Конституційне законодавство

У будь-якій національній правовій системі норми конституційного права, що закріплюють основи побудови державного механізму, організацію та компетенцію вищих органів держави, організацію публічної влади, правові основи взаємовідносин особи і держави, чають надзвичайно важливе значення.

Здійснений дослідниками (T. Подковенко) аналіз конституційно- правових норм Української Центральної Ради доводить, що практично усі вони спиралися на концепцію правової держави, зокрема, на твкі загальновизнані її засади, як: верховенство права, ствер- жешія суверенітету народу і суверенітету держави, розподіл функцій між окремими органами державної влади, забезпечення основ- Wx прав людини тощо.

Першими конституційними документами були декларації та універсали. Ix політико-дскларативний характер до певної міри по- «Нюсться намаганням УЦР через всенародне оприлюднення роз- ®УДити свідомість народних мас і зробити кроки у розбудові дер- ^Жави’ Щ° відповідали б сподіванням українського народу.

3 огляду на стратегічні завдання Центральної Ради у галузі йЦржавного будівництва, одним із найбільш вагомих конституцій- ""^xaKTiB був прийнятий у листопаді 1917 p. Закон про вибори до >Wanoe4ux Зборів УНР (спочатку планувалося відкрити їх 9 січня P->^а згодом було прийнято рішення про -.x відкриття 12 трав- ⁸ ®Пі P ).

підготовки і проведення виборів (встановлювалася пропорційна виборча система) й особливості виборчого процесу («в армії, флоті і тилу»), визначалися коло осіб, іцо мали право брати участь у виборах (громадяни, яким у день виборів виповнилося 20 років), і громадян, що позбавлялися виборчих прав (засуджені, визнані су дом банкрутами, дезертири і члени царської родини), встановлю- валася система покарань за правопорушення під час організації та проведення виборів (наприклад, «винуваті в самовільнім здітаїті, розірванні, закритті або змінені привселюдно встановлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп виборців» каралися арештом строком до одного місяця або штрафом до ста карбованців).

Окремими конституційно-правовими актами УкраїїіськоїЦент- ральної Ради урегульовувалися питання державної символіки {Закон про державну символіку від 12 березня 1918 p. затвердив державним гербом УНР «Володимирів тризуб») й громадянства України. Зокрема, одним із напрямків розвитку конституційного законодавства УНР було вироблення інституту громадянство України (юридично обумовлювався декількома ухваленими у березні 1918 p. конституційними актами - Законом про громадянство УИР та Законом про реєстрацію громадянства УНР).

Згідно з першим законом, громадянином України вважався кожний, хто народився на її території, пов’язаний з нею постійним перебуванням і на такій підставі одержить відповідне свідоцтво. Громадяни УНР зобов’язані були підтримувати державу всіма силами і засобами, коритисьїї законам, боронити від ворогів і підтримувати добрий лад, порядок, свободу, рівність і справедливість. Воии користувались усісю повнотою громадянських та політичних прав, могли працювати в державно-громадських закладах. A через пасивну й активну участь у виборах до представницьких органів владн- мали брати участь в управлінні державою в центральних органах влади та в органах місцевого самоврядування.

Згідно з другим законом, усі питання про надання громадянства УНР належали до компетенції Міністерства внутрішніх справ. H³; лежність до громадянства УНР мала реєструватися волосними і міськими управами протягом одного місяця з дня проголошення. У актах і книгах мали фіксуватись як надання громадянства, так < його позбавлення. Для одержання свідоцтва про громадянство УН° треба було протягом трьох місяців (до травня 1918 p.) урочисто присягнути на вірність Україні. Той з її мешканців, хто не хотівбуп¹ громадянином УНР, повинен був у такий же термін подати про H^f заяву за місцем перебування відповідному комісарові із зазначенням- до громадян якоі держави він належатиме (бажаючі відмовитис*

від громадянства УНР також подавали про це заяву). У такому випадку комісар видавав тій чи іншій особі тимчасове посвідчення I ppo перебування на територіі УНР не більше як на три місяці.

Прохання про прийняття у громадянство України з боку тих, хно не відповідав вищезазначеним умовам, подавалося за місцем I перебування особи місцевій владі, а за кордоном ~ представникові УНР. Жінки, як правило, слідували громадянству чоловіків, а діти - фомадянстпу батька. Після досягнення 14 років останні могли заявляти про свос громадянство самостійно. Подвійне громадянство недопускалося: громадянин УНР не міг бути одночасно громадянином іншої держави. Іноземці отримували від місцевих органів владидозвіл на проживання строком нс більше як шість місяців.

