Джерела правового регулювання діяльності копних судів

Оскільки копний суд лише наприкінці його існування, тобто у XVIII ст., противники почали називали «непра­вовим», а до того він був цілком легальним державно- правовим інститутом, то важливо з'ясувати правові основи його діяльності, що виражались у деяких джерелах (формах) права.

Правові звичаї. Звичаєве право визначається як форма права, сукупність правових звичаїв (звичаєво-правових норм) - загаль­них правил поведінки, що діють у межах тієї чи іншої спільноти стосовно всіх її членів, які об'єднані змістом цих правил, таких, що усвідомлюються як правомірні й обов'язкові, відповідають і безпосередньо ґрунтуються на принципах природного права, виступають як результат тривалої, однакової і постійної практики вирішення правових ситуацій, що виникають на основі типових відносин у практичному житті людей, забезпечуються соціаль­ною санкцією, а також можуть мати захист з боку державних органів влади та суду¹. Ця форма права набула значного розвитку на українських землях, що було зумовлено високим рівнем право­вої культури українського народу.

Оскільки право заведено поділяти на загальносоціальне і спе­ціально-соціальне, то і звичаєво-правові норми мали аналогічну подвійну сутність. У спеціально-юридичному значенні звичає­во-правова норма - це загальнообов'язкове правило поведінки, сформоване суспільною практикою та санкціоноване чи забез­печене державою для регулювання, охорони і захисту суспіль­них відносин. Натомість у загальносоціальному значенні вона є загальнообов'язковим правилом поведінки, яке виникає і розви­вається незалежно від згоди і санкції держави, набуває чинності в суспільному житті внаслідок переконання народу в його необхід­ності та справедливості^{[124] [125].}

В епоху Середньовіччя на українських землях державно- правовий розвиток гальмувався внутрішніми і зовнішніми чин­никами (занепад Київської Русі, навала татар, втрата політичної незалежності Галицько-Волинської держави), тому правові зви­чаї були визначальним джерелом права, незмінними упродовж довгого проміжку часу.

У середині XIV ст. на українських землях виникла потреба у функціонуванні органу, який забезпечив би юридичну дію укра­їнських звичаєво-правових норм. Такими органами стали копні суди. Причому вони утворились і на тих українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, і на тих, які перебували під владою Польського королівства. Окрім того, копні суди в XIV ст. сформувались ще й на білоруських землях. Осно­вним джерелом їх виникнення було давньоруське звичаєве право, яке також стало правовою основою діяльності копних судів. Так, у реляції (звіті) від 1 квітня 1568 р. возного Володимирського повіту Хацька Туличовського про засвідчення збитків, завданих Яну Фалічевському та його підданим із с. Чернича глушецькими та кам'янецькими підданими князя Льва Сангушка Коширського, міститься згадка про суд «вєдлє копного обычаю»^[127] («на підставі копного звичаю». -М. Б.).

У XIV-XVIIi ст. українські звичаєво-правові норми:

1) визнавались загальнообов'язковими, причому ця обов'язко­вість ґрунтувалась і на внутрішніх чинниках (загальному пере­конанні суб'єктів у їх правильності), і на зовнішніх факторах (зовнішній авторитет);

2) мали загальний характер, який полягав у тому, що ці вимоги діяли постійно при всіх однорідних умовах, вимагаючи дотримання визначених обов'язків, вони передбачали і надання визначених прав;

3) вирізнялись стабільністю з уваги на свій консерватизм, що надавало їм авторитетності серед українського народу.

Отже, звичаєве право можна визначити як систему прав та обов'язків соціальних суб'єктів, що формувались у процесі спільної життєдіяльності, закріплених у свідомості як правові норми, обов'язковість дотримання яких ґрунтувалась на загаль­ному переконанні в їх правильності та забезпечувалась впливом зовнішнього авторитету^[128].

