Двір і дворяни

Зростання ролі й значення двору в усіх сферах державного буття неминуче впливало й на розвиток середньої й нижньої верстви служилих людей. Протягом кінця ХІІ—ХМІ ст. багато бояр і старших дружинників замінюються в апараті державного керівництва молодшими, а також людьми, вже не зв'язаними з дружиною і боярством.

Поняття «дворяни», що позначало служилих государю людей із поєднаними адміністративно-судовими, воєнними і суто службовими у самому дворі функціями, увібрало в себе різних за походженням і становищем людей. То були і чини двору, і міністеріали, дрібні чиновники. Дружинні реальності й традиції, так само як самі дружинники, поступово відійшли в минуле. Відзначена дослідниками на матеріалі Північно-Східної Русі, ця закономірність може бути, на мій погляд, застосована до всіх руських земель ХМ-ХІМ ст.

У давньоруській мові слово «двір» мало два основних значення: 1) обнесене огорожею місце навколо будинку (зокрема, княжого); 2) маєток чи господарство. Проте в термінології літописів це слово мало ще одне, основне в нашому випадку, значення: княжий двір був резиденцією государя, місцем виконання ним адміністративних і судових функцій, осередком надходження та перерозподілу державних податків, а також судових зборів і штрафів.

При тому що двір князя був зосередженням і символом його влади, прямих згадок про нього в джерелах мало. Тому доводиться використовувати побіжні, непрямі свідчення про двір літописів та інших пам'яток писемності. Хіба що в новгородських літописах двір згадується порівняно часто. Ідеться насамперед про Новгородський перший літопис старшого і молодшого ізводів. Та не варто думати, ніби існування княжого двору було властиве Новгороду більше від інших міст-резиденцій руських государів. Адже без двору, його апарату князь на Русі (так само, як і в інших європейських країнах) не міг ані правити, ані просто існувати.

М.С.Грушевський, вивчаючи владні структури в Давній Русі ХМ—ХМІ ст., зауважив, що «до органів центрального управління належав ще й княжий двір, бо й на Русі, як і в інших примітивних державних організаціях, в організації двору й функціях двірських урядників нерозлучно в'язалися функції державні з приватним характером княжих господарських агентів»³¹. Крізь це стилістично неохайне формулювання проступає загалом слушна думка: двір сполучав у собі діяльність державну з приватною, бо був ще й садибою князя.

Двір у Київській Русі, зокрема у Галицькій і Волинській землях, прихований за термінами джерел, про нього майже немає прямих згадок у них. Але в контекстах джерельних звісток південноруських літописів княжий двір стольних міст Південної Русі як головна структура державної служби виступає не менш активно дієвим, ніж у Новгороді.

Двір неодмінно існував у кожного князя, великого чи малого. Зрозуміла річ, найчисленніші двори мали великий київський князь і государі значних, найбільших на Русі князівств: галицький, волинський (у ХІІІ ст. галицько-волинський), чернігівський, володимиро-суздальський, рязанський, смоленський, тверський. Новгородський перший літопис старшого і молодшого ізводів містить часті згадки про княжий двір, починаючи з останньої чверті ХІІ ст. Розглянемо їх у хронологічному порядку.

У 1192 р. новгородський князь Ярослав Володимирович під час перебування в Пскові (що політично залежав від Новгорода) «дворъ свой послав съ плесковици [псковичами] воевать [на німців], и шьдъше възяша городъ Медвежю голову и пожь- гоша...».

А от через два роки у звістці Новгородського літопису двір виступає вже у традиційному значенні цього поняття: «На ту же зиму князь Всѣволодъ** побеже въ ноць, утаивъся из Новагорода, съ всемь дворомъ своимь», мабуть, розсварившись з посадником і вічем. Те ж саме бачимо в повідомленні цього джерела 1224 р.: Всеволод Юрійович знову втік з «Новгорода въ ноць, утаивъся, съ всѣмъ двором своимъ», після чого сів у Торжку, на межі Новгородської землі з Володимиро-Суздальським князівством. Стався традиційний для Новгорода конфлікт між князем, з одного боку,

Резиденція новгородських князів у кількох верстах від Новгорода. Юрійович, син Юрія Всеволодича, онука Юрія Долгорукого.

і вічем з посадником - з другого. Про це свідчить та обставина, що до Торжка «при- еха къ нему отечь Гюрги съ пълкы и брат его Ярославъ и Василько Костянтиновиць съ ростовци, Михаилъ с церниговьци». Юрій поставив вимогу перед новгородцями видати йому призвідців сварки з його сином, на що ті відповіли відмовою. За це Юрій з іншими князями розорив Новгородську землю поблизу Торжка.

Наступного року, коли у Новгороді сидів уже інший князь Ярослав Всеволодич, запрошений новгородцями на княжіння з Переславля Залєського, литовці напали на Новгородську землю і завдали багато шкоди, захопивши Торопецьку волость і пограбувавши купців. Тоді «князь же, Ярославъ и Володимиръ* съ сыномъ и с новотържьци, княж дворъ, новгородцевъ мало, торопцяне съ князьмь своимъ Давыдомъ, поидоша на нихъ» і завдали вирішальної поразки. Підкреслені мною слова свідчать про те, що основною ударною силою в переможній кампанії Ярослава був його двір, що налічував, можна гадати, не одну сотню бійців.

