§ 7. Цивільне право

Наприкінці XVIII ст. і до 40-х років XIX ст. на території України продовжувала діяти своя правова система, яка тривалий час існувала у формі звичаєвого права, утілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві.

3 1817 по 1828 p. низкою указів, посилаючись на неповноту норм Литовського статуту про опіку, на правобережні й лівобережні губернії було поширене загальноімперське законодавство про опіку дворянських маєтків. Для правобережних губерній були прийняті правила здавання в оренду приватним особам, а також правила управління

19-850

казенними маєтками. Ha початку XIX ст. за населенням України зберігалося обумовлене сплатою спеціального податку право винокуріння. У зв’язку з цим у 1803, 1810 і 1821 pp. для Правобережної й Лівобережної України були розроблені спеціальні правила продажу вина та шинкарських відкупів. У кредитних відносинах розмір відсотків, які належали до стягнення, був обмежений до 6 %. У 1832 p. на губернії Правобережної України було поширене діюче в центральних губерніях законодавство з питань взяття шлюбів між особами різних віросповідань.

Царськими указами поступово розширювалося коло суб’єктів права власності, особливо на землю. У цей період багато земельних наділів державних селян і козаків перейшли до поміщиків, це було закріплено в 1828-1843 pp. державним межуванням. 3 1837 p. дворяни в Україні й Росії отримали право орендувати вільні державні землі терміном на 12 років, а низкою указів (1801, 1803, 1827) надавалося право придбанняи землі у власність усім станам, крім закріпачених селян. За указом 1848 p.

Царським законодавством поступово розширюється коло об’єктів власності. Указом від 1827 p. дворянам дозволялося створювати фабрики, заводи й ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом лише в сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. У 1848 p. вийшов указ, який дозволяв усім підданим Російської імперії, зокрема й закріпаченим селянам (знову-таки за згодою поміщика) придбання у власність фабрик і заводів.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Правобережній Україні. 3 одного боку, царський уряд, ураховуючи опозицію польських поміщиків, надавав їм право розпоряджатися нерухомістю без обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не лише відповідними нормами «Зводу...», а й сеймовими постановами та судовими рішеннями. 3 іншого боку, намагаючись розколоти польський національно-визвольний рух, він заіравав із селянством. У 1847 p. з ініціативи київського генерал-губернатора Д. Бібікова в Київській, Волинській і Подільській губерніях було введено так звані інвентарі, за якими точно визначався розмір новинностей селян. Відповідно до «Інвентарних правил», затверджених міністерством внутрішніх справ, панщина чоловіків становила три дні, жінок — один день із кожного тяглового господарства. Якщо в селянському господарстві не було ні коней, ні волів, то панщина для чоловіків зменшувалася на один день. Заборонялася тяжка праця для жінок. Землі, які були в селянському користуванні, передавалися у спадщину. Панів було позбавлено права втручатися в особисте життя селянина, віддавати в рекрути й засилати до Сибіру. Був проведений господарський опис поміщицьких володінь і селянських господарств. Дрібна шляхта, яка не змогла довести свої права на дворянство, за рішенням спеціальної комісії виходила із стану дворян і приписувалася до селян і міщан. Землі, які були конфісковані в польської шляхти після повстання 1830 p., стали власністю

селян, i таким чином багато звільнилося від кріпацтва.

