Державно-правові відносини у Наддніпрянській Україні від ліквідації автономного устрою до середини ХІХ століття

Ключові слова: криза кріпосницького господарювання, губернський та повітовий устрій Наддніпрянської України, інвентарна реформа, джерела кримінального права українських губерній, буржуазні реформи в царській Росії та Україна, українські депутати в Російській державній думі.

Наприкінці XVIII ст. царизм в основному досяг своєї мети, яка визначала ліквідацію автономно-самоврядних українських регіонів. На території Слобожанщини та Лівобережжя з'явилися Харківська, Чернігівська і Полтавська губернії. Під царський ранжир уніфікованого адміністративно- політичного поділу потрапили й Правобережна Україна та Волинь, які були включені до російської держави внаслідок другого і третього поділів Польщі. І саме тут місцева влада керувалася категоричним наказом царя Павла І: «Привести у відповідність з великоруськими губерніями всі західні землі в усіх галузях життя». На новоприєднаних українських землях, що були звільнені від влади магнатсько-шляхетської Польщі, за польського панування існували Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське воєводства. Їх замінили губернії: Київська, Подільська і Волинська.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували у його особистому розпорядженні: «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія», Державна рада, Комітет міністрів. Важлива роль у системі центрального управління українськими землями належала міністерству внутрішніх справ і галузевим міністерствам, що мали власні органи в системі місцевого управління.

Процес уніфікації державного устрою Росії вимагав, щоб у національних окраїнах були встановлені жорстокі форми державного управління - намісництва і генерал-губернаторства. Ця адміністративна система була встановлена і в Україні. На середину XIX ст. всі губернії (Харківська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Подільська Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська) входили до Малоросійського, Київського та Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторств.

У губерніях необмежену владу над населенням мали губернатори, які здійснювали функції державного управління, приписані указами монархів Російської імперії та її законами. Генерал-губернатори та губернатори зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліцейську, наглядову й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів перебували розташовані на відповідній території війська, які передусім використовувалися для придушення народних повстань.

Генерал-губернатори і губернатори спиралися на численну армію чиновників. Адміністративно-управлінський апарат і поліція були покликані захищати владу царизму на місцях. У губерніях система управління складалася з губернатора, губернського правління, до якого входили віце- губернатор, радники, прокурор, канцелярія, губернські установи галузевого управління (казенна палата, суд, присутствіє поліції та рекрутське присутствіє). У 1837 р. імператорський «Наказ губернаторам» проголосив їх повноважними «хазяями» губерній. Ці особи одержали право контролю над діяльністю всіх підвідомчих їм установ і підприємств будь-якої форми власності. Губернатори здебільшого були військовими, й тому вони контролювали військові підрозділи російської армії, розквартировані у містах і містечках України. Губернські правління перетворилися на виконавські канцелярії, яким належало відати упровадженням розпоряджень губернаторів, а самі губернатори одержали право контролю над діяльністю будь-якої установи та підприємства.

Губернський апарат управління підпорядковував повітовий апарат, що складався з повітового казначейства, правління державних маєтностей і митних органів. До системи місцевого управління належали і станові органи - губернські та повітові дворянські зібрання. Через ці органи дворяни впливали на розв'язання основних місцевих проблем.

Для управління державними селянами було створено волості (повіти), в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старости і писаря.

Управління у містах здійснювали дві паралельні структури виборні установи (міські ради, магістрати і ратуші) і поліцейські орган.

Російські закони про селянські станові установи передбачали існування сільського сходу і обраної ним адміністрації на чолі з сільським старостою. Компетенція цих структур була досить обмеженою, але вони вирішували важливі для місцевого населення справи - від перерозподілу землі за допомогою жеребу й нагляду за станом доріг і мостів до розкладу повинностей і розв'язання сімейних суперечок.