А літописна розповідь 1245 р. про напад литовців на Новгородську землю повідала про те, що спершу ворог розбив нечисленні контингенти новоторжців, тверичів і дмитрівців, що складали новгородське військо. Тоді князь Олександр Ярославич (Не- вський) «погонися по нихъ съ своимъ дворомъ, и би я, ...и не упусти ихъ ни мужа», а далі «в малѣ дружинѣ срете иную рать у Въсвята, и техъ изби, а самъ приде сдравъ и дружина его». У цьому контексті двір виступає як сильний воїнський контингент. а «мала дружина» - як його частина. Звідси може скластися враження, ніби княжий двір і був дружиною, хай великою. Проте в інших літописних контекстах (наприклад, Галицько-Волинського ізводу) малою дружиною звичайно називається військова сила княжого двору.

Проте й у новгородському літописанні двір часто виступає в традиційному розумінні слова: як владна структура при князі. Так, під 1240 р. у Новгородському першому літописі занотовано: «Выиде князь Олександръ [Ярославич] из Новагорода къ отцю в Переяславль с матерью и с женою и со всѣмь дворомъ своимь, роспрѣвся с новгородци» - типова для Новгорода ХІІІ ст. картина: князь не бажав підкорятися вічу й залишив місто разом із двором і дружиною.

Так само, як «двір», похідний від нього термін «дворяни» найчастіше трапляється теж у новгородському літописанні. Та, подібно до двору, існування дворян було також загальноруським явищем, вони становили нижчу ланку панівної верстви суспільства. Складання двору як структури державного управління серйозно вплинуло на середні й нижчі шари служилих государю людей, змінило їхній статус і обов'язки. Вперше в джерелі дворяни згадуються під 174 р. Після вбивства Андрія Боголюбсько- го змовниками з його найближчого оточення в Боголюбові (що був резиденцією князя) зчинилося повстання, що одразу, як зазвичай бувало в подібних випадках, набуло кримінального характеру: «Горожане же боголюбскыи и дворяне разграбиша домъ княжь... и много зла створися в волости его; посадникъ его и тиуновъ его домы по- грабиша, а самѣхъ избиша.

Цей короткий запис джерела багато про що свідчить. По-перше, дворяни пристали до містян у виступі проти посадовців князя. По-друге, вони грабували доми посадників, тіунів, датських і мечників, тобто людей середньої ланки княжого управ-

Мстиславич, псковський князь.

ління. Виходить, що ті дворяни були (або вважали себе) знедоленими й ображеними государем. То ж чи належали вони взагалі до княжого двору? Гадаю, що так.

Багато років термін «дворяни» і його зміст залишались однією із загадок соціальної термінології давньоруських джерел. Переважна більшість дослідників уважає більшість дворян особисто вільними служилими людьми. Оскільки служилі люди належали до княжого двору, то молодших серед них стали називати словом «дворяни», тобто належні до двору³². Дехто з істориків думає, що поєднання військових, судових, адміністративних і суто службових обов'язків групою людей на княжому дворі доводить генетичну спадковість дворян щодо дєтських і отроків попереднього часу, так само, як двір став спадкоємцем дружини. Загалом погоджуючись з такою думкою, можна пояснити дивну, на перший погляд, майже повну відсутність терміна «дворяни» в південноруських літописах: Київському ХІІ ст. і Галицько-Волинському ХІІІ ст. - його заступають тотожні за змістом поняття «отрок», «дєтський» та ін.

Знову звернуся до згадок слова «дворяни» в Новгородському першому літописі старшого і молодшого ізводів, що дає змогу конкретизувати коло обов'язків тих дворян і саме їхнє місце в княжій адміністрації - дворі. Іх небагато, порівняно зі значно частішими згадками терміна «двір», і вони досить красномовні.

У 1210 р. новгородці повстали проти свого князя Святослава Всеволодича, до чого їх підбурили прихильники Мстислава Мстиславича Удатного з династії смоленських Ростиславичів. Підбадьорений ними, Мстислав захопив Торжок й «изма дворяне Святославли», а далі уклав угоду з новгородським віче, після чого новгородці посадили його князем, а Святослава ув'язнили «съ мужи его».

За чотири роки Мстислав Мстиславич, що був улюбленцем новгородців, пішов війною на чудь. Вона підкорилася князеві й дала йому багату данину, третю частину якої він роздав своїм дворянам. Наступного року Мстислав «по своей воли» подався до Києва. Ці слова багато важили в устах літописця, адже зазвичай князя змушували залишити Новгород самі містяни. Далі вічники посадили на стіл онука Юрія Долгорукого Ярослава Всеволодича з Ростово-Суздальського князівства. Однак Ярослав одразу почав воювати з міською владою, намагався пригнітити тисяцького і посадника. Новгородці збунтувалися. Мстислав Мстиславич довідався про скоєне Ярославом, повернувся до Новгорода і «я Хота Григоревиця, наместника Ярослава, и все дворяны искова». З наведеного тексту можна зрозуміти, що ті закуті в залізо дворяни Ярослава Всеволодича були його посадовцями, котрі чинили насильства над новгородцями. Незабаром по тому Мстислав убив Ярослава з Новгорода і сам посів княжий стіл.

Отже, княжий двір на Русі в ХІ-ХІІІ ст. був рушійною силою влади, органом державного управління, інструментом здійснення государем завдань внутрішньої та зовнішньої політики. В його діяльності, як у краплині води, відбилися закономірності поступу давньоруського суспільства з усіма суперечностями і складностями цього явища.