§3. Конституційне та надзвичайне ЗАКОНОДАВСТВО ЗО-Х РОКІВ

Перетворення, за висловом Леніна, «Росії непівської у Росію соціалістичну» спричинило значні змін у правовій си­стемі. Зовні відбувалася демократизація у конституційному праві, що забезпечувалося переходом від дії Конституцій СРСР 1924 р.

Затверджена ХІ Всеукраїнським з'їздом Рад 15 травня 1929р. Конституція УСРРмістила 82 статті і складалася з 4 розділів: 1) Загальні засади; 2) Організація Радянської влади; 3) Про виборчі права; 4) Про бюджет УСРР; 5) Про герб, прапор і столицю УСРР. Принципове значення мали

статті, де заявлялося про входження України до СРСР. «Ук­раїнська соціялістична радянська республіка, — зазнача­лося в ст. 2, — заявляє про свою цілковиту солідарність з усіма радянськими республіками і, на підставі постанов VΠ Всеукраїнського з'їзду робітничих, селянських та червоноа- рмійських депутатів і договору про утворення Союзу радян­ських соціялістичних республік, творить з ними, на засадах цілковитої доброхітності та рівноправності, Союз радянсь­ких соціалістичних республік». Причому, як зазначалося у ст. 3, УСРР входить до складу СРСР «як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу». Проте закріплення на конституційному рівні принципу вер­ховенства загальносоюзних органів та загальносоюзного за­конодавства перетворювало на міф залишені за республі­кою суверенні права (територіальне верховенство, здійс­нення власного законодавства й управління, прийняття до громадянства УСРР тощо).

Конституція визначала основні завдання диктатури пролетаріату, що полягали в остаточному подоланні буржу­азії, знищенні експлуатації людини людиною та побудові ко­мунізму, «коли не буде ні поділу на класи, ні державної влади». Проголошені певні права й свободи людини стосува­лися лише трудящого люду. Так, особи, що застосовували найману працю, жили з нетрудового прибутку, відсотків із капіталу, прибутків із підприємств, надходжень із майна, приватні крамарі, служителі культу не мали жодних полі­тичних прав. Отже, УСРР за своєю формою, змістом і приз­наченням визначалася Конституцією як суто класова орга­нізація.

Надзвичайний XIVВсеукраїнський з'їзд Рад 30 січня 1937р. затвердив нову Конституцію УРСР, в основу якої була покладена Конституція СРСР 1936 р. Вона містила 146 статей, об'єднаних у 13 розділів: 1) суспільний устрій; 2) дер­жавний устрій; 3) найвищі органи влади УРСР; 4) органи державного управління УРСР; 5) найвищі органи державної влади Молдавської АРСР; 6) органи державного управління Молдавської АРСР; 7) місцеві органи державної влади; 8) бюджет УРСР; 9) суд і прокуратура; 10) основні права й обов'язки громадян; 11) виборча система; 12) герб, прапор,

столиця; 13) порядок зміни Конституції. Наведений перелік розділів Конституції свідчить про те, що вона мала відверто етатичну спрямованість і абсолютизувала державу.

УРСР визначалась як соціалістична держава робітни­ків і селян. Політичну основу республіки становили Ради де­путатів трудящих, економічну — соціалістична система гос­подарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що має форму державної та кооперативно- колгоспної власності. Проте законом допускалося й дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке мало ґрунтуватися на особистій праці та відсутності експлу­атації чужої праці.

Абсолютна більшість державно-владних повноважень була віднесена до відання загальносоюзних органів. Поло­ження ст. 14, де зазначалося, що «Українська Радянська Со­ціалістична Республіка зберігає за собою право виходу з Со­юзу Радянських Соціалістичних Республік», внаслідок від­сутності механізму такого виходу мало декларативний хара­ктер.

Уперше на конституційному рівні визначався порядок створення судових і прокурорських органів, заявлялося про незалежність суддів, відкритий характер розгляду справ із забезпеченням обвинуваченому права на захист, що було ширмою за умов масових репресій.

Конституція УРСР 1937 р., проголосивши принцип со­ціалізму «від кожного — за його здібністю, кожному — за його працею», намагалася зовні максимально збільшити по­дібність радянського державного устрою до устрою демок­ратичних держав. Так, було декларовано свободу друку, збо­рів, мітингів, демонстрацій, недоторканність особи, житла і листування, свободу відправлення релігійних культів і сво­боду антирелігійної пропаганди та інші права особи і грома­дянські свободи. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими; проголошувалося загальне і рівне виборче право при таємному голосуванні.