Значною подією в розвитку цивільного права України першої половини XIX ст. було введення в 1840-1842 pp. «Зводу законів», у десятому томі якого вперше в Росії систематизовано цивільне законодавство. Десятий том, виданий у 1842 p., дістав назву «Звід законів цивільних», поділявся на сім книг, книги — на розділи, розділи — на глави, а глави — на відділи. Слід зазначити, що у «Зводі законів цивільних» загальноросійського «Зводу законів» редакції 1842 p. із 4105 статей 53 містили особливі положення для Полтавської й Чернігівської губерній. Усі вони мали за джерело норми місцевого права, більшість із них узято з проекту «Зводу місцевих законів західних губерній». Цими положеннями регламентувалися особисті й майнові права та обов’язки подружжя (ст. 7, 113, 120), особисті й майнові права та обов’язки батьків і дітей (ст. 161, 170,547,822 і 828), опіка й піклування (ст. 226, 229, 243, 245, 251, 267, 269 і 279), порядок оформлення цивільно-правових документів (ст. 559, 600, 654, 655 і 659), право власності (ст. 368, 398, 439, 458, 474 і 561), сервітутні права (ст. 434), зобов’язальне право (ст. 521, 794, 1214, 1310, 1334, 1336, 1729, 1743, 1748, 1938,2017 і 2078), спадкове право (ст. 575,866,876,952,958,962, 974, 1037, 1082, 1097, 1101, 1116). Порівнюючи особливі положення для Полтавської і Чернігівської губерній, що ґрунтувалися на нормах місцевого права, із загальноімперськими правовими нормами, слід зазначити, що за особливими для Лівобережжя правилами встановлювалася більша залежність дітей від батьків, надавалося більшого значення родинним зв’язкам у шлюбно-сімейних і спадкових відносинах, права жінок були більш обмеженими порівняно з правами чоловіків, більш жорстоко охоронялася цілісність майна, що перебувала в опікуна і яким власиик ще не мав права розпоряджатися взагалі, суворіше охоронялося майно власника від незаконних посягань на нього, надавалася більша свобода суб’єктам цивільних правовідносин у розпорядженні належним їм майном, передбачалася більша кількість цивільно-правових угод, ніж це було встановлено загальноросійськими правилами.

До першої книги тому «Про права і обов’язки сімейні» входили три розділи: про шлюб; про взаємини батьків і дітей; про опіку й опікунство. За підрахунками професора О. Шевченка, із 120 статей першого розділу книги лише три статті стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. У них передбачалося право дорослої дочки одружуватися всупереч волі батьків (дочка мала право оголосити про це в суді та з його дозволу вступити в шлюб); посаг дружини хоч і вважався її окремою власністю, але перебував у спільному корис- 19*

туванні подружжя, дружина під час подружнього життя не мала права без згоди чоловіка розпоряджатися посагом з порушенням чи обмеженням його прав щодо спільного користування цим майном. Також дещо іншими, ніж для імперії загалом, були майнові наслідки визнання шлюбу недійсним, а також розлучення подружжя за рішенням духовного суду. У разі настання такого випадку ніхто з подружжя не визнавався винним, їх майно поверталося до стану, у якому воно перебувало до шлюбу. У разі розірвання шлюбу з вини дружини, вона позбавлялася всіх прав на посаг, а якщо з вини чоловіка — він був зобов’язаний повернути дружині посаг, крім цього, дружина утримувала в довічному володінні майно чоловіка, яким забезпечувався цей посаг. Якщо винними в підтвердженні шлюбу визнавалися обидва з подружжя (наприклад, шлюб укладений із порушенням дозволеної міри родинної близькості й обоє з подружжя знали про це), то вони позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, воно переходило до їхніх дітей від попереднього законного шлюбу, або, за їхньої відсутності, до найближчих родичів за умови, що особи, позбавлені майна, утримуватимуться відповідно до їхнього стану та доходу з маєтку.

У другому розділі першої книги визначалися випадки, коли батьки мали право зректися своїх дітей (загальноросійським законодавством таких випадків не було передбачено).

У третьому розділі з 146 статей тільки 8 стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. Відповідно до ст. 226, у цих губерніях право призначати опікунів у заповіті належало батькові. За заповітом опікунами могли бути особи, які не мали майна, достатнього для забезпечення опіки. Опіка над малолітніми дітьми здійснювалася одним з наявних батьків, причому мати здійснювала опікунські повноваження

разомі з призначеним від дворянської опіки чи сирітського суду спів- опікуном, переважно з батьківської сторони, а за їхньої відсутності — із сторонніх осіб. Для опіки над неповнолітніми, які залишилися без батьків, якщо не було призначено опікунів за заповітом, залучалися родичі (рідні старші брати, дядьки тощо). Заміжні родички допускалися до здійснення опіки лише з чоловіками та під їхню загальну відповідальність.

