Структура, фінансування, діловодство

Совісні суди, будучі найоригінальнішою інституцією, впровадженою згідно з «Учреждениями для управления губерний...», потребували, як і решта державних установ, що виникли у процесі адміністративно-територіальної реформи Катерини ІІ, організаційного забезпечення та відповідного фінансування.

Як й інші установи, ці судові інституції перебували на державному забезпеченні. Напередодні відкриття до кожної губернії мали надійти тексти «Учреждений для управления губерний.», аби населення та, найперше, чиновництво мали повне уявлення про структуру місцевої влади й, зокрема, завдання совісного суду.

Їх заснування затримувала підготовка жителів до виборів, адже передбачалося, що діяльність совісних судів пов’язуватиметься з шістьма виборними членами- засідателями — від дворян, міщан та селян. Та й відкриття намісництв затягувалося через уточнення адміністративно-територіальних меж, вибір міст-центрів, пошуки або й будівництво відповідних приміщень. Тому фактичне заснування губернських установ не збігалося у часі з законодавчими актами, триваючи в українських губерніях Російської імперії до кінця правління Катерини ІІ. Найпоказові- шим у цьому сенсі було заснування совісного суду в Катеринославі, відкриття якого затягнулося як через невизначеність із місцем (чи то Новомосковськ, чи перенесений на правий берег Дніпра старий Катеринослав), так і через організацію виборів. Урешті було визначено Катеринослав, де, згідно з окладними книгами, налічувалося 280 осіб, для яких обирався магістрат, совісний та сирітський суди¹.

Час функціонування совісних судів в українських губерніях Російської імперії

¹ ЯворницкийД.И. ИсториягородаЕкатеринослава. — Днепропетровск, 1996. — С. 69.

Перший раз діяльність совісних судів було припинено за Павла І, коли скасовувалися намісництва й Російська імперія переводилася на губернську систему управління (1796 р.). Імператорові не імпонували ані їх повноваження, ані вибори суддів та засідателів. За його розпорядженням ліквідовувалися 34 установи, серед них і совісні суди. Мотивація їх закриття пов’язувалась найперше з тим, що судова система потребувала спрощення й передачі судових повноважень імперським чиновникам, яким самодержець віддавав перевагу, із підозрою ставлячись до виборних посадовців від станів¹. Відтак у централізаторській, із наголосом на бюрократизацію управлінського апарату, політиці нового російського монарха місця виборним совісним судам не знайшлося. Олександр І у 1801 р. поновив їх^{[105] [106]}, хоча й не на тій основі, що її пропонував міністр юстиції Г.Р. Державін, проект «третейських совісних судів» якого так і не було санкціоновано імператором^[107].

В українських губерніях совісні суди відновилися з ініціативи малоросійського генерал-губернатора О.Б. Куракіна, який звернувся до Сенату та обґрунтував своє рішення тим, що подібні інституції вже існують у решті губерній Російської імперії^[108]. Проте на Правобережжі їх друге відкриття затяглося до кінця 1830-х рр., і пройшло з ініціативи генерал-губернатора.

Перш, ніж клопотатися перед верховною владою про відновлення на підвідомчих територіях совісних судів київський військовий, подільський і волинський генерал-губернатор В.В. Левашов у 1832 р. обговорив цю ідею з київським предводителем дворянства Г.Ю.

