Додержавні та вервні суди як попередники копних судів.

На території України первісні люди вперше появились у ранньому палеоліті (пратоліті). В епоху пізнього палеоліту (міоліту) виник родовий лад. Потім палеоліт змінився мезолітом, коли суспільною організацією людей стали племена - об'єднання родових общин.

У додержавний період разом з родовою спільнотою почали виникати перші соціальні норми, які регулювали тогочасні сус­пільні відносини. Родова община - це перша соціальна форма виробничого і громадського об'єднання людей, що характеризу­ється спільною власністю на засоби виробництва і повним або частковим самоврядуванням^[168]. У її основі лежить єдність родин­них зв'язків і культурних норм. Це суспільне об'єднання, в якому формувався баланс білологічних і соціальних інтересів. Община зосереджувала в собі всю систему суспільних відносин - вироб­ничих, сімейно-побутових, культурних.

Оскільки писемності тоді ще не було, а соціальний досвід генетично не передається, зберегти його можна було тільки у формі звичаїв і традицій. Звичаї і традиції були святими, а їх порушення вважалось найважчим злочином. Право, що походить від звичаю, називається звичаєвим правом. Точно датувати його утворення неможливо, тому що в первісному суспільстві існував синкретизм (неподільність усіх сфер людської діяльності: релігії, моралі, зви­чаїв, права, політики). Правові норми тісно переплітались з інши­ми соціальними нормами. Звичаєве право додержавного періоду не є правом у традиційному змісті слова, але саме завдяки йому було забезпечено суспільний розвиток, формування держави та її систе­ми права^[169].

Судові органи формувались у зв'язку з необхідністю забез­печувати правові звичаї. Влада старійшин-правителів родових общин була дуже широкою, охоплювала судові функції. Так вини­кли додержавні суди на українських землях, тобто у формі судо­вих повноважень колегії старшин родових общин. На засіданнях додержавних судів був присутнім весь рід, що свідчить про гро­мадський характер додержавного судочинства, який зберігся протягом багатьох століть на українських землях, став частиною національного менталітету українців. Коли роди були ізольова­ними одне від одного, старшини родових общин могли судити тільки членів цих общин. Щодо членів інших родів застосовува­лись інші заходи, засновані на принципі таліону, зокрема кровна помста. Із припиненням ізоляції родів юрисдикція додержавних судів розширювалась. Родові общини почали співпрацювати одна з одною у сфері судочинства для того, щоб забезпечити спокій, справедливість та мирне співжиття.

Общинні суди були історично першими судовими органа­ми на українських землях. У додержавний період і в епоху ста­новлення української державності це були єдині суди. Родовим общинам належало монопольне право здійснювати судочин­ство, оскільки вони були визначальними структурними оди­ницями додержавного суспільства. До складу общинного суду входили найповажніші члени общини, яких називали «судними мужами», або «добрими людьми». До їхньої юрисдикції потра­пляли всі справи (і цивільні, і кримінальні) щодо тих правовід­носин, які відбувались на території общини. Общинному суду фактично належала роль посередника між сторонами судового процесу. Засідання відбувались публічно (у присутності всі­єї родової общини) та проводились усно. Судовий процес мав обвинувально-змагальний характер, відбувався у присутності свідків. Сторони змагались у словесній баталії за формулою «слово проти слова», підтверджуючи свої заяви і клопотання доказами^[170]. Отже, у східних слов'ян формувались основи судової влади та судового процесу.

На генетичному зв'язку копних й общинних судів наголо­шував М. Іванішев: «Сільська община південно-західної Росії^[171] з її правними звичаями та самостійним складом копних судів має ознаки глибокої давнини. Про початок і походження цієї установи ми не знаходимо жодних відомостей ні в літописах, ні в законо­давчих пам'ятках. Із великою ймовірністю можна припускати, що сільські общини виникли за тих часів, коли слов'янські племена, що залюднювали теперішню південно-західну Росію, ще не були об'єднані в державну спілку під зверхньою владою господарів»^[172]. «Кожне село окремо та вся община разом відповідали за вчинки своїх членів. У межах своєї округи община відповідала за безпе­ку життя та майна як своїх членів, так і прихожих»^[173]. Отже, деякі принципи організації копних судів і судочинства були закладені діяльністю додержавних общинних судів. З часом вони зазнали еволюції та були успадковані спершу вервними, а потім копними судами.