Волосний сход, до якого громади надсилали свої представників з числа найбільш заможних селян, обирав волосного старшину, посадовців волості й склад волосного суду, а також вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Волосний суд розглядав цивільні справи між селянами, а також незначні кримінальні справи.

Зрозуміло, що ця піраміда, яку складали особи, відповідальні за стан справ в українських губерніях Російської імперії, завжди була під невсипущим контролем генерал-губернаторів і губернаторів. Головний зміст державної служби ревних до виконання монаршої волі генерал-губернаторів (київського - Д. Бібікова, малоросійського - М. Долгорукова, новоросійського - М. Воронцова) визначали особисті інструкції, отриманні ними від царя. Микола І вказував, що він чекає від своїх слуг на посилення нагляду за «настроєм умів». І цей державний курс був цілком природний, оскільки в усій кріпосницькій Росії розпочалася незворотна криза економічних і суспільних відносин феодального характеру. Особливості цієї кризи в Україні були значною мірою пов'язані з тим, що після російсько-турецьких війн другої половини ХУШ ст. і розділів Польщі до складу пересічних підданих російської монархії увійшла велика маса українців, які здебільшого були кріпаками і підкорялися чужинному праву. І вдруге в своєму житті вони мали пристосовуватися до інших порядків, які були закріплені правом феодальної Росії.

У перший половині ХІХ століття розпочалася криза кріпосницького господарювання, що викликало нові явища у політичній організації держави і суспільному житті. На той час більша частина сучасної території України входила до складу Російської імперії, яка зазнала системної кризи феодально-кріпосницького способу господарювання. Водночас у надрах натурального господарства феодального типу визрівав капіталістичний уклад, який був сукупністю наступних елементів: товарного сільськогосподарського виробництва, орієнтованого на постачання сировини, необхідної капіталістичне налаштованим підприємцям; дрібнотоварне міське ремісниче виробництво; державних та приватних мануфактур двох типів організації виробничого циклу - централізованого і розсіяного; капіталістичної торгівельної кооперації.

Сільське господарство українських земель, що входили до складу Російської імперії, було малопродуктивним. Відстала трипільна система обробки землі, недосконале сільськогосподарське знаряддя, нестача у селян тягла і стихійні лиха зумовлювали низьку врожайність. Тому разом з основними польовими роботами селян примушували обробляти сади і городи поміщиків, охороняти їхні маєтки, споруджувати стави і перевозити своїми волами поміщицькі товари на ярмарки. В умовах розвитку капіталістичного укладу поміщики також вимагали від кріпаків, щоб ті доставляли їм і певні грошові суми. Кріпосницька ж імперська держава понад усе піклувалася про утримання в покорі феодально залежного селянства - кріпаків і державних селян. Загальна кількість українських кріпаків на середину ХІХ ст. становила 10,5 млн. людей, а вільних підданих імперії, українців за походженням, - 3,5 млн. людей. При цьому чисельність українського населення зростала швидше, ніж кількість представників інших народів Російської імперії, де загалом нараховувалося 43, 7 млн. людей.

Не зважаючи на кризу феодально-кріпосницького ладу в Росії, яка мала своїм наслідком складну економічну ситуацію, в українському селі зростала кількість заможних селян, які накопичували великі викупні грошові суми, необхідні для викупу на вол.

Найбільш помітним новим явищем в українському господарстві ставало підвищення продуктивності праці у промисловості завдяки технічному перевороту, який розпочався на рубежі 30-40-х рр. ХІХ ст. У містах України виникли різні фабрично-заводські підприємства, а в селищах швидко розвивалося цукроваріння. При тому понад 90% заводів, які використовували найману працю, знаходилися в приватній власності представників купецького стану.

Промислову і сільськогосподарську продукцію збували переважно на ярмарках. Найбільшій торговий оборот мали ярмарки в містах Київ, Харків і Єлісаветград, які належали до ярмарків загальноімперського значення. Розвитку торгівлі сприяв чумацький промисел. На перевезенні солі, хліба та іншого товару були зайняті до 130 тис. чумацьких возів. Саме з чумацьких заможних родин згодом вийшли великі підприємці-мільйонери (наприклад, Харитоненки), які отримали дворянство.