Слідом за київським до обговорення умов заснування совісного суду приступило подільське дворянство, зокрема під час вересневого 1832 р. губернського зібрання. На його переконання, совісний суд міг би з’ясовувати позовні справи незаможних людей, замінивши традиційні для цього краю компромісар- ський, третейський та полюбовний суди. А передача в його компетенцію підліткової й злочинності неповносправних розвантажила б судову карну палату. За відновлення совісних судів також висловилися волинські дворяни. На відміну від київських, стимульованих генерал-губернатором, та подільських, що скористалися дворянським зібранням, вони спеціально були скликані у грудні того ж 1832 р. спершу повітовими, а потім — губернським предводителем дворянства камергером Г.С. Ленкевичем. Волинське дворянство виступило за організацію совісних судів у кожному повітовому містечку, поділ справ на карні й цивільні, щомісяні терміни проведення засідань та виставило високу моральну планку для совісних суддів. Спеціально зазначалося, що справи про насилля, напади, витіснення з маєтків, котрі часто-густо супроводжувалися побоями, а також інші тяжкі злочини, що порушують «спокій», не повинні розглядатися у совісному суді. Цією ухвалою волинські дворяни сигналізували, що у захисті своїх інтересів більше покладаються на державу, аніж на місцеві корпорації. Водночас ішлося й про вимогу невтручання у справи совісного суду повітових стряпчих.

Обмін думками між В.В. Левашовим і губернськими дворянськими зібраннями (що, судячи з детального обговорення ролі й значення совісного суду, останнім явно імпонувало) дозволив генерал-губернаторові вже у березні 1833 р.

звернутися до імператора Миколи І з клопотанням про заснування совісних судів у трьох правобережних губерніях. Однак у його донесенні йшлося лише про те, що організовуватимуться вони на тій самій нормативній базі, що й подібні інституції велико- та малоросійських губерній.

Відкриття Волинського совісного суду (13 березня 1836 р.) відбувалося за участю місцевого цивільного губернатора, кавалера, дійсного статського радника М.В. Жуковського, який засвідчив прийняття присяги на вірність служби в губернському правлінні його суддею Казимиром Кноллем та дворянськими совісними засідателями Теофілом Орачевським і Валентієм Млодзієвським. Його склад формувався на основі штатного розпису від 8 жовтня 1835 р., яким передбачалося крім совісного судді й засідателів мати канцелярію, для чого виділялося 780 руб. Тоді ж посадовці просили губернатора забезпечити суд зводом законів та іншими законодавчими актами^{[111] [112]}. Згідно з розписом, суддя, дворянські засідателі й засідателі від селян отримували річне жалування (відповідно 600, 360 і 100 руб.). Проте на купецьких засідателів виплати не поширювалися — вони одержували платню від купецького зібрання. На утримання одного губернського совісного суду з його канцелярськими витратами держава асигнувала 2300 руб.^[113] Цікаво, що про збільшення жалування першими почали клопотатися селянські засідателі, один з яких — казенний селянин Могильовської губернії Андрій Яковлєв — так це пояснював Міністерству державних маєтностей (його аргументація виглядала цілком переконливою): оскільки, мовляв, він не займається сільським господарством, а живе у місті, то не має можливості сам себе прогодувати. До того, ж як член губернської установи, він повинен мати пристойний зовнішній вигляд, а тому коштів повинно вистачати і на відповідне вбрання. Міністерства державних маєтностей і юстиції, а також Комітет міністрів не заперечували, що розмір його жалування має дорівнювати жалуванню волосного голови, якщо такі кошти будуть виділені з земських зборів^[114].

Волинському дворянству відразу стало зрозуміло, що верховна влада проігнорувала його пропозиції, а совісний суд за кілька місяців своєї діяльності відчув усю недосконалість спущеної згори структури, адже налагодити повноцінну

T . . . . . . ^ySk

діяльність канцелярії й дати раду дедалі зростаючій кількості справ у межах пропонованого фінансування (780 руб.) було неможливо. Відчувалася потреба у секретарі, двох столоначальниках (для карних і цивільних справ), а також канцеляристах вищої й нижчої (по дві особи) категорії. Уже наступного 1837 р. волинський совісний суддя Казимир Кнолль звернувся з такою пропозицією до київського генерал-губернатора О.Д. Гур’єва, проте отримав відмову. Волинське дворянське зібрання вирішило самостійно зібрати гроші та виплачувати їх совісному судді як столові кошти.

