Правові аспекти інтеграції копних судів у Галичині в судову систему Польського королівства.

У 1349 р. припинила своє існування Галицько-Волинська держава, внаслідок чого Галичина увійшла до скла­ду Польського королівства^[271]. Упродовж перших років управління Галичиною центральна влада Польського королів­ства зберегла більшість державних органів, утворених Галицько- Волинською державою.

Польське королівство не поспішало запроваджувати на цій території своє право, тому українські правові звичаї залишалися визначальними в суспільному та правовому житті Галичини. Так, в осадчому привілеї 1441 р. для с. Радошин зазначено, що селяни цього села і сам старшина мають судитись «тільки своїм руським правом»^[273].

У таких умовах виникла потреба у функціонуванні органу, який забезпечив би юридичну дію українських звичаєво-право­вих норм. Вервні суди, які виконували цю функцію в Галиць­ко-Волинській державі, уже не могли її реалізовувати у другій половині XIV ст. Як наслідок, у Галичині в XIV ст., як і на інших українських землях, утворились копні суди, тобто демократичні суди сільких громад, які керувались українським звичаєвим пра­вом.

Процес впровадження в Галичині польського права, який тривав у 1430-1435 рр., був спрямований на поширення його юридичної дії на галицьких магнатів і шляхту. Натомість міста і села Галичини і надалі функціонували відповідно до своїх право­вих режимів: польського, руського, німецького, волоського^[274]. Коп­ні суди в Галичині діяли тільки в селах українського (руського) права. Щоправда, історик права М.

Варто також зазначити, що збереглись відомості про те, як селяни прикордонних сіл Великого князівства Литовського та Польського королівства інколи проводили спільні засідання коп- них судів. Скажімо, 1546 р. українські селяни повідомляли коро­лівським ревізорам: «Дорога, яка йде від села Великого Князівства Опарипсів до села Коронного пана воєводича Подільського пана Яна Олексого до Бродів, і говорили, в тій дорозі врочище Бесіди і повідомили, що тут сходяться завжди на копу в село Опарипське із селом Бродським»^[277].

Села українського права в Галичині очолювали тивуни (тіуни)^[278]. Він також головував на засіданні ко иного суду. Громада с. Орів платила «тіунщизну» «за суди, бо самі судяться». Решту судової колегії становили копні судді в кількості близько десяти. Ix обирали жителі відповідного села, наділяючи судовими повно­важеннями. Копних суддів у Галичині часто називали присяжни­ми, оскільки їх завданням було не тільки вирішити судову справу від імені громади, але й підтвердити своє рішення спільною при­сягою у гродському суді. Так, у с. Березниця Самбірського старо­ства громадських суддів називали саме «присяжними»^[279].

У XV ст. більшість сіл Галичини діяла «на руському праві»^[280]. Влада Польського королівства негативно ставилась до цього пра­вового режиму, активно запроваджуючи замість нього польське, німецьке та волоське. Так, 1423 р. польський король Владислав II Ягайло перевів с. Вербіж Щирецького повіту Руського воє­водства з українського права на німецьке та призначив у ньому війтом єврея Волчка^[281]. Сільські громади українського (руського) права, переведені в адміністративному порядку на німецьке чи польське, не мирились із втратою своїх судових повноважень. Вони вимагали повернути їм колишні звичаї або ігнорували суд війта, а деколи таємно організовували та проводили копні суди^[282].

У с. Добра Сяноцької землі місцеві селяни позивались до королівського суду на свого старосту Альберта Міховського, який судив їх своїм судом і призначив їм покарання за невиконання феодальних повинностей. Вони не визнавали над собою судової влади старости^[283]. Наведені факти переконують у значному автори­теті українського звичаєвого права та копних судів у Галичині під владою Польського королівства. Галицькі селяни, які перебува­ли у складному соціально-економічному становищі, були готові боротись за право самостійно здійснювати судочинство на гро­мадських зібраннях - копних судах відповідно до українського звичаєвого права.

Особливу активність копні суди на українських землях у складі Польского королівства виявляли у здійсненні процесуаль­ної дії гоніння сліду. Наприклад, 1422 р. самбірський староста Сташко встановив межу між землями с. Стрілковичі та церков­ними землями монастиря Спаса. В акті, яким це було здійснено, згадувалось, що селяни владики гонять слід до Лисячого броду, а там передають його жителям с. Топольничі^[284]. Отож можна ствер­джувати, що копні суди були ефективним правовим засобом роз­шуку злочинців у Галичині у складі Польського королівства.

