Рішення копних судів: порядок прийняття, зміст, оскарження та виконання

авершальною стадією копного судочинства була «зави­та копа». її назва походила від слова «завити», що озна­чало «закінчити». «Завитою копою» вважалося будь-яке

засідання копного суду, на якому він виносив остаточне рішення у справі^[531].

Рішення копних судів називалися «декретами», або «сказаннями»^[532]. Термін «копний декрет» був результатом поль­ського впливу на копне судочинство, адже «декрет», «decreto» - запозичення з латинської мови. Копні декрети приймали після дослідження всіх наявних доказів і судового розгляду. Рішення копного суду ухвалювали тільки копні судді, хоча інші учасники копи також могли висловити свою думку з цього приводу.

Копні декрети (рішення) в більшості випадків укладали в усній формі шляхом їх проголошення в присутності учасників копного процесу. Коли в громаді була досить грамотна особа, копний декрет укладався в письмовій формі. Під цими декретами копні судді підписувались і, по змозі, ставили печатки. Оскіль­ки, як правило, копні судді були неграмотними селянами, то вони часто просили, щоб замість них підписались інші особи, зокрема возні і шляхтичі^[534].

У червні 1683 р. в с. В'язівка Овруцього повіту копний суд прийняв обвинувальне рішення у справі про крадіжку мідного котла з місцевої церкви: «Ми... належним чином між собою пора­дились і вирішили, оскільки є сила явних доказів про злодійство Матвія, наданих свідками, декретами копними про злодійство, а крім того, сам у своїх злочинах зізнається, з давніх давен цим злочинним шляхом іде, наказуємо, що усе зі збережених речей, у тому числі котел, вкрадених цим злодієм, щоб кожен собі своє взяв, а все, що потратив, щоб дружина за нього відшкодувала, бо усе про його злодійство знала і йому допомагала... а цього Матвія Артюшенка Мошковського, як давнього і теперішнього злочинця, декретуємо, судимо і наказуємо цим нашим декретом на горло карати, повісивши за його заслугами; а якщо особи, що на нього позивались, хотіли б його відпустити та обмежитись грошовими відшкодуваннями, а потім він би знову завдавав шкоду в околиці злодійським своїм ремеслом, повинні вони за його злочини від­повідати та збитки відшкодовувати...»^[535]. Отже, рішення копних судів були обґрунтованими та логічно структурованими.

Копний суд у своїх рішеннях, як правило, посилався на звича­єве право. Проте в деяких рішеннях копного суду містяться поси­лання на Статути ВКЛ.

Оскільки в українському копному судочинстві не існувало чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесом, обвинувальні вироки та рішення про задоволення позову мали тотожний характер, як і оправдальні вироки та рішення про відхи­лення позову. У цивільних справах копні суди зазвичай вирішували земельні спори та питання про компенсацію завданої шкоди, що відображалося в їхніх рішеннях. Натомість у кримінальних спра­вах рішення копних судів були значно різноманітнішими за своїм змістом. Якщо рішення копного суду було обвинувальним, у ньому визначався вид покарання, що застосовувався до засудженого. До цих покарань належали: штраф, тілесні покарання, смертна кара та ін. Проте копний суд часто вдавався до умовного засудження^[537]. Це підтверджує його гуманність (як для тогочасних умов) та застосу­вання передових юридичних засобів, що актуально досі.

Суворість покарання, присудженого копним судом, залежа­ла від ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину. За злочи­ни невеликої тяжкості копний суд присуджував м'які покарання, зокрема штраф і компенсацію потерпілому завданої шкоди. Проте за великі розкрадання, підпали, вбивства, множинність злочинів тощо покарання були дуже суворі і навіть жорстокі, незважаючи на те, до якого суспільного стану належав потерпілий.

Після вирішення справи в копному суді позивач повинен був сплатити відсоток від суми позову, тобто винагороду за працю копних суддів, що називалася «пересуд» і «пам'ятне». Проте ці витрати були незначними порівняно з витратами, які виплачував позивач у державних судах^[538]. Це була одна з багатьох переваг коп- ного судочинства, що дозволили йому проіснувати до XVIII ст.

