3.2.4 Копні суди в судовій системі Української козацької держави.

Під впливом загострення соціальних і національних суперечностей наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. на українських землях у складі Речі Поспо­литої розпочинались народні повстання^[333].

Унаслідок народно-визвольної війни на українських землях, які увійшли до складу «Війська Запорізького», було ліквідовано земські, гродські і підкоморські суди. В Українській державі сфор­мувалася самобутня судова система, незалежність якої було під­тверджено в Березневих статтях 1654 р.^[335] Ця система була досить різноманітною. Сучасний дослідник О. Биркович запропонував таку класифікацію судів Гетьманщини: вищі органи судової вла­ди (суд Гетьмана, суд Ради генеральної старшини, Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія); судові орга­ни середньої ланки (полкові суди); судові органи нижчої ланки (сотенні, магістратські, ратушні, сільські суди, а також копні і доменіальні суди); спеціалізовані суди (духовні, цехові, ярмарко­ві, митні, трететейські суди, а також суд грецького Ніжинського братства)^[336]. Таку класифікацію вважаємо доречною, однак, вида­ється, копні і доменіальні суди були особливими формами сіль­ських судів, як, скажімо, й отаманські суди.

У судовій системі Української козацької держави велику роль відігравав громадський фактор, що виявлявся не лише у функціо­нуванні копних судів, але й в участі представників громадськості в засіданнях інших судів держави. Протоколи судових засідань XVII-XVIII ст. підтверджують цей висновок.

В. Модзалевський вважав, що копні суди були поширені на території Гетьманщини в XVII ст.^[337].

Над причинами цієї ситуації розмірковував відомий укра­їнський історик права І. Черкаський, але з об'єктивних причин не дав однозначної відповіді на це складне питання^[341]. Щодо при­чини меншої активності та поширеності копних судів в Україн­ській козацькій державі порівняно з попередньою епохою історії держави і права України цікаво висловилася професор О. Єфи­ме нко. На її переконання, внаслідок подій народно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького зникла колишня сусідська толерантність між шляхтою й селянами, яка свого часу дозволя­ла функціонувати копному суду навіть в умовах повного закріпа­чення українського селянства. Після жорсткої і безкомпромісної боротьби цих суспільних станів у відносинах між ними залиши­лась тільки взаємна ненависть, яка спричинила те, що копний суд почали називати «холопським»^[342]. Цей висновок можна вважати вдалим, однак лише щодо Правобережної України, де й розгорта­лись у XVII ст. найзапекліші битви українського народу за неза­лежність.

Натомість Лівобережна частина Української козацької держа­ви, яка становила більшість її території, перебувала в дещо інших соціальних і політичних умовах.

Причина такої ситуації полягала в тому, що за часів Київської Русі Лівобережна Україна була заселеною та родючою землею, проте в XIII ст. внаслідок татарських нападів вона стала майже цілком безлюдною^[343]. У зв'язку із занепадом Золотої Орди та від­ступом кочових племен на схід, Лівобережжя поступово знову почали заселяти українці^[344].

Оскільки копні суди утворились у XIV ст., а в той час на більшості земель Лівобережної України проживало дуже мало українського населення, то ці органи сформувались у незначній кількості. Відомості про їхню діяльність збереглись здебільшо­го щодо північної частини Лівобережжя, тобто щодо Чернігів­щини, а точніше Стародубського полку. Щоправда, існують дані про діяльність копних судів також і в інших полках Української козацької держави. Скажімо, у першій чверті XVIII ст. відбулось засідання ко иного суду в одному із сіл Ніжинського полку^[345].

У судових протоколах ратуші лівобережного міста Остер (зараз - Козелецький район Чернігівської області) міститься згад­ка про копний суд, датована 1627 р. У цьому документі записано доповіді учасників копного суду перед підстаростою про прийня­ті ними рішення. Як видно з цих матеріалів, провідна роль серед копних суддів належала сотнику і війту^[346]. Очевидно, це були звіти копних судів навколишніх сіл про ухвалені ними рішення.

У 1662 р. пінський маршалок Роман Єльський Лукашевич був засуджений за державну зраду, оскільки під час польсько-україн­ської війни 1648-1654 рр. він перейшов разом із своїм військом на бік Б. Хмельницького^[347]. Ця підтримка «ворога Речі Посполитої і всієї шляхетської крові» (так Богдана Хмельницького названо в аналізованому судовому рішенні - М.Б.) мала важливе значення у завоюванні українським військом Мозирського повіту.