Реально ці норми не функціонували, їх справжнім призначенням було маскування перед світовою спільнотою і власним народом злочинної сутності тоталітарного ре­

жиму. Права і свободи людини були несумісними з масо­вими репресіями, що з кінця 20-хроків розпочалися в Укра­їні, а з 1934р. — на решті території СРСР.

Держава лише певною мірою забезпечувала такі «со­ціалістичні завоювання» трудящих, як право на працю, від­починок, освіту, на матеріальне забезпечення у старості, а також у разі хвороби і втрати працездатності. Так, найчис- ленніша верства населення — колгоспники фактично не ко­ристувалися правом на відпочинок, на матеріальне забезпе­чення за старістю, на випадок хвороби і втрати працездат­ності. Проголошене Конституцією УРСР право на працю фактично було обов'язком працювати. Право виставляти ка­ндидатів у депутати належало лише органам комуністичної партії або іншим нею фактично керованим громадським ор­ганізаціям: профспілкам, кооперативним організаціям, об'є­днанням молоді, культурним товариствам. Незважаючи на свій формально демократичний характер Конституція 1937 р. позбавляла громадян права створювати вільні політичні об'єднання і законодавчим шляхом легалізовувала монопар- тійну систему.

Головними завданнями цивільного права було забезпе­чення безроздільного панування та охорона державної вла­сності, зміцнення централізації і плановості народного гос­подарства. Державою-монополістом непомірно завищува­лися ціни на промислові товари і занижувалися на сільсько­господарську продукцію. Встановився стійкий пріоритет плану над ринком.

Одним із перших заходів на шляху до забезпечення централізованого планового керівництва народним госпо­дарством стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р. «Про кредитну реформу». Відповідно до неї значно посилилася роль Державного банку, відбулася реорганізація Всеросійського та Всеукраїнського кооперативних банків, сільськогосподарських банків, сільськогосподарських кре­

дитних спілок. Всупереч принципам госпрозрахунку запро­ваджувалося пряме банківське кредитування, скасовува­лися комерційне кредитування та вексельний обіг. Банки почали надавати кредити згідно з банківським кредитним планом лише на цілі, передбачені виробничо-фінансовим планом підприємств. У такий спосіб систему кредитування було поставлено в залежність від планових завдань дер­жави.

Договори між суб'єктами господарювання укладалися лише у межах планових завдань на підставі загальносоюз­них актів про договірні кампанії. Так, Постановою РНК УСРР від 26 червня 1932 р. категорично заборонялося одно­стороннє розірвання або зміна договорів. Постанови РНК СРСР про порядок укладання договорів на 1933 і 1934 р. вста­новлювали загальні форми і конкретний зміст договорів, ре­гламентували питання сплати пені, неустойки, штрафу, ві­дшкодування збитків у разі невиконання договірних зобов'­язань. Із метою посилення планового керівництва постав­ками застосовувалися «протокольні угоди», «основні умови поставки» між центрами господарських систем, в яких ви­значався порядок укладання та основний зміст майбутніх прямих договорів.

На посилення відповідальності за своєчасне вико­нання зобов'язань спрямовувалася постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 р., що встановлювала термін у півтора роки позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, підприємст­вами і організаціями.

Певна увага приділялася розвитку й охороні власності кооперативних організацій. Так, постановою ЦВК і РНК УСРР від 21 серпня 1935 р. заборонялося вилучати будь-яке їхнє майно, а вирішення цих питань було віднесене до виня­ткової компетенції уряду республіки.

Хоча в Цивільному кодексі формально зберігалося право приватних осіб вступати до акціонерних торговель­них і промислових товариств, на підставі ст. 1 цього кодексу

приватногосподарська діяльність і пов'язані з нею майнові права не охоронялися законом, як такі, що суперечили їх­ньому соціально-господарському призначенню. Актами со­юзної влади приватний капітал витіснявся з економіки. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР про колгоспну торгівлю від 20 травня 1932 р. приватним торгівцям було заборонено відк­ривати магазини і лавки. Порушникам загрожувало пока­рання у вигляді позбавлення волі від 5 до 10 років. У резуль­таті існування приватної господарської діяльності з кінця 20-х років поступово припинялося, а в середині 30-х років вона практично зникла.