Повітові новоград-волинське, заславське, володимирське, дубенське, кременецьке, луцьке, овруцьке і рівненське дворянські зібрання ухвалили рішення про запровадження п’ятикопієчного збору міддю з кожної ревізької душі. А дворяни Житомирського повіту навіть вирішили зібрати по 10 коп. Як перші, так і другі зазначали, що така додаткова оплата існуватиме доти, доки посаду совісного судді обійматиме Казимир Кнолль. Це рішення вступало у суперечність з російськими порядками, коли служба оплачувалася лише державою й без спеціального дозволу верховної влади не можна було вдаватися до такого способу вирішення проблеми. Самовільне рішення волинського дворянства занепокоїло не лише регіональних владоможців, а й Міністерство внутрішніх справ, які разом намагалися довести, що ті вчинили незаконно. Згідно з висновком Державної ради від 17 червня 1836 р., будь-який збір коштів на загальні потреби має відбуватися лише з дозволу начальника губернії, попередньо узгодженого з міністром внутрішніх справ. Волинський предводитель дворянства посилався на іншу норму — висновок тієї ж Державної ради від 11 грудня 1834 р., за яким дворянським зібранням було дозволено відзначати тих, хто мав особливі заслуги перед губернськими обивателями, ретельно відбуваючи виборну службу. На вимогу генерал-губернатора до Києва було надіслано акти повітових дворянських зібрань, підписані всіма присутніми. Ретельно перекладені в канцелярії начальника краю з польської на російську мову, вони свідчили про добровільність цієї акції. Проте ані генерал-губернатор, ані міністр не схвалили її через порушення процедури, оскільки зібрання відбулися не в одній залі й не в один час, і, найголовніше, їх проведення не було узгоджене на найвищому щаблі державної влади¹.

Пропозицію Волинського совісного суду про перегляд штатів підтримав київський совісний суддя граф Густав-Генрік Олізар. Згідно з поданим ним проектом, кожен совісний суд повинен мати у своєму складі канцелярію з секретарем, столоначальниками та помічниками — усього 11 осіб, а утримання суду становило б 6650 руб. Посилався він при цьому на штат Віленського совісного суду, який отримав додаткові 720 руб. Однак на запит із Києва Міністерство юстиції повідомило, що державне казначейство не має коштів (хоча й сподівається отримати їх у майбутньому)^{[115] [116]}.

:::::^₀ .

За кілька років Подільський совісний суд, який одним із перших відчув

складності з вирішенням справ, зокрема «тяжебных», ініціював звернення до міністра юстиції й члена Державної ради Д.В. Дашкова про забезпечення совісних судів повноцінними канцеляріями. Це прохання підхопили інші, у тому числі Саратовський, Тамбовський, Катеринославський, Санкт-Петербурзький совісні суди, а також цивільні губернатори ряду внутрішніх губерній. З’ясувалося, що суди потребують не лише додаткового фінансування, якого, як завжди, бракувало, а й поліпшення самого судочинства. Міністр юстиції в 1840 р. запевняв, що відразу після кодифікації цивільного й карного законодавства буде звернуто увагу на вдосконалення системи совісних судів, а відповідний проект уже розробляється в міністерстві¹.

Совісні судді Правобережжя, на думку верховної влади, повинні були крім своїх безпосередніх обов’язків виконувати ще одне, досить делікатне, завдання. Вони, згідно з указом Миколи І, мали очолити губернські комісії з ревізії діяльності дворянських депутатських зібрань, які безпідставно схвалювали у дворянському званні правобережну шляхту. Держава була не у змозі виконати цю перевірку, а тому покладала її на тих дворян, які користувалися авторитетом і довірою на місцях. Ця нова ситуація відразу надала совісним суддям двозначності у стосунках між владою та становою корпорацією. Про неї київському генерал-губернаторові О.Д. Гур’єву доповідав совісний суддя Г.-Г. Олізар, який до того ж піддав сумніву ревізійну інструкцію та намагався переконати російську владу в недоцільності такого об’єднання обов’язків, адже історія формування шляхетського стану в Речі Посполитій відрізнялася від власне російських губерній^{[117] [118]}.

