§ 8. Земельні правовідносини

У XIX ст. офіційні джерела імперії виокремлювали три групи українських губерній, об’єднуючи їх в окремі регіони: Південно-Західний край, або Правобережна Україна (Київська, Подільськата Волинська губернії); Малоросія і Слобідська Україна, або Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина і Харківщина); Новоросійський край, або Південна Україна (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії).

Нспсрссічнс значення для українських губерній Російської імперії завжди мали земельно-правові відносини. Значну увагу щодо правового режиму земель Правобережної України простежуємо в розвідках дореволюційних авторів — C. Громачевського, Б. Ольшамовського, I. Рудченка, T. Рафальського. Багатий правовий матеріал продемонстрував дискримінаційну політику Російської імперії щодо земельних прав представників польського і єврейського етносів.

У цій сфері плідно працювали такі вчені, як H. Дювернуа, H. Калінін,

A. Кранифельд, K Малишев, Д. Мейєр, С. Пахман, К. Победоносцев,

B. Синайський, П. Цитович. Саме в роботах цих дослідників знаходимо авторську інтерпретацію категорії права власності на землю та інших правових явищ, що витікають із цього поняття.

Чинними джерелами права в українських губерніях Російської імперії в XIX ст. були:

• звичаєве право — приписи волосної реформи, проведеної внаслідок реалізації Положень 19 лютого 1861 p., зобов’язували волосні суди використовувати у своїй повсякденній практиці місцеві звичаї. У 1889 і 1912 pp. до Закону про волосні суди вносилися доповнення, проте норма про застосування звичаєвих правил залишалася незмінною;

• магдебурзьке право — юридичну силу мало до 1827 p., коли Указом Сенату міське самоврядування в українських губерніях було скасоване.

• III Литовський статут — діяв на Лівобережній Україні до 1840 p., на Правобережній — до 1842 p., до моменту запровадження на цих територіях «Зводу законів Російської імперії в частині цивільного й кримінального прав»;

• «Зібрання малоросійських прав» 1807 p. — кодифікований збірник норм цивільного права, що діяли на початку XIX ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Офіційно збірник не був затверджений, проте зміст його приписів має важливе пізнавальне й наукове значення для вивчення історії українського національного права.

Аналогічна доля спіткала ще один, кодифікований у 1837 p. професором Харківського й Київського університетів I. Даниловичем «Звід

місцевих законів західних губерній». Попри його затвердження Державною радою, «Звід...» так і не набув юридичної сили;

• «Правила для управління маєтками по затверджених для них інвентаряху Київському генерал-губернаторстві» від 26 травня 1847 p. та нова редакція від 29 грудня 1848 p., які в науковій літературі частіше називають «Інвентарними правилами». Текст першої редакції узгоджений з імператором, але підписаний київським військовим, подільським і волинським генерал-губернатором (офіційна назва) Д. Бібіковим. У ній містилося 44 статті з додатками, що фіксувати реаіьні розміри селянського землекористування, визначали уніфіковані повинності поміщицьких селян Правобережної України, установ

лювати обсяги наявних сервітутних відносин тощо;

• «Повне зібрання законів Російської імперії»- охоплює законодавство з 1649 по 1825 p. і вважається найповнішим збірником законодавчих актів. Відоме в трьох виданнях. Перше(1830) містило 40 томів законів (30 920 актів) і 6 томів додатків (покажчики, книги креслень і матюнків). До другого ввійшло близько 60 тис. законів, ухвалених до 1 березня 1881 p., складаюся з 55 томів. Третє видання незакінчене, складалося з 33 томів, містило понад 40 тис. законодавчих актів, ухвалених до кінця 1913 p.