Згідно зі ст. 245, особливої для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях, у цих губерніях, крім осіб, яким заборонялося здійснювати опікунські повноваження відповідно до загальнороедй- ських правил (особи, які розтратили власне чи батьківське майно та мають «явні й відомі вади» чи підлягають покаранню за рішенням суду; відомі своїми жорстокими вчинками; мали сварку з батьками малолітнього; є неплатоспроможними), опікунами не могли призначатися особи, які нс мали російського підданства й власного майна, достатнього для забезпечення опіки, крім випадку, якщо вони призначалися опікунами заповітом батька малолітнього. Згідно зі ст. 267 «Зводу законів цивільних», у вищезгаданих губерніях опікунам забороняється проводити межування в маєтку малолітнього. Відповідно до ст. 269 російських цивільних законів, особливої для українських губерній, тут опікуни отримували за виконання своїх повноважень з управління опікуваним маєтком щорічно 10 % від загального доходу з маєтку (за статтею, чинною для імперії, загалом — 5 %).

Статтею 279 «Зводу законів цивільних» установлювалися особливі для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях правила опіки батька або матері (більші обмеження прав матері, залежність дітей від батьків, більш жорстку охорону майна малолітніх тощо, ніж в імперії загалом). Так, передбачалося, що майно, яке залишилося після матері, належне її малолітнім дітям, а також інше майно, що належало їм, батько утримував до досягнення повноліття синів й одруження дочок. Управляючи маєтком на опікунських правах, батько не звітував про отримані доходи з нього, а був зобов’язаний лише повернути повністю. У разі досягнення повноліття одним із синів чи одруження однієї з дочок батько мав передати їм лише належну їм частину майна, утримуючи інших неповнолітніх дітей. За здійснення повноважень щодо управління майном своїх малолітніх дітей батько не отримував винагороди, передбаченої для інших опікунів. Після закінчення терміну опіки, підопічний мав право протягом 10 років вимагати відчуження майна, яке могло бути неправомірним у володінні опікуна або сторонніх осіб (за загальноімпсрськими правилами лише впродовж двох років, а в деяких випадках — трьох).

Друга книга «Про порядок набуття і зміцнення прав на майно» містила 16 статсй з 410, що стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. За ними, родовими маєтностями вважалися лише отримані в спадщину від батька або матері. Bci інші вважалися набутими. Передбачалося ираво суміжних власників володіти річкою до середини її течії. Згідно зі ст. 398 «Зводу законів цивільних», знайдений скарб

належав власникові землі, а коли хто-небудь знаходив скарб на чужій землі, то він мав поділити його навпіл із власником землі. Той, хто мав право власності на озера, сінокоси, бортні угіддя тощо в чужому лісі, мав право і виходу до лісу. У разі виникнення права спільної власності, співвласник міг вимагати виділення своєї частки власності або віддати своє право іншому. Той, хто заволодівав чужим майном, повинен був відшкодувати збитки в подвійному розмірі. Якщо хто-небудь заповідав майно, а спадкоємець помирав, то спадкодавець мав право зробити заповіт на користь іншої особи. Якщо спадкоємець був живий, то умови заповіту змінювати не дозволялося.

У третій книзі встановлювалося право дарувати як родові, так і набуті маєтності будь-яким способом. Відділений батьками син не мав права на спадщину після смерті батька. Дочки за наявності синів не були спадкоємцями батьківської власності; вони отримували лише «виправу» — чверть спадщини, але материнське майно всі діти спадкодавця — і сини, і дочки — успадковували порівну.

У четвертій книзі містилися статті щодо забезпечення зобов’язань загалом і тих, що випливали з договору. Особливими для Полтавської і Чернігівської губерній нормами було встановлено, що, наприклад, поручник має платити борг, якщо боржника ще не було визнано неспроможним. У цьому разі поручник отримує права кредитора. Штраф не міг бути більшим за суму зобов’язання, що для нього її призначено. Штраф стягували із спадкоємців, якщо це було зазначено в зобов’язанні або коли його стягнення розпочато ще за життя спадкодавця.