Закономірним підсумком розвитку державно-політичного npo- цесувУкраїні стало прийняття на останній сесіїУкраїнської Центральної Ради Конституції УНР - «Статуту про державнийустрій, права і вопьності УНР» (29 квітня 1918 p.). Документструктурно поділявся на 83 статті, що об’єднувались у 8 розділів (загальні положення; права громадян України; органи влади УНР; Всенародні Збори УНР; про Раду Народних Міністрів УНР; суд УНР; національні союзи; часове припинення громадянських свобод).

Конституція УНР проголошувала Україну суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою, в якій суверенне право належить народові і здійснюється через Всенародні Збори України.

A всім національним групам, що проживактгь в Україні, надавалося право на «впорядкування своїх культурних праву національних союзах».

Одне з центральних місць у Конституції посідають права лю- ***■ Основний закон УНР гарантував усім громадянам УНР рівні фомадянські й політичні права: соціальне походження, віроспо- відання, національність, освітній рівень чи майнове становище не ДДвали ніяких привілеїв для них. Проголошувалася також рівність JP^aeTa обов’язків для чоловіків і жінок. Звернімо увагу на те, що ^ОІ,ституція окреслювала широкий спектр гарантій прав особи- ^С™^сті Зокрема, вона передбачала заборону затримання громадя- ^и,Іаі за винятком випадків затримання на місці злочину, та й тоді ТРиманого мали звільнити через 24 години, якщо суд не виявить ^ІдставДЛя подальшого затримання. Для проведення обшуку також

була потрібна санкція суду. Заборонялося застосування конфіскації як покарання, було скасовано смертнукару, тілссні покарання та інші акти, що принижують людську гідність. Заборонялося влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. B окремих випадках, означених законом, це дозволялось, але рішення суду на такі дії мало доводитись® громадянина не далі як протягом 48 годин. Проголошувалися (щоправда, із застереженнями, «оскільки при цьому не переступаються норми карного права») свобода слова, друку, сумління, права на об’єднання в організації, страйки, зміну місця перебування, участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право починаючи з 20 років, за винятком божевільних.

У конструюванні державних структур Конституція УНР чітко проводила принцип поділу функцій різних гілок влади в державі: законодавчої, виконавчої та судової. Законодавчу владу на постійній основі мали здійснювати Всенародні Збори.

У Конституції наголошувалося, що Всенародні Збори обираються «загальним, рівним, безпосереднім, таємним і пропорціансшь- ним голосуванням усіх, хто користується громадянськими та політичними правами на Україні і в них судово не обмежений» з розрахунку один депутат від 100 тисяч населення терміном на три роиі Характерно, що громадянськими правами могли користуватися нарівні як чоловіки, так і жінки, які досягли 20 років. Право участі в голосуванні надавалося всім громадянам, у тому числі військовим і біженцям. Особа депутата (будь-який громадянин віком від 20 років, не обмежений законом у своїх правах) проголошувалась недоторканною, його праця підлягала оплаті, тобто парламент повинен був працювати на професійних засадах. Результати виборів мав перевіряти Генеральний суд. Але свої висновки він тількипе- редавав би до Всенародних Зборів. Лише останнім надавалося право визнання мандатів недійсними, скасування виборів і визначення місця та часу проведення нових виборів.

Діяльність Всенародних Зборів досить детально регламентувалася. Основний закон констатував, що сесії Всенародних Зборів проводяться не менш як двічі на рік, але перерва між ними не повинна була перевищувати трьох місяців. За вимогою п’ятої частини депутатів мали скликатись позачергові сесії у місячний термін- Збори вважались повноважними за присутності більш ніж полови ни депутатів, а питання вирішеними — при подачі за них звичайно більшості голосів від кількості присутніх. Щодо ЗМІН КонСТИіуТІ¹¹' _то вимагалася кваліфікована більшість - 3/5 голосів присутніх. При цьому будь-яка зміна до Основного закону вступала у силу лише тоді, коли відповідна ухвала ще й поновлялась новим складом Всенародних Зборів вже звичайною більшістю голосів.