Оскільки общинні суди були першими українськими суда­ми, то звичаї, які регламентували порядок здійснення общинного судочинства, були першими українськими процесуально-право­вими нормами. Український історик права А. Яковлів вважав, що визначальна роль в общинному судочинстві належала потер­пілому. З розвитком культури ізольованість родин поступово зникла. Почали виникати нові форми родин, що будувались на основі доброзичливих відносин між сусідами. Кровний зв'язок поступово почали змінювати інші зв'язки: сусідські, територіаль­ні, племінні. У цей історичний період необмежені акти помсти, які раніше приводили до постійної боротьби та знищення цілих родин, стали вважатись шкідливими для спокою й порядку. Тому виникали перші правові норми у формі звичаїв, що поставили акти помсти під контроль з боку суспільства, обмежили можли­вість застосування помсти, пізніше замінили грошовою карою і, зрештою, з організацією держави зовсім заборонили. Ці норма­тивні правила й обмеження стали першими українськими про­цесуально-правовими нормами.

Академік О. Левицький, обґрунтовуючи свою теорію похо­дження правового звичаю поволання, писав: «се має бути пере­житок звичаєвого права дуже давньої доби, коли публічне оголошення ймення вбивці над трупом забитого мало силу гро­мадського присуду, що обрікав злочинця на жертву родинної помсти»¹. У наступних історичних епохах поволання змінило свій характер, трансформувавшись із своєрідного оголошення вироку общинного суду у звичаєву процесуальну дію копного судочинства, що застосовувалась на стадії розслідування кримі­нальної справи.

Звичаєві процесуально-правові норми визначали статус потерпілого та його провадження. «Звід», «гоніння сліду», «сочіння» - це засоби, за допомогою яких потерпілий шукав зло­чинця, крадену річ, «лице». Проте цими слідчими діями процесу­альні повноваження потерпілого не завершувались. Спіймавши злочинця, знайшовши при тому й «лице» і свідків, потерпілий повинен був не тільки надати общинному суду всі докази, але також привести на засідання общинного суду свого кривдника. Для виконання цього завдання він міг навіть застосовувати силу^[174]. Подібний підхід використовував також давньоримський право­вий акт «Закони XII таблиць»^[175]. Тому широкий обсяг повноважень потерпілого не був надзвичайним явищем, а також відповідав правовим стандартам тогочасної Європи.

У VII-VIII ст. було створено об'єднання племінних союзів полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. На цих землях у VIII-IX ст. виникла перша держава східних слов'ян з назвою «Руська земля».

У судовій системі Київської Русі відбувся поділ судочинства на дві сфери: світське і церковне. Зауважимо, що суд не був відокрем­леним від адміністрації. Судову систему Київської Русі складали державні (князівські), церковні, вотчинні (боярські) та громадські (вервні). Громадські суди діяли з найдавніших часів, спершу як єдині судові органи, згодом поряд з державними (князівськими) судами. Судові органи територіальних громад називались «вервни- ми судами»^[177]. У ст. 15 Короткої редакції «Руської правди» згадано «суд 12 мужів»^[178], який, імовірно, був вервним судом.

Відсутність достатньої кількості джерел давньоруського періоду про діяльність вервних судів лає підстави окремим пред­ставникам історико-правової науки засумніватися в їх існуванні. Сучасний дослідник державно-правової системи Київської Русі Є. Ромінський висловив погляд, що вервні суди є виключно нау­ковою гіпотезою, яка не має документального підтвердження, а отже є необгрунтованою^[179]. Водночас існування вервних судів як судових органів громад було необхідним на той час із огляду на недостатню розвиненість державного апарату. Тим паче, що верв- ний суд виступає потрібною ланкою в схемі розвитку громадсько­го судочинства на українських землях, з'єднуючи додержавний період судочинства родових общин із періодом діяльності копних судів (XIV-XVIII CT).

Вервні суди прийшли на зміну додержавним судам родових общин, які мали дуже широку компетенцію, оскільки в період до становлення держави вони були єдиними судовими органами. З появою князівських, вічевих, церковних і вотчинних судів ком­петенція общинних судів звужувалась. Верви досить часто здо­бували в князя право на вервну судову автономію за постійну грошову оплату, що була своєрідною компенсацією для князя за втрачені ним внаслідок діяльності вервних судів судові стягнення та грошові покарання^[180]. Тому вервні суди могли безперешкодно функціонувати і бути найпоширенішим видом судових органів у Київській Русі.