Литовський трибунал, з'ясовуючи мотиви цього злочину, вста­новив, що за кілька років до початку війни P Єльський незаконно захопив острів Спасів, який вважався частиною с. Котчища Мозир­ського повіту, що було власністю шляхтича Лео Яна Погірського та його дружини. Тоді зібрались селяни та козаки, котрі прожива­ли у цій місцевості, на копний суд і засудили дії P Єльського, під­твердивши своїм декретом (рішенням) право власності подружжя Погірських на цю землю. Відтак впливовий шляхтич і пінський маршалок був змушений змиритись із цим рішенням, що доводить тогочасний авторитет копних судів. Образа P Єльського на місце­вих жителів спонукнула його перейти на сторону Б. Хмельницько­го та допомогти йому в завоюванні Мозирського повіту^[349].

Наведена вище судова справа становить особливий інтерес для дослідження організації й діяльності копних судів в Україн­ській козацькій державі, оскільки демонструє унікальний приклад перехрещення і протистояння двох видів українського звичаєвого права: козацького та копного. Перший ґрунтувався на бунтівному й волелюбному характері українців, а другий - на їхній спокій­ності та виваженості, яка захищала правопорядок, незалежно від політичних умов.

У XVII ст. копні суди активно співпрацювали з органами дер­жавної влади «Війська Запорізького». Так, у кримінальній спра­ві, порушеній проти Корнія Заїки та Якова Андрієвича за фактом викрадення двох пудів меду і п'яти вуликів, московський воєвода, що прибув до Стародуба 1667 р., наказав організувати засідання копного суду та вирішити цю справу^[350].

Взаємодія копних судів з органами публічної влади Україн­ської козацької держави відображено і в такому факті. У 1686 р. в м. Бориспіль було затримано трьох злодіїв: Ониська Голинку, Михайла Збіглого й Івана Коротенка.

У 1690 р. Васько Пиліон, розшукуючи свого зниклого без­вісти сина, знайшов його труп між селами Кістром і Борщовим Стародубського полку. Після цього він скликав копний суд і «яко отець чась оть часу шлякуваль (розшукував. - М. Б.) убивцю». Коли підозра впала на «Васка Михайлова, человека московского, зайшлого з-за Дону», він не зміг відвести її від себе, тому попе­реднє розлідування («гаряча копа») завершилось. Розпочалась стадія судового розгляду («велика копа») кримінальної справи копним судом. Зібралась громада с. Азарівки з місцевих жите­лів і козаків на чолі з отаманом і війтом. На засіданні копного суду Васько Михайлов заявив, що він цього коня купив у м. Орел, знає вбивцю, і на підтвердження своїх слів ставив у заклад власне життя. У процесі судового розгляду копним судом В. Михайлов не міг довести своєї невинуватості. Крім того, під час обшуку його дому було виявлено казан, вкрадений у П. Устинова^[352].

Копний суд не міг ухвалити остаточного рішення, оскільки було чимало труднощів із встановленням істини, тому справа була передана на розгляд Стародубського магістрату. Це відпо­відало правовим нормам українського звичаєвого права, оскільки копні суди в епоху Великого князівства Литовського деколи також передавали складні справи для вирішення в гродські суди^[353].

Показання підсудного перед копою і магістратом істотно від­різнялись. Підозри щодо підсудного зростали, але він не зізнавав­ся, тому до нього застосували тортури розпеченим залізом.

Взаємодію копного й державного судочинства в Гетьманщині засвідчують й інші випадки. Наприклад, 18 грудня 1667 р. гро­мада с. Тахтавул Полтавського полку подала в Полтавський місь­кий суд скаргу на Наума Гусарева та Микиту Порубана за те, що вони обкрадали її комори. Полтавський міський суд, враховуючи кількаразове звинувачення їх шляхом поволання, а також те, що вони «не займались жодним корисним ділом, але людям шкоди чинили», прислухався до товариської ради та виніс обвинуваль­ний вирок^[355].