Український вчений першої половини XX ст. А. Кристер у своїх працях відображав таке бачення звичаєвого права: «Право- втілення у цій формі нагадує свіжу й повну сили народну пісню невідомого автора. Абстрактних виразів ще немає. Правила пода­ються часто в конкретних прикладах, що викликають у пам'яті життєві явища, яких ці правила стосуються. Щоб відзначити межі між дозволеним і початком забороненого, користуються з випадків, що їх дає життєвий досвід»^[129]. Розвиваючи цю думку, можна сверджувати, що казуїстичний (прикладний) характер зви­чаєво-правових норм зумовлював їх чітке сприйняття та загальне визнання серед більшості населення українських земель в XIV- XVIII ст.

Український історик права А. Яковлів, вказуючи на роль звича­євого права у практиці копних судів, називав слідчі дії ко иного судо­чинства різновидом українських народних обрядів. Документи, що зберегли до наших часів відомості про діяльність українських коп­них судів, свідчать, що не тільки судді (що само собою зрозуміло), але й сторони та громада під час здійснення копного судочинства виявляли досконале знання українського звичаєвого права; сторо­ни у процесі часто цитували звичаєво-правові норми, переказую­чи їхній зміст у стислих реченнях. Завдяки постійному вживанню упродовж довгого часу ці речення перетворилися на стислі, але змістовні та красномовні формулювання, в яких викристалізували­ся основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості. Ці юридичні формулювання увійшли згодом до загального вжит­ку українського народу та стали народними приказками^[130]. Тому на засіданні копного суду кожен житель українських земель мав змогу захистити свої права, вступаючи в судові дебати за допомогою цих загальновідомих на той час формулювань.

Порядок здійснення слідчих та інших процесуальних дій, які проводились у межах копного судочинства, визначався, пере­дусім, правовими звичаями.

Нормативно-правові акти. Хоча основним джерелом право­вого регулювання діяльності копних судів на українських зем­лях був правовий звичай, держава інколи також безпосередньо впливала на визначення ролі копних судів у суспільстві. Це від­бувалось шляхом прийняття державною владою відповідних нор­мативно-правових актів.

Серед нормативно-правових актів, якими керувались копні суди у своїй діяльності, потрібно виділити, насамперед, «Русь­ку правду», Галицьку грамоту М. Боучацького 1435 р., Судебник Казимира IV Ягеллона 1468 р. та Статути Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588).

У сьогоденні відомо 106 списків «Руської правди», складе­них у XII-XVII ст, які заведено поділяти на три редакції - Корот­ку, Розширену та Скорочену^[132]. Зауважимо, що жодна з редакцій «Руської правди» не містить терміна «копний суд», проте якщо зіставити її правові норми з архівними матеріалами судової прак­тики копних судів на українських землях, стає очевидно, що між ними існував сталий і системний юридичний зв'язок. Це можна пояснити тим, що «Руська правда» формувалась на основі дав­ньоукраїнського звичаєвого права, а копні суди були українським звичаєво-правовим інститутом.

У Короткій редакції «Руської правди» вплив давньоукраїнсько­го звичаєвого права є більш відчутним, ніж у Розширеній редакції, в якій спостерігається посилення державного впливу на справи чле­нів громади.

Про верв (сільську громаду) «Руська правда» згадує у двох випадках: коли знайдено труп, а вбивці не вдалось викрити, адже тоді головщину чи віру платила верв, на території якої було зна­йдено труп; коли злодія треба було шукати по слідах у межах вер­ви, до котрої привели ці сліди. В обох випадках брати участь у розшуку злочинця повинна була верв (спілка сіл). Цей обов'язок територіальної громади і щодо розшуку злочинця, і щодо від­повідальності за невивід сліду дає деякі підстави вбачати в цих нормах зародження копного процесу, а саме вервие судочинство в період XI-XIV ст.^[134] «Руська правда» містила також низку інших норм, які регулювали копне судочинство: про «заклич або запо­відь на торгу», про челядина, який «сховався», про ізвод перед 12 чоловіками (вервний суд), про «свод в город», «свод по землях- конах», «гоненіе слідом з чужими людьми» і «послухи»^[135]. Згадані норми великою мірою зберегли свою чинність і застосовувались копними судами в XIV-XVIII ст.