Наступний штатний розпис 1848 р. укладався і схвалювався Державною радою як тимчасовий («в виде опыта») на три роки^[119], і помітно відрізнявся від документа 1835 р. Його впровадження пов’язувалося з набуттям чинності «Уложения о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 р., адже змінився віковий зріз неповнолітніх, котрі підлягали судовій відповідальності. Подовження віку дитячої злочинності призвело до нагромадження справ у совісних судах, попередній нечисленний штат котрих не встигав вчасно їх розглядати. Д.Г. Бібіков, як головний начальник Правобережного краю, удався до кардинальних заходів, серед них — залучення чиновників губернського правління, міських магістратів і навіть карної палати до совісного судочинства, відрядження до його канцелярії кандидатів на губернські посади. Однак і такі заходи не рятували становища. Приміром, у Подільському совісному суді кількість справ зросла у чотири рази, Київському — втричі, а у Волинському — вдвічі. Подільський совісний суддя намагався пояснити генерал-губернаторові, що зростає не лише їх кількість, а й складність, адже порушення, скоєні малолітніми, були простішими, ніж злочини 17-21-річних¹. Совісні судді трьох губерній Правобережжя запропонували вихід шляхом укладання нового штатного розкладу. Цього разу їх підтримали і губернатори, і генерал-губернатор Д.Г. Бібіков.

За тимчасовими штатами 1848 р. українські губернії були віднесені до різних категорій штатних розписів. Губернії Російської імперії поділялися на 10 типів. Зокрема, до третього потрапили Київський, Полтавський, Саратовський та Чернігівський совісні суди, а Харківський, Волинський і Подільський було віднесено до четвертого (разом з Оренбурзьким, Рязанським, Казанським, Орловським і Тамбовським). На відміну від внутрішніх губерній посада совісного судді на Правобережжі не оплачувалась, як про це просило свого часу саме дворянство, намагаючись у такий спосіб зберегти самостійність та незалежність судових органів. Вимога не оплачувати посадові обов’язки совісного судді сподобалася верховній владі, яка завжди переймалась економією коштів на утримання чиновників, і вперше скористалася нею при впровадженні штатного розкладу для Санкт-Петербурзького совісного суду в 1848 р. Того ж року цю норму було поширено на всі сорок совісних судів, за винятком В’ятського і Пермського^{[120] [121]}. До п’ятого типу було зараховано Херсонський і Таврійський, а до десятого — Катеринославський суди.

Усі совісні суди мали чітку структуру: голова, присутствіє та канцелярія у складі двох столоначальників та одного реєстратора, писарів середньої й нижчої категорій. Для прискорення розгляду справ запроваджувалися нові штатні одиниці — секретар, столоначальники (дві особи), реєстратор і підканцелярист (копіїст), що відносилися до категорії вищих канцелярських службовців^[122]. До нижчих традиційно належав вахмістр, який забезпечував рознесення судових доручень та був сторожем в установі. Так, Херсонський совісний суд, крім станових засідателів, мав у власній канцелярії секретаря, протоколіста, що виконував також обов’язки реєстратора й архіваріуса, та двох столоначальників. До того ж, різні обов’язки, пов’язані з виконанням повноважень суду, зокрема підготовкою матеріалів для засідання колегії, забезпечували чотири канцелярських службовця, два з яких належали до першої категорії, і два — до третьої^[123].

Тимчасовий характер штатного розкладу 1848 р., який у багатьох питаннях спирався на колишні пропозиції дворянства правобережних губерній, знову виявив неузгодженість регіональної і центральної влад, адже за рішенням

Д.Г. Бібікова почалося усунення з виборних посад представників місцевої знаті з призначенням на ці вакансії імперських чиновників. Посади голів Подільського і Київського совісних суддів обійняли визначені генерал-губернатором чиновники, які тепер залишилися без жалування. Незважаючи на власний авторитет та особисті зв’язки з імператором Д.Г. Бібікову ніяк не вдавалося переконати міністра юстиції В.М. Паніна відступити від загального імперського правила й почати виплату їм жалування¹.

