§ 4. Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини

Те, що людина як член громадянського суспільства, має певні права, видається очевидним. Не може існувати суспільство, в яко­му його членів було б позбавлено соціально визнаних і об’єктивно обґрунтованих можливостей діяти, володіти, реалізовувати свої ін­тереси тощо.

Отже, наявність у людини певних прав видається самозрозумі­лою очевидністю. Але як у культурно-політичному, так і в суто юри­дичному плані тут маємо не очевидність, а проблему, яку людство розв’язує протягом всієї своєї історії. Річ у тім, що права, що їх та чи інша особа має в суспільстві, у більшості історично знаних політико- правових систем належать їй не безумовно, а виключно завдяки на­лежності до тієї чи іншої соціальної спільноти. Права людини чітко відповідають її соціальному, а відтак, і правовому статусу, тобто тому місцю в соціальній системі, яке вона займає. У цьому випадку її пра­ва — це не права власне особистості, а якості й можливості соціальної ролі, що її виконує ця особа.

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в біблій­них джерелах знаходимо положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Ста­родавнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими при­родними правами їхнього походження. І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей, її розвиток сприяв нагромадженню теоретичного матеріалу для наступного (бур­жуазного) кроку у цьому напрямку — визнання рівності усіх людей перед законом.

Розвиток ідеї про права людини набуває інтенсивного характеру в епоху Відродження і Просвітництва. В XVII-XVIII століттях ця ідея відбивається в теорії природного права, яка дала змогу оціню­вати з позицій об’єктивної справедливості діюче в державі позитив­не право, здійснювати його трансформацію в напрямку гуманізму і свободи. В цей час основні права людини (право на життя, право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу гідності, право приватної власності тощо) утверджуються як непорушні. Саме тоді були закладені основи сучасного розуміння прав людини.

Кожна нація зробила свій внесок у розвиток ідеї про права лю­дини. Так, ця ідея знаходить своє відображення в нормативних актах держав Західної Європи та Нового Світу. Декларація неза­лежності Сполучених Штатів Америки 1776 року визначила фун­даментальний принцип, на якому і сьогодні ґрунтується демокра­тія: «Ми вважаємо самоочевидним такі істини: всі люди створені рівними, і всі вони наділені Творцем певними невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода та прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав люди утворили уряди, які беруть на себе справедливу владу за згоди тих, ким правлять. Щоразу, коли будь-яка форма правління веде до порушення цих принципів, на­род має право змінити або знищити її і утворити новий уряд, засно­ваний на таких засадах, які, на думку народу, найбільше сприяють його безпеці й щастю».

Декларація прав людини і громадянина Франції 1798 року ви­клала «природні, невідчужувані і священні права людини», до яких належать особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину і немає покарання, не вка­заного в законі), презумпція невинуватості, свобода поглядів, думок, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зло­вживання цією свободою» тощо.

Зазначені демократичні досягнення США та Франції стали своє­рідним еталоном для законодавчого закріплення громадянських і по­літичних прав і свобод людини в інших країнах.

У середині ХХ століття ідея прав людини піднялася на якісно но­вий рівень завдяки закріпленню її в конституційних актах багатьох держав світу. Однак, не всі конституції ґрунтувалися на теорії при­родного права. Багато з них створювалися на основі позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відпо­відно до якої права людини «даруються» державою.

Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природ­них і тому невідчужуваних набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії тощо. В другій половині ХХ століття під впли­вом міжнародних організацій історичне протистояння природно­правового і позитивістського підходів до права фактично зійшло нанівець. Демократичним силам в ряді держав вдалося перебороти розрив із загальносоціальними цінностями, змінивши загальнодер­жавну політику щодо офіційно встановлених взаємовідносин особи і держави в напрямі позитивного закріплення природних прав і свобод людини, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Адже належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законо­давчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не зменшує її ролі в суспільстві.

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з’явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (гро­мадянські) і політичні права, що набули юридичної форми спочатку в конституційних актах національного права, а згодом і в актах пра­ва міжнародного. Перше покоління прав людини є основою індиві­дуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання у сфери, врегу­льовані цими правами. Відлік першого покоління прав людини мож­на вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли було зруй­новано рамки середньовічного суспільства.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (гро­мадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого еко­номічного становища та підвищення власного культурного статусу. Ці вимоги з’явилися після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право лише після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян. Друге покоління прав лю­дини також називають системою позитивних прав. Вони не можуть реалізовуватися без координаційної діяльності держави, спрямова­ної на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культурні права зна­йшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 року і особливо у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (ко­лективними) правами, тобто правами всього людства — правами лю­дини і правами націй і народів. Передусім це право на мир, безпеку, незалежність і вільний розвиток. Йдеться про ті права людини, що не пов’язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до певної соціальної спільноти, де правам людини відводиться основне місце.

Становлення третього покоління прав людини пов’язане з націо­нально-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загост­ренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодав­ствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали між­народні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення такого собі співтовариства правових держав.

Між двома першими та третім поколіннями прав людини є вза­ємозалежність, що утверджується через принцип: реалізація колек­тивних прав не повинна обмежувати права і свободи окремої людини.