Таким чином, у надрах феодально-кріпосницького ладу визрівав капіталістичний спосіб життя. Проте розшарування населення і зародження товарно-грошових відносин стримувалося системою кріпосництва, оскільки праця кріпаків була неефективною. І ці взаємопов'язані процеси знаходили свій прояв в загостренні соціальних протиріч.

Суспільний устрій на українських землях поступово наближався до того, який був притаманний власне російським землям імперії. Найпершим станом російського суспільства вважалося дворянство. Загальна кількість дворянських душ чоловічої статі в усій Росії становила 100 тис. Встановити, скільки українських козацьких старшин і шляхтичів отримали права, що належали дворянам, досить важко. Але є підстави вважати, що їхня кількість доходила до 29 тис.

Кінцевою ланкою у політиці піднесення дворянства була «Жалувана грамота» 1785 р. Цей правовий акт урочисто затвердив права дворян на визволення від обов'язкової служби державі і від особистих податків, від постою військ у поміщицьких садибах і від тілесного покарання. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. Грамота дозволяла дворянам мати фабрики в містах і в маєтках і закріпила їхнє право власності на земельні надра. Згодом її дія поширилася навіть на Правобережну Україну, хоча по більшості права російського дворянства отримали польські шляхтичі, які переважали серед володільців кріпосних селян. Саме цей регіон скоріше був колонією польських панів, ніж територією, яка повністю контролювалася царським урядом. Там магнати польського походження володіли великими земельними масивами. Так, родині Браницьких належало 250 тис. десятин, Потоцьким - 170 тис. десятин, Сангушкам - 200 тис. десятин. Ці магнати вкрай жорстоко поводилися з українськими селянами, намагаючись «відігратися» в такий спосіб за ліквідацію польської держави й скасування релігійного гноблення православних з боку католицької церкви, що було схвально сприйнято українським населенням Правобережжя.

Законами російської імперії було встановлено, що регулярно (кожні три роки) в губерніях та повітах мали збиратися дворянські збори, яким належало обирати свого предводителя і деяких чиновників (капітан- справника, уїзного суддю і засідателів та чинів губернського правління). Права дворянина визначалися не вельможністю, а маєтним положенням. Так, заборонялося висувати на виборну посаду кандидата, який мав менше 100 рублів річного доходу з сіл (посадовий оклад не враховувався).

Подальше зрівняння української шляхти з російським дворянством у правах відбувалося шляхом видання законів. У березні 1801 р. Павло І був вбитий заколотниками, після чого його син і наступник, причетній до вбивства батька, підписав указ про надання прав російського дворянства панам, що мали власні маєтки з кріпаками на Слобідській Україні. У 1835 р. цар Микола І, який врахував активну участь українських дворян-офіцерів під головуванням видатного полководця-українця І.Ф. Паскевича у придушенні польського повстання 1830-1831 рр., підписав указ «Про малоросійські чини, які надають право на дійсне або спадкове дворянство». Ним знов були підтвердженні станові привілеї й пільги для цих осіб та їх нащадків.

Польське повстання змусило царський уряд звернути увагу на Правобережну Україну. Там, подібно до Царства Польського, яке мало автономію у складі Росії, зберігалася економічна могутність шляхти, яка свого часу володіла монополією на участь у політичному житті в масштабах польської держави, обирала і скидала з трону королів, мала права не сплачувати особисті податки і здійснювати збройний заколот (рокош).