Варто відзначити, що українські звичаєво-правові норми про «присяжну копу» також діяли на галицьких землях. Так, грома­да (Мазко Зобода, Іван Дзаркович, Марко Жук, Степан Ведмідь, Симон Жолнір та ін.) с. Незнанова Буського повіту присягала про невинуватість Івана Волколуги у вбивстві невідомої людини, труп якої було знайдено на межі села^[285].

Отже, для функціонування копних судів на українських землях у складі Польського королівства існували і чинники, що сприяли інтеграції копних судів у судову систему Польського королівства, і чинники, що перешкоджали цій інтеграції.

Фактори, які сприяли інтеграції копних судів Галичини в судо­ву систему Польського королівства. Однією із спільних рис укра­їнського і польського кримінального права епохи Середньовіччя було те, що територіальна громада була суб'єктом юридичної від­повідальності.

У Мазовії, яка також входила до складу Польського королів­ства, функціонували суди пасічників, які були подібними до укра­їнських копних судів. У цьому регіоні діяв звичай, коли староста бартний своєю волею і владою за потреби скликав суд, а судді ці не були професійними, але «цим людям стародавнім багато були вірити згідні». Ф. Равіта-Гавронський стверджував, що ці органи були копними судами^[288]. Сумнівно, що в Мазовії діяли ко пні суди, але той факт, що і в інших регіонах Польського королівства функ­ціонували суди сільських громад, дає підстави припускати, що ця держава, не будучи абсолютно централізованою, допускала існу­вання звичаєвого судочинства в окремих воєводствах. Тому копні суди могли безперешкодно здійснювати судочинство в Галичині та інших українських землях, що входили до складу Польського королівства.

Співприсяга сприяла наданню рішенням копних судів легальних форм, передбачених польським законодавством. Після вирішення судової справи копні судді направлялись у гродський суд, на засіданні якого офіційно засвідчували своє рішення. Із формального погляду, це відбувалось на судовому розгляді цієї справи в гродському суді, де копні судді набували процесуального статусу свідків - так званих «співприсяжників»^[289]. Проте фактично це був вироблений суспільною і юридичною практикою механізм затвердження рішень копних судів.

Співпраця у правоохоронній сфері між гродськими судами та галицькими громадами мала широке застосування.

Окремі процесуальні дії копного судочинства збігалися з нормами польського законодавства (гоніння сліду, поволання тощо). Так, у ст. 8 «Польської правди» зазначалось: «... село пови­нне далі з криком переслідувати вбивцю до іншого села і таким же способом кожне село повинне гнати по сліду від одного села до іншого»^[292]. Ці аналогії в інститутах процесуального права були важливими для здійснення копного судочинства на українських землях у складі Польського королівства, оскільки вони давали можливість безперешкодно застосовувати норми українського звичаєвого права.

І на українських, і на польських землях у період раннього середньовіччя існували сільські територіальні громади, що були наділені значними повноваженнями (в Україні - верв, у Польщі - ополе). Відомий польський дослідник Я. Адамус навіть прирів­няв польське ополе до української копи^[293]. Безперечно, ці органи не були ідентичними, проте наявність у давньопольському праві інституту ополя сприяла визнанню правового інституту копного суду в Польському королівстві.

До 1434 р. в Галичині не було запроваджено системи права Польського королівства. Натомість суспільні відносини регулюва­лись джерелами права колишньої Галицько-Волинської держави: українським звичаєвим правом, «Руською правдою», грамотами галицько-волинських князів, канонічним і магдебурзьким правом тощо^[294]. Це сприяло розвитку давніх українських правових інсти­тутів, до яких належали громадські суди. Із XIV ст. їх називали копними судами.

До 1435 р. в Галичині не було запроваджено й судової сис­теми Польського королівства.

Фактори, які перешкоджали інтеграції копних судіє Галичи­ни в судову систему Польського королівства. Дію руського пра­ва в Галичині було скасовано на підставі нормативно-правового акта, прийнятого польським королем Владиславом III у липні 1434 р.^[296] Поширення дії законодавства Польського королівства на території Галичини негативно позначилось на діяльності коп- них судів, оскільки воно не тільки не передбачало їх як правовий інститут, але й істотно обмежувало правовий статус селянства, що було їхнім основним організатором.

У 1435 р. в Галичині було встановлено польську судову систе­му: суди земські, вічеві, підкоморські, а суди старост стали грод- ськими^[297]. Розширення державної судової системи значно скоротило сферу діяльності копних судів у Галичині, оскільки держава посту­пово втрачала потребу співпраці із сільськими громадами у сфері судочинства та правоохоронної діяльності. Поступово стверджува­лась державна монополія на здійснення судочинства.