«Великоросійське положення» відкривало широкий простір для укладання договорів між селянами і поміщиками та надавало можливість контрагентам угод домовлятися про найвигідніший розмір наділу. Bci губернії, на які поширювалося положення, поділялися на три смуги: нечорноземну, чорноземну і степову. Польова земля надавалася у розрахунку на одну ревізьку душу чоловічої статі. До чорноземної смуги належали східні повіти Харківщини, північні повіти Чернігівщини, до степової — Херсонська, Таврійська і Катеринославська губернії. Розмір польових наділів безпосередньо залежав від належності місцевості до певної смуги. Так, у повітах Харківської і Чернігівської губерній польовий наділ становив: вищий — 4 дес. 1200 кв. саженів, нижчий — 1 дес. У багатоземельній степовій місцевості встановлювався указний наділ (визначений законом, однаковий для всіх маєтків однієї місцевості. — Авт.) без градації на вищі й нижчі розміри. Указний наділ у різних повітах степових українських губерній коливався від 3 дес. до

6 дес. 1200 кв с.ажєнів. Проте за відсутності договору з поміщиком у чорноземній смузі положення забороняло останньому відчужувати в селян земельний наділ, що перебував у користуванні, якщо він не перевищував розміру вищого наділу.

По-іншому регулювалися норми земельного наділу в Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. Тут за відсутності укладеної угоди між поміщиком і селянами вступала в дію указна норма. Проте, згідно зі ст. 22 «Великоросійського положення», поміщики звільнялися від наділення селян землею за указною нормою, якщо після відведення землі в них залишиться менше половини загальної площі угідь. У такому разі землевласник зобов’язаний був виділити селянам таку кількість землі, за якої не менше половини поміщицьких угідь залишилося б у його розпорядженні (лише третина B північно-східних повітах Чернігівщини й Харківщини). При цьому в ст. 26 було чігко визначено, що до складу селянського наділу могли надаватися лише придатні для обробітку земельні угіддя. Ліси, якщо вони не перебували в користуванні окремих селянських дворів, не вводилися до мирського наділу. Водночас чагарники й земля під ними визнавалися об’єктами землекористування (ст. 29).

Повинності поміщику за наданий польовий наділ селяни мали відбувати відробітком або сплатою оброку, але поміщик не мав права вимагати від них переходу з одного виду ренти на інший. У разі незгоди селян виконувати панщину, законодавство дозволяло відмовитися від неї та перейти на грошовий оброк через два роки від моменту ухвалення цього положення.

Розмір відробіткової ренти за відведений наділ в українських губерніях визначався за такою формулою. За вищий наділ у чорноземній смузі, до яких належала частина повітів Чернігівської і Харківської губерній, і за указний — у Катеринославській, Таврійській і Херсонській губерніях — одна особа мала відпрацювати на поміщика 40 чоловічих і 30 жіночих робочих днів. Кількість днів відповідно зменшувалася, якщо розмір наділу був менший за вищий чи указний.

Така сама диспропорція закладалася й при розрахунках душового грошового оброку. У цьому разі для усіх українських територій, що потрапили під дію положення, за кожний вищий чи указний наділ селяни мали сплачувати оброк у розмірі 9 крб. Такий високий розмір оброку ставав ще обтяжливішим, зважаючи на нерівномірність його розверстки в тому разі, коли селяни отримували менший проти вищого наділ.

Отже, положення заклало юридичні норми, які апріорі мали несправедливий характер. За вказаної розверстки відробіткової й грошової рент за наданий польовий наділ поміщик мав абсолютну зацікавленість у виділенні селянам землі в розмірах, менших за передбачені положенням вищі норми. Адже перша десятина наділу обкладалася половиною душового оброку, друга — чвертю і лише всі наступні десятини решти оброку до вищого душового наділу обкладалися рівномірно. Звісно, існуюча диспропорція під час розрахунку розмі- py грошового оброку залежно від розмірів нижчого, вищого, указного наділів польової землі не сприяла ініціативності поміїциків щодо виділення селянам максимально допустимих положенням розмірів. Отже, поміщики відробітком чи оброком, а потім викупом землі повернули не лише вартість землі, а й отримали прибуток від її продажу та викуп за особисту працю селянииа. Цілком слушним є твердження доревлюційного дослідника А. Леонтьева про тс, що поміщики фактично отримали викуп від селян лише за оплату перших двох десятин землі.

