Розділ 2. Державна служба Великого князівства Литовськог

Велике князівство Литовське було унікальним явищем в історії Центрально-Східної Європи. Ця держава сформувалася на основі литовських племен, що вели довготривалу боротьбу проти німецьких орденів наприкінці X!N ст.

«Бяху жє имєна литовскихъ князєй: сє старшіи, Живиньбудъ, Довьять, Довьспрункъ, братъ єго Мидогь, братъ Довьяловь Ви- ликаиль; а жємойтьский князь: Єрьдивиль, Выкынть; а Русковичь: Кинтибудь, Вънибутъ, Бутовитъ, Вижєивь и сынъ єго Вишли, Китє- ній, Пликосова; а сє Булєвєчи: Вишимуть... а сє князи изь Лотвы: Юдькы, Пукыикь, Бикши, Ликеикь»¹. Саме з цього конгломерату князів почалося становлення нової держави, якій судилося стати одним з найвпливовіших державних організмів Центрально- Східної Європи у добу пізнього середньовіччя.

Поступово литовський князь Міндовг, що спочатку був лише одним з старших князів Литовської землі, спромігся за допомогою сили до середини Xiii ст. підкорити інших князів. Йому вдалося підкорити Новогрудок, столицю Чорної Русі. Місто стало фактично першою столицею нової держави. i хоча 1263 р. Міндовг загинув від рук заколотників, Велике князівство Литовське не розпалося. Литовські правителі на початку XiV ст. приєднали Полоцьк. На першу чверть того ж століття литовцям уже належали Вітебськ і Мінськ. На півдні під литовську владу підпадали Турово-Пінщина і Берестейщина. У першій чверті XiV ст. південний кордон Великого князівства Литовського проходив Тетеревом, тож Житомир з Овручем були під владою Гедиміна².

Захоплення поліських територій було лише передумовою наступу на основний масив українських земель. У 1340 р. помер

галицько-волинський князь Болеслав-Юрій ІІ. Волинське боярство, яке, напевно, заздалегідь проводило переговори з Гедиміном і його сином Любартом, запросило останнього на престол. Новий князь з династії Гедиміновичів, прийняв у православ'ї ім'я Дмитра й одружився з дочкою останнього волинського князя Андрія Юрійовича, а тому швидко поширив свою владу на Волині. Цьому князю довелося вести сорокарічну війну з Польщею і Угорщиною, яка врешті-решт закінчилася перемогою литовської сторони³.

Поширення влади литовських князів до Прип'яті й Тетерева створювало умови для подальшого наступу на Сіверщину і Київщину. Поки ординська влада була міцна, подальше просування литовців було неможливим. Однак уже в 1362 р. Литва поглинула Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину⁴. Наприкінці століття литовські володіння сягнули Чорноморського узбережжя⁵. На вершині своєї могутності Велике князівство Литовське сягало своїми кордонами Балтики на півночі й Чорного моря на півдні, Західного Бугу на заході та верхів'їв Оки на сході.

Секрет такого швидкого розвитку полягав у тому, що, будучи за своєю суттю поліетнічним державним утворенням, Литва не продукувала переваги якогось одного етносу. Фактично держава розширювалася за рахунок злиття династій - старої Рюриковичів і нової - Гедиміновичів. Відбувався процес, багато в чому подібний до появи Київської Русі в ІХ ст. «Ми старини не рушимо і новини не вводимо» - таким було гасло, під яким здійснювалося поширення литовської влади.

За два століття в державі не відбулося жодного великого повстання, спровокованого етнічним, релігійним чи соціальним протистоянням. І це в той час, коли Європу розхитували гуситський рух, реформація, селянські повстання. Зрозуміло, що внутрішнє життя не було безхмарним.