Апробація тимчасових штатів 1848 р. дозволила укласти постійні для совісних судів, схвалені Миколою І у 1852 р. Як наслідок, вісімнадцять судів було скасовано, а призначені для них кошти передавалися на зміцнення канцелярій місцевих судових палат. З українських губерній тоді під скорочення потрапив лише один Таврійський совісний суд. Для решти двадцяти чотирьох совісних судових установ було укладено новий штатний розпис, який на розгляд Державної ради подав міністр юстиції В.М. Панін. Його відмінність від попередніх полягала у зміцненні канцелярії, як складової совісного суду, до складу якої вводилися посади писарів середньої і нижчої категорій.

Як і раніше, держава продовжувала фінансувати совісні суди, для чого зі скарбниці щорічно виділялося 58 тис. 594 руб. Вісім совісних судів українських губерній було згруповано у три категорії, з яких для Волинського, Катеринославського, Харківського і Чернігівського (кожен у складі одинадцяти осіб) виділялося по 2018 руб., для Херсонського (у такому ж складі) — 2028 руб., для Подільського і Полтавського (по дванадцять осіб) — 2191 руб., для Київського совісного суду (також у складі дванадцяти осіб) — 2291 руб. На тлі державних витрат ця сума була доволі незначною, на що вказують річні бюджети губернської судової палати (3-4 тис.), губернського правління (16-20 тис.) або казенної палати (20-30 тис. руб.)^{[124] [125]}. Таврійський совісний суд припиняв свою діяльність, однак його суддя обійняв посаду старшого після голови судової палати і продовжував вирішувати справи, які належали до компетенції совісного суду^[126].

Ліквідація совісних судів, що розпочалась із закриттям Архангельського та Олонецького в 1847-1848 рр., продовжилась 1852 р. і завершилась 1857 р., коли їх було скасовано у решті губерній. На основі рішення Державної ради указом Сенату від 24 грудня діяльність цих судових установ була визнана доцільною лише у столицях — Санкт-Петербурзі та Москві, проте й тут у 1861 р. їх було ліквідовано^[127]. Кадровий склад совісних судів рекомендувалося максимально використати на потреби місцевих приказу громадської опіки та судових палат.

Ця вимога була ретельно виконана у правобережних губерніях, де бракувало благонадійних чиновників, а тому їх не залишали поза штатом і не звільняли, а переводили на службу до приказів громадської опіки чи судових палат¹.

Потреба в економії коштів спричинила закриття судів у 1852 р., тоді як 1857 р. йшлося про їх неповне завантаження, інакше кажучи, населення втрачало інтерес до цих установ. Основна мотивація цього рішення все ж полягала у принципах судової реформи 1864 р., куди совісні суди через свою становість ніяк не вписувалися. На порядок денний стало питання не лише рівності всіх станів перед законом, а й професійності суддівського корпусу. Хоча вони й ліквідовувалися як окрема судова інституція, посада совісного судді передавалася судовим палатам, де він ставав старшим після голови й продовжував вирішувати справи совісної юрисдикції. 14 квітня 1859 р. Олександр ІІ схвалив положення Комітету міністрів, згідно з яким продовжувався той же порядок затвердження на посадах виборних совісних судді^{[128] [129]}. Більше того, згідно з «Общим положением о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости» від 19 лютого 1861 р., саме совісному судді доручалося захищати від поміщика власність, яку набули селяни, перебуваючи у кріпацтві^[130]. Цю функцію совісного суду зауважив Федір Воропонов, якому, як мировому посереднику, довелося через нього з’ясовувати право власності селянина на збудований власним коштом млин, проте той формально вважався власністю поміщика^[131].