Конституція 1937 р. остаточно закріпила перемогу державної власності в економіці. Зокрема, у ст. 4 зазнача­лося, що «економічну основу УРСР становить соціалістична система господарства та соціалістична власність на знаря­ддя й засоби виробництва, що утвердилася внаслідок лікві­дації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і експлуатації людини людиною»

Зміни у трудовому праві були спричинені новими за­вданнями в галузі регулювання праці, спрямованими на пі­днесення її продуктивності.

Із метою зміцнення трудової дисципліни влада вда­ється до жорстких санкцій. Так, за постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 р. внаслідок неявки на ро­боту без поважної причини працівника звільняли з роботи, що спричиняло й позбавлення житлової площі, якщо праці­вник користувався житлом цього підприємства. Постано­вою ВУЦВК і РНК УСРР від 27 квітня 1934 р. на підставі аналогічної загальносоюзної постанови було внесено зміни

до КЗпП, якими встановлювалося, що в разі невиконання працівником встановленої норми виробітку з його вини оп­лата праці здійснюється за кількістю і якістю виробленої продукції, тобто без забезпечення мінімального заробітку. У 1938 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за прогули, а 1940 року — за запізнення на роботу. У 1940 р. працівникам заборонялося переходити з одного підприємс­тва на інше та звільнятися з роботи за власним бажанням.

На зміцнення трудової дисципліни спрямовувалося ухвалення Статутів про дисципліну: 1933 р. на залізничному транспорті, в органах юстиції; у 1934 р. — на водному транс­порті; 1935 р. — в органах зв'язку, у сфері електроенерге­тики. У 1938 р. було запроваджено єдині трудові книжки, в яких фіксувалася вся трудова діяльність працівників.

Водночас вживаються заходи щодо стимулювання працівників. Відповідно до постанови РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС від 28 грудня 1938 р. запроваджується ди­ференційований підхід залежно від стажу роботи і кваліфі­кації працівника при виплатах допомоги за державним соці­альним страхуванням, запроваджуються надбавки до пенсій за безперервний стаж роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 грудня 1938 р. встановлюється звання Ге­роя Соціалістичної Праці, запроваджуються медалі «За тру­дову доблесть», «За трудову відзнаку».

Перехід до суцільної колективізації спричинив суттєві зрушення у колгоспному та земельному праві. В основі цих змін було створення видимості законності широкої кампанії розкуркулення на селі. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. «Про заходи щодо зміцнення соціалісти­чної перебудови сільського господарства в районах суціль­ної колективізації і щодо боротьби з куркульством» заборо­нялося орендувати землю і використовувати найману працю в сільському господарстві й запроваджувалася кон­фіскація засобів виробництва у куркулів.

Ці заходи були конкретизовані у постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 5 квітня 1930 р. «Про заборону орендувати зе­млю й застосовувати найману працю в одноосібних селянсь­ких господарствах у районах суцільної колективізації». Об­ласним виконкомам надавалося право конфісковувати

майно куркулів і передавати його у фонди колгоспів як всту­пний внесок батраків та бідняків.

На спричинений конфіскаціями масовий забій селя­нами власної худоби влада відреагувала посиленням репре­сій. Згідно з постановою РНК УСРР від 15 січня 1930 р. кур­кулів, що здійснювали «хижацьке різання худоби», а також підбурювали до цього інших селян, позбавляли права кори­стуватися землею з конфіскацією худоби і реманенту та од­ночасним притягненням до кримінальної відповідальності.

На підставі положення ЦВК і РНК СРСР від 23 лютого 1930 р. запроваджувалася репресивна податкова політика щодо заможних селянських господарств. Єдиний сільгос- пподаток з куркулів, залежно від розміру господарства, ста­новив від 30 до 70 % доходів.