Криза центральної влади була закладена в самій її специфіці. Після смерті Ге- диміна в 1341 р. і недовгого правління Явнута в Литовській державі був фактично встановлено дуумвірат. На чолі Великого князівства Литовського стали брати Оль- герд і Кейстут. Перший, будучи православним, володарював головне на білоруських і українських землях і проводив політику держави в східних і південних напрямках. Кейстут, залишаючись язичником, володарював на литовських землях і Берестейщині. Відповідно він займався зносинами і війнами з угорцями, поляками й орденами. Формально старшим уважався Ольгерд. Крім того, існувала ще група їхніх молодших братів і племінників, яка теж брала участь в управлінні окремими частинами держави на правах удільних князів. Нерідко під час розв'язання якогось важливого питання, як- от початок війни чи укладення миру, від Литви виступав не тільки Ольгерд чи Кейстут, а й їхні родичі. Наприклад, під час сорокарічної війни проти поляків та угорців разом з Любартом і Кейстутом діяли Юрій Наримунтович, той же Ольгерд, Явнут тощо. Коли Ольгерд помер 1377 р., між його нащадком Ягайлом і спочатку Кейстутом, а згодом й іншими братами почалося криваве протистояння. Останнє призвело до значних змін у становищі Великого князівства Литовського як незалежної держави. Ягайло, шукаючи підтримки, погодився в 1385 р. на Кревську унію. Згідно з нею, Ягайло, ставши польським королем, мав інкорпорувати литовську державу до складу Польщі⁶. Проте він зустрів опозицію серед інших князів. Тож Ягайлу довелося вести довгу й виснажливу війну проти сина Кейстута Вітовта. Останній, спираючись на підтримку тевтонців, з періодичним успіхом вторгався у литовські землі, намагаючись підпорядкувати їх своїй владі.

Новий литовський правитель Свидригайло намагався продовжити курс попередника, проте війна з Польщею і громадянська війна у Великому князівстві Литовському, що розколола країну зсередини, призвели до ослаблення князівства та повернення його в русло польської політики. У 1445 р. литовський великий князь Казимир Ягеллончик став польським королем. З цього часу Велике князівство Литовське до 1569 р. (за виключенням 1489-1502 рр.) перебувало під скіпетром спільного з Польщею монарха. І хоча держава спромоглася зберегти незалежність, її зовнішньополітична активність поступово уповільнювалася.

Цим скористалися більш молоді й агресивні сусіди. Протягом 70-х рр. XV ст. Литовська держава втратила вплив на Крим, Рязань, Твер, Новгород. У 80-х рр. Московська держава захопила Верхньоокські землі, а Кримський ханат разом з Османською імперією - пониззя Дніпра й усе Північне Причорномор'я. На зламі XV-XVI ст. Московське велике князівство відбирає у Литви Чернігово-Сіверщину, а у 1513 р. - Смоленськ. У цей самий час кримські чамбули регулярно плюндрують українські, а нерідко білоруські й навіть литовські землі. Сигізмунду I (1506-1548) вдалося дещо виправити ситуацію. Литовські війська отримали низку гучних перемог як на сході, так і на півдні. Проте повернути минулу могутність Велике князівство Литовське вже не змогло.

Причини зовнішньополітичного занепаду ховалися передусім у слабкості державного управління.

Що ж собою становив державний апарат Великого князівства Литовського? Первинним органом, за допомогою якого князь здійснював управління підданими, була дружина. Саме до її складу входила земельна аристократія. Фактично її пред- ставники просто визнавали владу великого князя над собою і своїми підданими. Розширення кордонів Великого князівства Литовського і входження до його складу інших земель, які багато в чому відрізнялися за своїм етнічним, культурним і соціально- економічним характером, вплинуло й на еволюцію дружини. Вона трансформувалася у великокнязівський двір.

Саме двір був тією структурою, з якої почав формуватися державний апарат Великого князівства Литовського. Взагалі протягом XiV ст. державний апарат не виходив за межі двору. Адже держава була побудована на удільних князівствах. Розширюючи свою владу, литовці задовольнялися посадженням у нових територіях литовської династії, як правило Гедиміновичів. А вже останні приносили присягу великому князеві у вірності з обіцянкою військової допомоги. За таких умов литовському володареві не треба було мати розгалужений штат чиновників.

