Вибори до совісних судів

Окреслення компетенції совісних судів та з’ясування їх структури підводить до іншого, не менш важливого, питання — кадрів і принципів їх добору. Приступаючи до організації мережі владних інституцій у Київській, Чернігівській і Новгород-Сіверській губерніях верховна влада спиралася на основи адміністративно-територіальної реформи 1775 р.

Сценарій виборів для заповнення посад у губернських установах із часу Катерини ІІ суттєво не змінювався та у своїй основі протримався практично всю першу половину ХІХ ст., хіба що на зміну пишним урочистостям прийшов строгий порядок, притаманним чоловічій природі верховної влади, що її яскраво уособлювали Павло І та Микола І. До того ж, владні повноваження, котрі отримувала місцева еліта в набутих лівобережних та правобережних губерніях, послаблювалися заборонами перевиборів протягом однієї каденції («чтобы переменяемы не были»)^[157], як це було заведено раніше, коли на вимогу виборців обраних можна було достроково відкликати з посади. У такий спосіб верховна влада послаблювала їх залежність від станової корпорації та тісніше підпорядковувала центру.

Із метою уніфікації вибори по всій Російській імперії відбувалися в єдиний, визначений верховною владою, час — з 10 грудня по 10 січня^[158], а особливий церемоніал надавав цій процедурі неабиякої суспільної значущості. До цього часового проміжку приурочувалися міщанські й селянські вибори, із тим, щоби

_

всі обрані посадовці присягали разом¹. Проте намір не було підтримано на місцях й запропоновані терміни не сприймалися деякими дворянськими зібраннями, яким було дозволено обґрунтовувати перед Міністерством внутрішніх справ інший час виборів. Такою можливістю скористалося дворянство Волинської губернії, де вибори проводили в липні, Подільської, Катеринославської^{[159] [160]}, Херсонської, Полтавської, Харківської і Таврійської — у вересні, Чернігівської та Київської губерній — у жовтні^[161], що пов’язувалося з календарем сільськогосподарських робіт та рекрутськими наборами.

Перед початком виборів дворянське зібрання у повному складі відвідувало храм, причому під час урочистої ходи вони йшли один за одним у послідовності, що відповідала місцю кожного в ієрархії губернської влади. Зокрема, совісний суддя з засідателями крокували слідом за повітовими предводителями дворянства. Верховна влада дотримувалася принципу свободи віросповідання, тобто християни західного обряду, а також мусульмани присягали у своїх культових спорудах. Зверталася увага, що останні мають дотримуватися звичної для виборів процедури та не порушувати встановленого порядку (напевно, у середовищі татарської знаті мали місце якісь специфічні прояви, що й змусило спеціально звернути на них увагу).

Після літургії та молебну за здоров’я, благополуччя та довголіття монарха і його фамілії губернатор приймав присягу з підписанням присяжних листів. Дворянське зібрання, сповнене піднесеності й почуття відповідальності за справу, що йому доручала верховна влада (як сподівалися автори цього сценарію), тим же порядком поверталося з храму на вибори.

Дворяни з правом участі у виборах проходили свого роду люстрацію, подаючи за три місяці до їх початку укази, атестати, послужні списки та інші документи, що засвідчували здобутки на державній службі. Якщо ж дворянин не мав стажу виборної чи призначуваної служби, він подавав відповідну інформацію письмово, пам’ятаючи, що за неправдиві відомості доведеться відповідати перед владою. У такий же спосіб подавалися відомості про розміри нерухомої власності та прибуток, який вона давала дворянину. Вдаючись до таких організаційних та правових важелів, верховна влада формувала з місцевої еліти групу людей, з якою вона могла б співпрацювати, довіривши їй владу на місцях. Поєднання виборів з адміністративним схваленням консолідувало владу як на губернському, так і повітовому рівнях.

Як найбільш ефективний набув популярності спосіб урахування думки більшості шляхом подачі голосів, на основі якого губернське зібрання з’ясовувало, хто з дворян балотуватиметься на посади. Вибори кандидатів у губернські установи здійснювалися на повітових зібраннях у встановленому порядку: спершу на голів палат карного й цивільного суду, потім — совісного судді, а згодом — засідателів. Іх список, засвідчений підписами дворян, що брали участь у виборах, та повітовим предводителем дворянства подавався губернському предводителю.