Щодо можливості оскарження й перегляду рішень копних судів іншими судовими інстанціями в історико-правовій літера­турі склався плюралізм поглядів. Одні автори, серед яких біло­руський учений И. Юхо, вважали, що рішення копних судів були остаточними, оскарженню не підлягали та виконувались невід­кладно^[539]. Натомість інші науковці, серед яких український дослід­ник Я. Падох, дотримувались погляду, що рішення копних судів могли бути оскаржені в державних судах^[540]. З уваги на достатню обґрунтованість обох позицій, а також наявність значної кількос­ті їхніх документальних підтверджень, випливає висновок, що наявність чи відсутність можливості оскарження рішень копних судів залежала від низки чинників. Отже, можливість перегляду рішення копного суду у другій інстанції залежала від історичного періоду, регіону, а також від конкретних обставин ухвалення від­повідного рішення^[541].

На думку Я. Падоха, у Київській Русі та в Галицько-Волин­ській державі рішення вервних судів могли бути оскаржені у кня­зівському суді^[542]. Водночас М. Чубатий висловив погляд про те, що рішення вервних судів у земельних справах не могли бути оскар­жені, бо тільки верв могла максимально точно встановити межі земельної ділянки^[543]. На українських землях під владою Велико­го князівства Литовського апеляційною інстанцією щодо рішень копних судів був суд намісника, аз 1564 р. - гродський суд^[544]. У гродських судах також могли бути оскаржені рішення україн­ських копних судів Польського королівства та Речі Посполитої. Так, 1612 р. в Сяноцькому гродському суді С.

Гродський суд був уповноважений підтвердити рішення копного суду, змінити чи скасувати його. Наприклад, 24 серпня 1586р. Житомирський гродський суд скасував рішення копного суду у справі про крадіжку грошей. Апеляційна інстанція моти­вувала своє рішення тим, що копа під час розслідування цього злочину не дотрималася вимог ст. 6 розд. XIV Статуту BKЛ 1566р., тобто неправильно здійснила процедуру гоніння сліду^[546]. Отже, дотримання законодавчих вимог в українському копному судочинстві було однією з умов чинності копних декретів (рішень копних судів).

Король у Речі Посполитій вважався вищим джерелом справед­ливості, тому всі державні суди діяли від його імені. У разі відсут­ності короля діяльність усіх судів призупинялась. Однак держава не могла існувати без судової влади, тому до моменту обрання нового короля утворювались і функціонували каптурові суди - тимчасові органи зі спеціальним правовим статусом^[547]. Отже, у таких випадках повноваження щодо перегляду рішень копних судів переходили від гродських до каптурових судів. Наприклад, у 1669 р. Пінський каптуровий суд розглядав скаргу на рішення копного суду в кримі­нальній справі про викрадення килима^[548].

Існувала й можливість оскарження рішень копних судів у земських судах. Відповідні підстави передбачала ст. 2 розд. XIII Статуту ВКЛ 1566 р., де встановлювалась юридична відпові­дальність за випас своєї худоби на чужій земельній ділянці, а також особливості провадження у таких справах. Відповідно до цієї статті, справу про випас худоби на чужій земельній ділянці («іспаш», «потрава») повинен був розглядати копний суд. Від­повідач мав право оскаржити рішення копного суду: «І хто би про потраву, присуджену [копою], не бажаючи платити згідно з правом, до суду [земського] позвав; тоді після суду, якщо буде визнана його вина, має подвійно заплатити»^[549].

І. Черкаський зауважив, що інколи траплялись випадки, коли рішення копного суду підлягали перегляду в другій інстанції доменіальними судами^[551]. Очевидно, це було зумовлено процесами феодалізації та закріпачення селян, що особливо активізувались у XVII ст. В Українській козацькій державі рішення копних судів могли бути оскаржені в сотенних судах^[552].

