§4. Судові та правоохоронні органи

Судова система республіки протягом 20 - 30-х років за­знавала істотних змін. Початок її реформуванню поклала

постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., яка затвердила По­ложення про судоустрій УСРР.

Окрім того, «тимчасово» діяли спеціальні суди: а) вій­ськові трибунали — у справах про злочини проти Червоної Армії; б) військово-транспортні трибунали — у справах про особливо небезпечні злочини, що загрожували транспорту;

в) особливі трудові сесії народних судів — у справах про зло­чини, що стосувалися порушень Кодексу законів про працю;

г) центральна та місцеві арбітражні комісії — у майнових спорах між державними органами.

Головною ланкою судової системи був народний суд у складі постійного народного судді або того ж постійного су­дді і двох народних засідателів. Губернський суд розглядав підсудні йому справи і здійснював функцію нагляду за всіма судовими установами на території губернії, окрім військо­вих та військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР здійснював судовий контроль за всіма судовими уста­новами УСРР, окрім військових та військово-транспортних трибуналів, розглядав у касаційному порядку справи, вирі­шені губернськими судами та у порядку нагляду — справи, вирішені будь-яким судом республіки, окрім військових та військово-транспортних трибуналів, як суд першої інстанції — справи особливої важливості.

Нагляд за дотриманням законів, безпосередній нагляд за попереднім слідством та дізнанням, підтримання звину­вачення на суді здійснювала державна прокуратура.

Із метою забезпечення трудящим юридичної допомоги у цивільних справах та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах створювалися колегії захис­ників.

Для забезпечення виконання судових рішень при губе­рнських та народних судах діяли судові виконавці. При су­дових установах працював державний нотаріат.

Положення передбачало створення інституту народ­

них слідчихпри відповідних слідчих дільницях, криміналь­них відділеннях губернських судів, Верховному Суді УСРР, відділі з розслідування найважливіших справ прокуратури Наркомюсту.

Положення про судоустрій УСРР 1922 р. було основою подальших реформ судової системи. Певні зміни у зв'язку із ухваленням у 1924 р. Основ судоустрою Союзу РСР і союз­них республік та переходом на триступеневу систему управ­ління внесло Положення про судоустрій УСРР від 23 жов­тня 1925 р. Згідно з ним запроваджувалася єдина система су­дових установ: народний суд — окружний суд — Верховний Суд УСРР. У Молдавській АСРР запроваджувались народні суди і Головний суд Молдавської АСРР. Продовжували пра­цювати й спеціальні суди: арбітражні комісії, судово-земе­льні комісії тощо. Справи про військові і деякі інші злочини, вчинені військовослужбовцями, розглядалися військовими трибуналами, що створювалися при всіх військових об’єд­наннях. Порядок їх діяльності визначався схваленим у 1926 р. ЦВК і РНК СРСР Положенням про військові трибу­нали і військову прокуратуру.

Подальші зміни й доповнення у судовій системі спри­чинило видання нового Положення про судоустрій УСРР, яке було затверджене ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. Воно зберігало існуючу єдину систему судових уста­нов та спеціальні суди. Окружні суди мали таку структуру: а) пленум; б) цивільний відділ; в) кримінальний відділ; г) надзвичайна сесія; д) особлива сесія у справах про неспро­можність кооперативних організацій. Положення визна­чало й склад Верховного Суду, президія, пленум, колегії, надзвичайні сесії. Народні судді обиралися з'їздами та пле­нумами міських рад.

Для посилення боротьби зі службовими проступками і провинами державних органів відповідно до Положення про дисциплінарні суди від 3 лютого 1926 р. при окружних вико­нкомах створювалися дисциплінарні суди (при ВУЦВК — Головний дисциплінарний суд), які проіснували до 1928 р.

ськими (товариськими) судами та примиренськими каме­рами, що функціонували при сільських і селищних радах. Організаційно-правові засади їх діяльності врегульовува­лися Положенням про громадські суди і примиренські ка­мери від 19 червня 1929 р. Склад громадських судів щорічно обирався загальними зборами робітників і службовців. Го­лова примиренської камери та його заступник обиралися сільською, селищною радою, а члени-засідателі — загаль­ними зборами виборців. Громадські суди й камери мали право накладати такі стягнення, як попередження, громад­ський осуд, відшкодування збитків, штраф до 10 крб.

Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління спричинили скасування у жовтні 1930 р. окруж­них судів і створення міжрайонних судів. Реорганізована су­дова система мала такий вигляд: народний суд — міжрайон­ний суд — Верховний Суд УСРР. У травні 1932 р. міжра­йонні суди ліквідовуються у зв'язку з утворенням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запрова­джується нова судова система: народний суд — обласний суд — Верховний Суд УСРР.