Після краху Речи Посполитої Правобережна Україна фактично залишалася під владою польських панів. Дворяни і міщани в містах розмовляли лише польською. Вони ненавиділи все російське і нехтували всім українським. Лише за часів царювання Миколи І на Правобережжі поступово вводилася руська мова навчання замість польської, а в гімназіях ксьондзів, які виконували роль учителів української молоді, змінили православні священики. Після повстання 1830-1831 рр. була ліквідована польська система освіти. У 1832 р. були закриті академічні школи й пансіони для дівчат польського походження й католицького віросповідання, майбутніх шляхетських дружин, які розглядалися в якості «осередків латинсько- польської пропаганди». Закрили й ліцей у Кремінці, замість якого на його ж базі в Києві було утворено університет св. Володимира. Проте навіть у 60 -ті рр. ХІХ ст. більшість студентів цього навчального закладу були етнічними поляками, що вступало до протиріччя з політикою російського уряду стосовно освіти, яка мала бути далекої від польських зразків. Проте на корінних польських землях, які входили до складу Російської імперії, мова навчання і його система залишалися польськими.

Зрозуміло, що після падіння своєї держави польські шляхтичі не мирилися з тим, що вони були зрівняні в правах з усіма російськими дворянами, яки мали бути опорою царату. Зважаючи на сутність повстання 1830-1831 рр., під час якого шляхта намагалася підбурювати своїх кріпаків на участь у боротьбі проти російської влади, уряд Миколи І мав здійснити ліквідування шляхти як класу через застосування процесу верифікації, або перевірки шляхетства. Тих шляхтичів, що не мали жодних письмових актів, які б підтверджували їхнє благородне походження, влада примусово вписувала в інші суспільні стани, наприклад, до міщанства. Після цього їх можна було змусити стати до роботи і сплачувати податки. Наприкінці 1833 р. органи шляхетського самоврядування Правобережної України під тиском російського уряду мали погодитися на позбавлення шляхетських прав близько 72 тис. осіб. Пізніше, протягом 1834-1835 рр., кількість верифікованих осіб становила 93 129 осіб. У такий спосіб був підірваний гніт кріпосників польського походження, але на зміну їм прийшли поміщики-українці.

Зрозуміло, що більшість панів-українців стали соціальною базою самодержавства, особливо після того, як їм законом 1827 р. було надано право створення фабрик і заводів у містах без обмеження кількості робітників. Завдяки цьому можна було пережити занепад поміщицьких підприємств, утворених в великих маєтках верхівки дворян.

Українському дворянству, як привілейованому стану Російської імперії, протистояв найбільш численний клас - кріпосне селянство. Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поділялися на кріпосних та державних. Станом на 1857 р. кріпосних рабів поміщиків було 5,3 млн., а державних селян - 5,2 млн. людей. Володіння кріпаками було юридично закріплено як виключне право дворянства. При тому всім не дворянам було заборонено володіти землями і селянами. Більше того, 1814 р. навіть всім особистим дворянам було наказано продати власних кріпаків спадковим дворянам. Останні фактично одержали право і на особу селянина, який перебував у феодальній залежності, і на його власність. Унаслідок цього зловживання цим правом з боку поміщиків було звичайним для всієї імперії, але передусім - для поміщиків-українців. Вони тільки-но отримали шляхетність і, увійшовши до складу російського дворянства, мали вкрай жорстоко встановлювати свою владу над нещодавнє вільними селянами і козаками.

Селянство було основним виробником всіх матеріальних цінностей. Податки і прямі та непрямі збори з селян становили основу частину державного бюджету Російської імперії. При цьому вони відчували вплив розвитку товарно-грошових відносин внаслідок того, що з 1796 р. податки, що їх збирала з селян казна, мали вноситися грішми, тоді як раніше їх збирали хлібом. Посилення експлуатації селян поміщиками і державою, які потребували грошей, призводило до зубожіння платників і зросту недоїмок, що визначало хронічний дефіцит державного бюджету. З метою посилення експлуатації застосовувалось переведення кріпаків на місячину, тобто у селян відбиралися наділи і вони зобов'язувалися працювати за місячне утримання (пайок та одяг).