Балотування на совісного суддю відбувалося відразу після голови карної і цивільної судових палат, а на дворянських засідателів совісного суду — після виборів судових засідателів. Губернські дворянські вибори тривали спершу з 8-ї, а від 1831 р. — з 9-ї до 14-ї годин упродовж кількох днів (дозволялося до п’ятнадцяти днів)¹. Оскільки число виборців було незначним, то кількість отриманих голосів з’ясовувалася публічно і «гласно». За присутності дворян предводитель підраховував бали «за» та «проти» й вносив прізвища до списку балотованих. Цього ж дня після завершення процедури висунення кандидатів губернський предводитель дворянства повідомляв губернаторові прізвища балотованих, а той на другий (найпізніше на третій) день, якщо призначення залежало лише від нього, сповіщав губернське зібрання про своє рішення, кому з кандидатів він віддав перевагу. У разі несхвалення ним будь-кого чи то через порушення процедури (за порядок на виборах відповідав городничий), або ж через особисті риси кандидатів, губернатор повідомляв про це Міністерство внутрішніх справ^{[163] [164]}.

Закон передбачав, що балотуватися на звання губернського предводителя мають право лише кілька осіб: попередній губернський предводитель, голови судових палат та повітові предводителі дворянства, як такі, що вже мали досвід управлінської діяльності. У числі претендентів названо й колишнього совісного суддю, що зайвий раз указує на його поважне місце у системі станової судової

влади. Питання про те, хто мав право балотуватися, розглядав у 1819 р. Сенат за поданням міністра внутрішніх справ В.П. Кочубея та при підтримці голови Державної ради П.В. Лопухіна. Було вирішено, що совісний суддя міг балотуватися на посаду губернського предводителя дворянства нарівні з іншими кандидатами, якщо той давав згоду її обіймати¹.

Про остаточне завершення виборів свідчила присяга, яку складали обрані й схвалені губернатором посадовці. Під великий благовіст у супроводі дворян вони знову йшли до соборного храму, дотримуючись встановленого порядку: процесію очолював губернський предводитель, за ним крокували засідателі судових палат, совісного суду, приказу громадської опіки й т.д.

Для дворянства набутих імперією територій запроваджувалися й додаткові процедури присяги. У ритуальному оформленні виборів усіх перевершив управляючий Мінської, Волинської і Брацлавської губерній Т.І. Тутолмін, який на час їх проведення наказував встановлювати в генерал-губернаторській залі імператорський трон із балдахіном, виготовлений з яскраво-червоного оксамиту та оздоблений золотим галуном із китицями. Поряд у своєму похідному кріслі сидів генерал-губернатор та приймав дворянську депутацію. Спершу він виголошував промову, а потім один із чиновників читав текст «Учреждений для управления губерний...». Обрані на посади дворяни виходили наперед і перед троном кланялися, спершу генерал-губернаторові, а потім — дворянському зібранню. У польському шляхетському колі, «що звикло бути вільним» (як писав чиновник П.С. Батурин), ця процедура видавалася принизливою й образливою^{[165] [166]}.

Малоросійський генерал-губернатор О.Б. Куракін також запровадив особливу подяку «за высокомонаршие милости», з якою зверталися до нього губернський предводитель із двома повітовими маршалами (1803 р.)^[167]. У такий спосіб у текст присяги додатково вводилася особа імператора, що ще раз підкреслювало й увиразнювало залежність малоросійського дворянства від верховної влади Російської імперії.

Практика перших виборів вказала на деяку відірваність законодавства від життя, прорахунки якого губернатори та генерал-губернатори намагалися з’ясовувати на місці, зокрема щодо тих ситуативних обставин, які викликали непорозуміння. Наприклад, чому віддавати перевагу — кількості балів чи чину, особливо у тих випадках, коли дворянин меншого чину отримував більше виборчих кульок? Рекомендувалося керуватися лише кількістю кульок, а не чинами. Вносили плутанину й ст.