Аналізуючи відомості про факти копного судочинства в Гетьманщині, неможливо оминути увагою те, що на засіданнях копних судів козацької доби не були присутні возні, які часто бра­ли участь у копних зібраннях в умовах Польського королівства, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Попри це спостереження треба зауважити, що діяльність возних просте­жується упродовж усього періоду існування Гетьманщини. Так, зберігаються відомості за 1779 р. про двох возних Ніжинського полку - Леонтія Шпаковського й Андрія Годилу^[356].

У XVIII ст. правове становище копних судів Української козацької держави зазнало істотних обмежень, про що свідчать такі факти.

У 1722 р. в с. Хильчичі Очкинської волості Стародубського полку (зараз - Середино-Будський район Сумської області) від­бувся судовий процес у копному суді. Це була кримінальна справа про численні розкрадання, вчинені Савкою Розгоненком. Інколи він мав співучасника - Якима Подоляку. У процесі слідства коп­ному суду були представлені докази вину цих осіб. Копний суд засудив С. Розгоненка до смертної кари (повішання на сосні), а його співучасника Я. Подоляку - до побиття батогами^[357].

Склад цього копного суду становили 39 сільських жите­лів - селяни, отамани, війти, панські старости та поміщики сіл Хильчич, Очкина, Кренидівки, Мефедівки, Олтаря, Зноби, Kpn- воносовки та Глазова^[358]. Копний округ, на який поширював свою юрисдикцію цей копний суд, охоплював не тільки всі села Очкин- ської волості, але й частину Прототоповської і Жиховської волос­тей^[359]. Отже, навіть у XVIII ст. до складу деяких копних округів входила велика кількість сіл.

Копне судочинство у цій справі відбувалось згідно з укра­їнськими правовими звичаями. Попереднє розслідування, тобто «гаряча копа», здійснювалось шляхом огляду обкрадених пасік, слідів від копит конів втікачів, допитів підозрюваних (Я. Подоля­ки, С. РозгоненкатаІ. Малиненка) тощо^[360]. Судовий розгляд, тобто «велика копа», відбувся неподалік від дому отамана с. Хильчичі. Після довгих судових дебатів копний суд вирішив повісити Савку Розгоненка. Під час дебатів учасники судового засідання наводи­ли аргументи, у яких яскраво видно фрагменти українських пра­вових звичаїв. До прикладу, звучали такі висловлювання: «коли злодія відпустите, платіть нам усім селом шкоди...», «коли за зло­дієм тягнеш, то ти й сам злодій...», «не будем відрікатись, воля Божа»^[361]. Вирішальною у цій дискусії стала пропозиція найавтори­тетнішого знавця українського звичаєвого права серед учасників цього копного суду - поміщика Михея Антіоха. Громада запитала його: «що з цим злодієм будем чинити?», на що той відповів: «як збереться копа, повісити обох без суду, без права; я колись уже такого судив на Івоті Ганжуля та казав повісити, та й пропав як собака, бо бортницького злодія не ведуть на право міське, а самі вотчичі судять»^[362]. Із цих слів можна зробити висновок, що кри­мінальні справи про розкрадання пасік в Українській козацькій державі розглядали копні суди, і ця практика була досить поши­реною. Так, у 1725 р. жителі с. Подолок Гадяцького полку здій­снили копне судочинство над Уласом Квашею також за крадіжку бджіл у Якова Васильченка^[363].

Державна влада не схвалила акту копного судочинства щодо Савки Розгоненка, тому було порушено кримінальну справу за фактом вбивства. Розглянувши цю справу, Стародубський полко­вий суд прийняв вирок, за яким було визнано винними у вбивстві всіх учасників копного суду^[364]. Отже, держава протидіяла копним судам і категорично заперечувала їхнє право на застосування смертної кари.

У 1745 р. на території с. Обухівка Стародубського полку Геть­манщини місцеві жителі виявили завої і заломи, тобто відьомські знаряддя завдання шкоди. Тому війт цього села наказав: «созвать на купу всех той деревне жытелей мужыков и жонок старых и малых». Під час судового розгляду («великої копи») знахар Іван Мирошник запитав громаду, чи показати їм відьму. Учасники копного суду відповіли йому так, як того вимали українські пра­вові звичаї, тобто своєрідною формулою: «видай винного, хоч би й батько був чи матір». Знахар заявив, що відьмою є присутня на засіданні Вівдя Москаленко, після чого копний суд почав допит підозрюваної. Проте вона не визнавала своєї провини. Тому один за одним різні жителі Обухівки почали давати свідчення, що нео­дноразово після сварок із цією жінкою на їхніх полях появлялись завої і заломи. На підставі цих свідчень копний суд визнав Вівдю Москаленко винною у провадженні відьомської діяльності^[365].

