§2. Право України у 2О-х - ЗО-х рр. XX ст.

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив по­требу у правовому регулюванні нових суспільних відносин. На зміну правовому нігілізму перших післяреволюційних ро­ків прийшов бурхливий розвиток законодавства.

Протягом 1921- 1929 рр,, було створено кодекси та інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей ра­дянського права: Цивільний кодекс, Земельний кодекс, Ко­декс заонів про працю, Кодекс законів про народну освіту, Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс,

Закон про ліси, Цивільно-процесуальний кодекс, Тимчасові будівельні правила, Ветеринарний кодекс, Виправно-трудо­вий кодекс, Кодекс законів про сімю, опіку, шлюб та акти громадянського стану, Адміністративний кодекс, Статут ци­вільного будівництва, нова редакція Положення про судо­устрій. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдно­сті радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше — союзного законодавства.

Цивільне право. Цивільний кодекс (1922р.) було ухва­лено на основі аналогічного кодексу РСФРР. Радянська дер­жавно-правова система не передбачала широкого цивіль­ного обігу. Тому Кодекс, навіть створений в умовах непу, був порівняно невеликим за обсягом (складався з чотирьох час­тин і 435 статей). Його завдання було врегульовувати май­нові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями між собою.

Перший розділ «Загальна частина» містив основні за­сади Кодексу, а також положення про суб'єкти й об'єкти ци­вільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правозда­тність надавалася всім громадянам, не обмеженим судом у правах.

У другому розділі «Речове право» містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право за­стави майна. Кодекс розрізняв три види власності: держа­вну, кооперативну та приватну. Затверджувалося винят­кове право держави на землю, її надра, води, націоналізо­вані підприємства, будівлі, залізниці, зброю, військове спо­рядження, телеграфне майно. Об'єкти державної власності повністю не належали до цивільного обороту. Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути: ненаціона- лізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості із об­меженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, зокрема, золота і срібна монета та іноземна валюта; пред­мети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати за­коном не заборонено, та будь-яке не вилучене із приватного обороту майно.

Наступний розділ «Зобов'язальне право» містив норми про зобов'язання з договорів та інших зазначених у Законі підстав, зокрема — з безпідставного збагачення та заподі­яння шкоди іншій особі.

Четвертий розділ «Спадкове право» допускав спадку­вання за законом і заповітом у межах загальної вартості спа­дщини не більш ніж 10 тис. золотих карбованців, за винят­ком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більша, проводився поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини на користь держави.

Земельне право. Земельний кодекс 1922р. було видано як результат визнання державою неможливості безпосере­дньо вести сільське господарство. Він був побудований, з од­ного боку, на принципі державної власності на землю, а з ін­шого - на основі збереження селянського господарства й ви­знання за ним певної самостійності в господарюванні.

Кодекс проголошував про скасування «назавжди» приватної власності на землю, надра, води і ліси й перехід їх у власність держави. Купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі заборонялися, а особи, винні у порушенні цієї заборони, «окрім покарання кримінальним порядком» поз­бавлялися землі. Право користування землями сільськогос­подарського призначення надавалося: а) трудовим хліборо­бам та їх об'єднанням; б) міським селищам; в) державним ус­тановам і підприємствам. Перевага віддавалась колектив­ним формам землекористування: земельним громадам, сільськогосподарським комунам, артілям, добровільним об'­єднанням дворів.

Трудове право. Кодекс законів про працю 1922р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР. Він містив 17 розділів, у яких детально регулювалися тру­дові відносини, організація праці, її оплата й охорона в умо­вах нової економічної політики.

У загальній частині встановлювалося, що норми Коде­ксу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом.

Вони є обов'язковими для всіх підприємств, установ і госпо­дарств (державних, громадських та приватних), а також усіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Усі до­говори й угоди про працю, які погіршували умови праці по­рівняно з нормами Кодексу, вважались недійсними.

Другий розділ до основи найму і надання робочої сили покладав принцип добровільної згоди працівника. Третій розділ зберігав від часів воєнного комунізму норму, яка до­зволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності у виняткових випадках (стихійне лихо, нестача робочої сили для виконання найва­жливіших державних завдань). Установлювалось, що не пі­длягають залученню до трудової повинності особи, молодші за 18 років, чоловіки старші за 45, а жінки — за 40 років, тим­часово непрацездатні особи, вагітні жінки, інваліди тощо.

Четвертий і п'ятий розділи визначали основними фор­мами залучення до праці колективний та трудовий дого­вори, встановлювали порядок їх укладання та наслідки їх порушень.