Оскільки польському праву та польському народу не був властивий правовий інститут копного суду, то переселені на укра­їнські землі польські чиновники і феодали не сприймали можли­вості вирішення судових справ шляхом копного судочинства. І це стояло на заваді тому, щоб копні суди вважати повноправним еле­ментом судової системи Польського королівства.

Якщо у Великому князівстві Литовському цей інститут був санкціонований у загальнодержавних нормативно-правових актах, прийнятих органами центральної влади, то в Польському королівстві нормативно-правове регулювання копного судочин­ства відбувалось, передусім, на локальному рівні шляхом при­йняття місцевих підзаконних актів. До таких документів потрібно зарахувати Галицьку грамоту М. Боучацького 1435 р., що регулю­вала порядок здійснення гоніння сліду^[298]. Проте через відсутність загальнодержавного санкціонування правового інституту копних судів у Польському королівстві належно не було забезпечено гарантій для їхньої діяльності.

Від XV ст. в селах українського (руського) права поширю­ється кріпосницька система^[299]. Цей та чимало інших чинників заохочували галицькі села активніше набувати магдебурзького чи волоського права, де умови були кращі. Тому в багатьох селах, які відмовились від українського правового режиму, на зміну копним судам прийшли суди кнеза, зборові, гайонні та лавничі суди.

Із поширенням польської влади на територію Галичини обмежувався і правовий статус місцевих селян. На думку сучас­ного історика права І. Бойка, правове становище всіх категорій селян на українських землях у складі Польського королівства характеризувалося «політичним безправ'ям і неповною цивіль­ною правоздатністю»^[300]. Оскільки основними організаторами копних судів були селяни, то описане становище істотно пере­шкоджало нормальному функціонуванню цих органів.

Найбільш близькими за формами діяльності в Галичині у складі Польського королівства були суди в селах українського й волоського права. їхня подібність інколи спонукала окремих нау­ковців^[301] навіть ототожнити ці органи. Тому варто порівняти їх за допомогою порівняльно-правового методу.

Головною спільною рисою копних судів і судових органів у селах волоського права було те, що вони були громадськими, колективними, а їхні судді - не професійними, але авторитетними людьми у громаді. Судовий процес у селах українського й волось­кого права був відкритим і прозорим. Неявка на засідання суду осіб, які були зобов'язані взяти участь у ньому, за українським копним правом, як і за волоським правом, була караною. Згід­но з копним і волоським правом функціонував правовий інсти­тут колективної відповідальності села, яке відмовилось сприяти судочинству чи не могло знайти злочинця. Сільське судочинство за українським і волоським правом передбачало чимало однако­вих процесуальних і слідчих дій: поволання, гоніння сліду тощо^[302].

Основною відмінністю між копними судами і судовими орга­нами сіл волоського права було те, що склад суддів у них відріз­нявся - у копних судах не було фіксованої їх кількості (від 10 до 20 суддів, а інколи й більше), а в судах волоського права їх кількість не перевищувала семи осіб^[303]. У селах волоського права судові зібран­ня скликалися періодично, а копні суди проводили свої засідання тоді, коли для цього існувала потреба, щоб якнайшвидше понови­ти порушені права чи розслідувати злочин. Рішення судів у селах українського й волоського права могли бути оскаржені особами, що були ними невдоволені, щоправда, існували значні відміннос­ті в порядку й інстанціях оскарження рішень сільських судів за українським і волоським правом. Копний суд мав право застосо­вувати смертну кару. Винятком були копні суди на тих українських землях, що входили до складу Польського королівства, де грома­ди не мали права застосовувати смертні покарання. Натомість суди в селах волоського права були більш обмежені у своїй ком­петенції, адже вони не мали права не тільки виконувати смертні вироки, але й вирішувати будь-які справи, які передбачали виклик ката^[304].

Отже, протягом XIV-XVI ст. завдяки сприятливим суспіль­ним умовам було здійснено часткову інтеграцію копних судів Галичини в судову систему Польського королівства. Неповна інтеграція пояснюється впливом згаданих негативних факторів і виявлялася у відсутності офіційного санкціонування копних судів у Галичині та неможливості з їхнього боку застосовувати примус під час виконання своїх рішень. Загалом вони виконували функцію допоміжних судових органів, які розслідували та попе­редньо вирішували справу. Усе це дає підстави стверджувати, що функціонування копних судів у Галичині і в XIV-XVI ст., і в XVII-XVIII ст. мало свої особливості порівняно з іншими україн­ськими етнічними землями.

3.2.3