21 вересня 1745 р. в с. Обухівка відбулася завершальна ста­дія копного судочинства («завита копа»), на якій копний суд, побоюючись, що Вівдя Москаленко, як уже виявлена відьма, «и самихь ихь не почарувала и на имуществу до крайняго убоже­ства не привела», засудив її до спалення в бочці. Як тільки було ухвалено остаточний вирок, відразу відбулось його виконання. На місці, де була спалена відьма, вбили осиковий кіл. Невдо­взі війт, кілька козаків і селян Обухівки відправили лист до сотника, у якому звітували про копний суд і виконання смертної кари щодо відьми. Очевидно, причиною написання цього листа послужило те, що рішення копних судів могли бути оскарже­ні в сотенних судах. Як і попередній акт копного судочинства, копний суд в Обухівці державна влада також не схвалила, тому 1754 р. Стародубський полковий суд виніс обвинувальний вирок стосовно його учасників^[366].

Із двох останніх наведених справ, що їх розглядали копні суди Української козацької держави, можна зробити висновок, що з XVIII ст. у ній вони перестали бути легальним правовим інститутом. Однак цей висновок передчасний. По-перше, в обох згаданих випадках копні суди засуджували винних до смерт­ної кари. Цілком можливо, що в Українській козацькій державі заборонялось копним судам застосовувати це покарання, а в усіх інших ситуаціях ці органи вважались, як і в XVII ст., елементом державно-правової системи. Так, 29 січня 1723 р. отаман слободи Петрівка Іван Романович розповідав у листі до Якима Яковлевича (старости с. Кочурівка) про те, як він разом із громадою розсліду­вав справу про крадіжку ткачем Гнатом Герасимовим каптана з поясом у вдови Васильківської^[367]. По-друге, в Українській козаць­кій державі діяли Статути ВКЛ (Статут 1566 р. на Правобережжі, а Статут 1588 р. на Лівобережжі) з усіма їхніми статтями про коп­ні суди, а 1751 р. гетьман К. Розумовський навіть прийняв указ, у якому наказав продовжувати здійснювати судочинство за Литов­ським статутом на території Лівобережної України^[368].

Отже, нормативно-правові акти, які визнавали копні суди легальними органами, діяли упродовж усього періоду існування Гетьманщини. Тому виникала деяка колізія між чинними право­вими нормами і судовою й адміністративною практикою. Статути ВКЛ дозволяли організовувати копні суди, вони продовжували свою діяльність в Українській козацькій державі, а державна вла­да карала їхніх учасників. Цей парадокс намагався роз'яснити Я. Падох, припускаючи, що окремі гетьмани своїми універсала­ми забороняли діяльність копних судів^[369]. Однак він не надав доку­ментального підтвердження цього припущення, тому є підстави вважати сумнівними такі твердження.

Відомо, що в часи Української козацької держави її адміні­стративно-правова система поступово поглиналась Російською імперією, завершився цей процес 1783 р. повною втратою укра­їнської автономії^[370]. Наскільки втрачала свою автономію Гетьман­щина, настільки зменшувалась активність на її території копних судів. Копний суд був демократичним звичаєво-правовим інсти­тутом українського народу, однак чужим для російського наро­ду, а тим паче - російської влади. Тому залежна від неї козацька старшина почала витісняти цей інститут з державно-правової системи Гетьманщини. До того ж в Українській козацькій держа­ві домінував інший тип українського звичаєвого права - козацьке право. Тому в козацькій державі XVII ст. його активність порівня­но з попередньою історичною епохою знижувалась, а у XVIII ст. копні суди почали визнавати нелегальними і караними всупереч правовим приписам Статутів ВКЛ.

Отже, потрібно визнати, що копні суди були елементом судової системи Української козацької держави. У XVII ст. легі- тимність та актуальність цього правового інституту були безсум­нівними, проте у XVIII ст. діяльність копних судів витіснялась із суспільного життя під впливом адміністративного апарату Росій­ської імперії, всупереч чинному на той час законодавству.

3.3