Післямова

Звернення до історії української держави (державотворення), з”ясування витоків національного права ніколи не бувають запізнілими, і завжди звучать актуально. Вони утверджують легітимізацію сучасної української держави, бо дозволяють відповісти на питання, чи маємо ми, українці, власний політико-правовий підмурок, сталі правові традиції, зокрема, - традиції право- та державотворення, чи існує неперервність

українського державотворчого процесу.

Історичні та історико-правові дослідження доводять, що феодальний період України був чи не найбільш вольовим. Поряд з боротьбою за територію, за державність, українці настирливо творили власне право, яке моделювало душу народу, утримували його від розмивання правовими нормами сусідніх загарбницьких держав. Це свідчить, що наші пращури виросли на фундаментальних органічних духовних, релігійних, моральних традиціях, які міцно увійшли у право.

Становлення українського права було невіддільним від процесу національного державотворення, і відбулося вже у початкові періоди розвитку державності українського народу - Києво-руській, Литовсько-руській та Козацько-гетьманській державах. Аналіз основних пам”яток вітчизняного права періоду X - XVIII століть - “Руської Правди”, Литовських Статутів, “Прав, за якими судиться малоросійський народ” - засвідчує тривалий шлях якісного зростання українського права від звичаєвого (архаїчного) й станового (корпоративного) до розвинутого юридичного кодифікованого права. Кожний історичний період розвитку українського права характеризується численними правовими джерелами, які, однак зберігають елементи історичної обумовленості, тобто будь-яке правове явище виростало із попереднього періоду і трансформувалося у майбутні форми. На наш погляд, це засвідчує неперервність й тяглість державно-правового розвитку українців.

Процес зародження вітчизняного права тривав впродовж більш як пів тисячоліття, від перших зародків державності у східних слов”ян і принаймні до ХІ століття.

Про розвиток права Великого князівства Литовського, в складі якого свого часу перебувала більша частина українських земель, найповніше уявлення дають три (редакції) Литовських Статутів. Їх укладення в XVI ст. вважають найбільшим здобутком у процесі систематизації права українського середньовіччя. При підготовці Статутів було уперше вирішено такі непрості теоретичні та практичні питання як розмежування норм права за окремими галузями та розташування їх у визначеній системі.

У Литовські Статути були включені прогресивні як на той час норми, що відбивали гуманістичні ідеї: проголошувався принцип рівності усіх перед законом (хоча закон не був рівним для усіх); обмежувалися джерела невільництва; встановлювалася кримінальна відповідальність шляхтича за вбивство простої людини; обмежувалася можливість застосування покарання до неповнолітнього; було зроблено першу спробу сформулювати презумпцію невинності (1566). Усе це у підсумку висунуло Литовські Статути на одне з перших місць серед пам'яток феодального права європейських країн. А Третій Литовський статут у сучасній літературі вважають перехідним документом від права середньовіччя до правових систем нового часу.

Правова система Гетьманської України, що основувалася на численних джерелах, з одного боку, обумовлювала відносну автономію її правового укладу, а з другого, - містила у собі багато внутрішніх протиріч, а, отже, прогалин у регулюванні суспільних відносин, й інших недоліків.

Від періоду Гетьманщини XVII -XVIII ст. Україна не мала своєї державності: розділена між Росією і Австрією (Австро-Угорщиною) вона зазнавала усіх можливих утисків, зокрема, у сфері правового регулювання. Останнє здійснювалося у напрямку інкорпорації попередньої правової системи у загальноімперську. Панівні нації безсоромно привласнювали собі основні ідеї права, вважали своїми національними українських правників, наполегливо і цілеспрямовано ламали духовний стрижень у праві. Проте, попри насадження колоніальної політико-правової системи, українці в ній навіть за цих умов певною мірою зуміли зберегти свою самобутність. Це яскраво виявлялося у звичаєвому праві, яким, на думку Сергія Шелухіна, у Наддніпрянській Україні жило 90% українців. В свою чергу це опосередковано свідчить про високу правову культуру українського народу і такий ж рівень правової свідомості українців.

Отож, сучасна українська національна правова система має грунтуватися на вітчизняному історичному досвіді правотворення. А для цього слід активніше й повніше досліджувати зміст, принципи та функції українського права в історичному вимірі; кожна сучасна правова норма має відображати власні гносеологічні корені, а кожен закон ґрунтуватися на пріоритетах української національної ідеї. Не варто захоплюватися запозиченнями правових норм європейського “модерну”, а творчо використовувати ті світові правові норми, які ґрунтуються на національних традиціях, релігії та моралі. У підсумку для нашої держави це означатиме власний шлях державотворення.