Народні суди продовжували бути основною ланкою су­дової системи й розглядали більшість цивільних і криміна­льних справ. Вони функціонували колегіально у складі на­родного судді та двох народних засідателів. Склад народних судів щорічно обирався районними з'їздами рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних рад. На народних суддів покладалося також виконання нотаріальних функ­цій, керівництво роботою судових виконавців.

Обласні суди (Головний суд МАСРР) переглядали у ка­саційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й пос­танови у кримінальних і цивільних справах народних судів як суди другої інстанції. Вони були також і судами першої інстанції у певних кримінальних і цивільних справах. Обла­сні суди здійснювали функції судового нагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 20 червня 1934 р.

Верховний Суд УСРР розглядав у першій інстанції кримінальні й цивільні справи, віднесені до його підсудно­сті, переглядав у касаційному порядку судові справи, розг­лянуті обласними судами та Головним судом Молдавської АСРР. Найвищий суд України мав також право переглядати судові справи, які були у провадженні в усіх судових устано­вах республіки. До його функцій належало й тлумачення за­конів республіки з питань судоустрою та судочинства.

Подальший розвиток судової системи відбувався на основі Конституції УРСР 1937 р., в якій зазначалося, що «правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, су­дами адміністративних округ, а також спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами». За Конституцією розгляд справ у всіх судах був відкритий; крім випадків, спеціально перед­бачених законом, — здійснювався за участю народних засі­дателів. Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою терміном на 5 років, обласні суди — обласними Радами та­кож на 5 років, народні суди — громадянами на основі зага­льного прямого і рівного виборчого права при таємному го­лосуванні на термін 3 роки.

У 30-ті роки значно посилилися процеси централізації судової системи СРСР. У вересні 1933 р. Верховний Суд СРСР отримав право давати вказівки Верховним Судам ре­спублік із питань судової практики. У серпні 1934 р. у складі Верховного Суду СРСР було створено судово-наглядову ко­легію, яка мала право скасовувати або заміняти постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів союзних респу­блік. Конституція СРСР 1936 р. надала Верховному Суду СРСР статус «вищого судового органу», наділивши його пра­вом нагляду за діяльністю усіх судових органів СРСР і союз­них республік. Завершенню процесу централізації судових органів слугувало прийняття 16 серпня 1938 р.

Адвокатура. Відповідно до Положення про адвокатуру УСРР від 2 жовтня 1922 р. при губернських радах народних

судів створювалися губернські колегії захисників у криміна­льних і цивільних справах. Членами колегій могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж ро­боти в органах юстиції або відповідну теоретичну й практи­чну підготовку. Основною формою адвокатської діяльності у 20-ті роки була приватна практика. Із відходом від непу ві­дбувся перехід до колективних форм роботи, що розширило можливості втручання в професійну адвокатську діяль­ність. Залежність адвокатури від державних органів ще бі­льше посилилась із ухвалення 16 серпня 1939 р. РНК СРСР Положення про адвокатуру СРСР. Відтепер практична ад­вокатська діяльність здійснювалась через юридичні консу­льтації. Для керівництва й контролю за колегіями адвокатів у структурі Наркомюсту УРСР було створено відділ адвока­тури.

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів нада­ють юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень тощо, складають заяви, скарги та інші документи на про­хання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники обвинувачених, представники інтересів відповідачів та інших зацікавлених осіб. Для вступу до адвокатури необхідно було мати юриди­чну освіту і стаж практичної роботи в судових, прокурорсь­ких та інших органах юстиції не менше року. Осіб, які не мали стажу, зараховували до колегії адвокатів стажистами. До колегій зараховували також осіб, які не мали юридичної освіти, але пропрацювали не менше ніж три роки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами.

Прокуратура УСРРвідповідно до Положення про про­курорський нагляд, затвердженого ВУЦВК 28 червня 1922 р. та Положень про судоустрій УСРР (1922 р., 1925 р.) діяла у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції був вод­ночас і прокурором республіки. На місцях функціонували прокуратури губерній, пізніше — прокуратури округів; мі­жрайонні, міські та дільничні прокуратури; обласні, міські та районні прокуратури.

Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за за­конністю дій усіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади,

господарських установ, громадських і приватних організа­цій та приватних осіб шляхом кримінального пересліду­вання винних і опротестування постанов, ухвалених із пору­шенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям зло­чинів органами слідства і дізнання, за діяльністю органів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у циві­льному процесі; д) нагляд за правильністю тримання зааре­штованих під вартою. Відповідно до Положення про судо­устрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядку­ванні — суду й прокуратури).