За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де економічний і духовний гніт, встановлений для українців - кріпаків магнатами польського походження і католицького віросповідання, набув особливо тяжких форм, у 1847-1848 рр. була проведена інвентарна реформа. Метою цієї реформи було впорядкування й зменшення експлуатації кріпаків. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися розміри ділянок, що оброблювалися кріпаками, стан реманенту і норми кріпосницьких повинностей. На основі інвентарів встановлювалися розміри панщини: для чоловіків - три дні, для жінок - один день. Але дійсні норми експлуатації селян насправді визначали поміщики, чиє право земельної власності було недоторканним.

Державні селяни, які переважно походили з покріпачених козаків, жили на казенних землях і вважалися особисто вільними. Але й вони зазнавали нещадної експлуатації. Свідоцтвом цього були грошова рента, податки, рекрутська, возова, дорожня та інші повинності. Дещо поліпшила становище цих людей реформа 1837-1841 рр. Натхненником цієї реформи був міністр державних маєтностей, граф Кисельов. За реформою збільшилися земельні ділянки державних селян, подушний податок був замінений поземельним промисловим податком, що поліпшило умови існування землеробів, які працювали на казну. Особливої уваги міністерства державних маєтностей було приділено підйому агротехнічного рівня селянського землеробства. У селах державних селян було відкрито школи, лікарні та ветеринарні пункти. Нарешті, державним селянам дозволили сформувати волосні органи самоврядування і сільські і волосні суди.

Зрозуміло, що самоврядування державних кріпаків мало досить обмежений характер. Проте поміщики були невдоволені реформою Кисельова, оскільки побоювалися, що спроба покращити буття державних селян зміцніть їхнє тяжіння до переходу до казенного відомства. І все ж таки реформа управління держаним селом стала єдиним значним заходом у селянському питанні протягом 30-річного царювання Миколи І.

У феодальній Росії релігія і церква служили зміцненню існуючого державного ладу і суспільних відносин. Опорою царського режиму у країні, де православ'я було панівною релігією, ставали численні монастирі. Духівництво з самого начала свого існування було поділено на біле і чорне. До білого духівництва належали ієреї, священики, яким належало вершити церковну службу для мирських віруючих. Біле духівництво разом зі священнослужителями більш низького рангу, дяками і дячками, мало право на утворення сім'ї та володіння власністю. Чорне духівництво, ченці, було пов'язано обітницею довічно не одружуватися. Воно було позбавлено права власності.

Духівництву належало формувати масову суспільну свідомість у дусі покори тим порядкам, які були закріплені правом імперії. Можна вважати, що більшість населення українських земель знаходилася в постійному контакті з духівництвом. Приналежність до тієї або іншої церкви (православної, католицької або протестантської) була для українських підданих царату обов'язковою. На церкву бува покладений обов'язок реєстрації актів цивільного стану: народження, шлюбу, смерті - поряд з обов'язковим виконанням відповідного священного обряду. Від кожного чиновника щорічно вимагали свідоцтва про прийняття «святого причастя».

Царський уряд звільнив духівництво від особистих податків, повинностей і тілесних покарань. Проте, зважаючи на особливу роль православної церкви у духовному житті Росії, духівництву було заборонено займатися торгівлею і промислами, володіти землями з кріпаками. Слід вказати, що у Росії діяло так зване ктиторське право, яке було запозичене у Візантії. Тому повним господарем церкви вважався ктитор, тобто чоловік, який побудував її власним коштом. Ктитор запрошував і відстороняв священика, а церковна влада лише затверджувала його рішення. Тому нижче православне духівництво за своїм положенням іноді було прирівняним до кріпаків, і поміщики-самодури отримали право піддавати цих людей тілесному покарання, що, зрозуміло, не сприяло підвищенню авторитету православної церкви.