черзі¹. Подібних законодавчих колізій виявлялося чимало. Так, при повторному впровадженні совісних судів у правобережних губерніях знову виникали проблеми, які місцеві власті не могли вирішити лише на основі законодавчого акту від 3 грудня 1833 р. Ішлося, насамперед, про досудове слідство, яке в будь- якому разі мала забезпечувати градська й земська поліція — в якому вигляді мали передаватися до совісного суду справи про злочини малолітніх і неповнолітніх, а також про марновірство й чаклунство? І чи міг совісний суд здійснювати на власний розсуд передопити та очні ставки між підозрюваними?^{[168] [169]}.

П.О. Румянцев-Задунайський розпорядився, аби вибори розпочиналися о 7-й годині, а оскільки будівля, де вони відбувалися, 1782 р. ремонтувалася, то нові в 1785 р. мали пройти в одній із церков Києво-Печерської лаври. Генерал- губернатор вважав, що святість місця сприятиме тому, «чтобы каждый сохранял долг присяге и незазорную собственную совесть»^[170].

Згідно з «Учреждениями для управления губерний...», верховна влада рекомендувала судовим посадовцям обирати голову совісного суду з-поміж себе. Одного із запропонованих на посаду кандидатів схвалював намісник, якому рекомендувалося зважати на особисті риси дворянина, віддаючи перевагу найбільш здібному, совісному, розсудливому, справедливому та бездоганному. Потім його кандидатуру мав остаточно схвалити імператор^[171]. Микола І маніфестом від 6 грудня 1831 р., що прирівнював виборну службу до призначуваної, зробив посаду совісного судді виборною, підвищив її значущість, урівнявши з посадою голови судової палати^[172]. На цю посаду, як і на голову судової палати, пропонувалося обирати двох кандидатів^[173], причому губернатор продовжував подавати їх списки на розгляд Сенату, а той — на монарше схвалення. Совісному судді присвоювався чин сьомого класу «за уряд»^[174]. За посадові злочини його віддавали до суду, але також — після височайшого дозволу. Решту посадовців губернського рівня, у тому числі й засідателів совісного суду, схвалював на посадах губернатор.

'//

Маніфест від 6 грудня 1831 р. відбив зміни у ставленні верховної влади до дворянства, яке формувало місцеву владу. Через подрібнення маєтків у результаті спадкових їх поділів число виборців значно зросло, і дворянські зібрання переставали бути надійною соціальною опорою верховної влади, відтак вона мобілізувала приватну власність як основу «общественного благоустройства и отправления правосудия», значно підвищивши майновий ценз для виборних посадовців. Тим більше, що їх служба набувала статусу дійсної державної, і дворянська корпорація переорієнтовувалася на формування зі свого середовища чиновників для урядової, зокрема й судової, служби, залишаючи у стороні власні станові інтереси. За маніфестом, на державні посади від дворянства могли претендувати як спадкові, так і особисті дворяни з правом і без права брати участь у дворянській корпорації; як ті, що служили, так і ті, що не мали класного чину, але з класом не вище десятого «за уряд». Особисті дворяни не могли бути обрані совісними суддями та засідателями. Микола І чітко вписав посаду совісного судді до ієрархії місцевих посадовців, коли дозволив їм балотуватися на губернського предводителя дворянства, проте лише в тому випадку, якщо колишній совісний суддя володів певним нерухомим майном (3 тис. десятин землі) або мав принаймні 100 душ.

Аби досягти єдності у чиноприсвоєнні — як чиновників, так і обраних посадовців — Міністерство юстиції впорядкувало надання чинів, а пропозиції цього відомства у вигляді іменного указу Сенату від 9 березня 1838 р. набули сили закону. Оскільки чимало дворян, служачи по виборах, не мали чину, то нечиновні дворяни, уперше обрані після виходу маніфесту від 6 грудня 1831 р., отримували десятий клас. Щоправда, цей нормативний акт не поширювався на західні губернії, де набула чинності складніша схема, котра базувалася на законодавстві, впровадженому 1835 р. За останнім, лише ті дворяни, котрі мали десятирічний стаж державної служби, могли обиралися на виборні посади, окрім тих, хто вже прослужив два триріччя поспіль. І ті, і ті отримували право на чин, починаючи з чотирнадцятого класу. Що ж до решти чиновних дворян, то обрані й схвалені на посаду совісних суддів, як і голів судових палат, отримували чин п’ятого класу (до надвірного радника) та шостого класу (до колезького радника) включно^[175].