Земельна складова «Великоросійського положення» обмежувала права селян і на іншому напрямі. Так, ст. 120 зобов’язувала селян упродовж перших дев’яти років «тримати у своєму користуванні за встановлені на користь поміщика повинності відведену їм мирську землю». Селянам заборонялося відмовлятися від польового наділу і в тому разі, якщо власні садиби ними викуплені.

Отже, виділення наділу селянам у користування, а також сплата грошових повинностей чи відробіткової ренти здійснювалися в примусовому режимі.

Закон допускав певні винятки. Впродовж дев’ятирічного терміну громаді або домовласнику, за домовленістю з поміщиком, дозволялося відмовитися від землекористування. При цьому існували специфічні особливі умови, на яких відбувалася відмова, як для громадського, так і для спадкового подвірного землекористування. Домовласники українських степових губерній, де характерним було подвірне користування,

20 - 850

могли припинити обробіток частини польової землі й повернути її громаді лише тоді, коли іншу частину, що дорівнює не менше двох душових наділів указного розміру, вони придбають у власність за угодою з поміщиком як її власником (ст. 126).

Селянські пюмади спільно і кожен селянин-домовласник окремо, доки він перебував у складі миру, мали право на купівлю переданої їм у постійне користування садибної осілості. Ha відміну від надільної польової землі, її дозволялося набувати з власної ініціативи селянина чи миру, без отримання згоди поміщика. Викуп садиби громадою дозволялося здійснювати в повному складі одномоментно, якщо все село мало одну спільну осілість, або окремо кожним домовласником на тих самих підставах (ст. 149-151, 157).

«Власність на землю» як правову категорію не було розглянуто в усіх трьох «Місцевих положеннях», призначених для українських губерній. Законодавець застосував іншу дефініцію, а саме: «спадкове користування», уживаючи її як термін для характеристики природи селянського землеволодіння до моменту переходу на викуп. Без сумніву, під впливом губернських проектів положень про покращення побуту поміщицьких селян, «Положення для великоросійських губерній» зафіксувало громадську форму землеволодіння в окремих повітах Харківщини й Чернігівщини. У Новоросійських губерніях головний комітет із селянських справ відмовився від упровадження лише громадського землеволодіння, надавши можливість закріпитися й іншому типу, що здавна склався на українських етнічних територіях, — подвірно-спадковому. Залишаючи чинними обидві форми, головний комітет на своєму засіданні керувався такими міркуваннями: «Можнадопустити, що значне тяжіння малоросіян, які становлять панівне в Новоросії плем’я, до сімейного користування землею і до приватної власності, зрештою, усуне в Новоросійському краї громадське користування, однак не варто прискорювати цей природний шлях штучним нищенням громадського устрою».

Ця думказнайшла відображення в нормах «Великоросійського положення». Стаття 19 досить толерантно поставилася до обох форм землеволодіння, рекомендувавши їх до вжитку на Катеринославщині, Херсонщині, Таврії. Остаточний вибір типу господарювання на своїй території мала здійснити сільська громада під час підписання з поміщиком уставної грамоти. Саме громаді, а точніше, сходу — її представницькому органу — надавалося право запроваджувати громадське користування з круговою порукою чи розділяти наділ на спадкові подвірні ділянки.

Текст положення, однак, не подає однозначного тлумачення поняття «громадське землеволодіння». B ньому вживаються, на перший погляд, тотожні поняття «мирське володіння» і «володіння громадське», відмінність між яким виявляється лише за глибшого вивчення законодавчого акта.

Примітка до ст. 113 визнає громадське користування таким, «при якому землі за присудом миру переділяються чи розподіляються між селянами: no душах, тяглах чи іншим способом; а повинності, покладені

на землю, відбуваються круговою порукою». Закон виокремлює три ознаки, характерні як громадському землекористуванню, так і громадському землеволодінню, а саме: 1) існування переділів; 2) розподіл землі на однакові ділянки; 3) кругова порука. Щоправда, наявну практику переділів землі положення намагалося значно звузити, запровадивши норму про можливість переділу лише за рішенням 2/3 домовласників.