Після ліквідації польської держави на українських землях стала збільшуватись кількість церков, що поверталися з унії до православ'я. У 1839 р. було проголошено «акт злуки» уніатської церкви з православною. Українська православна церква була включена до Всеросійської православної церкви. Духовні школи, семінарії та Київська духовна академія ставали тоді осередками відродження українського духовного життя, хоча київську митрополію і єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії. Було б, однак, справедливим указати на те, що ці люди за походженням належали до українців. І взагалі, більшість вищого духівництва Російської імперії з того часу, коли Ф. Прокопович дістався Санкт-Петербургу і виконав головну роль в духовному обґрунтуванні основ російського самодержавства, становили саме українці. До того ж у парафіях залишалися династії українських священників.

Міське населення України за чинним російським законодавством, поділялося на наступні категорії: 1) почесні громадяни; 2) гільдійське купецтво; 3) міщани; 4) ремісники, або цехові; 5) робітні люди. Поза цими категоріями перебували дворяни, які мешкали у містах і на постійній основі, і наїздами з власних маєтків.

Почесні громадяни займали проміжне положення між дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували заможні купці, які ставали відомими навіть уряду Росії за постійну благодійну діяльність (пожертвування великих грошових сум на ті міські потреби, які не задовольнялися з державного бюджету), та представники недворянських прошарків, які займали високі посади на цивільній службі. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності й мали право

бути обраними на громадські посади у містах.

Купецтво всієї дореформеної Росії мало певні важливі привілеї. Воно було звільнено від деяких податків і рекрутчини. Залежно від матеріального стану, купці поділялося на гільдії, які мали корпоративний устрій. Найбільш заможні купці (першої гільдії) отримали переважне право вести велику зовнішню і внутрішню торгівлю. Купці другої гільдії користувалися привілеями у великій внутрішній торгівлі, а третій - у дрібній оптовій торгівлі.

Найчисленнішу групу міського населення становили міщани, які не були привілейованим станом. До міщан були віднесені ремісники, роздрібні торговці, наймані робітники. Всі вони були обкладені великими податками, віддавали своїх дітей до царської армії і не звільнялися від тілесних покарань. Проте поступово міщани мали долучатися до служби у державних і приватних установах, що сприяло отримання ними особистого дворянства. Нарешті, накопичення достатніх для пристойного існування коштів дозволяло міщанам володіти будинками та рухомою власністю. Що ж стосується ремісників, то законами Російської імперії їм дозволялося об'єднуватися в цехи.

Поза міськими станами в українських землях на початку ХІХ ст. перебували так звані робітні люди, які були попередниками пролетарів. Ці людини працювали за наймом, а соціальними ознаками їх положення вважалися відсутність власного житла і навіть постійного місця проживання. Основну масу робітних людей становили кріпосні, які одержували від своїх панів дозвіл заробляти кошти на сплату податків працею на міських підприємствах. Ці люди у відносинах з підприємцями виступали в якості вільних найманих працівників, але продовжували сплачувати поміщику податки, віддаючи йому частину своєї заробітної платні. Внаслідок цього вони ще не були промисловими робітниками.

У перший половині ХІХ ст. вільна наймана праця переважала в обробній промисловості. Поряд з цим зберігала певні позиції в економіці примусова праця кріпосних робітників, зайнятих у поміщицьких і казенних підприємствах. Проте питома вага цієї форми виробництва товарів постійно зменшувалася.

Право першої половини ХІХ ст. зберігало свій феодальний характер і мало певні особливості, пов'язані з чинністю пережитків того часу, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої. На більшості українських земель до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти місцеве право. Більше того, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалось лише на території Слобідсько-Української губернії.

Але державна політика Романових була спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління, що вимагало поширення на українські території російської правової системи при використанні окремих місцевих особливостей. Цьому сприяла кодифікація імперського права, здійснена у першій половині XIX ст. Натхненником цієї кодифікації був відомий державний діяч М. Сперанський, який сприйняв деякі ліберальні погляди на державу і право, притаманні правознавцям розвинених країн світу. Але саму Комісію для складання законів очолив міністр народної освіти, товариш виконуючого обов'язки міністра юстиції П. Завадовський, чия родина належала до великих поміщиків зі Стародубщини. Указ Олександра І (1804 р.) поклав на Комісію завдання систематизувати всі нормативні акти, чинні в Росії.