Інші статті встановлювати зобов’язання, що випливали з різних особистих договорів. Так, наймит, що самочинно затишив господаря, підпадав під адміністративне (поліцейське) покарання. За договором застави рухомого майна, якщо заставник не викупив річ у встановлений термін, то заставодавець, заявивши про це в суді, ставав її власником. 3 дозволу суду він міг продати заставлену річ, якою володів, але отриманий надлишок грошей проти розміру боргу заставодавець міг віддати заставнику. Перезаставлені речі, за письмовою угодою застави, мали бути повернені власнику, а борг мали стягувати з перезаставника. Кредитор міг правити забезпечений на заставленому проданому маєтку борг з покупця маєтку лише протягом 3 років від моменту ку- півлі-продажу, пізніше кредитор звертався з позовом безпосередньо до боржника. Bci позови про шкоду і збитки в нерухомому майні підлягали трирічній давнині (за загальноросійськими нормами — десятирічній). Більшість особливих для Полтавської й Чернігівської губерній положень «Зводу законів Російської імперії», джерелом яких були норми місцевого права, мали чинність до початку XX ст. Як уже зазначалося, цивільне право у «Зводі законів Російської імперії» було зосереджено в десятому томі, який, як і увесь «Звід...», був виданий у 1832 p. і діяв у країні з 1835 p. Крім того, регламентація цієї галузі права передбачалася в Сільському судовому статуті'1839 p. Цивільне право входило до першої його частини «О судопроизводстве по спорам и тяжбам государственных крестьян».

У «Зводі законів...» у систематизованому вигляді вміщуватися чинні норми феодатьного цивільного права. Деякі з них взяті із Соборного уложення 1649 p., ате більшість належала до кінця XVIII — початку XIX ст. і деякою мірою відображата соціально-економічний розвиток того часу. Крім того, у десятий том увійшли й деякі норми, які відображали нові, буржуазні економічні відносини. Тому порівняно із скасованим Литовським статутом, який діяв в Україні раніше, цивільне право «Зводу законів...» мало більш сучасний характер, хоча загалом залишилося феодатьним.

Перша книга десятого тому «Зводу законів...» містила сімейне право, цивільне право було зосереджено у 2-4 книгах. У другій книзі подано норми, які регулювали право власності й володіння, частково норми зобов’язаного права про угоди з приводу передавання права власності. У третій книзі були вміщені норми спадкового й зобов’язального прав — договори міни, купівлі-продажу тощо. Норми, зазначені в четвертій книзі, регламентували порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів. Кожний з цих інститутів цивільного права мав докладну, зайву казуїстичну регламентацію. Основним положенням регулювання цивільних правовідносин була нерівність право- й дієздатності за ознаками станової, релігійної й національної належності, місцем проживання, належності до законно- або незаконнонароджених.

Розвиток приватного (цивільного) права проходив на основі кодифікації старих норм права, що не могло не вплинути на характер цієї галузі: збереглися елементи станової нерівності, обмеження майнових і зобов’язальних норм. Так, значна частина земельної площі не була визначена об’єктом приватної поземельної власності. Вся надільна земля казенних і удільних селян не могла відчужуватися ні окремими общинниками, ні усією общиною загалом. Відчуження дворянських маєтків обмежувалося правом родового викупу, на підставі якого кожен член роду міг викупити в покупця родовий маєток. Законодавством передбачалося й існування майоратів, тобто земельних володінь, які були вилучені з цивільного обігу й передавалися лише в спадщину старшому в роду.

Серед обмежень право- й дієздатності внаслідок станової належності була заборона селянам виходити з общини та закріпляти за собою в приватну власність наділ, що їм належав. Селяни, які нс мали приватної нерухомої власності й не взяли торгових свідчень, не мали права видавати векселі. Обмежувалася дієздатність духовних осіб; зокрема, вони не мали права видавати векселі; їм заборонялося здійснювати договори підряду й постачання. Суворі обмеження щодо правой дієздатності висувалися до євреїв. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами, а також усиновлення осіб нехристиянської віри християнами й навпаки. Поляки не мали права купувати, брати в заклад та орендувати земельні ділянки в дев’ятьох західних губерніях.

У сімейному праві також було багато феодальних норм, які встановлювали переваги чоловіка над жінкою. Так, чоловік мав право по-

зову про примусове повернення жінки, яка пішла від нього. B галузі спадкового права дочки мали менше прав, ніж сини.

Система російського речового права складалося з права володіння, права власності, права на чужу річ (сервітути), заставного права. У законодавстві XIX ст. вчення про володіння отримало податьший розвиток. У ньому розрізняється законне й незаконне володіння. Згідно зі ст. 531 т. X ч. 1 «Зводу законів...», будь-яке володіння, навіть незаконне, охоронялося від насильства й самоуправства доти, доки майно не буде присуджено іншій особі та «сделаны надлежащие по закону о передаче оного распоряжения». За законом розрізнялися суперечки про володіння і суперечки нро право власності й забезпечувалося недоторканність першого незалежно від вирішення другого питання.

