають юридичне значення» та «юридичні факти» є тотожними правовими категоріями, адже юридичні факти завжди тягнуть виникнення, зміну чи припинення правовідносин (прав, інтересів та обов’язків), тобто і є фактами, що мають юридичне значення [70, с. 34-35].

Однак можна не погодитися з таким твердженням науковця. Так, сам законодавець у ч. 1 ст. 234 ЦПК України визначає, яку роль мають відігравати встановлювані в окремому провадженні факти - їхнє встановлення рішенням суду повинно мати значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. І законодавець у цьому разі є послідовним та в п. 1 ч. 1 ст. 258 ЦПК України вимагає від заявника, який просить встановити факт, що має юридичне значення, вказати в заяві мету його встановлення, тобто довести, що факт, який він просить встановити, має саме для нього юридичне значення та забезпечить охорону його інтересів шляхом створення умов для здійснення суб’єктивних прав на підставі рішення суду.

Таким чином, можна говорити про те, що поняття «юридичні факти» та «факти, що мають юридичне значення» не є тотожними. Поняття «юридичні факти» є родовим щодо видового поняття «факти, що мають юридичне значення», оскільки фактами, що мають юридичне значення, є лише ті юридичні факти, які можуть бути встановлені судом у порядку окремого провадження в цивільному судочинстві.

І, відповідно, фактами, що мають юридичне значення в сімейних відносинах, є юридичні факти в сімейному праві, які можуть бути встановлені судом у порядку окремого провадження в цивільному судочинстві.

Із переліку справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, закріпленого законодавцем у ч. 1 ст. 256 ЦПК України, можна виокремити ті, які мають юридичне значення саме в сімейних відносинах. Зокрема, у порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні (йдеться лише про учасників сімейних відносин); реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. п. 1, 2, 4, 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України відповідно). Указані категорії справ відображені й у проекті ЦПК України - п. п. 1, 2, 4 та 5 ст. 316 цього проекту.

До цього переліку Т. Ц. Кашперська також долучає справи про встановлення факту народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом ДРАЦСу факту народження (п. 7 ч. 1 ст 256 ЦПК України) [70, с. 47]. Однак видається, що суд встановлюючи або відмовляючи у встановленні такого факту, не пов’язує його саме із сімейно-правовими відносинами.