Кодифікація права в Україні мала свої особливості, які відбивали різну історичну долю українських земель, що свого часу перебували під владою Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Тому група юристів на чолі з А. Повстанським упорядкувала проект «Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі». Група під керівництвом Ф. Давидовича упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній, створивши «Зібрання малоросійських прав» (1807 р.). Ці кодифікації не набули чинності, оскільки діяльність Комісії була призупинена, а Сперанського відсторонили від кодифікаційної діяльності. Лише «Зібрання малоросійських прав» як збірник реально чинних норм цивільного права Лівобережжя, було частково включено до Зводу законів Російської імперії (1833 р.).

Ще одна група правознавців на чолі з професором І. Даниловичем протягом 1830-1833 рр. створила проект «Зводу місцевих законів західних губерній Російської імперії» для Правобережної України і Білорусі. За змістом це був збірник матеріального (закони про стани, закони цивільні) й процесуального (закони про суд) права, який вдало об'єднував норми місцевого і російського права. Цей Звід затвердила Державна рада, але сили чинного джерела права в уніфікованій правовій системі Російської імперії він не отримав.

Саме в ті часи Микола І остаточно скасував Литовські статути і Магдебурзьке право, які діяли на Правобережжі. Деякі сучасні українські науковці з подання відомого канадського історика О. Субтельного, автора монографії «Україна. Історія», стверджують, що цим був нанесений нищівний удар по спробі українців прилучитися до європейської правової культури. Але Миколу І слід картати не за такі дії, а за те, що він зробив цей захід з великим запізненням, адже право Середньовіччя не було вже потрібно Україні, де настав час для розвитку капіталістичного укладу і його правового регулювання нормами буржуазного характеру.

У якості джерел кримінального права в українських губерніях з 1840 р. діяли норми 15-го том Зводу законів Російської імперії і Уложення про покарання кримінальні й виправні (1845). Під злочином ці джерела розуміли замах на недоторканність прав верховної влади і встановлених нею влад, а також посягання на права і безпеку суспільства і приватних осіб. Кримінальні осудні дії поділяли на злочини й провини. Вину злочинця визнавали у формі умислу або необережності. Найнебезпечнішими вважали політичні злочини (посягання на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Встановлювалося 35 видів покарань, основних (страта, каторга та ін.) і додаткових (позбавлення звань і титулів і передача винуватця під поліцейський нагляд). Засуджених на каторгу представників простих станів таврували випалюванням на лобі та щоках літер «кат», що було короткою формою слова «каторжний». Досить поширеною муками для людей з простих станів були тілесні покарання.

Судочинство першої половини ХІХ ст. здійснювалося шляхом функціонування різних судових систем, які всюди залежали від постійного втручання царської адміністрації до судових справ. Зрозуміло, що всі суди мали суто становий характер і керувалися принципами, притаманними феодальному праву. Слідство проводилося поліцейськими чинами, а гласності та змагальності судового процесу взагалі не існувало.

Лише у Слобідський, Катеринославській, Таврійський і Херсонській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою губерній Центральної Росії, яка відбивала становий устрій російського суспільства. Тому судами першої інстанції були станові суди. У сільській місцевості діяли повітові суди, які були утворені для вирішення справ дворянського стану, що стосувалися їх володіння кріпаками. У містах для вирішення суперечок між учасниками цивільно-правових відносин, купцями і міщанами, функціонували магістрати і ратуші.

Роль судів другої інстанції відгравали губернські суди, до складу яких входили дві палати - цивільного і кримінального суду. Голови цих палат призначалися губернатором на подання осіб з його оточення. Кожна палата включала до свого складу виборних засідателів від дворян, міщан і державних селян. Зрозуміло, що інтереси двох останніх станів репрезентували найбільш заможні міщани і селяни.