Отже, «Великоросійське положення» запроваджувало громадське землекористування на всіх обширах Російської імперії, зокрема й у частині північних повітів Чернігівщини і східних повітів Харківщини. Водночас у степових українських губерніях узаконювалася норма про право сільської громади на бажання 2/3 домовласників ліквідувати громадське користування, замінивши його на подвірне. Натомість, громаді дозволялося розділити землю на подвірні ділянки з передан- ням селянам у спадкове користування. Щоправда, бажання громади залежало від згоди поміщика, принаймні на перехідний тимчасовозобов’язаний період. Розуміючи конфліктність ситуації, закон ішов на поступки поміщику — зберігав кругову поруку при сплаті йому повинностей, зокрема і в умовах спадкового користування (ст. 115).

Положення надавало громаді можливість звести спадкові подвірні ділянки до одного місця розташування. Визначаючи порядок спадкового користування, законодавець розрізняв два його види: подвірне й ділянкове. Авторитетний дослідник селянського права А. Леонтьєв, проаналізувавши та зіставивши низку статей 5-го розділу «Великоросійського положення» «Про забезпечення справного відбування повинностей», провів чіткий переділ між подвірною й ділянковою формами спадкового користування. Подвірною він визнавав — не зведене до одних місць через смужне користування землею. Ділянковою називав користування окремими ділянками, зведеними до одного поля. B обох випадках, громадському користуванню, а після укладання викупного дог овору — громадському землеволодінню, протиставляється не індивідуатьне, особисте чи приватне, а сімейне (подвірне), подане домовласником як главою сім’ї чи двору. Відтак, у «Маніфесті про дарування кріпакам прав стану вільних сільських обивателів», «Загальному положенні про селян» та «Положенні про викуп» ідеться про приватну й особисту власність на землю. Натомість у «Місцевих положеннях» використовується термін «сімейне володіння». Ha відсутність фіксованого статусу земельного власника в умовах подвірного чи ділянкового спадкового користування вказує ст. 262 «Великоросійського положення» про поземельний устрій селян, якою дозволялося замість неплатоспроможного господаря призначати іншого члена родини. Мабуть, закон не вважав домовласника суб’єктом права приватної власності, а ставився до нього як до представника двору, старшого в родині й не більше.

«Великоросійське положення» й «Малоросійське положення», не маючи істотної структурної різниці, мали певні відмінності за змістом. Вони передбачали:

1. Приписами «Малоросійського положення» місцевим органам управління селянами надавалася певна свобода вибору при застосу-

20-

ванні в маєтках одного чи іншого положення. B окремих маєтках Харківської й Чернігівської губерній, правовідносини в яких регулювалися «Малоросійським положенням», за рішенням губернського присутствія із селянських справ дозволялося застосовувати «Великоросійське положення».

2. Установлювалися нижчі та вищі розміри душових наділів для визначення загальної земельної площі, що відводилася в постійне користування сільської громади (ст. 10). Нижчий наділ становив половину від розміру вищого, тоді як пропорція за «Великоросійським положенням» відповідала співвідношенню 1 : 3.

3. 3 метою визначення норм наділів сільських громад у розрахунку на одну ревізьку душу садибної й польової землі «Великоросійське положення» поділяло степові українські губернії на 7 місцевостей, а частину Харківської — на 4, «Малоросійське положення» — Полтавську, Чернігівську й Харківську відповідно на 2, 3 і 4. Компактне проживання населення, вища питома вага його, подібна характеристика грунтів за якістю дали підстави законодавцю кількісно зменшити перелік окремих місцевостей для частини Харківської й Полтавської губерній. Розміри наділів розподілялися так:

• Полтавська губернія: вищий наділ для першої місцевості становив 2,75 дес.; для другої — 3,5 дес.;

• Чернігівська губернія: для першої місцевості — 2,75 дес.; для другої — 4; для третьої — 4,5 дес.;

• Харківська губернія: для першої місцевості — 3 дес.; для другої — 3,54; для третьої — 4; для четвертої — 4,5 дес.