Окремо йшлося про дворян з армійським минулим, які вийшли у відставку через поранення — їм дозволялося обіймати виборні дворянські посади, і ця служба зараховувалася до загального стажу державної служби. Ті з дворян, що свого часу були засуджені, але не позбавлені прав дворянського стану, не відбували заслання у Сибіру та в будинках примусової праці, згідно з «Уставом о наказаниях», мали право балотуватися на виборні посади нарівні з іншими членами дворянських зібрань. Якщо на виборну посаду претендував чиновник, то йому слід було узгодити свій перехід із начальником установи, де він на той

час служив. У цьому разі губернатор також заручався підтримкою керівника відомства та доповідав про згоду на його звільнення Сенату.

Таким чином, за маніфестом від 6 грудня 1831 р. суттєво зменшувалося число виборців, адже відтепер лише спадкові дворяни здобували активне виборче право. Вкотре крім соціального походження верховна влада наполягала на відповідності дворянських обранців високим моральним нормам, від яких вимагалися такі риси, як чесність, бездоганність та ін. Брався до уваги й досвід, критерієм якого був чин чотирнадцятого класу, отриманий унаслідок служби, а не під час вступу на неї або в результаті відставки. Згідно зі статутом про виборну службу 1832 р., який увібрав у себе основні положення маніфесту, на посаду совісного судді дворянські губернські зібрання обирали свого представника замість трьох відтепер на шість років. На схвалення губернаторові подавалося дві кандидатури, які при балотуванні на посаду совісного судді набрали найбільшу кількість балів. Віддаючи перевагу одному з них, губернатор чинив так само, як і з кандидатурами на посаду голів судової палати — його подання через Сенат ішло на схвалення імператорові. Після чого совісний суддя присягав на вірність службі, та в новому званні приступав до виконання обов’язків. Інший, що набрав меншу кількість балів-голосів, уважався кандидатом і залишався з цим званням, яке було досить важливим, адже за відкриття вакансії він обіймав посаду совісного судді до наступних виборів. Оскільки ця кандидатура не схвалювалась верховною владою, то 1841 р. Сенат запропонував надсилати до Санкт-Петербурґа про них короткі відомості: хто саме з кандидатів і з якого часу виконував обов’язки совісного судді¹. Як і засідателі совісного суду, судді відбували свої обов’язки протягом шести, а не трьох, як раніше, років. Виняток становили дворяни західних губерній, для яких через підтримку ними польського Листопадового повстання 1830 р. залишався попередній трирічний термін^{[176] [177]}.

Виконання обов’язків совісного судді та засідателів мало кар’єрну перспективу, адже служба без порушень упродовж однієї каденції давала право претендувати на посаду голови судової палати. Більше того — хто прослужив по виборах одну каденцію не обирався в майбутньому на нижчу посаду, хіба що сам давав на це згоду. Дозволялося поєднання посади совісного судді лише з виконанням обов’язків почесного попечителя губернської гімназії, а також церковного старости, і не більше.

Для з’ясування у совісному суді дворянських справ повітові дворянські зібрання обирали кожні три роки з-поміж інших посадовців засідателів до совісного суду, якими мали бути вихідці з місцевих дворян. Двох із них на посаді схвалював намісник або губернатор, і вони, згідно з маніфестом 1831 р., отримували сьомий клас — також «за уряд»^[178]. Засідатель совісного суду додатково міг виконувати й обов’язки депутата від дворянства. Час виборної служби та її ефективне відбування засвідчувалося предводителями дворянства у послужних списках, що зберігалися в губернському правлінні, яке інформувало про неї інспекторський департамент.