Тенденція централізації органів державної влади спричинила створення Прокуратури СРСР(23 червня 1933 р.) як самостійного органу, на який покладалося зага­льне керівництво діяльністю прокуратур союзних респуб­лік. Прокурор СРСР дістав право перевіряти діяльність ор­ганів прокуратури союзних республік, скликав наради про­курорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі, від­повідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. «Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР», була завершена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи прокуратури союзних республік виводи­лися зі структури наркоматів юстиції і безпосередньо підпо­рядковувалися Прокуророві СРСР.

Конституція СРСР 1936 р. поставила на цьому своєрі­дну «крапку»: «органи прокуратури здійснюють свої функ­ції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР». Конституція УРСР 1937 р. на­дала Прокуророві СРСР право призначати терміном на 5 ро­ків Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Районні та мі­ські прокурори призначалися терміном на 5 років прокуро­ром УРСР, але із затвердження Прокурора СРСР.

Значні зміни відбувалися у структурі адміністрати­вно-політичних органів. Постановою від 22 березня 1922 р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи і утворив при НКВС Державне політичне управління (ДПУ). Завдан­ням ДПУ була боротьба з контрреволюційними виступами, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв'язку з утворенням

СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загально­союзному Об'єднаному державному політичному управ­лінню (ОДПУ). Нове визначення функцій і повноважень цих надзвичайних органів відобразилося у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР 13 серпня 1924 р. Положенні про Дер­жавне Політичне Управління (ДПУ) УСРР. Згідно із Поло­женням голова ДПУ при РНК УСРР водночас був і уповно­важеним ОДПУ СРСР при уряді України. Незважаючи на те, що справи проти радянського ладу за законом мали роз­глядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали по- засудову розправу, застосовували надзвичайні «силові» ме­тоди.

Постановою ЦВК СРСР від 15 листопада 1923 р. була створена Судова колегія ОДПУ (назва цього органу змінюва­лася). Колегія розглядала справи про диверсії, шкідництво та інші злочини і мала право застосовувати всі міри пока­рання. Прокурорський нагляд за слідством і дізнанням у по­літичних справах і у справах про шпигунство набув обмеже­ного характеру.

В умовах згортання непу і утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ набули відверто каральної спрямовано­сті і стали майже неконтрольованими. Із 1930 р. в усіх обла­сних центрах існували каральні органи — «трійки» у складі: начальника управління ОДПУ, обласного прокурора і пер­шого секретаря обкому КП(б)У, які у позасудовому порядку (без ознайомлення із справою, без свідків, без захисту і без підсудного) виносили вироки.

Роль ОДПУ значно посилилася після ліквідації у гру­дні 1930 р. Наркомату внутрішніх справ УСРР. При ДПУ УСРР було утворено Головне управління робітничо-селян­ської міліції. На ДПУ додатково покладалися функції забез­печення громадського порядку, охорони державної і колек­тивної власності. Упровадження в цей період паспортної си­стеми органи ДПУ використали для широкомасштабної «чистки» міст від «ворожих елементів» і селян, котрі тікали з голодуючих районів.

Остаточна централізація репресивно-каральної сис­теми відбулась із створенням 10 липня 1934р. НКВС СРСР,

до складу якого, замість ліквідованого ОДПУ, ввійшло Голо­вне управління державної безпеки. При НКВС 5 липня 1934 р. було засновано позасудовий орган — Особливу на­раду, якій надавалося право в адміністративному порядку застосовувати заслання, виселення, ув'язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі країни. Пізніше ці права були значно розширені аж до застосування вищої міри покарання. Створені республіканські НКВС функціо­нували на підставі загальносоюзного положення і були філі­ями центрального репресивного апарату. На місцях продов­жували функціонувати «трійки», а з 1937 р. з'явились і «двійки» (вже без участі перших секретарів обкомів партії).

Органи ДПУ-НКВС сфабрикували десятки гучних по­літичних процесів («ухил Шумського — Хвильового, «Шах­тинська справа», справи «Спілки визволення України», «Українського національного центру» тощо), інспірували хвилі репресій, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. У трагічні 1932 — 1933 рр. посилилися репресії проти «шкідників», «буржуазних націоналістів», «ворогів народу», на яких було покладено провину за розруху і голод на селі. «Чистки» були спрямовані насамперед проти інтелектуаль­ної України. На початку 30-х років республіку охопив шале­ний терор проти так званої націоналістичної контрреволю­ції, жертвами якого стали тисячі творців українського наці­онального відродження, справедливо названого тепер роз­стріляним відродженням. Із 240 українських письменників зникло 200, з 85 вчених-мовознавців — 62.

Трагічну долю українців розділили й національні мен­шини республіки. Органи держбезпеки інспірували справи «Польської військової організації», «Національної спілки ні­мців на Україні» та інші, учасників яких звинуватили в «ан- тирадянській діяльності та зв'язках із іноземними розвід­ками». У другій половині 30-х років було ліквідовано націо­нальні райони і сільради, закрито національні освітні за­клади, культурні установи, школи, існування яких кваліфі­кувалося як «насадження вогнищ буржуазно-націоналісти­чного впливу».