На перший погляд здається, що князь був звужений у межах великокнязівського домену. Насправді ситуація була дещо інша. У Великому князівству Литовському, особливо у XiV-XV ст., домінувало натуральне оподаткування. За таких умов великий князь не мав можливості утримувати великий штат чиновників на розкиданих землях країни. А за наявності удільних князівств усе навантаження на збір податків, судові справи, утримання прикордонного війська лежало на них. До великого князя литовського доходили лише живі гроші з мит. Крім того, його двір, постійно пересуваючись країною, утримувався з місцевих податків. Практика постійного переїзду мала суто практичне значення з огляду утримання великого і чисельного двору. Цікавий опис такої подорожі Вітовта Кейстутовича за 1428 р. наводить М.Любавський: «Доставлено йому під час походу 2700 коней, не рахуючи тих, які йому ще мають доставити в Смоленську. Князь Сигізмунд, коли великий князь прибув до його краю, доставив йому десять коней, а коли прийняв його в замку, доставив двісті коней; а крім того, підніс у подарунок коштовні хутра, соболів і багато татарських грошей. Потім поїхав до Свидригайла; цей князь доставив дев'яносто коней, багато хутра, соболів і багато інших подарунків. ... Далі з Мінська, де було прийняте татарське посольство, рушили до одного замку, де великий князь посадив свого воєводу; той доставив 150 коней, хутра і гроші; дружина його й діти піднесли великі подарунки. Потім інші князі та пани, його вояки, зустрічали нас, присилаючи по 30, 20, інші по 12, 10, 5, 6, 8 коней, соболів хутр і грошей»⁸. Такі великі доходи, що йшли з удільних князівств, яскраво показують, наскільки ефективно діяла їхня адміністрація, організована за давньоруською системою.

Оскільки князь часто їздив державою, постала потреба в накопиченні й збереженні документації. Тому на ранньому етапі литовської історії виникає великокнязівська канцелярія (остаточно як конкретний орган вона склалася вже в другій половині XV ст.). У ній працювали писарі та підскарбії. Спочатку обидві посади не були сталими. Мова може йти радше про виконання тим чи іншим великокнязівським дворянином функцій писаря чи скарбничого.

Наприкінці XiV ст. починається другій етап становлення адміністративного апарату. В державі відбувалося скасування удільних князівств. Замість них створювались області землі та воєводства. Відповідно з'явився новий тип чиновників, завданням яких було перебрати на себе управління новими адміністративними одиницями. Складність полягала в кількох чинниках. По-перше, треба було налагодити управління доволі великих територій з численним населенням. По-друге, нові керівники областей хоча багато в чому й нагадували удільних князів, але мали кардинальну відмінність. Раніше удільний князь здійснював абсолютний контроль над своєю землею: економічний, судовий, військовий, культурний. Він мав у своїх руках могутню зброю, а саме - право карати чи нагороджувати підданих. У практичній площині його повинність перед великим князем литовським полягала в посилці подарунків, військ і утриманні князівського двору під час проїзду литовського правителя. Тепер же, після скасування удільного князівства, формально замінником удільного правителя ставав особисто великий князь литовський. Оскільки він не міг безпосередньо виконувати обов'язки місцевого правителя, були створені уряди старост і воєвод (останні відтепер виконували зовсім нову функцію). Ці чиновники були фактично представниками, намісниками великого князя. Проте вони не мали всієї повноти прав: адже карати чи нагороджувати підданих мав тільки верховний сюзерен. Те саме стосується й збирання податків, введення та скасування повинностей населення тощо.

Специфікою будь-якої середньовічної держави було те, що все державне життя вирувало навколо князя. Звідки й походить значення «держави» як такої і титулування великого князя як «господаря». Відповідно і кар'єру піддані могли зробити виключно при дворі князя. Тому мірою скасування удільних дворів великокнязівський двір мав перебирати на себе їхні функції. Якщо в першій третині XIV ст. його чисельність навряд чи перевищувала кілька сотень осіб, то вже через сто років чисельність дворян зросла до півтори тисячі, а ще через століття - до двох з половиною тисяч. Відповідно потреба вимагала появи нових посад: маршалків, двірських, чашників тощо. З'явившись як двірські, ці посади поширювалися на всю державу.

Державний апарат Великого князівства Литовського остаточно склався в другій половині XV ст. Його можна поділити на дві частини: центральний, який безпосередньо управляв урядом і уособлював центральну владу в регіонах, і регіональний, завданням якого було забезпечення функціонування великокнязівської влади на місцях.

На вершині владної піраміди стояв великий князь. Поряд з ним знаходилася рада з ближніх князів і панів. Поступово рада викристалізувалася з впливових магнатів, воєвод, старост. Представницькі функції в державі виконував сейм, що почав набувати дедалі більшого значення з середини XV ст.

До центральної частини відносилися близько трьох з половиною десятків урядів. За організацією їх можна виокремити в три групи: військовий апарат, канцелярія великого князя і двірські посади. Тут в пригоді стало дослідження щодо урядовців Великого князівства Литовського, проведене польськими вченими Лю- левичем і Рахубою⁹.