Особливо відчутним був вплив «Руської правди» на порядок здійснення копними судами попереднього розслідування у кри­мінальних справах. Окрім того, варто зазначити, що доказова система, закріплена в процесуально-правових нормах «Руської правди», майже повністю застосовувалась у копному судочинстві XIV-XVIII ст.

Отже, «Руська правда» здійснила важливий вплив на роз­виток копних судів на українських землях. Чимало її норм було покладено в основу правового регулювання процесуального порядку здійснення копного судочинства. Копні суди, які вини­кли на українських землях у XIV ст., були правонаступниками вервних судів давньоруської епохи, тому на новому етапі розви­тку громадське судочинство продовжувало базуватись, зокрема, на процесуально-правових нормах «Руської правди».

В умовах втрати української державності, яка відбулась у XIV ст., громадське судочинство розвивалося й надалі. На укра­їнських землях у складі Великого князівства Литовського та Польського королівства функціонували копні суди, які продовжу­вали застосовувати норми українського звичаєвого права. Поса­дові особи державної влади Великого князівства Литовського та Польського королівства не могли оминути увагою цей звичаєво- правовий інститут, тому здійснювали правове регулювання його окремих елементів. Принципова відмінність нормативно-право­вого регулювання діяльності копних судів на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Польського коро­лівства полягала в тому, що у Великому князівстві Литовському цей інститут був санкціонований у загальнодержавних норматив­но-правових актах, прийнятих органами центральної влади, а в Польському королівстві нормативно-правове регулювання ко ино­го судочинства відбувалось, передусім, на локальному рівні шля­хом прийняття місцевих під законних актів. До таких документів потрібно зарахувати Галицьку грамоту М. Боучацького 1435 р.

У листопаді 1435 р. староста Галицької землі Руського воєводства Польського королівства Михайло Боучацький при­йняв спільно зі шляхтою нормативно-правовий акт такого зміс­ту: «Коли хтось гнав слід за своїм злодієм і прийшов у село, в якому звинуватив певну людину в злочині, то в цей день у тому селі повинен був суд у цій справі відбутись. Якщо власник, отаман чи райця того села заявляв, що в селі немає тої люди­ни, то потерпілий повинен був чекати три дні. На третій день мав відбутись суд. Якщо винного й до тих пір не було і його не можна було знайти, то власник сам повинен був компенсувати потерпілому шкоду. Коли ж такий феодал відмовлявся платити чи не бажав сприяти судочинству, то на нього покладався штраф у розмірі трьох гривень»^[136]. Як бачимо, зміст цього документа відображає порядок здійснення гоніння сліду в Галицькій землі Руського воєводства Польського королівства. Цю процесуальну дію активно застосовували копні суди, тому наведений норма­тивно-правовий акт мав значний вплив на їхню діяльність у цьо­му регіоні.

Першою спробою кодифікації права у Великому князівстві Литовському став Судебник Казимира IV Ягеллона, складений урядовцями-правниками його канцелярії та затверджений на про­вінційному сеймі у Вільнюсі 29 лютого 1468 р.^[137] У цьому норма­тивно-правовому акті не згадувався копний суд, проте появився термін «околиця», частково було врегульовано судові та слідчі повноваження громад^[138]. На думку видатного українського науков­ця Ф. Леонтовича, термін «testium», який містився в латинсько- мовній версії Судебника 1468 р., означав саме копний суд^[139]. Термін «околиця» містився у ст. 16, 17 і 18 Судебника Казимира 1468 р. Під «околицею» треба розуміти жителів тієї чи іншої території, тобто копного округу. Так, у ст. 17 зазначалось: «А пак ли сок усочить на кого, а лица не будеть, а перво будеть украл, и околи­ца будеть перво злодейства на нього не ведала, а будеть никому не плачивал, ино ему тятьбу истьцю и вину, а смертьною раною его не казнити»^[140]. Отже, Судебник Казимира IV Ягеллона 1468 р. вагомо вплинув на розвиток українського копного судочинства під владою Великого князівства Литовського.