Конкретні санкції проти куркульських господарств передбачалися постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з постановою гос­подарства, що підлягли ліквідації, поділялися на три катего­рії. До першої належали господарства, дії членів яких квалі­фікувалися як організація і участь в антирадянських висту­пах і терористичних актах (засуджувалися до ізоляції у в'я­зницях і таборах); до другої — ті, хто чинив менш активний опір (підлягали висилці з сім'ями до північних районів); до третьої — ті, хто не чинив опору розкуркуленню (одержу­вали зменшені ділянки за межами колгоспів). Ці злочинні рішення втілювались у життя таким чином, що з України виселяли найбільшу кількість родин. Так, відповідно до на­казу ОДПУ СРСР № 44/21 від 2 лютого 1930 р. у північних районах для сімей, виселених із України, призначалася пе­реважна більшість місць (50 000 із загальної кількості 70 000). Загалом у результаті репресивних заходів було екс­пропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, що спричинило фактичне знищення найзаможнішого проша­рку селянства.

Безроздільне панування колгоспного ладу вимагало створення відповідної нормативної бази. Правові основи ді­яльності колгоспів визначалися Статутами сільськогоспо­

дарської артілі, розробленими в 1930 році і 1935 році, Тим­часовими правилами трудового розпорядку в колгоспах 1933 р., постановами РНК СРСР і ЦК ВКП(б), РНК УСРР і ЦК КП(б)У. Попри задекларований принцип добровільності вихід із колгоспу обмежувався усуспільненням земельних ділянок, які вже не поверталися селянам. Встановлювалися безстрокове користування колгоспів землею, визначалися плани обов'язкових поставок колгоспами державі продукції. За умови вироблення обов'язкового мінімуму трудоднів кол­госпникам дозволялося мати незначні за розмірами приса­дибні ділянки, корову та невеличку кількість дрібної худоби і птиці.

Такі «соціалістичні» експерименти на селі спричи­нили надзвичайно тяжкі і трагічні наслідки — голодомор 1932- 1933рр. У літературі останніх років наводяться пере­конливі дані про цілеспрямований і навмисний характер цієї варварської акції. Урожай в Україні 1933 р. був вищим за попередні роки і становив 33 пуди зернових культур на душу населення (у всьому СРСР ця цифра була 28 пудів).

Мільйонні жертви стали наслідком злочинної полі­тики більшовицького режиму. Завершення в 1931 - 1932 рр. насильницької колективізації на селі значно спростило кон­фіскацію за зразком «воєнного комунізму» хліба та інших сільгосппродуктів. На підставі рішень партійної верхівки, які було відтворено в сумнозвісній постанові РНК УРСР від 20 листопада 1932 р. «Про заходи щодо посилення хлібозаго­тівель», райвиконкомам надавалося право перераховувати в органи хлібозаготівлі всі колгоспні насіннєві, продовольчі та фуражні фонди, а також стягувати штрафи продовольс­твом із колгоспників та одноосібників, які заборгували за хлібозаготівлями. У той час, як люди в українських селах вмирали від голоду, на елеваторах, а то й просто неба гнили тисячі тонн хліба, вилученого для вивезення за кордон.

Сімейне право характеризується посиленням втру­чання держави у справи сім'ї. Так, у Кодекс законів про сі­м'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану 1926 р. було внесено доповнення, які передбачали можливість відіб­рання у батьків дітей у разі неналежного нагляду за ними і передачу їх до дитячих будинків. Постановою ЦВК і РНК

СРСР від 27 червня 1936 р. заборонялися аборти, встановлю­валася матеріальна допомога багатодітним сім'ям, посилю­валася кримінальна відповідальність за несплату аліментів. У Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянсь­кого стану постановою ЦВК і РНК УСРР від 4 серпня 1936 р. були внесені зміни, що визначали частку сплачуваних алі­ментів: на одну дитину — 25%, на двох — 33 %, на трьох і бі­льше — 50 % заробітку відповідача. Значно збільшився роз­мір сплати за реєстрацію розлучення.

Суттєві деформації, пов'язані з посиленням криміна­льної репресії, відбувалися у кримінальному праві. Ця тен­денція позначилася на посиленні покарання за злочини проти держави. Постановою ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. статтею про зраду Батьківщини було доповнено Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небе­зпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління). ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 20 липня 1934 р. повні­стю внесли ці доповнення до КК УСРР. Зрада Батьківщини, що кваліфікувалася як «дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній могутності Союзу РСР, його держав­ній незалежності чи недоторканності його території» кара­лася розстрілом з конфіскацією всього майна, а за обставин, що пом'якшували провину, — позбавленням волі на термін до 10 років. Цією постановою утверджувався принцип коле­ктивної відповідальності у кримінальному праві. Так, у разі втечі військовослужбовця за кордон, члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі від 5 до 10 років із конфіскацією усього майна. Інші по­внолітні члени сім'ї, що проживали разом із зрадником, по­збавлялися виборчих прав і виселялися у віддалені райони Сибіру на 5 років.