Можливість оскарження рішень копних судів у державних судах випливає з того, що між цими органами та державою існу­вав юридичний зв'язок. Державна влада (передусім влада Вели­кого князівства Литовського), визнаючи суспільну корисність і значущість копних судів, намагалась не створювати перешкод для їх діяльності в XIV-XVI ст., сприяла цим органам, про що свідчать відповідні норми Статутів ВКЛ, але водночас підпо­рядковувала їх собі, наглядаючи за копним судочинством через вижа і возного та переглядаючи їхні рішення у другій інстанції в державних судах. Від XVII ст. авторитет копних судів знижував­ся поряд із зростанням феодальної нерівноправності та зміцнен­ням адміністративного апарату. Упродовж XVIII ст. спостерігався їх поступовий занепад і визнання нелегальними організаціями. Тому відтоді засідання копних судів відбувались таємно від дер­жавних органів, що унеможливлювало оскарження їхніх рішень у державних судах. Копні декрети вважались злочинними актами, а з XIX ст. копні суди почали називати «самосудами». Держав­ні суди переглядали рішення копних судів тільки для того, щоб вивчити обставини кримінальних справ, які порушувались сто­совно їхніх організаторів й учасників.

Рішення копного суду могли бути оскаржені не тільки в дер­жавних і домініальних судах. Як виняток із загальних правил копного судочинства допускалася додаткова стадія копного про­цесу - «обча копа» (загальна копа), у якій брали участь жителі кількох сусідніх копних округів. Завданням «обчої копи» було переглянути рішення, прийняте на «завитій копі». На цій над­звичайній стадії копного судочинства склад копного суду значно розширювався порівняно з «великою копою». А. Яковлів вважав, що ця стадія копного процесу називалася «копа», проте насправді нею не була, оскільки не проводилась копним судом у його стан­дартному значенні. «Обча копа» була надзвичайним зібранням, присутність на якому поруч з жителями копного округу, де справа розглядалась у першій інстанції, людей з інших копних округів забезпечувала неупередженість копного суду під час перегляду судової справи у другій інстанції^[553]. І. Черкаський навіть припус­тив, що «обчі копи» діяли не на основі копного права, а на підста­ві іншого різновиду українського звичаєвого права, яке він назвав «обче право»^[554]. Можливо, під «обчим правом» треба розуміти осо­бливості організації судового процесу. Проте матеріальні норми, які застосовували копні суди на цій стадії процесу, як видається, не мали відмінностей від норм копного права.

Копний суд був також і виконавчим органом, тому мав право виконувати свої ухвалені рішення. Після становлення судової сис­теми Польського королівства на території Галичини у 30-х роках XV ст. копні суди в цьому регіоні втратили право самостійно застосовувати примус у виконанні своїх рішень, тому вони вико­нувались або за згодою сторін процесу, або після затвердження копного декрету у гродському суді.

Рішення копного суду, яке набуло чинності, повинно було бути виконаним. Цей принцип копного судочинства відобразив­ся у звичаєво-правовому формулюванні «що судді межи ними знайдуть, того мають терпіти»^[555]. Щоправда, цього принципу не завжди чітко дотримували, оскільки інколи впливові феодали перешкоджали виконанню рішення копного суду. До прикладу, 1594 р. копний суд у с. Скалине Кременецького повіту розглядав справу про кілька крадіжок, скоєних жителями с. Краселка. Про­те власник цього села Филіон Ласко не привів своїх селян на копу і сам не з'явився. Тоді представники с. Шепетівка, які також були присутні на засіданні, свідчили, що три роки тому вони гнали слід, який привів їх до села Краселка, зокрема до дому Ф. Ласка, але він прогнав їх і сліди знищив^[556].

У вервному судочинстві Київської Русі та Галицько-Волин­ської держави існувала практика, згідно з якою потерпілий (пози­вач), котрий виграв справу у вервному суді, отримував право самостійно вчинити розправу над засудженим. Це було зумовлено переважанням приватного інтересу у вервному судочинстві^[557]. На початках формування й діяльності копних судів на українських землях ця практика була збережена. Учасники «завитої копи» допомагали потерпілому виконати копний декрет. З часом роль публічного інтересу в копному судочинстві зростала, тому й коп­ний суд надавав менше можливостей потерпілому для самостій­ної розправи над засудженим.