Найголовнішими урядами у війську були гетьман великий і гетьман двірський. Гетьман великий уперше згадується в 90-х рр. XV ст.¹⁰ Цікаво, що першим гетьманом був легендарний український князь Костянтин Острозький. Саме слово прийшло з чеської мови. Гетьман великий був головнокомандуючим збройних сил Великого князівства Литовського. Йому належала вся повнота влади у війську під час походу.

Причинами того, що уряд гетьмана великого виник і набув такого високого значення саме на зламі XV-XVi ст., були, по-перше, зміни в структурі держави. Якщо раніше на війну виходили фактично дружини окремих удільних князівств, великому князеві було доволі просто організувати командування і взаємодію серед кількох десятків князів. Коли ж держава адміністративно поділилася на землі, воєводства й уділи окремих князів, війська яких виводили в похід воєводи (Київ чи Полоцьк), старости (Жомойтія) чи маршалки (Волинь); до цього слід додати наймані війська, польову й облогову артилерію, інженерні підрозділи тощо, то стає зрозумілим, що час вимагав появи посади, яка мала займатися виключно військовими справами.

Друга причина полягала у специфіці як великокнязівської влади, так і особистої якості людей, що її обіймали. Від часу Казимира Ягеллончика великий князь литовський був одночасно і королем польським. І частіше господар перебував саме в Польщі. За часів правління Казимира Велике князівство Литовське не вело війн, які б вимагали напруження зусиль і відповідно мобілізації всієї держави. З нападами татар і прикордонними конфліктами з Московською державою досить ефективно впорались удільні князі (чиї володіння досі зберігалися вздовж східного і південного кордону держави). Тому потреби в посаді гетьмана не було. Коли ж з 80-х рр. XV ст. Литовська держава вступила в період важких війн, виникла потреба в посадовці, який за відсутності правителя міг очолити військо.

Що стосується особистих якостей господарів, то вони теж мали неабияке значення для становлення влади гетьмана. Починаючи з Міндовга і закінчуючи Свидри- гайлом Великим, князівством Литовським правили князі-полководці. Вони особисто очолювали військо в поході й командували ним під час битви. Красномовним прикладом є битва на р. Стир 1431 р., коли Свидригайло Ольгердович, перебуваючи в гущі бою, керував литовськими полками¹¹. Починаючи з Казимира, литовські правителі, як правило, покладали військову справу на своїх підданих. У той же час Костянтин Острозький, що обіймав посаду гетьмана до 1530 р. протягом правління двох монархів Олександра і Сигізмунда Ягеллончиків, фактично «кохався» у військовій справі. Сучасники стверджували, що він взяв участь у майже семи десятках битв і боїв. Тільки над татарами він здобув тридцять три перемоги¹².

Коли в похід війська і відповідно двір виводив великий князь, то керівництво двором господар міг здійснювати особисто або через наближених, які обіймали посади чашників, хорунжих, маршалків. Проте в першій третині XVi ст. литовські правителі, аби зупинити татарські напади, почали практикувати довготривале утримання на кордоні (як правило, в українських землях) різноманітних військових контингентів. Через різні обставини найзручнішим для литовської влади було зосередження на кордоні дворян (від однієї до чотирьох тисяч)¹³. За таких умов постала потреба виділення окремої посади, призначенням якої б було виключно військове керівництво двором під час воєнних дій, - гетьмана двірського. Дворяни базувалися головне на Київщині та Волині, тому не дивно, що гетьманом двірським ставав прикордонний намісник, як, наприклад, київський воєвода пан Андрій Немирович. Останній на чолі дворян розгромив татар на р. Голтва 1530 р.¹⁴

Ще за гетьманування Немировича функції гетьмана двірського значно розширилися. Він командував найманими ротами на війні. Тому з часом замість двірського гетьмана почали титулувати польним. Такі швидкі пертурбації з повноваженнями багато в чому були спричинені як особистими якостями Немировича, так і кризовими явищами в земському війську (шляхетському ополченні) Великого князівства Литовського. Юрій Радзівіл, що став гетьманом великим після смерті Острозького, не мав ані здібностей свого попередника, ані його впливу у війську. Крім того, шляхта не поспішала виконувати військову службу. Як наслідок, під час чергової литовсько- московської війни (1534-1537) більшість воєнних операцій проводив саме Немирович, у розпорядженні якого були передані не тільки дворяни, але й найманці¹⁵.