Десятий розділ регулював робочий час. Встановлюва­вся 8-годинний робочий день. Для осіб у віці від 16 до 18 ро­ків, для осіб розумової і конторської праці і тих, хто працю­вав на підземних роботах, тривалість робочого часу не могла перевищувати 6 годин. Для осіб з особливо тяжкими та шкі­дливими для здоров'я умовами праці встановлювався скоро­чений робочий день. Понаднормова робота, зазвичай, не до­пускалася. Одинадцятий розділ урегульовував надання всім працівникам щотижневого тривалого відпочинку не менш як 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися мі­сцевими відділами праці за узгодженістю із профспілками як у неділю, так і в інші дні тижня, зважаючи на націона­льно-релігійний склад працівників.

Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов'язані з учнівством, працею жінок і неповнолі­тніх; чотирнадцятий містив норми про охорону праці. У п'ятнадцятому розділі йшлося про профспілки та їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Визначались права й обов'язки профспілкових організацій, обов'язки ад­міністрацій щодо сприяння роботі профспілок.

Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду і розв'язання трудових спорів та справ про порушення тру­дового законодавств. Останній, сімнадцятий розділ, врегу­льовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці. Система «соцстраху» передбачала надання різних ви­дів допомоги (при захворюванні, тимчасовій втраті праце­здатності, безробітті, інвалідності, доглядом за хворим чле­ном сім'ї тощо).

Кримінальне право. Кримінальний кодекс 1922р. був розроблений на основі Кримінального кодексу РСФРР. Він складався із двох частин — Загальної (5 глав) і Особливої (8 глав), що містили 227 статей. У Загальній частині встанов­лювалося завдання Кримінального кодексу: правовий за­хист держави від злочинів і від суспільно небезпечних еле­ментів шляхом застосування до винуватих покарання або ін­ших заходів соціального захисту.

Метою покарання та інших «заходів соціального захи­сту» було: а) загальне попередження нових порушень як із боку порушника, так і з боку нестійких елементів суспільс­тва; б) пристосування порушника до умов співжиття шля­хом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших злочинів Призначення по­карання здійснювалося судовими органами на основі соціа­лістичної правосвідомості, статей Кодексу.

Зазначалось, що кримінальна відповідальність особи настає лише за наявності вини, котра мала дві форми — умисел і необережність. Проте, припускалася можливість визнання злочином певного діяння, не передбаченого кримі­нальним законом, чим, власне, закріплювався інститут ана­логії (ст. 10). До основи визначення міри покарання поклада­лися ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину. При визначенні міри покарання суд мав враховувати: а) чи спрямовувався злочин на понов­лення влади буржуазії; б) чи спрямовувався злочин проти держави або окремої особи; в) чи було вчинено злочин у стані голоду та нужденності; г) чи вчинено злочин із корис­них мотивів та ін. (ст. 25). За цими критеріями злочини, вчи­нені представниками «нетрудових класів», вважалися суспі­

льно небезпечними, що було достатньою підставою для за­стосування жорсткіших санкцій.

Поряд із вчиненням злочину підставою кримінальної відповідальності могла бути власне «соціальна небезпечність особи», пов'язана або з її минулою злочинною діяльністю, або за наявністю зв'язків із злочинним середовищем. Відповідно до ст. 49 соціально небезпечні особи позбавлялися права пе­ребувати в певних місцевостях УСРР терміном на 3 роки. Уперше в Кодексі було визначено норми про крайню необхід­ність, давність, сукупність злочинів, зарахування у термін по­збавлення волі попереднього ув'язнення та ін.

До видів покарання та «засобів соціального захисту» зараховували: вигнання за межі УСРР, позбавлення волі (на термін від 6 місяців до 10 років), умовне засудження, штраф, конфіскацію майна (повністю або частково), громадський осуд, звільнення з посади та ін.

В Особливій частині визначалися види злочинів, їх склади і санкції. Передбачалися такі види злочинів: держа­вні, які поділялися на контрреволюційні і проти порядку уп­равління; посадові; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспіль­ної безпеки та громадського порядку. На відміну від КК РСФРР Особлива частина КК УСРР містила додатково 11 статей і встановлювала суворішу відповідальність за деякі види злочинів (наприклад, за порушення законодавства про відокремлення церкви від держави і школи від церкви та ін.).

Кримінальний кодекс 1927р. відображав зміни у кри­мінальному праві, спричинені ухваленням загальносоюз­ного кримінального законодавства, зокрема постанови ЦВК СРСР «Про зміну основних засад кримінального законодав­ства Союзу РСР і союзних республік» і «Положення про зло­чини державні» від 25 лютого 1927 р. та ін.