Виборний принцип формування органів місцевої судової влади не впроваджувався автоматично, а ставав важливим інструментом для перегляду раніше наданих привілеїв. У правобережних губерніях на призначення до совісного суду, як ніде, впливали політичні чинники, найголовніший серед яких — лояльність до російської верховної влади обраного дворянством кандидата. Самі вибори, як важлива складова державного життя, особливо їх результативність, постійно перебували в полі зору влади. Про обставини, що супроводжували їх проведення, обов’язково йшлося у звітах губернаторів. Дворянські зібрання західних губерній, у тому числі й українських правобережних — Київської, Подільської та Волинської — позбавлялися права обирати посадовців. Відбулося це з ініціативи київського генерал-губернатора Д.Г. Бібікова, який у 1840 р. запропонував призначати на вакантні посади імперських чиновників — етнічних росіян, однак тоді Міністерство внутрішніх справ не підтримало його пропозицію. Натомість польське дворянство почало вимагати, аби воно обирало всіх повітових чиновників на власних зібраннях^[179]. Незважаючи на це, уже через кілька років призначеними совісними суддями стали: у Волинській губернії — Анастасій Іздебський, у Подільській — Віктор Аскоченський, у Київській — Михайло Добринський.

Обмеження виборчих дворянських прав не раз ставало предметом суперечок між регіональною та центральною владою, ставлення яких до конкретного кандидата було різним. Призначення Анастасія Іздебського замість несхваленого на посаді Івана Саноцького спричинило непорозуміння між волинським губернатором І.І. Васильчиковим та Д.Г. Бібіковим. Дворянство Волинської губернії в 1851 р. висунуло дві кандидатури: діючого совісного суддю І.І. Саноцького, який отримав під час виборів 390 голосів, та надвірного радника А.М. Іздебського, за якого проголосувало лише 219 осіб. Кандидатуру схваленого генерал-губернатором І.І. Саноцького міністр юстиції без жодних пояснень не затвердив. Однак І.І. Васильчиков наполягав на І.І. Саноцькому, який за шість попередніх років суддівства досконало вивчив законодавство й свої повноваження виконував настільки «беспристрастно и честно», що його не просто поважали, а він був «любим даже русскими». Міністерство юстиції не поступалося, і тоді вже міністр внутрішніх справ Д.Г. Бібіков пояснив, що І.І. Саноцький, ще коли був засідателем цивільної палати, в обхід чинного законодавства видав посвідчення про землеволодіння поміщикам Ржевуському, Зубковському, Рабцевичу, Костецькому, справи яких розглядалися в карній судовій палаті. Хоча протиправність його дій доведено не було, імператор так і не схвалив цю кандидатуру на посаді совісного судді. Проте місцева влада, яка шукала порозуміння з правобережною елітою, пішла на хитрість, давши

зрозуміти А.М. Іздебському, щоби він відмовився від посади, наприклад, через хворобу. Той подав прохання про звільнення і з 1851 по 1852 рр. волинським совісним суддею був І.І. Саноцький¹.

Вибори суддів і дворянських засідателів на Правобережжі проходили складно, зрештою як і всіх інших посадовців. Прокурор Подільської губернії відзначав, що совісний суддя Теодор Вільямовський під час виборів 1838 р. у присутності всіх дворян читав звернення до генерал-губернатора по-польськи, а не російською мовою, вимагаючи переглянути діяльність ревізійних дворянських комісій^{[180] [181]}.

У Київській губернії 1844 р. вибори відбулися з порушенням процедури, зокрема, замість одного вибори тривали два дні (16 і 17 жовтня), пройшовши в різних місцях. А тому кандидатів на посаду совісного судді, а їх виявилося три особи, замість двох — поміщик Івановський, граф Ржевуський і дворянин Єзер- ський — Сенат побоявся схвалити самостійно. Оскільки Івановський відразу після виборів помер, перед Сенатом постала дилема, кому віддати перевагу — графу чи дворянину? Долю Київського совісного суду мав з’ясувати генерал- губернатор, який особисто знав кожного з претендентів, як і загальну політичну ситуацію в регіоні. Д.Г. Бібікову таке рішення Сенату прийшлося на руку — якщо дворяни порушують порядок і виборчу процедуру, а політична ситуація нестабільна, то чи не краще взагалі відмовитися від виборів? У 1844 р. він ще схвалив совісним суддею Київської губернії графа Е. Ржевуського, згідно з більшістю отриманих ним у дворянському зібранні голосів^[182]. Проте вже наступного 1845 р. цю посаду обійняв чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторові, колишній військовий М.П. Добринський, якого на посаду совісного судді призначив сам Д.Г. Бібіков^[183]. Він же вдався до заміни не лише суддів, а й виборних дворянських засідателів, зокрема таким був Войцех Винарський, який мав значний досвід державної служби у судових установах. Коли його кандидатуру в 1844 р. подавали для нагородження орденом Св. Анни 3 ступеня, він характеризувався досить позитивно, а його служба (виборна й призначувана) визначалася як «ревностная, беспорочная и служила общему удовольствию дворян»^[184].