Нижню шкалу наділу легко вирахувати, якщо відомо, що він становив половину вищого наділу.

4. 3 огляду на існування в цій місцевості не громадської, як у великоросійських губерніях, а подвірної чи сімейної системи землекористування, то й наділення селян землею відбувалося нс за кількістю ревізьких душ, а за рівнем забезпечення селян робочою худобою. Статтею 37 зазначалося, що сімейна ділянка складалася з однієї садиби чи садиби разом із польовим наділом.

5. Порядок обрахування розмірів наділів у Полтавській, Чернігівській і частині Харківської губерній також мав свою специфіку. За основу брався наділ піших селян, тобто тих хліборобів, які обробляли землю без допомоги тяглової сили — худоби (тяглі селяни). Вони були найкраще забезпечені землею, їхні сімейні ділянки сягали 25-50 дес. землі й більше. Піші, що становили більшість селян, користуватися ділянками розміром від 4 до 7 дес. землі в різних місцевостях. Кожній родині залишався в користування вищий піший наділ, установлений для певної місцевості, який називався «корінним».

6. Положення вперше визначило порядок спадкування сімейних ділянок, що перебували в потомственному користуванні. У ст. 93 зазначалося: «Порядок спадкування сімейних ділянок і рорядок сімейних розділів визначаються місцевими звичаями». Відмовившись від намірів регулювати відносини спадкування землеволодіння в маторо-

сійських губерніях, царський уряд продемонстрував певну толерантність у надто чутливій сфері суспільних відносин. Оскільки готові правові норми із зрозумілих причин у російському законодавстві не відкладися, влада не стала рецептувати великоросійські норми на специфічний український правовий грунт.

Правила спадкування нерухомого майпа,асаме селянських наділів, узаконювалися ст. 94-97 «Малоросійського положення». Згідно з їхніми приписами, домовласнику за життя дозволялося передавати сімейну ділянку своєму наїцадку. За відсутності спадкоємців no прямій лінії домовласник міг за заповітом передати ділянку усиновленому (приймаку), який за місцевим звичаєвим правом міг бути як родичем, так і сторонньою особою. Поділ ділянок не заборонявся, проте їх частини не могли бути меншими половини встановленого в місцевості корінного наділу.

Проект «Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у губерніях Київській, Волинській та Подільській» підготував відомий фахівець земельних відносин Ю. Ca- марін, доповідь якого, оприлюднена в грудні 1860 p., узято за основу «Місцевого положення для правобережних українських губерній». Цей документ також мав низку особливостей, відмінних від «Великоросійського положення»:

1. Позаяк «Положення про поземельний устрій поміщицьких селян правобережних українських губерній» ґрунтувалося на основі інвентарів із незмінністю й недоторканністю мирської землі, яка за реформою мала перейти в постійне користування тимчасовозобов’язаних селян кожної громади, то в разі зменшення обсягів площі такої землі за минулі роки селянам протягом шести років дозволялося звернутися до мирового посередника з клопотанням про її повернення в попередніх розмірах. Остаточне розв’язання спірного питання покладалося на губернське нрисутетвіє із селянських справ.

2. Мирська земля поділялася на корінний і додатковий наділи. Корінним визнавався такий розмір наділу, що складався із сукупності подвірних ділянок усіх дворів у розмірі пішої ділянки, яка розраховувалася окремо для кожної громади. Решта землі, а саме та, що перебувала в подвірному користуванні сімей, але була надлишковою проти встановлених розмірів пішого наділу, становила додатковий наділ.

3. Положення узаконювало форму землекористування, яка склалася на основі інвентарних положень. Подвірні ділянки, незалежно від розміру й належності до складу корінного наділу повністю чи частково, сукупно із частиною додаткового, залишалися в спадковому користуванні родини. Втручання громади чи поміщика в право розпорядження цими землями не допускалося. У цьому разі кожен домовласник окремо відповідав перед поміщиком за справну сплату' повинностей. Решта земель, поза складом подвірних ділянок, перебувала у володінні всієї громади, яка надавала право розпорядження землею на власний розсуд.