У Загальній частині КК УСРР 1927 р. було уточнено поняття умисного злочину, вдосконалювалися критерії ви­значення розміру санкцій за злочини неповнолітніх, впро­ваджувалося поняття давності виконання вироків, встанов­лювався інститут зняття судимості.

Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у визначенні поняття злочину не вказувалася нормати­вна ознака — передбаченість діяння у законі. У Кодексі пе­редбачалося вислання за рішенням суду соціально небезпе­чних осіб, зокрема, і тих, що не вчинили конкретного зло­чину. Зазначалося, що, в разі відсутності у КК прямих вка­зівок на окремі види злочинів, покарання або інші міри со­ціального захисту визначаються за аналогією з тими стат­тями кодексу, які передбачають схожі за важливістю і хара­ктером (ст. 7). Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінального закону.

Термін «покарання» було замінено терміном «заходи соціального захисту», мета яких полягала у захисті радянсь­кої держави від злочинних посягань.

До Особливої частини, на відміну від КК 1922р, було внесено статті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охорони державного майна, а також майна гро­мадських організацій і окремих громадян. Поняття посадо­вого злочину було поширене на відповідних працівників ко­оперативних і громадських організацій. Встановлювалася кримінальна відповідальність за умисне банкрутство. Зна­чно розширилося поняття контрреволюційного злочину. Збільшились санкції за злочини, вчинені групою осіб. Поси­лилася суворість кримінальних санкцій. Так, смертна кара передбачалась за 45 складів злочинів.

Кримінально-процесуальний кодекс 1922р. складався з 6 розділів, 32 глав, які містили 481 статтю. Перший розділ визначав загальні положення про склад суду, підсудність, докази, судові терміни та витрати. Другий розділ містив но­рми щодо провадження слідства: заведення кримінальної справи, дізнання, пред'явлення обвинувачення, допит обви­нуваченого, свідків, експертів, оскарження дій слідчого та ін. Третій розділ урегульовував процедуру провадження в суді, четвертий — у революційних трибуналах, п'ятий —

провадження у порядку вищого судового контролю Нар- комюсту. Останній, шостий, розділ визначав порядок вико­нання вироків.

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні прин­ципи кримінального процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обвинуваченого на захист тощо. Встановлюва­лося, що злочинність і караність діяння визначається кримі­нальним законом, який існував на момент вчинення зло­чину. Водночас наголошувалося, що закони, які скасовують злочинність діяння чи пом'якшують його караність, мають зворотну силу.

Принципове значення мало положення, що «ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у законі випадках та у визначеному законом порядку». Докладно регламентувалася діяльність органів ді­знання і попереднього слідства; віддання до суду, судовий розгляд, постановлення вироку, його оскарження і перег­ляд. Проголошувалася публічність усіх судових засідань, за винятком випадків, що потребували збереження військової чи державної таємниці. До зали судового засідання не допу­скалися також особи, молодші за 14 років.

Проте демократичні норми кримінального процесу не завжди втілювалися в життя. КПК УСРР не передбачав уча­сті захисника у попередньому слідстві. Чинність ряду ста­тей КПК не поширювалася на справи, які розглядалися гу­бернськими революційними трибуналами, зокрема коли об­винувальний висновок не вручався, а лише оголошувався обвинуваченому під розписку за 24 години до суду.

Кримінально-процесуальний кодекс 1927р, порівняно з КПК 1922 р., доповнювався новими положеннями, які відо­бражали тенденцію посилення впливу держави на суспільс­тво. Органам слідства, дізнання, прокуратури й суду заборо­нялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кри­мінальної справи або припиняти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій підставі, що у Криміна­льному кодексі не було цього складу злочину. Таким чином, кримінально-процесуальне законодавство підкріплювало застосування принципу аналогії закону у кримінальному праві.

Значно розширилися права органів дізнання, зокрема, вони отримали право направляти до суду справи, щодо яких попереднє слідство не було обов'язковим. Звужувалося право на захист. Захисник мав право вступити в процес лише на стадії судового розгляду, а у справах про контрре­волюційні злочини його могли допитати як свідка. Деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами і револю­ційними трибуналами. Норми КПК уже не поширювалися на органи дізнання ДПУ.

В умовах відмови від непу було ухвалено ще кілька ко­дифікаційних актів:). Логічним завершенням кодифікацій­них робіт стало видання у 1929 - 1930 рр. семитомного Сис­тематичного зібрання чинних законів УСРР.