Найважливішим завданням цивільної палати було оформлення всіх цивільно-правових угод, які стосувалися реалізації дворянського права власності на кріпаків та їхню власність.

Окрім губернських судів в масштабах губерній діяли совісні і надвірні суди. У першому випадку йшлося про вирішення справ неповнолітніх і божевільних осіб, а також про врегулювання майнових суперечок між родичами. Надвірні суди, склад яких призначав губернатор (голова, радник і асесори), вирішували справи про правопорушення військових і чиновників, які тимчасово перебували в службових відрядженнях у якихось інших регіонах імперії. Так, досить часто ці суди вирішували справи про злочини військових, які мали займатися так званим «ремонтом кінського поголів'я» гусарських і драгунських підрозділів російської армії. Цім людям видавали значні кошти на закупівлю коней, але вони за «гусарською традицією» програвали ці гроші. Що ж стосується чиновників, то їх «ахіллесовою п'ятою» завжди було хабарництво.

На Правобережній Україні (Київська, Волинська, Подільська губернії) у перший третині ХІХ ст. діяли такі судові органи, які були утворені ще у Речі Посполитій, а саме: повітові та підкоморськи суди в сільській окрузі й суди магістратів та ратуш у містах. Повітовий суд складався з голови і двох асесорів, якими ставали шляхтичі польського походження, і писаря, якому допомагали у забезпеченні безупинного функціонування судового процесу чотири возних. Ці суди розглядали головним чином кримінальні злочини досить важкого характеру.

Магістратські суди діяли у складі двох бурмистрів (голів, які були наділені рівними правами) і чотирьох ратманів, тобто радників суду. Ці особи, обрані міськими верствами заможного населення, вирішували справи про цивільні суперечки у великих містах. Що стосується ратушних судів, то вони займалися подібною діяльністю в невеличких містечках.

У якості апеляційної інстанції на Правобережжі діяли головні суди, які складалися з двох департаментів - кримінального і цивільного. Ця судова установа вирішувала також справи про божевільних і неповнолітніх злочинців.

У Полтавській та Чернігівській губерніях головною судовою інстанцією був генеральний суд, присутствіє якого знаходилося в Чернігові. У цій судовій структурі були два департаменти, очолені головою, якому допомагали вирішувати кримінальні чи цивільні справи по два радники. У судовому процесі в кожному департаменті брали участь по п'ять засідателів. Всі перелічені особи обиралися місцевим дворянством. У Полтавській та Чернігівській губерніях діяли також повітові та подкомірні суди.

В українських губерніях діяв і нижній земський суд, який мав здійснювати нагляд за станом громадського порядку, забезпеченням сплати податків і за виконанням повинностей. Перелік цих функцій вказує на те, що ця судова установа була також адміністративно-поліцейським органом. Склад земських судів на чолі з земськими справниками призначався губернатором з числа дворян, причому кандидатури справників губернатори мали погоджувати з міністром внутрішніх справ.

У 1808 р. у Одесі виник комерційний суд у складі голови, чотирьох членів і юрисконсульта. Цих посадовців обирали лише особи, які були приписані до купецького стану. 1832 р. на підставі монаршого указу «Установлення комерційних судів» такі судові присутствія з'явилися в інших містах Причорномор'я.

Вищою інстанцією для всіх судових установ українських губерній Російської імперії виступав Сенат. Проте остаточні рішення по справах, які набували великого суспільного резонансу і ставили під сумнів державний лад імперії, були прерогативою монарха.

Після польського повстання впродовж 30-х років XIX ст. царський уряд був змушений здійснити остаточну уніфікацію судової системи того часу у всіх національних окраїнах імперії. Тому особливості в судовій системі України було ліквідовано, і надалі вона розвивалася разом із російською, як її частина. Зрозуміло, що у судочинстві запроваджувалась російська мова.

8.2.