У XVI ст. влада Великого князівства Литовського тричі про­вела кодифікацію права, результатом якої стали три Литовські статути, прийняті 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»)^[141]. Кожен з них визначав місце і роль у механіз­мі Литовсько-Руської держави сільських громадських (копних) судів, а також санкціонував окремі норми українського звичаєво­го права щодо порядку здійснення копного судочинства.

Перша пряма законодавча звістка про копний суд датована 29 вересня 1529 р. та містилася в указі короля польського і вели­кого князя литовського Сигізмунда І про термін, з якого мав бути введений у дію Перший Литовський статут. У цьому норматив­но-правому акті зазначалось: «Деякі панове чекали його милості Господаря, що ті речі, які раніше почались, про землі, про копи та інші речі, щоб за тим старим правом відбувались... Господар вирішив сказати, що як і раніше... від св. Михайла дня, всі речі їм про землі та копи, так і про інші речі, нічого не виключаючи, суджені були»^[142].

Статут ВКЛ 1529 р. був одним із перших нормативно-право­вим актів, який законодавчо визнав копний суд легальним право­вим інститутом. Тогочасний законодавець не вважав за доцільне заносити до Статуту ВКЛ всю систему руського звичаєвого пра­ва, оскільки воно було більш відомим українському народу, ніж писані закони. Статут ВКЛ 1529 р. встановив, що всі судові спра­ви треба було вирішувати згідно з давніми правовими звичаями, крім випадків, коли відповідні норми містив писаний закон^[143]. У ст. (арт.) 1 розд. VI Статуту ВКЛ 1529 р. передбачалось, що в разі обвинувачення члена пани-ради, воєводи чи старости, він пови­нен був з'явитись на найближче засідання сейму чи в суд «на року земском». Відкладення судового розгляду такої справи допуска­лось тільки, якщо обвинувачений був хворим, зайнятим на службі великому князю чи брав участь у засіданні копного суду. Ця пра­вова норма дає змогу стверджувати, що навіть радні пани Велико­го князівства Литовського періодично були учасниками засідань копних судів, що доводить незалежність копного судочинства від феодально-станового поділу суспільства^[144]. До того ж це під­тверджує значний авторитет копних судів у Великому князівстві Литовському.

Ст. 6 розд. VIII цього кодифікованого акта заборонила сто­ронам земельного спору, що розглядався в копному суді, викли­кати у свідки людей, які були їм адміністративно чи феодально підпорядковані^[145]. Статут ВКЛ 1529 р. засвідчив, що копні суди на українських землях діяли, визнавались державою, до їхньої юрисдикції належали всі стани населення, а держава спеціально копним судочинством не займалась^[146].

Про копний суд дотично згадано також в «Уставі на волоки» (1557), що була чинною на українських землях, котрі перебували у складі Великого князівства Литовського. Потрібно зазначити, що ця згадка була короткою та не здійснювала істотного право­вого регулювання діяльності копних судів: «якщо підданий один одному межу переорає чи пошкодить, тоді вряднику на копу не їздити та проїзду не брати, але війт межу направить... »^[147]. Ця пра­вова норма спрощувала провадження у справах про пошкодження меж земельних ділянок.

Статут ВКЛ 1566 р. не тільки підтвердив зафіксовані в Ста­туті ВКЛ правові норми про копні суди, але й санкціонував ще декілька правових звичаїв, які регулювали копне судочинство: про слідство та суд у справах, коли віднайдено труп приїжджої чи не належної до жодної громади людини, без родичів, за яку нікому отримати головщину (ст. 31 розд. XI); про слідство та суд у справах про випас худоби на чужій земельній ділянці (ст. 2 розд. ХШ); про переслідування та викриття злочинця за його слі­дами (ст. 6 розд. XIV)^[148]. Отже, інтерес держави до громадського судочинства в XVI ст. поступово зростав.