Інститут права власності вміщував поняття «власність», види власності, класифікацію об’єктів і суб’єктів власності, види обмежень права власності та її захисту. Термін «власність» у російському законодавстві став відомим лише наприкінці XVIII ст. Законодавство XIX ст. нелише закріпило цей термін, а й дало йому визначення. За «Зводом законів...», «собственность есть власть в порядке, гражданскими законами установленном, исключительно и независимо от лица постороннего владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вечно и потомственно». Право власності на землю визначалось як право «на все произведения на поверхности ее, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся и словом, на все ее принадлежности». Це буржуазне поняття власності дещо випереджало справжнє становище в Росії й Україні.

У «Зводі законів...» значна увага приділялася посиленню права власності. Майно поділялося на нерухоме й рухоме. Остання — на родове й придбане. До нерухомого майна належали також закріпачені селяни.

Законодавством регламентувалося обмеження права власності (сервітути), вони поділялися на обмеження на право участі загального та на право участі приватного. До першого належало обмеження, установлене законом на користь усіх без винятку (право проїзду шляхами, на річкових суднах, користування береговою смугою для тягла плотів тощо). Захист права участі спільного виконувався адміністративним шляхом. До другого відносилось обмеження власності на користь певних осіб, наприклад сусідів (право власника земель і покосів, які знаходяться на верхній течії річки, вимагати, щоб сусід не підвищував рівень води і не підтоплював його земель; щоб сусід не будував нічого до стін його будинку тощо).

Заставне право також детально регламентується; стали розрізняти заставу приватним особам і заставу в кредитних установах.

У «Зводі законів...» значне місце було відведене зобов’язальному праву, що зумовлювалося розвитком товарпо-гроцювих відносин. У період, що розглядається, у законодавстві виявилася різниця між зобов’язаннями, що виникали з договорів, та зобов’язаннями, що вини-

кали в разі завдання шкоди. За ст. 574 т. X ч. I «Зводу законів...», «всякий ущерб в имуществе и причиненные кому-либо вред и убытки, с одной сторони, налагают обязанность доставлять, а с другой — производят право требовать воз награждения».

У «Зводі...» регламентувалися загальні обов’язкові вимоги до змісту договорів (наявність волі, предмет, мета, порядок укладання та інші умови). Договір укладався за взаємною згодою сторін, які домовлялися; його предметом могли бути майно або «дії осіб», причому «цель его должна быть непротивна законам, благочинию и общественному порядку». Відповідно до цього, договори визнавалися неістотними, якщо причиною їх укладання було досягнення мети, яка заборонена законом (зокрема, коли договором передбачалося:

1) розірвання законного шлюбу; 2) підробка нерекріплення майна, щоб позбавитися виплати боргів; 3) присвоєння приватній особі такого права, якого вона за станом мати не може; 4) заподіяння шкоди державній казні).

Сторони могли включати в договори за взаємною згодою умови, які не суперечили законам, зокрема умови про строки, про штраф, про забезпечення тощо. Договори можна було укладати як письмово, так і усно, але для деяких договорів (позики, дарування, застави нерухомого майна, покладу тощо) вимагалася лише письмова форма. Договори могли здійснюватися домашнім, нотаріальним, явочним або кріпосним порядком. Будь-який договір, правильно складений, підлягав виконанню. Законом передбачалося такі засоби забезпечення договорів: 1) завдаток;

2) штраф; 3) поручництво; 4) застава нерухомого або рухомого майна.

Цивільним законодавством передбачалися такі види договорів: міна, купівля-продаж, запродаа, найм майна, підряд і постачання, позики грошей і майна, поклажі, товариства та страхування, особистий найм, доручення тощо.