Писар польний з'явився під час Лівонської війни, в 60-х рр. XVI ст. Саме під час цієї війни на перший план у литовському війську виходять найманці (завербовані за кордоном, свої дворяни і шляхта «на пенязях», козаки). Це вимагало ведення великої документації, і тому постала гостра потреба появи при війську спеціального писаря - польного¹⁶.

До канцелярії належали посади скарбничого литовського, або господарчого; канцлера; підскарбія земського, або великого, і двірного або надвірного; писаря великого литовського; писаря скарбового; писаря польного та дворів і волостей господарських.

Писарі посідали окреме місце в державній службі Литовської держави. Писар великий литовський з'явився наприкінці XIV ст., за володарювання Вітовта Кейстуто- вича. Протягом століть цю посаду обіймав звичайний дяк. Фактично можна говорити про посаду того ж дяка чи секретаря при великому князеві, до яких і вживалася приставка - писаря великого литовського. Проте вже у 1566 р. посада стає сталою і самостійною. Одночасно у великокнязівській канцелярії могло існувати не більше п'яти писарів¹⁷.

Писар скарбовий з'явився на початку XVI ст. як помічник підскарбія. У 1557 р. під час чергового реформування канцелярії писарі підскарбові були виокремлені в цілком самостійні посади. Як правило, одночасно існували три писарі скарбових: два займалися доходами і один - витратами¹⁸.

Посада писаря дворів і волостей господарських була введена Сигізмундом Ягеллончиком під час економічних і правових реформ 1528-1529 рр. Аби забезпечити якнайкраще функціонування великокнязівських господарств, що знаходилися в різних частинах держави, господар увів посади писаря дворів і волостей господарських з приставками, згідно з територіями, якими вони займалися: «повіту Віленського», «подніпровських волостей», «замків і волостей окраїнних», «волостей руських». З середини XVI ст. ця посада поступово відмирає¹⁹.

Ще одна посада виникла внаслідок частої і довгої відсутності господаря у Великому князівстві Литовському - скарбничий литовський, або господарчий. Перші згадки щодо цієї посади з'явилися при дворі Казимира Ягеллончика. Завданням скарбничого було слідкувати за литовським скарбом і заступати підскарбія²⁰.

Посада канцлера з'явилася за князювання Вітовта Кейстутовича (1392-1430). Спочатку канцлери виконували функції звичайних секретарів при монарху. З часом канцлер очолив великокнязівську канцелярію²¹. Це було спричинене довгою відсутністю монарха в Литві, тоді як державний апарат мав працювати безперервно. Найбільшого впливу ця посада здобула за час канцелярування Ольбрахта Гаштольда в першій третині XVI ст.

До канцелярських належали також посади підскарбія земського, або великого, і дворного (надвірного). Перша з'явилася до середини XV ст. Сталою посада була вже в другій половині століття при дворі Казимира Ягеллончика. Щоправда, довгий час функції підскарбія земського пересікалися з повноваженнями писаря господарського. Обидва слідкували за поповненням скарбу, станом артилерійського парку, військовим спорядженням²². Проте на практиці це не шкодило справі, бо посади обіймала найчастіше одна людина: «подскаръбий земъский, маршалок и писаръ его милости панъ Иван Горностай»²³.

Що стосується підскарбія двірного, то він з'явився при Казимирі Ягеллончику і слідкував за доходами виключно великокнязівського двору²⁴.

Кілька посад, що мали загальнодержавне значення, були запозичені з волинського двору великого князя Свидригайла Ольгердовича. Це передусім підканцлер²⁵ і крайчий²⁶. Посада підканцлера довгий час не була сталою. Тільки на Віленському сеймі 1565-1566 рр. вона була прирівняна до посади канцлера²⁷. Уряд крайчого набув сталості ще в XV ст. при дворі Казимира Ягеллончика. Доволі часто посада крайчого сприймалася молодими литовськими аристократами як трамплін для подальшої державної кар'єри²⁸.

Назва посади хорунжого великого (господарського, земського) походила від слова хоругва (прапор). Уперше вона зустрічається 1432 р. при дворі Свидригайла Ольгердовича. Проте в наступні десятиріччя ця посада періодично зникала і знову з'являлася. Сталим цей уряд став за часів володарювання Олександра Ягеллончика. З 1499 р. хорунжиї великії згадуються постійно²⁹.

Посада хорунжого надвірного виникла внаслідок того, що за час князювання Олександра Ягеллончика значно зросла чисельність двору. Відповідно у 1501 р. вводився новий уряд при дворі. Влада хорунжого надвірного, на відміну від інших посад, що теж мали приставку «надвірний», за межі двору не поширювалася³⁰.

У 1409 р. при дворі Вітовта Кейстутовича вперше згадується чашник. На противагу хорунжому, чашників при дворі могло бути одночасно декілька³¹. Крім того, існувала ще посада підчашого, яка теж з'явилася при Вітовті. Зазвичай вона була ідентична чашнику³². Специфікою цих чотирьох посад було те, що вони за своєю суттю були титулярними. Іх іменування не мало нічого спільного з функціями, які виконувалися. Останні могли бути будь-якими і залежали виключно від волі господаря. Наприклад, 1541 р. чашник Сигізмунда Ягеллончика виступав як суддя: «чашникъ короля, его милости, Войтех Ясенский росправу в томъ з нимъ прыняти готовъ был»³³.

Підстолій з'явився при дворі Казимира Ягеллончика. Ця посада мала церемоніальне значення. Людина, що обіймала її, завжди була з близького до великого князя кола: «пры томъ были велможныи иврожоныи панове... подстолий и державца слонимъский, Мартинъ Хребтович, ловъчый того жъ князства Литовъского»³⁴. Посада підстолія зникла в першій половині XVI ст.³⁵

Конюший (нерідко в документах зустрічається з приставкою «двірний») - це одна з найдавніших посад великокнязівського двору. Внаслідок того, що першими областями в буквальному значенні були столичні Віленська і Троїцька землі, то і повноваження конюшого двірського часто перетиналися з повноваженнями конюшого віленського. Це тривало протягом двох століть, доки на початку XVI ст. посада конюшого не набула сталості як виключно двірська³⁶. На допомогу конюшому існував ще уряд підконюшого³⁷.

Посада кухмістера з'явилася при дворі Вітовта Кейстутовича. «Жаловали нам на пана Яна Войтеховича Наръбута, кухъмистра»³⁸. З розширенням чисельності двору наприкінці XV - початку XVI ст. було виокремлено посаду кухмістера двірського³⁹.

Також за правління Вітовта з'явилася посада маршалка великого (земського чи найвищого)⁴⁰. «На прычыну панов-рад наших... маршалка великого пана Яна»⁴¹. А вже за Олександра Ягеллончика з'явилася посада маршалка надвірного. До його компетенції входило керування численними маршалками і урядниками, що діяли в середині двору⁴². Ці маршальські посади належали до «нових», оскільки ще з першої половини XIV ст. існувала посада маршалка двірського. На відміну від маршалків великого і надвірного, двірських посад могло бути декілька. Траплялися випадки, коли одночасно при дворі існувало не менше 18 маршалків двірських. Також траплялися випадки, коли цих урядовців іменовано, як маршалків наших, господарських, й.к.м. «И его милость казал... маршалку дверному пану Сачку» вирішити судову справу⁴³. У 1566 р. маршалків двірських виводять з двору і понижають до рівня повітових⁴⁴.

До старовинних посад можна віднести мечника і мостовничого. Останній мав вагоме значення за литовських князів XIV - першої третини XV ст., коли вони регулярно подорожували зі своїм двором Великим князівством Литовським. У XVI ст. уряд мостовничого було понижено до повітового⁴⁵.

Одною з важливих складових життя великого князя було полювання. Це був виїзд усього оточення монарха. Саме на полюванні приймалося чимало рішень державного характеру, проводилися зустрічі з підданими й іноземними гостями тощо. Тому постала потреба спеціального професійного слідкування за ловами і пущами, в яких полювали великі князі. Так виникла посада ловчого господарського. Остаточної сталості вона набула за князювання Сигізмунда Августа. Коли була затверджена посада ловчого надвірного, ловчий господарський став іменуватися великим⁴⁶.

До виключно двірських відносилася посада півничого, або підчашого, надвірного. Завданням півничого було забезпечення великокнязівського столу алкогольними напоями⁴⁷. «Жаловалъ его милости за листы позовными староста жомойтский и под- чаший, панъ Янъ Миколаевичъ Радивилъ»⁴⁸.

У другій половині століття набуває сталості посада підкомірного. Ії завданням було слідкувати за великокнязівськими коморами⁴⁹. «Осмотрели... листу подкоморого нашого, державцы ейшисъкого пана Анъдрея Якубовича»⁵⁰.

Взагалі аналізуючи означені вище посади, треба констатувати, що більшість із них були багатофункціональними. Фактично вони не мали спеціально оформлених і задіяних на практиці функцій. У житті великокнязівської канцелярії, від якої відходили по країні всі управлінські нитки, працював великий штат дяків. У той самий час чашник міг очолювати загін на війні або брати участь у дипломатичній місії.

Що стосується управління областями, то тут існували такі посади: воєводи, старости, намісники-державці, намісники і тівуни. Воєводи і старости очолювали найбільші області. Останні в XVI ст. дедалі частіше виступали і як керівники повітів, на які розділялися воєводства та землі. Що ж до намісників-державців, то вони теж очолювали повіти. I воєводи були представниками великокнязівської влади. Усім цим чиновникам належала найвища влада в їхніх областях. Вони забезпечували оборону свого краю, виводили місцеве ополчення на війну, провадили судову діяльність, контролювали збір податків (за винятком меду, мит і деяких інших). Крім того, воєводи приймали подорожуючих їхньою землею послів.

У литовській державній практиці поширеним було явище, коли одна людина обіймала одразу кілька посад. Наприклад, князь Костянтин Острозький був одночасно гетьманом великим, воєводою Троцьким, старостою Вінницьким і Брацлавським⁵¹. Або Немирович - воєвода Київський, державця Пропойський, Слонімський і Чичер- ський, гетьман двірний. Така ситуація пояснювалася передусім економічним базисом, на якому трималися ці посади. У Великому князівстві Литовському, як і в інших країнах доби середньовіччя, централізованого фінансування не існувало. Кожен урядовець, який відповідав за територію, утримувався за рахунок місцевих прибутків. Тому в більшості випадків литовські можновладці сприймали своє призначення на керівництво тією чи іншою областю як можливість отримувати прибутки⁵². Такий стан речей призводив до корупції. Литовський дипломат Михалон Литвин у першій половині XVI ст. писав: «У Литві одна людина обіймає десять посад»⁵³.

У середині областей діяли свої посадовці: намісники, городничі, каштеляни, маршалки, децькі, вижи, увязчи, осмніки тощо. Вони слідкували за збиранням податків, здійснювали ремонт шляхів і укріплень. Ці посади воєводи і старости роздавали людям зі свого оточення⁵⁴.

Важливу роль в областях відігравали ключники і митники. їхній статус був вище за намісничих слуг, оскільки ці посадовці підпорядковувалися безпосередньо великому князеві. Відповідно й податки, що вони збирали, йшли безпосередньо монархові⁵⁵.

За всіх недоліків державний апарат Великого князівства Литовського все ж виявився доволі ефективним. Незважаючи на важку зовнішньополітичну ситуацію, Литовська держава спромоглася вистояти протягом століть. Система контролю за виконанням господарських повинностей, збором податків, церковною політикою, утримання військ тощо загалом діяла безперебійно. У кризових ситуаціях литовські правителі знаходили адекватні кроки по виходу з кризи.

Характерним є випадок, що стався 1531 р. Тоді литовські урядовці скаржилися великому князеві, що не можуть надійно зміцнити прикордонні замки. У відповідь Сигізмунд Ягеллончик 27 листопада 1531 р. видав спеціальний лист земському підскарбію панові Івану Горностаю. Цей документ містить чималу інформацію щодо оборонних заходів короля та їх виконання урядовцями. Тон листа досить жорсткий, відчувалося, що Сигізмунд був роздратований неефективним витрачанням державних коштів і невиконанням його наказів. Наприклад, на Київ були видані чималі суми, але місту «нічого досі не учинено»⁵⁶. Тому, на думку короля, урядовці повинні обрати чотирьох «добрих і гідних» людей, які мають кожен рік поперемінно їздити по прикордонних замках і слідкувати за належним виконанням королівських наказів. Що ж до видачі зі скарбу грошей, то Сигізмунд наказав Горностаю без його особистого розпорядження ні на забезпечення замків, ні на послів, ні на найманців не видавати «пенязів»⁵⁷.

Отже, можемо констатувати, що державна служба Великого князівства Литовського, попри чимало консервативних моментів, загалом залишалася живим організмом, який змінювався і реформувався згідно з потребами часу.