Розширювався перелік злочинів проти порядку управ­ління, до яких належали: дезорганізація транспорту, пору­шення правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавлення державної розмінної монети, підробка паспортів та порушення правил паспортної системи тощо. За ці злочини передбачалися санкції у вигляді позбав­лення волі на тривалі терміни, а коли їх кваліфікували як такі, що мають явно злісний характер, — розстріл.

Репресивний характер норм кримінального законо­давства постійно посилювався. Так, постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. термін покарання за особливо небезпе­чні державні злочини (шпигунство, шкідництво, диверсію) було збільшено з 10 до 25 років.

Велика увага приділялася боротьбі із замахами на со­ціалістичну власність. Так, «на вимогу робітників і колгосп­ників» ЦВК і РНК СРСР постановою від 7 серпня 1932 р. ух­валили Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістич­ної) власності». Встановлювалися жорстокі покарання (роз­стріл, а за пом'якшуючих обставин — позбавлення волі на термін не менше 10 років із конфіскацією всього майна) за розкрадання державної і колгоспно-кооперативної власно­сті. Невизначеність суворих санкцій, ні щодо розмірів ви­краденого майна, ні щодо способів викрадання, надавала мо­жливість надто широко застосовувати норми цього закону. В умовах голодомору за цим законом до кримінальної відпо­відальності притягалися селяни і навіть діти, які збирали ко­лоски на полях. Тому в народі він дістав назву закону «про п'ять колосків». Встановлювалося також покарання у ви­гляді від 5 до 10 років концентраційних таборів за антикол- госпну агітацію, насильство та загрозу насильства щодо кол­госпників із боку «куркульських та інших антисуспільних елементів». До осіб, засуджених за цим законом, не застосо­вувалася амністія.

Ряд змін у КК УСРР спрямовував на боротьбу із зло­чинами у господарській сфері. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930 р. встановлювалася кримінальна відповідальність за масовий або систематичний випуск про­мисловими підприємствами недоброякісних товарів. За пос­тановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 р. спекуля­ція каралася позбавленням волі на термін не менш 5 років із конфіскацією всього або частини майна. Постановами ЦВК і РНК СРСР від 25 липня 1934 р., ВУЦВК і РНК УСРР від 23 серпня 1934 р. передбачалися суворі санкції (позбав­лення волі до 10 років) за обважування та обмірювання по­купців. Із 1935 р. до господарських злочинів почали зарахо­вувати порушення технічного режиму, виробничо-технічної

дисципліни, правил безпеки, куріння, появу у нетверезому стані на виробництві.

Отже, загальною тенденцією розвитку кримінального права було розширення видів та суб'єктів злочинів, застосу­вання суворіших покарань.

У результаті деформації кримінально-процесуального законодавства фактично було ліквідовано демократичні за­сади судочинства. Так, відкрито нехтувала принципи усно­сті, гласності, змагальності постанова ЦВК СРСР від 1 гру­дня 1934 р. «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка постановою ВУЦВК від 9 грудня 1934 р. була повністю внесена до КПК УСРР. Зо­крема, попереднє слідство у справах про терористичні акти обмежувалось 10-денним терміном. Обвинувальний акт вру­чався обвинуваченому за 24 години до розгляду справи. Об­винувач і захисник усувалися від розгляду справи. Каса­ційне оскарження і подання клопотання про помилування з цих справ не допускалося. Вирок (розстріл) виконувався не­гайно. Зазначений надзвичайний порядок судочинства пос­тановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. поширювався та­кож на розгляд справ про шкідництво і диверсії.

Загалом система репресивно-каральних органів функ­ціонувала за власними інструкціями, нехтуючи нормами кримінально-процесуального права. Як роз'яснював Сталін у шифрограмі секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацком- партій, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС від 10 січня 1939 р., «застосування фізичного впливу у практиці НКВС було допущене з 1937 р. за дозволом ЦК ВКП(б)». На тлі масових репресій мало що вирішували ок­ремі спроби поліпшити попередню підготовку справ, зок­рема впровадження постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 19 листопада 1934 р. інституту підготовчих засідань.