4. Як і у «Великоросійському положенні», вихід домовласника з родиною зі складу громади передбачав повернення наділу в її розпорядження. Подвірна земельна ділянка поверталася громаді на особливих

умовах, визначених ст. 90, яка, проте, на своєму сході мала таку ділянку корінного наділу передати безпосередньо в спадкове користування, надаючи перевагу малоземельній чи безземельній родині із членів громади. Лише надлишок корінного наділу вільної ділянки дозволялося затишати в громадському користуванні.

Запроваджувалися обмеження на утримання одним домовласником понад двох садиб чи двох піших ділянок у складі корінного наділу.

5. Ha відміну від «Великоросійського положення», відробітки на території правобережних губерній мали здійснювати лише чоловіки. Експлуатація жіночої праці заборонялася.

Чинне в першій половині XIX ст. законодавство не забороняло, але й не заохочувало вихід селян із кріпосної залежності. Відсутність чітких правових норм, які б регламентували процедуру виходу на волю різних категорій селянства із земельним наділом, відкривали шлях до зловживання землевласників. Указом від 12 грудня 1801 p. Олександр I дозволив «людям усіх станів набувати землю купівлею у власність». 3 цього моменту право на земельну власність отримували не лише дворяни, а й купці, міщани, казенні селяни. Про кріпаків не йшлося (Повн. зібр. зак., 1830. — № 20075).

Оскільки правозастосовна практика закону свідчила про використання різних шляхів набуття нерухомої власності, зокрема й сумнівними методами, на припинення незаконних операцій із землею був спрямований Указ від 24 квітня 1802 p. Його приписами заборонялося оформляти договори купівлі-продажу обмеженим у дієздатності особам. Серед станових категорій — поміщицьким селянам (Повн. зібр. зак., 1830. - № 20244).

У лютому 1803 p. імператор підписав Указ «Про вільних хліборобів», що мав офіційну назву «Про звільнення поміщиками своїх селян на волю з укладанням умов на двосторонній згоді базованих». Ha підставі цього указу кріпосні й дворові селяни могли отримати особисту свободу, щоправда, перехід на становище сільських обивателів супроводжувався низкою умов і грошових виплат, факт виконання яких встановлювався особисто землевласником.

Нормативний акт «Про вільних хліборобів» давав можливість селянам як поміщицьким, так і дворовим придбавати землю на праві власності. Викупленаділянка ставалаоб’єктом цивільно-правових відносин. Її дозволялося продавати, передавати в заставу чи у спадок, дарувати, подрібнювати до розміру не менше 8 дес. Узаконювалося право вільних хліборобів прирощувати власні земельні ділянки не лише в межах села чи повіту, а й купувати та переселятися в інші губернії. Переселення здійснювалося з дозволу казенної палати, у віданні якої перебувати всі категорії податного населення.

Очікуваної широкої й повсюдної практичної імплементації закону пе сталося. Упродовж 59 років його чинності ним скористалося усього 111 829 осіб чоловічої статі (ревізьких душ). До вільних хліборобів потрапили й кріпаки з українських губерній. За приписами закону від 20 лютого 1803 p. поміщицької залежності позбулися 242 особи

з Катеринославщини, 441 — з Київщини, 193 — з Полтавщини, 130 — з Херсонщини, 221 — з Чернігівщини і 9457 — з Харківщини.

«Звід законів Російської імперії» 1832 p. містить 15 томів чинного законодавства. Звід систематизований за галузями права. У девятому томі вміщені закони про стани, зокрема здійснюється забезпечення правового статусу окремих суспільних верств, що проживали на території України (малоросійських козаків, чиншовиків, татарських і німецьких поселян тощо). Крім того, до десятого тому другого видання «Зводу...» (1842) були включені 53 етапі, чинні лише в Чернігівській і Полтавській губерніях, що регулювати переважно шлюбно-сімейні й спадкові відносини. У решти українських губерній чинними залишалося загальноросійське законодавство.