Розбудова державної судової системи Київської Русі призве­ла не лише до звуження компетенції общинного суду, але й до його реформування. Його діяльність було приведено у формаль­ні рамки, оскільки вона вже базувалась не лише на звичаях, а й на законі, тобто «Руській правді». Штрафи, які суд присуджував, йшли не тільки на користь громади, а й князю. Водночас збере­глись демократичні засади громадського судочинства. Общинний суд перестав бути тим самим юрисдикційним органом, яким був у додержавний період, перейшовши на якісно новий рівень роз­витку - вервний суд.

Доки рід-община був невеликим і займав незначний терито­ріальний простір, справи вирішувались за участі всіх його членів. Але з плином часу роди розростались і стали займати великі за обсягом території. Цей процес супроводжувало створення своє­рідних середовищ, у яких вирішувались адміністративні потреби громади. Польський учений Ф. Гавронський назвав такі серед­овища «центрами комунікації». Общинні суди також були пере­несені в ці центри. У зв'язку з розширенням роду й території, на якій він проживав, виникли великі труднощі із забезпеченням участі всіх членів общини в судовому процесі, згодом це стало взагалі неможливим. Тому кожне село й осіла група почали деле­гувати своїх суддів у центри комунікації, де здійснювалось судо­чинство¹. Так общинні суди еволюціонували і стали вервними судами.

Назва «вервні суди» виникла від давньоруського слова «верв». Своєю чергою, термін «верв» походить від шнурка - «вірьовки», яким вимірювали ділянку землі, зайняту членами верві^{[181] [182]. Верв була сільською територіальною громадою, яка наділялась правом місце­вого самоврядування та судовими функціями. Цей орган був харак­терним не лише для населення Київської Русі, але й хорватського народу, оскільки про нього згадано і в «Руській правді», і в Полиць- кому статуті, який діяв у Далмації (прибережна частина Хорватії)[183]. Члени верві в Київській Русі мали перед князівською владою фінан­сові, поліцейські та інші зобов'язання. Верв була колективним влас­ником неподільних земель, здійснювала реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів і їхньої власності в конфлік­тах з державним апаратом, феодалами та сусідніми громадами. Органом самоврядуння верві було віче. її члени були взаємно відпо­відальні за сплату князеві податків і штрафів за злочини, вчинені на її території, що охоплювала кілька населених пунктів, розташованих неподалік одне від одного[184]. Очевидно, у додержавну епоху на цій території проживала родова община.}

На думку В. Лєшкова, верв була союзом осіб, пов'язаних землею, майновим союзом, у деякому сенсі географічною общи­ною, тобто в сучасному розумінні - територіальною громадою^[185]. А. Яковлів висловив свій погляд щодо перетворення родової общини на територіальну громаду (верв). Він зазначав, що зго­дом економічний розвиток суспільства, зокрема хліборобства, послабив родинний зв'язок і зумовив створення нових форм громадського співжиття: родину змішаного типу, яка складалася з родичів і чужинців, наділених спільною власністю; потім гро­маду зі спільним майном; громаду з правом індивідуальної влас­ності її членів на двір і поле та зі спільною власністю на луки, випаси, ліси, озера, лови тощо. Завершальною стадією цього про­цесу еволюції стало виникнення села - спілки малих громад і дво­рищ. Водночас формувалася громадська форма управління через виборну старшину всіма справами громади, зокрема охороною правопорядку та безпеки, здійсненням судочинства і боротьбою зі злочинністю^[186]. Тому верв була наділена значною самоврядністю і помітно впливала на суспільний розвиток Київської Русі.

Верв була водночас і давньоруською громадою, і судово- адміністративною одиницею. Судові функції від імені громади виконував вервний суд, який у період існування Київської Русі розглядав усі категорії справ стосовно членів громади та злочи­ни, що були скоєні на її території. Вервний суд складався із «суд­них мужів» - найавторитетніших членів територіальної громади. Його очолював виборний голова (староста)^[187]. Оскільки в «Руській правді» вервний суд названо «ізвод 12 мужів», тому логічно при­пустити, що його склад дорівнював приблизно 12 суддям.

Отже, суддів вервного суду в Київській Русі називали тер­мінами «мужі», «добрі люди», «обчі старці». їх обирала на цю посаду територіальна громада-верв. Щоправда, інколи трапля­лись випадки, коли їх обирали лише для вирішення однієї судової справи самими сторонами спору. У таких ситуаціях кожна сторо­на процесу обирала рівну кількість суддів, тобто по шість. Вервні судді у своїй діяльності були незалежними від стороннього впли­ву, оскільки вирішували судові справи та карали винних без втру­чання посадових осіб державної влади^[188]. Юридичною основою їхньої діяльності були правові звичаї.