Видатний український історик права Р. Лащенко писав: «Коли засади копного права, незважаючи на всі зусилля шлях­ти знищити копний суд, увійшли частиною в Литовський статут, то це лише доводить думку про могутність, про силу дійсного живого права. Як той весняний струмочок, воно перескочило через усі перепони, через цілу низку штучно утворених загат і влило в сухі артикули права писаного живі й свіжі ідеї»^[149]. Із цією позицією можна погодитись, оскільки влада Великого князівства Литовського прихильно ставилась до копного суду, тому що цей правовий інститут був демократично організованим та оптималь­но забезпечував правопорядок і законність у тогочасному сус­пільстві.

Статут ВКЛ 1588 р. містив у своєму складі правові норми про копні суди, передбачені двома попередніми статутами. Регла­ментуючи порядок переслідування злочинців, Третій Литовський статут встановив вимогу збирати копу там, де її не було. Підко­морії, які займались розмежуванням земель, повинні були при­значити та встановити коповища (місця зібрань і засідань копних судів) у тих місцях, де раніше копних судів не було (передусім це стосувалось литовських земель)^[150]. Для виконання цієї правової норми Трокський підкоморій Богдан Огинський 1590р. призна­чив коповища в селах і селищах Кривани, Попоротське, Вев'я, Красне Село, Старі Торки, Сорок Татар, Рудники, Полукня, Лепу- ни, Волькинки, Гануське, Сомилишки, Бірулишки і Новосади^[151].

Серед найважливіших виявів впливу Статутів Великого кня­зівства Литовського на діяльність копних судів на українських землях потрібно виділити той факт, що за допомогою цих норма­тивно-правових актів значною мірою було окреслено комепетен- цію копного суду. Так, Статути Великого князівства Литовського уповноважили копні суди щодо вирішення справ про лісові та польові шкоди, присвоєння чужої борті, земельних спорів, здій­снення розслідування та судочинства у справах про розкрадання^[152].

Безперечно, у цих нормативно-правових актах не було подано вичерпного переліку категорій справ, які були підсудні копним судам, оскільки їх визначало українське звичаєве право.

У законодавстві Української козацької держави не було здій­снено законодавчого регулювання діяльності копних судів. «Пра­ва, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. також не містили правових норм про копні суди. 8 серпня 1734 р. російська цариця Анна Іванівна видала указ, яким підтвердила правові під­стави функціонування третейський судів у Гетьманщині¹. Щодо копних судів російські царі не приймали подібних нормативно- правових актів, що можна пояснити несприйняттям цього інсти­туту українського права.

Тож відзначимо, що основним джерелом правового регу­лювання діяльності копних судів на українських землях у XIV- XVIII ст. був правовий звичай, проте поряд з ним важливого значення набули інші форми права, зокрема нормативно-правові акти. їхнє значення для еволюції копного судочинства полягало в тому, що держава за їх допомогою не тільки визнавала легаль­ність копних судів, але й вносила свої корективи в діяльність цих органів.

Отже, джерелами правового регулювання діяльності копних судів на українських землях у XIV-XVIII ст. були правові зви­чаї та нормативно-правові акти. Тому копний суд був інститутом українського звичаєвого права, що одержав юридичне визнання у законодавстві. Оскільки серед учасників та організаторів коп­них судів домінували селяни, то пріоритетне значення в діяль­ності цих органів належало правовому звичаю. Названі джерела права становили правову основу діяльності копних судів у XIV- XVIII ст., а тому всі звинувачення деяких тогочасних чиновників у нелегальності копних зібрань були юридично безпідставними.

2.4