Регулюючи договір міни, законодавство обмежувало міну нерухомого майна, причому цей договір обов’язково мав бути оформлений нотаріально. Законодавство розрізняло договір купівлі-продажу нерухомого та договір купівлі-продажу рухомого майна. Продаж нерухомого майна відбувався через оформлення купчих, тобто нотаріально, який детально регламентувався законом. Для купівлі-продажу рухомого майна закон не встановлював письмової форми; словесна угода могла бути в разі потреби підтверджена свідками. Договір купівлі— продажу мігукладатися самим власником або іншими особами «за дорученням». Продавати можна було лише те майно, яке належало продавцю за правом власності, зокрема кріпаків. У цей період виникає договір запродажу; за ним, одна сторона зобов’язувалася продати до встановленого терміну нерухоме або рухоме майно, причому в договорі вказувалася ціна, а також сума штрафу. Такий договір оформлявся складанням запродажного запису на гербовому папері та заносився в спеціальну книгу.

Договір найму майна регулювався законодавством по-різному, залежно від виду майна. Найм рухомого майна міг оформлятися як

загальне правило, «словесно» (письмова форма вимагалася для найму річкових і морських суден); найм нерухомого майна зазвичай оформлявся письмово (як виняток, дозволялася словесна форма для найму міських будинків і земельних ділянок у місті). Законодавство, регулюючи відносини господарів і наймачів, охороняло інтереси перших. Домовласник або землевласник мав право в будь-який час односторонньо припинити договір найму й виселити наймача з будинку або із земельної ділянки. Якщо наймач припиняв договір достроково, власник мав право вимагати оплату повністю. Нерухоме майно заборонялося здавати в найм на строк понад 12 років.

Предметами договору підряду та постачання могли бути: 1) побудова, ремонт, перероблення будинків; 2) постачання матеріалів, припасів, речей; 3) перевезення людей і вантажу. Вимагалося укладання цього договору в письмовій формі. Самостійного договору перевезення не було.

Законодавство встановлювало, що договір позики є неістотним, якщо він безгрошовий (тобто договір, за яким не було отримано грошей), якщо підроблений на шкоду іншим кредиторам, і якщо він укладений під час гри (у карти) або для гри з відома про це позикодавця. Договір позики міг укладатися нотаріально; якщо в ньому не вказано розмір відсотків, то позикодавець мав право стягувати 6 % річних із боржника. Під позикою майна в законодавстві XIX ст. виступав договір, за яким одна особа поступається іншій правом користуватися своїм рухомим майном за умови його повернення в тому самому стані, без будь-якої винагороди. У разі якщо майно, узяте в позику, пошкоджене, то власнику виплачується вартість майна і воно залишається в особи, яка взяла його в позику. Договір позики міг оформлятися як у письмовій формі, так і «словесно».

Найзначнішою поступкою розвитку буржуазних відносин було занесення до «Зводу законів...» норм, які регламентували договір товариства та страхування. До товариства належали особи, які об’єдналися в організацію і діяли під загальним ім’ям. Товариства могли створюватися «по торговле, по страхованию, по перевозкам и вообще, по какой- то ни было промышленности». За порядком утворення, співвідношення об’єднаних учасниками капіталів й обсягу матеріальної відповідальності закон розрізняв такі види товариств: товариство повне (члени його відповідають за угоди товариства всім своїм майном); товариство на віру або за вкладами (частина відповідала своїм майном, інша — вкладами, які вони зробили); товариство «по дільницях або компанії на акціях» (члени відповідають лише вкладами (акціями), які вони зробили); товариство трудове або артіль (члени пов’язані круговою порукою, мають спільний рахунок). Єдиної форми для виникнення всіх видів товариств не було. Крім письмової форми, вимагалася реєстрація (для реєстрації акціонерних компаній потрібно було мати урядовий дозвіл). Договір страхування отримав регламентацію лише в XIX ст. Під страхуванням розуміли договір, за яким* одна ,особа (зазвичай страхові товариства) за оплату зобов’язувалися відшкодувати шкоду, заподіяну майну іншої особи від певних подій.

Договір особистого найму в цей період більше використовувався ніж раніше, особливо в промисловості й торгівлі. Регулюючи цей договір, законодавство розрізняло договір: для домашніх послуг; для виконання землеробних, ремісничих, фабричних і заводських робіт, торгових та інших промислів; загалом для виконання будь-яких робіт і посад, які не зобороняє закон.

У законі зазначалося, що строк особистого найму не може бути більшим ніж 5 років. