Земельно-майнові суперечки

В натуральном состоянии человек имеет природные права пользоваться беспрепятственно своей жизнию, здравием, честию и собственностию имения¹.

Потреба з’ясовувати справи, захищати власність і гідність зумовлювала реформування суду, цього інструменту соціального примирення, створеного верховною владою.

Із повноважень совісного суду сучасників чи не найбільше вразила його «должность» мирити сторони суперечки, про що йшлося у ст. 400 «Учреждений для управления губерний...»¹. Функція примирення описується в літературі оглядово й лише за цим законодавчим актом, тоді як наше завдання полягає дещо в іншому — дослідити діловодну документацію совісних судів із тим, щоби більш зримо вирізнити, чи збігалися (та наскільки) реальні суспільні явища з вимогами закону.

Сторони суперечки хоча й не часто, але все ж пояснювали причину звернення до совісного суду — припинення в найкоротший термін незгод і тяганини, притаманної решті судових установ. До того ж, тут можна було уникнути зайвих витрат. Саме на цю характерну рису совісного судочинства звернула увагу англійська дослідниця Дж. Гартлі^{[284] [285]}. Учасники суперечки могли запропонувати власні умови виходу з конфліктної ситуації, довірити її залагодження посередникам та суддям. Досягнуті домовленості фіксувалися у мировій угоді, котра набувала сили офіційного акту, легалізуючи в такий спосіб нову ситуацію з власністю.

За частотою позовів до совісного суду на перше місце виходять звернення про стягнення грошового боргу. Так, Чернігівський совісний суд, розглядаючи в 1796 р. позов дворянина Федора Борсука до козака Клима Олійниченка із сином, не заперечував проти пропозиції винуватців повернути 200-рубльовий борг частинами, по 25 руб.^[286] Секретар-протоколіст у цьому випадку (та інших подібних) обов’язково згадував про його віддачу без зволікання, фіксуючи запевнення відповідача дотримуватися термінів, а також якою монетою він повертатиме борг — срібною чи мідною, що теж вносилося до тексту мирової угоди. Мобілізуючим чинником ставав запис про покарання сторони, якщо вона вчасно не поверне борг, у тому числі й збільшенням його суми вдвічі. Своєю чергою відповідач обіцяв беззастережно дотримуватися умов угоди. Через совісний суд можна було повернути гроші, що їх позичив будь-кому покійний батько, якщо його син подав позов проти боржника.

Згідно з протоколом Чернігівського совісного суду від 19 листопада 1796 р., ніжинський козак Іван Піддубник скаржився на міщанина Степана Зубаху, який не доплатив йому 93 руб. за продане подвір’я. У суді з’ясувалося, що обидві сторони мають безліч взаємних претензій. Так, І. Піддубник не повернув С. Зубасі «церковную деревню». Крім того, обидва були боржниками ніжинського купця Чандри, разом з яким будували ту «деревню». Укладена мирова угода влаштувала сторони, а контроль за її виконанням покладався на ніжинського городничого Волховського¹.

До суду зверталися й для того, щоби відповідач повернув незаконно отримані кошти, як, наприклад, за навчання сина перукарському фаху, коли їх було сплачено, а професійних умінь набуто так і не було.

На підтвердження своєї правоти або несправедливості домагань опонентів суду надавалися векселі, розписки, купчі («урядовы крепости»), уступні записи чи інші боргові документи, навіть копії духовних тестаментів (або посилалися на них), викликалися свідки, давалися совісні свідчення під присягою. Щодо останнього, мається на увазі запис про відповідачку в Чернігівському совісному суді, козачку із села Білоус Уляну Даладаниху, яка після виклику в суд дала совісні пояснення з приводу позову проти неї козака Петра Поклади, котрому покійний чоловік відповідачки заборгував чвертку жита. З’ясувалося, що це був не борг, а плата за користування конем, що позичався на три дні, а був повернутий через шість тижнів^{[293] [294]}.

Часом достатньо було одного звернення до суду, щоби відповідач повернув борг, «звільнився» від нього. Так було у жовтні 1795 р., при розгляді позову дворянина Афанасія Широгродського, якому чернігівський міщанин Іван Іванов заборгував 5 руб. та «хліб». Не порушуючи справи, борг було повернуто, про що позивач повідомив суд^[295]. Іноді борг сплачував не сам винуватець, а за нього робили це інші члени родини — найчастіше батьки, рідше — брати, матері.

При сплаті боргу позивач подавав прохання про віддання справи вічному забуттю (або вічному знищенню), адже його позов задоволено («истец удоволь- ствован»)^[296]. Не часто, але були випадки, коли одна особа подавала позов проти кільканадцятьох, як у випадку титулярного радника Петра Каменецького з села Терехове, якому 25 козаків заборгували збіжжя.

Якщо відповідач не погоджувався на мирне залагодження справи, навіть не даючи згоди на повернення боргу він усе одно мав з’явитися до суду й пояснити ситуацію, подавши прохання про звільнення його від участі в розгляді. Запро- шення-повідомлення відповідачеві надсилалося через канцелярію земського суду, який у разі неявки знову наполягав на його появі в інший термін для розгляду справи. У цьому разі відповідач найчастіше обстоював можливість розгляду справи за формальним судочинством. Якщо позивач та відповідач кілька разів не з’являлися у призначений термін — справа закривалася, але за

поважної причини (хвороба або відсутність однієї зі сторін) її розгляд можна було перенести. Відмова фігурантів від продовження розгляду справи фіксувалася у письмовій формулі:«До той распри суду уже дела нет», яка застосовувалася й тоді, коли сторони, не дотримуючись умов, що їх раніше визначив совісний суд, повторно зверталися до нього практично з тією самою конфліктною ситуацією¹. Траплялося (щоправда нечасто), коли совісний суд звертався до нижнього суду, аби той стягнув борг із винуватця.

Надзвичайно вагомою та авторитетною була присяга про сплату боргу, яка могла замінювати або підсилювати документальні свідчення. Відповідачі, козаки села Талалаївки Ніжинського полку Іван Мохай та Хома Котюха, на позов колезького протоколіста Андрія Спицького про те, що вони не сплатили за взяту в нього горілку, готові були совісно ствердити, що вони з ним повністю розрахувалися^{[298] [299]}. Корнет Михайло Карана, обвинувачений у неповній сплаті купленої ним у чернігівського козака Василя Товстого оселі, ціна якої становила 30 руб., а також барила горілки зобов’язувався виплатити борг лише в тому випадку, коли позивач присягне, що не отримав від нього з першого разу повної сплати. Інакше він змушений буде звертатися до суду з формальним судочинством^[300].

Наступними за кількістю звернень, а також ступенем складності були справи про незаконне («неналежне») заволодіння нерухомим та рухомим майном, що розпочиналися зі скарги-позову, яку до совісного суду подавали як чоловіки, так і жінки безпосередньо або через повірених. Ними були, як правило, сотенні писарі, військові товариші й канцеляристи. Суд прихильно ставився до сторін, які, обговоривши між собою причину конфлікту, припиняли суперечку та пропонували шляхи виходу із ситуації, що склалася. У його протоколах миролюбне з’ясування справ відтворювалося такою словесною формулою: «Обе стороны явились в суд и, поговоря между собой, мирились» (іноді додавалося — «дружелюбно»). Хоча умови, звісно, обговорювалися заздалегідь, і, певно, не раз, адже мали влаштовувати обидві сторони. Так, у 1796 р. Чернігівський совісний суд підписав мирову угоду про повернення братами Федором і Мойсеєм Путєєвими орної землі й сінокосу козакові з села Ладанки Чернігівського повіту як відшкодування за відбування «государевой службы» із застереженням, що обидві сторони втрачають право звертатися з цього приводу до будь-якої відповідної установи^[301].

Проте далеко не всі справи з’ясовувалися шляхом добровільного примирення. Коли позов не знаходив порозуміння у відповідача, що найчастіше було притаманне козацькому середовищу, протилежна сторона пояснювала у суді

причини, згідно з якими вона не уступить власності. Серед них — давність володіння (від 50 до 100 років), наявність достатнього числа свідків, причому літніх, які пам’ятали, що земля належала батькам відповідачів, а також їх свідчення під присягою про давність набуття останніми власності. У цьому разі, відкидаючи обвинувачення та не бажаючи вступати в подальшу суперечку, відповідачі повідомляли совісний суд, що позивачі можуть звертатися до формального судочинства¹.

Складні справи, пов’язані з обміном оселями, особливо в тих випадках, коли вони належали батькам, а потім перейшли у власність дітей, вимагали детального переліку майна та будівель (світлиць, хат, сіней, сараїв, клунь тощо) із застереженням, котра частина й кому дістається у «вечное и потомственное владение».

Навіть після з’ясування справи у суді з формальною процедурою позивач, що програв, усе ж намагався зверненням до совісного суду довести власну правоту. Це свідчить про довіру до совісного судочинства та його авторитет серед населення як важливої інстанції для залагодження справ. Як інакше зрозуміти поданий у 1795 р. до Чернігівського совісного суду позов відставного отамана Івана Максименка проти колезького асесора Івана Дуніна-Борков- ського та його підданого Матвія Савенка, які напали на оселю, розорили її й чинили позивачеві «разные обиды»? Чернігівське намісницьке правління, куди раніше І. Максименко звертався зі скаргою, не змогло, як і формальний суд, відновити зневажену, на його думку, справедливість^{[302] [303]}.

До категорії оригінальних слід віднести спроби поміщиків через совісний суд з’ясувати майнові справи своїх селян, у котрих козаки, як це мало місце у селі Янівці Чернігівського повіту, украли жито^[304]. Відповідач, якщо вважав незаконними претензії на свою адресу, подавав до суду прохання з поясненням безпідставності обвинувачень. Брати, козаки Ященкові з сестрою, доводили своє право на володіння сінокосом і гаєм, адже вони їм дісталися у спадок від батька та діда й перебували у власності їхньої родини ще з 1733 р. Тому не погодилися, щоби позов проти них козака села Муравейки Чернігівського повіту Федора Борисенка розбирав совісний суд^[305].

Функції совісного судочинства з його третейським арбітражем яскраво проявилися також у категорії справ про порушення спадкових прав, що, за підрахунками істориків, становили близько третини від загальної кількості^[306]. До такої думки схилявся, зокрема, дослідник Полтавського совісного суду І.Ф. Рибаков, який зауважував, що позовні звернення стосувалися перш за все ґрунтів та садиб¹. Фігуранти конфлікту, що перебували в родинних стосунках, зверталися до суду й висловлювали пропозиції про поділ родового майна, керуючись при цьому судовою традицією та власним розумінням своїх на нього прав. Коли вони не досягали умов, прийнятних для обох сторін, їх пропонував совісний суд. Якщо ж і його пропозиції відкидалися, сподівання покладалися на третю сторону — посередників. І лише за невдачі зусиль посередників сторони могли звертатися до інших судових інстанцій. Совісний суд не наділявся правом самостійно вирішувати справи цивільного характеру^{[307] [308]}.

Поділу підлягали не лише батьківська чи материнська маєтність, а й дідівська. Розгляд спадкових справ в інших судах міг тривати десятиліттями, а тому члени родини самі ділили майно та визначали частку кожному, спираючись на певні традиції^[309], чим значно скорочували тривалість судової процедури. Судді не втручалися у цей процес, із розумінням ставлячись до позицій кожної зі сторін, дозволяючи їм власне тлумачення, аби лише воно влаштовувало їх, сприяючи примиренню. Відповідач зобов’язаний був виконати обіцяне, що набувало певного виміру — у частинах маєтку, орного поля, майбутнього врожаю (найчастіше жита), а також грошей. Розміри земельних ділянок не завжди вказувалися, а якщо й зазначалися, то у четвертях або в днях їх оранки з визначенням кількості сох. Коли йшлося про діброви, осикові гаї, то їх розміри окреслювалися досить приблизно (наприклад, у межах урочищ за назвою власника (Бондареве, Богданове), або за близькістю якогось об’єкта (Мостове)). Розмір сінокосу визначався кількістю возів сіна. У точних цифрових вимірах ішлося лише про гроші. Від моменту, коли умови поділу, часом досить складні, записувалися в мировій угоді, позивач втрачав право з’ясовувати справу, що у рішенні суду фіксувалося, як «истец дело предаёт уничтожению».

Сестра, котра успадковувала материнський маєток, мала виділити іншій сестрі частину землі («ниву»), проте якщо останню не влаштовувало де вона розташована, вона могла погодитися на сплату вартості лану грошима. Брати, як правило, ділили спадщину порівну. Натомість козаки Гавриленки з села Церковиці на Чернігівщині не лише поділили її між собою, а й віддали четверту частину племінникові, про що вказали в мировій угоді^[310]. Подібним чином було вирішено позов козака Микити Івашутича із села Микишиного Городнянського

повіту проти козака Якима Мехедина, котрий одноосібно «успадкував» тещину маєтність, проте зобов’язався сплатити вартість частини позивача, подавши до суду річний графік виплат¹.

Майнові спадкові справи у документації совісних судів часто проходили як невиділення («невыделка») членам родини частки з батьківської або материнської спадщини. Ясна річ, що найчастіше сперечалися за землю, однак не лише за неї. Казенний селянин із села Хоробрич того ж Городнянського повіту Ілля Гончаренко подав у 1795 р. позов проти свого дядька, адже той, не чекаючи поділу маєтності, продав горілчаний котел і три труби. У результаті сторони домовилися, що він відшкодує позивачеві їх ціну — 6 руб. сріблом. Подібним був позов у Чернігівський совісний суд козачки Наталки Сенчучки проти своєї тітки, котра не виділила їй частку з материнської спадщини^{[311] [312]}. У 1850 р. спадкоємці не могли поділити майно херсонського міщанина Шмуля Золотошвея без звернення до совісного суду^[313]. Ця справа дозволяє зробити висновок, що совісні суди не зважали на віросповідання сторін.

Частими були звернення від жінок, які, залишаючись удовами, потерпали від родини чоловіка, особливо його братів, що «забували» виділити їм належну частину маєтку. Так, дружина корнета Анна Саковалова не змогла переконати брата покійного чоловіка, ротмістра Йосипа Лопутку, аби той повернув їй частину спадщини^[314]. Позови надходили не лише про схвалення умов поділу, а й про такі вразливі аспекти, як утаювання заповітів, без котрих виділення певної частини маєтку чи його грошового еквіваленту із загальної вартості було проблематичним. Братова дворянина Василя Дубровського обвинувачувалася у приховуванні золотих, срібних та мідних грошей, які залишилися після смерті брата й батька^[315]. Утаювання речей, котрі не потрапляли до поділу, практикувалося досить часто тими, хто успадковував батьківську оселю.

До совісного суду зверталися й сироти, зазначаючи у позовах, що «позы- ваться в судах в сиротстве не в силах». Агафія Георгієва пояснювала в 1790 р. у Київському совісному суді, що її мачуха заволоділа батьківським маєтком, а їй — дитині від першого шлюбу — не залишила нічого. Хоча вдова Гридова й виправдовувалася, що отримала у володіння лише «поганенький» хутір, який продала за 300 руб., аби сплатити чоловікові борги, проте суд, посилаючись на статті Литовського статуту, наполіг на виділенні пасербиці четвертої частини майна^[316].

Виявляється, що в разі смерті сестри належна їй частина спадщини мала

перейти не чоловікові, а її кровним родичам. Складність такого виділення спричиняла звернення до посередників. Якщо пропозиції приймалися, совісний суд їх схвалював, стверджуючи своєю печаткою, а сторони втрачали право порушувати цю справу в будь-якому іншому суді. Нелегкими, проте, як виявляється, результативними ставали звернення вдів, коли їх дорослі діти не залишали їм спадщини. Так, у вдови полкового канцеляриста з Чернігова Ірини Красновської в 1793 р. сини забрали батьківське подвір’я, сад та город. Пропозиції совісного суду родина відкинула, приставши лише на ідею посередників, котрі запропонували оцінити двір у 130 руб. і повернути частину цієї суми матері, урахувавши її витрати на перебудову світлиці, сіней і комори¹.

До совісного суду надходили звернення, пов’язані з посагом, виділеним у зв’язку з заміжжям доньок. Невіддавання його (або часткову віддачу замість повної) можна було вирішити у суді. Дворянин Олексій Горбик із містечка Любеч у 1793 р. саме через Чернігівський совісний суд намагався отримати придане від свого тестя, священика церкви Покрови пресвятої Богоматері Діонісія Черняв- ського. До посагу він зарахував одяг, білизну, посуд, а також грошову суму (100 руб.). Що саме такою була попередня умова, готові були свідчити дяк Андрій Гончаренко і священики з Любеча — Гаврило Горбик та Козьма Котович².

Надзвичайно складним для цього ж суду виявився позов удови полкового осавула Івана Дубовика проти зятя — капітана Андрія Красновського, який затримав повернення приданого за її дочкою Мариною, котра вийшла заміж у 1784 р. Шлюб виявився невдалим, донька зазнавала образ, побоїв і померла в 1792 р. від отруєння. Дитину, що народилася, зять віддав на виховання тещі, та не цікавився нею. Удова підготувала для суду список речей, котрі відійшли як посаг: гроші (100 руб.), по 3 срібних чарки та склянки, коляска для виїзду, 10 овець, по 3 корови та воли, по 2 цинкових тарелі й полумиска, скрині, 5 малих подушок, біле ситцеве простирадло, 2 персні, з котрих один з алмазом («очком»), сережки п’ятирубльові, а також червоні шовкові ковдри. Вона прислала повіреного, свого сина, Андрія Дубовика, який подав судові уточнений реєстр речей. Кількість срібного посуду збільшилася до 12 предметів, додалася ще срібна таця, а серед одягу з’явилися сукня й нова шуба. На пропозиції суду сторони не пристали, удавшись до посередників. З однієї сторони ними стали титулярний радник Іван Куценко та колезький секретар Михайло Міхно, а з іншої — писар Никифор Говоров і хорунжий Йосип Мазур, котрі, спираючись на відповідні норми «Устава благочиния или полицейского», зокрема ст. 10 про обов’язки батьків забезпечувати дітей харчуванням, одягом та добрим і чесним вихованням відповідно до статків, запропонували компромісний вихід із ситуації — онука вдови полкового осавула Івана Дубовика переходила жити до батька, а він повертав колишній тещі придане^[317].

Посаг нареченої повертався у разі смерті чоловіка, і справи такого характеру також вирізнялися заплутаністю з поділом, адже велися вони між сторонами некровної спорідненості — найчастіше між невістками та свекрухами, а також мачухами й пасинками. Із переліку детально означеного майна, навіть з описом кольору матерії, якщо йшлося про одяг¹, відчувається, що мирова угода давалася нелегко, проте для залагодження конфлікту сторони все ж обирали совісний суд. Більше того, удова корнета Параска Шихуцька, подаючи позов проти пасинка та його дружини за невиділення їй законної частки з маєтностей чоловіка, наполягла, аби в мировій угоді Чернігівського совісного суду в 1796 р., крім щорічного її забезпечення (20 руб., 6 чверток жита, півчверток яровини ячменю й гречки, котрі б віддавалися їй через кожні півроку до заміжжя або ж до самої її смерті), було записано ще два досить суттєві застереження — що вона мала мешкати на тому самому подвір’ї, як і раніше, а також у разі невиконання цієї домовленості пасинок Стефан Шихуцький зобов’язувався передати мачусі третю частину маєтку^{[318] [319]}. І все ж не було великої різниці під час поділу майна, коли йшлося і про кровних родичів. Так, тоді ж відставний вахмістр Степан Дмитренко в позові проти братанича дворянина Якова Дми- тренка за невиділення частки зі спільної спадщини домігся повернення хати із землею^[320].

Посаг ставав предметом суперечок також між доньками й матерями, особливо у тих випадках, коли останні не до кінця виконували обіцянки й придане нареченої виявлялося меншим від спершу заявленого. Дворянка Єлизавета Клеофас, вийшовши заміж, подала в 1849 р. позов до Херсонського совісного суду проти матері Олени Морозової, яка не передала їй у власність обіцяного будинку^[321].

У катерининському законодавстві щодо совісного судочинства не йшлося про можливість звернення до нього селян-кріпаків. Однак через те, що в Малоросії ступінь закріпачення був слабшим, аніж у власне російських губерніях, ця норма тут сприймалася досить своєрідно. Так, час від часу піддані того чи іншого пана зверталися до совісного суду, і він приймав ці скарги до розгляду. Підтвердженням цього унікального явища може бути позов підданої колезького асесора Івана Дуніна-Борковського Катерини Шебетовської, поданий у 1793 р. проти чернігівського міщанина Івана Берденкова, який без відома позивачки вчинив «неправильний» продаж майна її покійного чоловіка, зокрема подвір’я, де була хата на нових брусках, сіни та кошара^[322].

До окремої категорії слід віднести справи, пов’язані з виплатами позичок від заставлених поля, сінокосу, а також повернення їх первісному власникові. Особливо заплутаними вони були у випадках смерті однієї зі сторін, коли, скажімо, покійні батьки не узаконили застави, а спадкоємці намагалися повернути її. Найшвидше тут спрацьовувала стара традиція Гетьманщини. Кредитори, узявши в заставу маєтність, часто «не випускали» її, і через совісний суд укладали мирову угоду з позивачами, де ті описували межі ниви, її вартість, яку зобов’язувалися сплатити на запропонованих умовах, зазначаючи час повернення коштів. Через совісний суд з’ясовувалися її «правильність» та можливість запропонувати й узаконити нову ситуацію, що склалася. Досить часто нива залишалась у кредитора «в вечном и потомственном владении навсегда»¹.

У всіх випадках, коли сторони знаходили порозуміння, складався документ — знову ж таки мирова угода, де виписувалися досягнуті умови, і яка схвалювалася судом та скріплювалася його печаткою. У цьому разі позивач втрачав право поновлювати суперечку не лише у совісному, а й апелювати до будь-якого іншого суду^{[323] [324]}. Про власні рішення, якщо вони впливали на сплату податків, совісний суд повідомляв намісницьке або губернське правління. Примітна справа 1796 р., що розпочалася зі скарги Домнікії, доньки бунчукового товариша Йосипа Гамалії (за чоловіком — Ольховської), до Чернігівського совісного суду на свого брата Івана, який її саму, її чоловіка та дітей під час ревізії 1782 р. записав як своїх підданих. Відповідач з’явився до суду в призначений час і погодився з пропозицією сестри віддати йому замість себе й членів її родини селян, хоча й виставив зустрічні вимоги — аби ті були молодими й здоровими, щоби могли справно відбувати повинності^[325].

Проте далеко не завжди відповідач погоджувався на компромісне з’ясування конфліктної ситуації, особливо тоді, коли відчував за собою право володіти пев- ною власністю. Даремно брати дворяни з села Гущина поблизу Чернігова Афана- сій, Василь і Карпо Даль позивалися проти колезького реєстратора Михайла Лопатина за захоплення 11 возів сіна. Викликаний повісткою до суду той упевнено захистив своє право на сінокіс, підтвердивши його купчою («крепостью») й віддатковим листом Чернігівського нижнього земського суду^[326]. Брати Конон, Юхим і Павло Хмелі не випускали зі свого володіння заставленого позивачем козаком Тимофієм Короленком з Івангорода Борзнянського повіту маєтку, не брали від нього грошей, та в 1795 р. доводили у Чернігівському совісному суді, що це їхня родова власність уже впродовж 70 років, хоча підтвердити цього вони й не могли, адже документи згоріли в пожежі, але можуть, мовляв, заявити це під присягою, висловивши готовність, щоби скаргу-позов розглядав інший суд¹. Більше того, відповідачі для доведення своїх прав зверталися до формального судового процесу і вигравши справу, посилалися на неї, коли позивачі знову намагалися через совісний суд повернути заставлений батьківський ґрунт^{[327] [328]}. Так само вчинив колезький реєстратор Іван Кулишов, брат якого звинуватив його у привласненні 20 руб. гуртових грошей, тоді як той їх віддав матері та сестрі. При цьому Чернігівський совісний суд приймав рішення, посилаючись на ст. 397 «Учреждений для управления губерний...», де йшлося про відразу до насилля й утисків, а тому примусити сплатити борг братові він не може й справу припиняє^[329].

Незважаючи на вимогу Катерини ІІ, яка у своєму законодавчому акті 1775 р., запроваджувала інституцію посередництва, у перші роки функціонування совісних судів до неї зверталися не часто, що й не дивно, адже сторони, апелюючи до цієї судової інстанції, самі пропонували умови примирення. До посередників останні зверталися у складних випадках, зокрема тоді, коли їм було важко примиритися, і коли їх не влаштовували пропозиції совісного суду. Так, сестри Марія й Меланія подали позов проти брата, Андрія Кисіля, козака із села Івашківки Городнянського повіту з дружиною, котрі після смерті батька захопили все майно, рухоме й нерухоме, про що позивачки склали докладний реєстр. Один із посередників, посилаючись на статутні артикули, пропонував поділ на рівні три частини, що збігалося зі свідченням духовного наставника, священика Вихвостова, який зазначав, що батько перед смертю вказав, що не вирізняє нікого з власних дітей. Додавалися й інші аргументи: у кого з дітей батько мешкав, кому віддав ключі від господарства тощо. Кінець-кінцем було взято до уваги думку посередників і, посилаючись на ст. 400 «Учреждений для управления губерний.», суд запропонував умови для примирення родини^[330].

Посередниками призначалися люди авторитетні, освічені, котрі знали справу. Ними могли бути в тому числі писарі та дрібні канцелярські службовці. Натомість в одному з конфліктів щодо продажу солі на Чернігівщині від однієї сторони посередниками стали надвірний радник, директор губернської економії Андрій Руновський і колезький асесор, голова губернського магістрату Ничипір Шарой, від іншої — члени Чернігівської казенної палати, таємний радник Іван Купилов та колезький радник Василь Оболонський. У з’ясуванні суперечки між чернігівськими міщанами Іваном Якимовичем і Микитою Зозулею, які розсварилися, продаючи спільну рибу, посередниками стали іменитий громадянин Яків Глебовський та купець Іван Гварта^[331].

Утім, посередники далеко не завжди відігравали відведену їм роль. Так, у позові секунд-майора Романа Столиці проти сотника Іллі Шрамченка, котрий порушив умови утримання поштової станції, запрошені посередники не змогли примирити сторони¹. Тож позови про недотримання однією зі сторін зобов’язань, письмово зафіксованих умов договору, також стали можливими для вирішення у совісних судах. Якщо їх порівнювати з іншими категоріями справ, вони залишатимуться в меншості, проте все одно варті дослідницької уваги, адже відображають важливу складову суспільних відносин, в основі котрих були договір, а також моральні аспекти. Про них малоросійський генерал-губернатор П.О. Румянцев-Задунайський зауважував, пояснюючи установам призначення совісного суду, що тут сполучаються «милість і суд, влада закону та глас людинолюбства»^{[332] [333]}. Процедура розгляду цих справ не відрізнялася від інших, хоча була полегшена існуванням письмових документів, що дозволяло у короткі терміни запропонувати вихід із конфліктної ситуації. Наслідки позову київського купця Івана Котляревського в 1790 р. проти дружини прем’єр-майора Бутишевої, яка порушилаумови, утримуючи його ґуральню, було практично відразу занесено до мирової угоди, згідно з котрою та сплатила йому збитки в розмірі 10 руб.^[334]

До цієї категорії справ наближалися й ті, що розбирали дотримання духовних заповітів. Нерідко родичі, особливо діти, заперечували духівницю батьків, котра їм часто-густо здавалася несправедливою, а то й фальшивою. Звернення такого характеру від дворян вирішувалися із залученням предводителя, як представника станової корпорації. Так було у Херсонському совісному суді, коли тут у 1850 р. розглядався позов дворянина Матвія Кухаревича, мати котрого, дружина штабс-ротмістра Альберта Кухаревича — Уляна, за заповітом залишила чоловікові, а не синові, вексель на 15 тис. руб.^[335]