У Таврійській губернії через малу чисельність дворянства вибори на суддівські посади також мали певні особливості та обмеження^[185]. Приміром, вибори

на посади засідателів тут почали здійснювати на загальних підставах лише з 1840 р., і то тільки за відкриття відповідних вакансій.

Засідателі совісного суду від міщанства за «Учреждениями для управления губерний...» обиралися губернським містом із купців і міщан кожні три роки, практично в один час із дворянськими. Влада дозволяла розпочати їх на 2-3 дні пізніше. Вибори кандидатів проводилися за балами й ті двоє, що здобули найбільшу їх кількість, схвалювалися на посаді губернатором. Доки вони обіймали посаду вважалися посадовцями «за уряд» і їх служба відносилася спершу до десятого класу.

Катерина ІІ стимулювала виборну службу міщан — тих із них, хто обіймав її два терміни поспіль, зараховували до «именитых граждан», а хто прослужив одну каденцію — здобували звання «степенных». Згідно з Жалуваною грамотою містам (1785 р.), їм надавалася низка переваг, у тому числі право виїзду каретою, запряжених парою, а то й четвернею. На відміну від вихідців з інших міських станів засідателям совісного суду, як й іншим досвідченим виборним посадовцям, дозволялося мати заміські двори та закладати сади, а також засновувати фабрики, заводи, займатися річковим і морським судноплавством. Крім того, їх заборонялося карати фізично. Не менш важливим аспектом було й успадкування старшим сином цього звання. Ведучи поштиве життя та при досягненні тридцятирічного віку можна було навіть клопотатися про надання дворянського звання. Якісне відбування виборної служби давало чимало переваг, аж до можливості в майбутньому перейти до привілейованого стану.

У випадку з міщанськими виборами, відразу після першого їх проведення уточнювалися деякі процедури з «Учреждений для управления губерний.», зокрема застерігалося, що міщани повинні обирати з-поміж своїх «собратьев» людей без явних вад та що намісницьке правління не має права звільняти виборних до кінця їх трирічного терміну¹.

Відновлювані за Олександра І совісні суди отримали нові законодавчі норми для узгодження виборної служби судових засідателів, приведення їх у відповідність до практичної дійсності. Наголошувалося, що засідателями від міщан мають бути купці^{[186] [187]}. Через кілька років знову було уточнено, що засідателями від міщан можуть бути лише купці першої гільдії^[188]. Через співставлення їх з іншими посадовцями, зокрема виборними членами магістратів та судових палат, було переглянуто їх класи, однак лише у столичних містах — Санкт- Петербурзі та Москві. Оскільки совісний суд прирівнювався до судових палат, то міщанським засідателям із купців присвоювався такий же чин, як і купецьким засідателям судових палат — десятий клас «за уряд», доки вони обіймали посаду^[189].

Статут про виборну службу уточнив деякі положення катерининських законодавчих актів, зокрема те, що один із двох засідателів до совісного суду мав служити у приказі громадської опіки, а також те, що його обирала вся громада губернського міста. Чітко визначалися критерії, хто наділявся правом брати участь у виборах, тобто міські жителі — власники капіталу з відсотком не менше 15 руб. сріблом та не молодші 25 років. Купці, що проторгувалися та були обвинувачені судом, позбавлялися виборчих прав. Знову підтверджувалося, що посади засідателів совісного суду повинні обіймати купці першої гільдії^[190]. Іх служба обліковувалася формулярним списком, записи з якого про якість її відбування перед наступними виборами могли бути оприлюднені, щоби міська громадськість переконалася у правильності свого вибору. Вибори здійснювалися за таким же порядком, як і у дворянському середовищі, проте проходили прискореними темпами (впродовж 1-3 днів) й розпочиналися вони виборами міського голови.