Згідно зі статтею 51 «Положення о введении в действие судебных статутов 20 ноября 1864 года» від 19 жовтня 1865 р., совісні суди остаточно припиняли свою діяльність^[132]. Як і більшість губернських судових установ, совісний суд формувався шляхом поєднання бюрократичного, призначуваного та виборного принципів, коли керівник установи й члени присутствія обиралися від станів і схвалювалися на посаді верховною владою та її місцевими представниками. Якщо ж порівнювати їх із малоросійським третейським судом або судом лорда- канцлера у Великобританії, то там виборності членів не було^[133]. Натомість на засідателів совісного суду (за винятком селянських) поширювалася Табель про ранги з класом і чином, а також жалування. Складання присяги на вірність службі автоматично зближувало їх із чиновництвом.

Головною фігурою совісного суду був суддя, якого дворянство обирало на загальних виборах губернської корпорації, за винятком правобережних губерній,

де посада совісного судді не завжди була виборною. Обрані разом із ним засідателі від станів становили присутствіє — колегіальний орган суду. Канцелярія забезпечувала документування судового процесу, звітувала перед губернатором, генерал-губернатором, губернським прокурором та Міністерством юстиції, листувалася з судовими й поліцейськими установами. Повноцінна канцелярія у совісного суду з’явилася з набуттям чинності «Уложения о наказаних уголовных и исправительных», коли зросла кількість справ внаслідок подовження віку повноліття до 21 року¹.

Совісний суд фінансувався державою. Про видатки на утримання інституції можна судити за Загальним штатним розписом губернських установ 1796 р., де виписувалися чиновницькі оклади, розміри яких залежали від чину, класу та категорії губерній (див. таблицю). Оскільки всі українські намісництва-губернії було віднесено до першої категорії, то асигнована на утримання одного совісного суду сума становила 2230 руб.² Про незначні розміри жалування, отримуваного членами суду, свідчить той факт, що, наприклад, голова казенної палати мав 4406 руб. на рік.

Розмір жалування засідателів совісного суду за штатним розписом 1796 р.^[134]

¹ Орлов-Давыдов В. Воспоминания совестного судьи (1848-1852). — С. 402.

² ПСЗ. — Санкт-Петербург, 1830. — Т. 44. — Ч. 2: Книга штатов. — Отд. ІІІ, IV. — К № 17494. — С. 261-263.

Незначні відхилення від загального штатного розпису совісних судів в українських губерніях пов’язувалися з етнічним складом населення, що враховувалося верховною владою, тож їх штати не у всьому збігалися зі штатами центральних губерній. Зокрема, штат Таврійської області передбачав наявність у совісному суді посади перекладача з окладом 200 руб. Таким чином, на Таврійський совісний суд відпускалося 2430 руб.¹ Приміром, відступи від загального штатного розпису здійснювалися й у Грузії, де, на прохання голов- ноуправляючого цивільною частиною графа І.Ф. Паскевича (Ериванського), у 1831 р. було додатково виділено 700 руб. сріблом на канцелярію Грузинського совісного суду. Саме такої суми йому бракувало з часу відкриття — 29 січня 1824 р.^{[135] [136]}

Статут про виборну службу також підтвердив отримання жалування виборними посадовцями згідно зі штатними розписами. Інших коштів за свою службу вони не мали, за винятком, коли голова совісного суду і його засідателі перебували у відрядженні у справах слідства, а отже, забезпечувалися додатковими прогонними коштами. Однак їм рекомендувалося вдаватися до відряджень лише у надзвичайних випадках^[137].

Відновлення Олександром І совісних судів спричинило укладання для них штатних розписів з урахуванням фінансового стану Російської імперії. Чисельність посадовців залишалася незмінною, а сума становила приблизно 1820 руб. Саме стільки отримував тоді Катеринославський совісний суд^[138]. Після впорядкування в 1812 р. штатних розписів губернських і повітових установ на совісні суди губерній першої категорії з державної скарбниці відпускалося 1910 руб.^[139]

Намагаючись оптимально використовувати місцеві кадри, верховна влада вдалася до поєднання посад, особливо тоді, коли посадовець не був переобтяжений у суді. Так, один із членів совісного суду, крім власних, додатково виконував обов’язки чиновника приказу громадської опіки, а при розгляді справ у суді брав участь у засіданнях відповідно до станового походження. Саме тому в 1838 р. право судитися собі рівними відстоював спершу суддя Київського совісного суду, а згодом подібне звернення до Міністерства юстиції надійшло й від подільської

.