Вервні суди розглядали більшість судових справ із правовідно­син, які відбувалися у Київській Русі. Навіть коли справа за участю селянина (а селянський стан був кількісно переважаючим у того­часному суспільстві) згодом розглядалася державним судом, то в першій інстанції її все ж таки розглядав громадський суд^[189].

До компетенції вервного суду входив захист права власності, зокрема недоторканності земельних меж. Також вервні суди роз­глядали справи про злочини й проступки селян-смердів. За «Русь­кою правдою», на громаду покладався й обов'язок дотримуватися її процесуальних норм. їй слід було додержуватись вказівок про те, що вважати караним і який штраф призначати^[190]. Отже, держа­ва намагалась впливати на діяльність вервних судів шляхом при­йняття нормативно-правових актів.

До вервного суду люди звертались за допомогою шляхом заклику або заповіді на торгу про челядина-втікача чи вкрадену річ. На вервний суд вказують статті «Руської правди»: про пред­ставлення боржника на торг, про вивід послухів на торг, про звід перед 12 мужами (якщо боржник відмовлявся повертати борг), про гоніння сліду з чужими людьми та послухами, про пошуки «тятя» (злочинця) по верві та про видачу товару опікунові перед людьми^[191]. Отже, практика вервних судів мала вагомий вплив на законодавство Київської Русі.

Більшість дослідників підтримують позицію, що «звід 12 мужів», про який ідеться у ст. 15 Короткої редакції «Руської Правди», є вервним судом, проте дехто з науковців вважає цих «мужів» послухами, тобто свідками. На думку російського істо­рика М. Карамзіна, у ст. 15 Короткої редакції «Руської Правди» мова йде про випадок, коли внаслідок зводу було знайдено злодія, але, крім знайденої речі, він вкрав й інші, повернути які вимагав позивач. Тож є підстави вважати «звід 12 мужів» вервним судом. Цей орган вирішував, серед іншого, справи про крадіжки, у яких застосовувався звід як процесуальна дія^[192].

Верв мала на меті захищати права власності її членів. Для здійснення цієї мети громада використовувала правотворчі, вико­навчі і судові повноваження. Вервні суди досить часто розглядали земельні спори між селянами. Щоб запобігти хаосу у визначен­ні прав власників, розподіл земель у межах верві відбувався за загальною згодою усіх її членів. У разі виникнення спірних питань розподіл землі міг проводитись за допомогою жереба. У тих випадках, коли одні селяни пасли худобу там, де інші ора­ли землю, сіяли зерно й очікували посівів, перші завдали збит­ків другим, тому їхні дії могли бути оскаржені у вервному суді^[193]. Отже, вервний суд виступав гарантом права власності селян у Київській Русі.

Російський історик М. Любавський зазначав: «Верви, бачи­мо, були першим природним об'єднанням, що постало з вузьких рамок кровної спілки... Вони залишились, як місцеві громади, зобов'язані круговою порукою за злочини, заподіяні в їхніх меж­ах, з владою розшукувати злочинця й ухвалювати вироки про винність свого співчлена»^[194]. Ці звичаї згодом, у XIV-XVIII ст., реалізували українські територіальні громади в порядку копного судочинства.

Спосіб здійснення вервного судочинства не є очевидним для сучасної історико-правової науки, оскільки майже не збереглось документальних джерел того періоду, які відображали б особли­вості вервного судового процесу. Безперечно, вервний суд діяв на основі звичаєвого права. Оскільки втіленням давньоукраїнсько­го звичаєвого права була «Руська правда», можна припустити, що судовий процес у вервних судах був дуже близьким до вимог процесуальних норм «Руської правди» або навіть ґрунтувався на них. Ф. Леонтович наголошував на тому, що суд по верві перед 12 мужами або з чужими людьми та послухами істотно відрізняв­ся від князівського суду^[195]. Порівняно з державним (князівським) судочинством громадське (вервне) було менш формалізованим і більш динамічним.

На думку Я. Падоха, рішення вервних судів могли бути оскаржені в князівських судах. Також сторони процесу могли погодитись, щоб передати спір від вервного до державного суду^[196]. Водночас М. Чубатий висловив погляд про те, що рішення верв­них судів у земельних справах не могли бути оскаржені, бо тільки верв могла максимально точно встановити межі земельної ділян­ки^[197]. Отже, рішення вервних судів підлягали перегляду, однак ця практика не була поширеною.