Посадовці міської виборної служби жалування від держави не отримували — їм його виділяла громада. Вона ж відшкодовувала й кошти, витрачені на відрядження. Діапазон схвалюваних міністром внутрішніх справ сум не був великим. Як винагороду, вони мали право носити мундир, а ті з них, хто прослужить три триліття поспіль, могли робити це й по виході у відставку. Для заохочення служби купцям дозволялося носити мундир, не чекаючи завершення триліття, проте без оздоблення шитвом. Підтверджувалася давня практика, що совісні засідателі, якщо належали до купців третьої гільдії та до міщан, звільнялися від тілесних покарань. До того ж останні, перебуваючи на класних посадах, звільнялися від рекрутства на час виконання службових обов’язків, а при бездоганній службі впродовж дев’яти років звільнялися від нього назавжди.

Верховна влада, скориставшись виборною процедурою, під час якої громада обирала найздібніших із-поміж себе, тут же зменшувала зв’язок обраних із власним становим середовищем, узалежнюючи їх службу від адміністрації. Міська громадськість, як і дворянська корпорація, позбавлялася права їх контролювати, зокрема, можливість клопотатися про нагородження залишалася за губернатором. Залучаючи обраних посадовців до управлінського апарату верховна влада поширювала на них таку ж відповідальність, як і щодо чиновників, зокрема стосовно порушення законів, повільного діловодства, невиконання законних вимог вищих інстанцій. У переліку покарань були й грошові стягнення, а серед переваг — право на місячну відпустку, яку засідателям совісного суду надавав совісний суддя. При виїзді з міста служби вони отримували квитки та плакатні паспорти з правом відвідувати Санкт-Петербурґ, де вказувалися виборна посада і час її відбування, аби при перевірці документів поліцією посадовці направлялися на місце служби.

Вибори засідателів від селян здійснювалися під час формування суддівського корпусу нижньої розправи. Із восьми обраних засідателів двох після

схвалення губернатором на посаді відряджали на трирічну службу до совісного суду. Сільські засідателі не користувалися правом державної служби, їм не присвоювався чин. Однак Катерина ІІ надала їм право недоторканності («без суда да не коснется до них наказание ни от кого»)^[191]. Катерининські законодавчі акти не обумовлювали для них жодної форми звітності перед виборцями, як і не наділяли їх правом контролю. Ці прерогативи верховна влада залишала за собою.

Миколаївське законодавство набагато більше уваги приділило селянським виборам (Катерина ІІ спеціально на цьому питання не зупинялася). Пропозиції про двох кандидатів на посаду засідателя совісного суду надходили від кожного повіту. Іх обрання здійснювалося не напряму всією селянською громадою, а кожна з них направляла свого вибірника з такого розрахунку — 1 від 500 душ державних селян. У виборах, що відбувалися за традиційною місцевою процедурою, брали участь господарі, котрі володіли землею та будинком. До особи вибірника влада висувала неабиякі вимоги, що стосувалися не лише майнового стану— він мав бути принаймні 30-річним батьком сімейства, у володінні якого перебувала земельна ділянка, а сам він демонстрував пристойну поведінку, раніше не карався, не був наклепником та не мав інших вад. Ідучи до визначеного губернським начальством міста, вибірник отримував від громади вірчий лист за підписом священика, а також семи господарів «його» дільниці. Якщо ті були неграмотними, то могли передовірити свій підпис будь-кому за власним вибором.