установи¹. У такий спосіб правобережне дворянство змушувало верховну владу дотримуватися проголошеної для совісних судів процедури становості.

Діловодне обслуговування, як невід’ємна складова діяльності совісного суду, організовувалося, аби мати фіксовані документи для доказу розгляду справ та винесених вироків. Вони заносилися до «Книги договоров и приговоров решённых дел», а їх копії видавалися фігурантам спору та зацікавленим установам. Дотримання заведеного порядку при документуванні судових засідань, зокрема процедура, терміни розгляду справ, виконання прийнятих рішень — спеціально контролювалося. Так, за журналами засідань Подільського совісного суду було встановлено, що деякі з них невчасно надсилалися на перегляд прокуророві, порушувалися терміни розгляду справ (вісім і навіть дев’ять місяців), однак про такі збої у судочинстві губернське правління вчасно повідомлене не було^{[140] [141]}.

Кількість невирішених справ свідчила про неефективність діяльності губернатора. При передачі губернії своєму наступнику, згідно з наказом губернаторам Миколи І від 3 червня 1837 р., саме цей показник визначався першим. Так, при передачі в 1839 р. Волинської губернії віце-губернаторові І.І. Фунду- клею військовий губернатор Житомира і волинський цивільний губернатор генерал-майор Маслов уклав відомість, де серед іншого зазначалося й про п’ять нез’ясованих справ у совісному суді, зокрема про злочини малолітніх, такі, як незаконний перехід кордону, вбивство через необережне поводження із рушницею, крадіжки тощо, на що неодмінно мав звернути увагу новий начальник губернії^[142]. Вказувати кількість розглянутих і незавершених справ повинні були й совісні судді — при передачі справ наступнику^[143].

Внутрішнє документування здійснювалося за допомогою журнальних книг (журналів), котрі лише запроваджувалися у судочинство. Тут записувалися час приходу посадовців у присутствіє, час припинення засідання, коротко викладалася суть справи, що слухалася того дня. За відсутності справ до розгляду відзначалося, що засідателі практикували вивчення законодавчих актів, знайомилися з розпорядженнями вищих та місцевих органів влади. Натомість у протокольних книгах совісного суду суть справ повідомлялася більш детально, із наведенням ухваленого рішення та посиланнями на законодавчі акти.

М.М. Кноррінг писав про існування книг вироків і договорів^[144], проте такої документації у фондах совісних судів українських губерній не виявлено. Зате

: : ж

збереглися книги настільних реєстрів, а також надходжень та витрат грошей совісними судами на канцелярські потреби. Практикувалося укладання доповідних реєстрів, хоча й не всіма совісними судами. Проведені Міністерством юстиції ревізії діловодства показали, що, зокрема, у Подільському совісному суді їх почали вести лише 1848 р.¹

Місце установи, як і прийнято було в тогочасній ієрархії влади, окреслювалося певними видами документів, з якими до неї зверталися вищі органи, та які вона отримувала від нижчих інстанцій. Тож совісний суд отримував укази від імператора, Сенату, та, як зауважувала Катерина ІІ, сам більше до жодних інстанцій рапортів і донесень не подавав. Оскільки совісний суд перебував під наглядом і захистом намісника, а в разі його відсутності — губернського правління, він отримував від них «предложения», а сам подавав їм «уведомления»^{[145] [146]}. До інших установ совісний суд звертався із документами, що їх визначила Державна рада. Йому доводилося листуватися практично з усіма судами, найбільше із земськими, а також магістратами, судовими палатами та управами благочиння, міськими поліціями, лікарськими управами^[147]. Надсилаючи повідомлення, совісний суд пропонував сторонам вчасно з’являтися на розгляд справ, а оскільки можливостей для примушування він не мав, то таких листів було досить багато. Часто совісні суди зверталися по довідку до канцелярій дворянських предводителів, коли розглядалися справи дворян та їхніх дітей, постійно велося листування з духовними консисторіями про час народження малолітніх злочинців, адже без даних про їх вік суд не виносив жодного рішення.