Наводився чітко визначений перелік суб’єктів, що мали право вимоги розпуску Всенародних Зборів (за письмовою вимогою трьох мільйонів виборців, дійсність підписів яких встановлювалась судами; постанову про нові вибори приймали Збори, але проведеиня їхутримісячний термін покладалось на виконавчу владу). Широким і конкретним був перелік суб’єктів законодавчої ініціативи. Цікаво, що це право мало б належати не лише окремим зареєстро- BaFiHM в установленому порядку фракціям або групам депутатів (не менше 30 осіб), а й органам самоврядування і навіть безпосередньо виборцям, якщо їх кількість не менше як ІООтисяч.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, яка мала координувати й контролювати діяльність установ місцевого самоуправління, не порушуючи визначених законом їх компетенції. Рада Міністрів отримувала свої повноваження від Всенародних Зборів і лише перед ними звітувала. Вводилася норма, згідно з якою члени уряду не пізніше семи днів зобов’язувалися давати безпосередньо або ж через своїх представників відповіді на запити депутатів Всенародних Зборів. Останні могли висловити недовіру Раді міністрів у цілому і окремим членам уряду. У такому випадку ті мали скласти свої повноваження, а через добу Збори вже могли приступити до їх заміщення. Народним міністрам надавалось пра- ю брати участь у дебатах на сесіях з дорадчим голосом. Депутати, що входили до складу уряду, зберігали свій мандат, але позбавля- пмся права вирішального голосу на сесіях Всенародних Зборів.

Згідно з Конституцією, судова влада мала бути незалежною і ЗДійснюватись іменем Української Народної Республіки виключно ^сУдовими установами. Передбачалося, що судових рішень не мо- *Уть скасувати ні законодавчі, ні адміністративні органи влади, озгляд справ мав бути прилюдним і усним. B окремих, не перед- опчених законодавством випадках, деякі покарання могли визначатись адміністративними органами влади, тобто в позасудовому 'Юрядку. Найвищою судовою владою Української держави мав стати снеральний Суд УНР, колеі ію якого обирали би Всенародні Збо- Р^и строком на п’ять років. Генеральний Суд висту і найвищою касаційною інстанцією для всіх судів республіки, однак він позбавлявся адміністративної влади.

Окремий розділ Конституції, що присвячувався вирішенню національних проблем, передбачав надання національним меншинам УНР національно-персональної автономії й механізми її реалізації. Щоправда, Конституція законодавчо не визначила межі компетенції національних об’єднань, адміністрацій автономних земель та центральної державної влади. Нарешті, ще одна конституційна гарантія - припинення громадянських свобод - припускалася у чітко обумовлених випадках (під час війни чи внутрішніх непокоїв), але нс більш як на тримісячний термін. Питання про тимчасове припинення громадянських свобод вирішувала Рада Народних Міністрів під власну відповідальність, але з обов’язковим винесенням цього рішення на найближчу сесію Всенародних Зборів.

Проте низка важливих суспільно-політичних проблем залишалася поза конституційно-правовим регулюванням. Зокрема, Конституція не містила статей про державну символіку, державну мову, основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики тощо. Певним юридичним нонсенсом була відсутність у чотирьох розділахОс- новного закону, що присвячені питанням організації та компетениії вищих органів влади, положення про главу держави (президента) і главу уряду (прем’єр-міністра).

Однак, попри відсутність відповідних положень у попередньому законодавстві та Конституції, було обрано Президента України (M. Грушевського). 3 іншого боку, обрання Центральною Радою Президента УНР не суперечить (/i. Головатенко), Основному Законові, оскільки відповідно до його положень в УНР передбачалася класична республіканська парламентська форма правління. Дослідники (О. і M. Копиленки) пояснюють факт обрання Президента УНР бажанням УЦР зміцнити свої позиції в умовах усвідомлення своєї приреченості й нагальної необхідності реформи державного механізму. Заснування інституту президентства в УНР - свідчення того, що Центральна Рада була занадто громіздкою ст руктурою для оперативного (дієвого) управління країною. Для цієї мети потрібен був дієвий орган, спроможний динамічно мобілізувати адміністративні повноваження в тій чи іншій галузі державного життя

Прийняття Основного закону УНР стало наслідком використання демократичних традицій минулого, державотворчих пошуків під час національно-демократичної революції. Незважаючи на окремі вали, Конституція УНР могла б стати гідною правовою®³ зою для розвитку законодавства УНР, однак гетьманський nepeuf рот звів нанівець впровадження її в життя.