Вибори також розпочиналися літургією та присягою, яку приймав або городничий, або поліцмейстер, залежно від статусу міста — повітового, губернського чи заштатного. Процедура виборів здійснювалася у традиційний для кожної місцевості спосіб — чи то за балами, чи то за жеребкуванням. До кандидатури совісного засідателя висувалися практично такі ж вимоги, як і до вибірників. Крім селян дозволялося обирати дворян або чиновників, якщо вони попередньо погоджувалися виконувати обов’язки совісних засідателів від селянського стану. Кандидати схвалювалися на посаді начальником губернії, який віддавав перевагу тим із них, хто не мав вад, а якщо це були дворяни й чиновники, вони приступали до виконання обов’язків совісних засідателів після схвалення їх кандидатур губернським правлінням. Сільські совісні засідателі селянського походження не належали ані до чиновницького корпусу, ані до посадовців «за уряд». Але доки вони виконували свої обов’язки, держава вважала за можливе не віддавати їх на військову службу. Якщо ж служба тривала три каденції поспіль, вони зовсім звільнялися від рекрутства. На час служби отримували жалування. Як і представників шляхетного стану, їх не можна було карати без рішення судових органів. Після припинення повноважень совісних засідателів їх продовжували вшановувати

як перших осіб селянської громади: їм присвоювалося право на мундир, а службова відповідальність прирівнювалася до відповідальності чиновників державної служби¹.

На складність впровадження та дотримання законодавчих вимог щодо міщанських і сільських засідателів у губерніях Південно-Західного краю першим звернуло увагу Волинське губернське правління, яке констатувало, що у совісному суді практично до 1844 р. засідали лише представники дворянського стану, обрані 1835 р., а засідателів від купців та селян не було. Скоріше за все, така ситуація виникла через те, що купцями у краї були євреї, які хоча й володіли виборчим правом, однак кандидатами мали обрати християн. Про вибори засідателів від селян губернська влада тоді також не потурбувалася. Виявилось, що організація виборів була досить складною — до кожного повітового міста мали прибути вибірники і від державних селян, і від однодворців.

Ситуацію повинні були виправити вибори 1837 р. Про дату їх скликання — 14 жовтня — поліція сповістила купців, однодворців, «граждан» і державних селян, проте ані у Житомир, ані в повітові міста виборці не прибули. Вибори тоді вдалося організувати лише в Новоград-Волинському, Старокостянтинів- ському, Кременецькому й Житомирському повітах, однак надіслані поліцмейстерами і земськими справниками списки при перевірці виявилися неповними, а тому їх відхилили, відтак вважалося, що вибори не відбулися. Селяни ж інших повітів пояснювали, що з-посеред себе вони не знайшли гідного кандидата, а також не змогли назвати будь-кого із дворян чи чиновників, які могли б представляти їхні інтереси у совісному суді.

Вибори 1839 р. проходили за тим самим сценарієм, і місцева влада значно більше уваги приділила їх організації, пояснюючи людям вимоги законодавчих актів, що у виборах кандидатів від купецтва може брати участь вся єврейська громада, однак засідателями можуть бути лише християни. Селяни ж мають обрати двох засідателів, один з яких представлятиме державних селян, а інший —

однодворців. Однак і цього разу наслідки були такими ж — купці на вибори не

2

з їхалися, селяни пояснювали свою пасивність неграмотністю та зайнятістю^{[192] [193]}.

У 1844 р. знову приступили до виправлення ситуації, адже за законами совісний суд у Волинській губернії мав діяти так само, як і у власне російських губерніях. На поліцмейстерів і городничих покладалося завдання організувати вибори, визначити час обрання вибірників та їх приїзд до повітового міста. Президент городового магістрату організовував вибори засідателя від купецтва в губернському місті. Аби виборча процедура відбувалася без порушень, за нею наглядав губернський прокурор і повітові стряпчі. По завершенні виборів списки обранців урешті надіслали до губернатора^[194].

Упроваджуючи органи совісного суду верховна влада зважала на соціально- економічний розвиток суспільства, його зрілість, без урахування чого дедалі важче було забезпечувати державне управління. Вибори залучали громадськість до участі в державному житті, підсилюючи тим самим легітимність монаршої влади. А тому передаючи виборним становим посадовцям частину владних повноважень, вона вдавалася до детальних регламентувань, виписуючи свої вимоги до них у законодавчих актах та вказуючи, якими вона хоче їх бачити — відповідальними, дисциплінованими, здатними втілити її вимоги у життя.

3.1.