Контроль за діяльністю місцевих установ у Російській імперії традиційно здійснювався шляхом перевірки стану їх діловодства, яке було постійним об’єктом сенатських ревізій. Зокрема, коли Є.Ф. фон Брадке, як член першого департаменту Сенату, ревізував у 1851 р. Херсонську губернію, у його розпорядження було передано детальні іменні відомості совісного суду про ув’язнених, а також про стан справ із кількісними характеристиками їх виконання^[148].

Для того, аби совісними судами могло скористатися якнайбільше людей, від моменту їх заснування дозволено було подавати прохання на простому папері. Щоправда, на початку ХІХ ст. була спроба й для совісного суду запровадити гербовий папір, проте слобідсько-українське губернське правління опротестувало такий намір, посилаючись на особливість совісного судочинства, до якого звертаються, як правило, незаможні люди. Відтак Сенат, аби «не обре- менять ни чьей судьбы», погодився з такою аргументацією¹. Для запобігання наклепництву, що помітно зросло на початку ХІХ ст., верховна влада для всіх судових палат запровадила гербові звернення з обов’язковим підписом заявника та писаря. Тобольський губернський прокурор не погодився з таким кардинальним заходом і своїми сумнівами поділився з міністром юстиції П.В. Лопухіним, унаслідок чого для совісних судів знову було зроблено виняток. Лише акти про примирення сторін за участю посередників готувалися на гербовому, а вся судова процедура документувалася на простому папері^{[149] [150]}, що значно здешевлювало справу.

Кількість розглянутих справ, що служила своєрідним показником інтенсивності роботи суду, як, утім, і будь-якої іншої установи, була підставою для щедрішого фінансування. У 1844 р. Д.Г. Бібіков, зауваживши збільшення справ у Київському совісному суді порівняно з Подільським і Волинським, добився виділення більших сум державних асигнувань на його канцелярію^[151]. Зростання обсягів роботи внаслідок подовження часу повноліття до 21 року відбувалося досить швидко. Щоденно судам доводилося розглядати до шести справ, як це було в Петербурзькому совісному суді, який на 1848 р. уже мав штатного секретаря і двох діловодів у карних справах (утім, для вчасного їх завершення слід було мати 14 осіб)^[152].

Прийнято було розрізняти справи за кількісними, змістовими (цивільні та карні) показниками, а також ступенем виконання (порушені, вирішені, неви- рішені, передані на ревізію до Сенату). Крім того, окремо вказувалася кількість несхвалених губернатором судових рішень. Закриті діловодні справи передавалися в архів совісного суду, який містився при установі. Вчасна передача траплялася надзвичайно рідко, лише один Київський совісний суд був названий як такий, що правильно зберігав справи в архіві. При закритті совісного суду незавершені справи передавалися, відповідно, до губернських цивільної й карної палат, про що обов’язково йшлося в урядових розпорядженнях^[153].

Кількість справ, що порушувалися у совісних судах, була значно меншою порівняно з іншими губернськими установами. Тож і велися вони належним чином, здебільшого вчасно завершувалися, про що неодноразово відзначали губернатори у свої річних звітах про стан увірених їм губерній^[154].

Таким чином, аналіз формування структури совісного суду свідчить про те, що вона була гнучкою, нестатичною, постійно вдосконалювалася, набуваючи рис, притаманних самодостатній державній установі. Брак коштів на утримання повноцінних канцелярій, як і належної оплати служби суддів та засідателів, підважував роль та значення, які совісні суди мали виконувати у суспільстві згідно з задумом Катерини ІІ.