Після занепаду Київської Русі українські традиції громад­ського судочинства розвивалися на території Галицько-Волин­ської держави. У 1199 р. князь Роман заволодів Галичем і всім Галицьким князівством, об'єднавши його з Волинським князів­ством. Так була заснована Галицько-Волинська держава^[198], яка стала продовженням українських традицій державно-правового розвитку, започаткованого ще в Київській Русі.

Суд у Галицько-Волинській державі не був відокремлений від адміністрації. Верховна судова влада належала галицько-волин­ським князям, проте, зазвичай, судові функції від імені князя вико­нував двірський. Місцеві бояри були наділені не лише політичною, але й судовою владою, яка реалізовувалась у боярських судах. У містах судочинство здійснювали призначені князем посадники, а міста з магдебурзьким правом мали окремий суд. Церква мала своє церковне право і суд^[199]. У сільських громадах (вервах) дрібні судо­ві справи вирішували старости, а для більш важливих - скликався вервний суд.

Український історик права Р. Лащенко зазначав: «Суд князя та його тивунів не являв собою організацію, яка охоплювала під свою юрисдикцію усе тогочасне населення. Являючи собою ціл­ком автономні одиниці, окремі громади з давніх-давен діяли на підставі стародавніх звичаїв народних, незалежно від суду князя та його урядовців»^[200]. Розвиваючи представлену позицію автори­тетного науковця, можна припустити, що вервні суди на тогочас­них українських землях були найпоширенішим видом судів, які й вирішували більшість судових справ, що виникали з правовідно­син у Галицько-Волинській державі.

Вервні суди були судовими органами сільських громад Галицько-Волинської держави, які, як і в Київській Русі, нази­вались «вервами». Це не випадковий збіг, адже на галицьких і волинських землях верви сформувались як територіальні грома­ди в час, коли ці території перебували у складі Київської Русі^[201].

У Галицько-Волинській державі поряд з приватною власніс­тю членів територіальної громади існувала і громадська власність вервей. Ліси, води, сіножаті довго були власністю всієї громади. Верв обирала своїх стрійшин (їх також називали старостами, чи старцями), які управляли нею, дбали про правопорядок, вирішу­вали дрібні справи і спори^[202]. Важливі судові справи, які стосува­лись інтересів громади, розглядав вервний суд. Водночас верв була колективно відповідальна за своїх членів.

З утворенням 1199 р. Галицько-Волинської держави роз­почався процес формування системи державного управління й адміністративно-територіального устрою. Князі використовува­ли до формування цієї системи підхід, який не цілком відпові­дав правовим звичаям, а ґрунтувався здебільшого на волі вищої державної влади, тобто князя і бояр. Територія Галицько-Волин­ської держави поділялась на волості. Назва «волость» з'являється в джерелах середини XIV ст. Відомо, що були волості: Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноць- ка, Самбірська, Городоцька, Львівська, Жидачівська, Коломий­ська та ін.^[203] Свою діяльність продовжували і громадські суди.

Чимало дослідників вважає, що з появою письмових дже­рел права чинність правових звичаїв нівелювалась. Цю думку вважаємо помилковою. Адже правові звичаї міцно вкоренились у суспільні відносини, продовжуючи їх регулювати. Яскравим прикладом незмінності їхньої юридичної сили було те, що вони лежали в основі вервного судочинства. Звичаєве право відіграва­ло позитивну роль у Галицько-Волинській державі, оскільки ото­тожнювалося з правом, що мало загальну підтримку населення^[204]. Водночас вервний суд був органом, який мав великий авторитет серед сільського населення, а його діяльність забезпечувалась не стільки державою, скільки цим суспільним визнанням.

Тож можна виділити три етапи розвитку громадського судо­чинства, що передували становленню українських копних судів: общинні суди додержавного суспільства східних слов'ян (до IX ст); вервні суди Київської Русі (IX-XII ст.); вервні суди Галиць­ко-Волинської держави (XII-XIV ст.). Для кожного з цих етапів характерні свої особливості, які відображали складний процес історичного розвитку народного судочинства на українських зем­лях. Цей розвиток зумовив формування в XIV ст. самостійного українського звичаєво-правового інституту копного суду, який забезпечував існування українських правових традицій навіть в умовах відсутності Української держави.

3.1.2