Кривавий молох ДПУ-НКВС спрямовувався також

проти політичної еліти, зачіпав як керівні кадри, так і рядо­вих комуністів. Після прибуття у серпні 1937 р. в Україну сталінських емісарів В. Молотова, М. Єжова, М. Хрущова до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та канди­датів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37 %членів КП(б)У, тобто приблизно 170 тис. осіб. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично ви­йшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, під­порядковуючись особисто Сталіну.

Контрольні питання

1. Які зміни в державному статусі УСРР відбулися внаслі­док утворення Союзу РСР?

2. Складіть порівняльну схему вищих і місцевих органів влади й управління України за Конституціями 1929 і 1937 років. Охарактеризуйте склад, повноваження та порядок їх утворення.

3. Складіть порівняльну схему судової системи за поло­женнями про судоустрій УСРР: а) 1922 р.; б) 1925 р.; в) 1929 р. та За­коном про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік 1938 р. Наведіть аргументи щодо значного посилення процесів централізації судової системи в 30-х роках.

4. Розкрийте призначення, функції та зміни в структурі прокурорських органів. Поясніть, у чому полягали завдання ство­реного замість Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) Дер­жавного політичного управління (ДПУ). Охарактеризуйте склад, призначення та повноваження Судової колегії ОДПУ.

5. З'ясуйте, які наслідки щодо централізації репресивно - каральної системи мало створення в 1934 р. НКВС СРСР.

6. Проаналізуйте причини, характерні риси та особливо­сті проведення кодифікації права в УСРР у 20-х роках.

7. Охарактеризуйте процес розвитку цивільного права, що був спричинений здійсненням непу.

8. Розкрийте правові засади власності на землю та земле­користування. Охарактеризуйте основний зміст Земельного коде­ксу УСРР 1922 р. та проаналізуйте зміст актів, спрямованих на створення видимості законності широкої кампанії розкуркулення на селі.

9. З'ясуйте, які зміни до трудового права внесла нова еко­номічна політика. Охарактеризуйте Кодекс законів про працю УСРР 1922 р. та зміни в трудовому законодавстві щодо робочого

часу, та робочого тижня у 30-х роках.

10. Охарактеризуйте завдання та основні інститути кримі­нального права. Зробіть порівняльний аналіз Кримінальних коде­ксів України 1922 р. та 1927 р..

11. Розкрийте деформації кримінально-процесуального за­конодавства у 30-х рр. ХХ ст., внаслідок яких фактично відбулася ліквідація демократичних засад судочинства.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Тацій В. Я. Історія держави і права України. Академічний

курс: У 2 т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. — К., 2000. — Т. 2. — С. 198-323. ~

2. Рогожин А. Й. Історія держави і права України: Підруч­ник: У 2 ч. / За ред. А. Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч. 2. — С. 152-262.

3. Іванов В. М. Історія держави та права України: Навч. по­сіб.: У 2

4. /В. М. Іванов — К., 2002-2003. — Ч. ІІ. — С. 57-91.

4. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посіб./П. П. Музиченко — К., 1999. — С. 420-505.

5. Гончаренко В. Д. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред. Гончаренка В. Д. — К., 1997. — Т. 2. — С. 178-427.

6. Чайковський А. С. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / Упоряд.: А. С. Чайковський (кер.), О. Л. Ко- пиленко, В. М. Кривоніс та ін. — К., 2003. — С. 387-462.

Додаткова

1. Бенько О. П. Державно-правові аспекти політичного те­рору в Україні (1917 — 1953 рр.) / О. П. Бенько — К., 1994.

2. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917 — 1953 рр.: У 2 кн.І. Г. Білас — К., 1994. — Кн. 1.

3. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управ­ління в СРСР (1917 — 1941 рр.).С. І. Білокінь - К., 1999.

4. Голод 1921 — 1923 років в Україні. Зб. док. і матеріалів. — К.,1993.

5. Голод 1932 — 1933 років на Україні: очима істориків, мо­вою документів. — К., 1990.

6. В. Греченко В. Україна в добу «раннього» тоталітаризму (20-ті роки ХХ ст.) / Греченко В., Ярмиш О. — Х., 2001.

7. Смолій В. А. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. — К., 1996. — Т.2.

8. А. Г. Слюсаренко Історія Української конституції / Упо­ряд. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. — К., 1997.

9. Р. Конквест Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор./ Конквест Р. — К., 1993.

10. І. Б. Усенко Україна в роки непу: доля курсу на револю­ційну законність./ Усенко І. Б. — Х., 1995.

11. Ю. Шаповал ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, до­кументи./ Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. — К., 1997.