Совісний суд, як бачимо, вирішував земельно-майнові суперечки, що виникали в осіб різної станової належності. Стороною у совісному процесі могла бути кожна людина, якщо вона мала правоздатність та виступала від свого імені: дворянин і козак, міщанин і козак, козак і військовий, чиновник і посадовець, казенний селянин і дворянин. Перелік можна продовжити ще кількома парами учасників конфліктів: міщанин і канцелярський службовець, чиновник і канцелярист, підданий селянин і козак, колезький канцелярист і козак, купець і священик, міщанин і священик, козак і державний селянин. Не було застережень й щодо статі позивача та відповідача, а також їх віросповідання. У 1796 р. Чернігівський совісний суд прийняв позов військового товариша Миколи Костянтиновича проти дружини військового товариша Єфросинії Борисенкової за «неправильний» продаж ниви в урочищі Загора. Того ж року подав позов канцелярист Наум Лобас проти козачки Євдокії Дубровської, яка заборгувала

.

йому 8 руб.¹ У діловодстві совісних судів кінця XVIII ст. зустрічаємо факти нечіткого уявлення та небажання сторін визнавати свою станову належність. Позивачі, звертаючись до суду як селяни, у ході слухання справи апелювали до свого козацького походження, наполягаючи повернути землі в їхню родину^{[336] [337]}.

Хоча в катерининському законодавстві не йшлося про духівництво, воно також виступало позивачем чи відповідачем у суперечках про дотримання земельних меж, повернення боргів, незаконно захопленого майна (найчастіше сіна). Часом священнослужителі та їхні дружини самі ініціювали справи, причому їх пропозиції щодо врегулювання спірних питань були добре продуманими та прагматичними. При невіддачі боргу священику із села Киянки сотенним писарем, свідченням чого була платіжна розписка, той ставав власником сінокосу, розмір котрого вимірювався 20 возами сіна^[338]. Більше того, священик Олексій Раловський, аби не гаяти часу, переніс розгляд свого позову проти козаків із Чернігівського нижнього земського суду до совісного — таким чином йому вдалося уникнути ще й додаткових витрат, а також незмінної тяганини під час з’ясування межових суперечок у судах із формальною процедурою^[339].

Чимала кількість наведеного фактичного матеріалу про розгляд земельно- майнових справ у діловодстві губернських совісних судів дозволяє зробити певні висновки, що мають загальний та конкретний характер. До першого віднесемо те, що український соціум кінця XVIII ст. був далеким від класичного станового суспільства, котре намагалася створити Катерина II, не маючи чітких станових перегородок із виразним поділом на привілейовану й непривілейо- вану частини. У цьому розмаїтому середовищі, у всіх соціальних мікрогрупах, досить яскраво спостерігалося розуміння ролі та місця закону, поваги до нього, справедливості з проявами правосвідомості як норм досягнення порозуміння під час з’ясування конфліктних ситуацій. Звернення до совісного суду вказувало на значний рівень правової культури, оскільки населення віддавало перевагу законному вирішенню суперечок, а не, скажімо, самосуду. Саме тому кате- рининське законодавство про функціонування совісного судочинства, зокрема з його налаштованістю на полюбовне, мирне з’ясування суперечок, прийшлося до вподоби людності, котра скористалася ним, аби уникнути затяжних формалізованих судових процедур. Відразу впадає у вічі, що правогарантійність совісного суду, як ключова функція — примиряти сторони — почала використовуватися у земельно-майнових суперечках населення українських губерній, адже тут уже була досить розвинута традиція з’ясування подібних відносин^[340].

Пропонуючи шляхи з’ясування конфліктів, сторони виявляли знання законів, визнавали права й обов’язки та використовували совісний суд для залагодження справ щодо боргових непорозумінь, незаконного захоплення майна, спираючись на спадкове й заставне право, а також із розумінням ставилися до дотримання укладених угод і простих договірних відносин. Совісний суд виявив традиційність українського суспільства, котра полягала у високій довірі до словесного зобов’язання, обіцянки, присяги, даного слова, що відігравало важливу роль у відносинах між людьми, пов’язаних спільністю середовища проживання. Функціонування совісного судочинства засвідчило більш широкі його можливості порівняно із законодавчими вимогами верховної влади, що проявилося в доступі до нього підданих селян і духівництва, можливості вирішувати широке коло земельно-майнових справ.

4.1.1.