У разі виникнення труднощів у виконанні рішення копний суд був уповноважений звертатися по допомогу до гродського суду. Якщо ж відповідач ухилявся від сплати присудженої компенса­ції або штрафу, копний суд мав право звертатись по допомогу до місцевого феодала, підданим якого був засуджений^[558]. Так, 1644 р. у Володимирський гродський суд надійшла скарга на шляхтича П. Достоєвського, котрий відмовився сприяти виконанню рішен­ня копного суду, не видавши копі засуджених селян, які перебува­ли у його феодальному підпорядкуванні^[559].

Під час «завитої копи» до засудженого у кримінальній спра­ві інколи застосовували тілесні покарання або смертну кару. Для цього кільком членам громади копний суд делегував функції ката. Крім того, члени громади мали право зібрати кошти та найняти професійного ката. Наприклад, у 1622 р. в с. Низкеничі Володи- мирського повіту копний суд засудив В. Черевку до смертної кари за крадіжку. її виконав професійний кат Ясько з міста Торчин^[560].

Серед тілесних покарань на «завитій копі» здебільшого застосовували побиття батогами. У справі про викрадення меду, яка розглядалася 1722 р. в с. Хильчичі Очкинської волості Crapo- дубського полку, одного співучасника злочину Савку Розгоненка учасники «завитої копи» повішали на сосні, а іншого співучас­ника Якима Подоляку побили батогами^[561]. Зауважимо, що смертна кара і тілесні покарання не були одвічними інститутами україн­ського права. Ix поява була зумовлена рецепцією візантійського права, а також впливом держав, у складі яких перебували україн­ські землі.

Визнання копним судом підсудного винним у скоєнні тяж­кого злочину, зазвичай, мало наслідком смертну кару. Основни­ми видами смертної кари в копному судочинстві на українських землях були: повішання на шибениці (цей вид смертної кари був найпоширенішим); спалення на вогнищі (цьому покаранню під­лягали лише святотатці, відьми та чаклуни, а згодом - підпалюва­чі); четвертування (цей вид смертної кари в копному судочинстві застосовували в особливо рідкісних випадках)^[562].

Перед виконанням смертної кари кожен з учасників «завитої копи» був уповноважений вимагати, щоб засуджений злочинець був підданий тортурам для з'ясування відомостей про те, чи не вчиняв він ще якихось злочинів. Такий передсмертний допит з тортурами був обов'язковим, якщо в копному окрузі було багато нерозкритих злочинів. Піднімаючись по драбині, яку приставля­ли до шибениці, засуджений мав право зробити «оговор», тобто усну заяву про відомі йому злочини та осіб, що їх вчинили. Далі кат у присутності громади виконував смертну кару^[563]. Описана процедура мала на меті сприяти розслідуванню інших злочинів.

На українських землях із незапам'ятних часів і до пізнього Середньовіччя діяв правовий звичай, на підставі якого дівчина мала право врятувати засудженого на смерть злочинця, вибираю­чи його собі в чоловіки. Для цього треба було дотриматись дея­ких умов: дівчина повинна була бути «учтивою», тобто мати добру репутацію; засуджений повинен був дати на це свою згоду, проте мав право і відмовитись, прийнявши смертну кару; дівчина наки- дувала засудженому на голову свою хустку чи рушника, що мало символічне значення. Останній відомий такий факт датований 1769 р.^[564]

Копне судочинство, що виникло і розвивалось на основі укра­їнського звичаєвого права, істотно вплинуло на формування юри­дичних традицій українського народу. У рішеннях копних судів втілювалась мудрість українського селянства, його уявлення про «правду і кривду», справедливість і несправедливість, добро і зло, звичай, закон і злочин. У процесі ухвалення рішення копні судді, які були простими та здебільшого неграмотними селяна­ми, проявляли великий обсяг знань, юридичної логіки, життєвої мудрості, кмітливості, об'єктивності та милосердя.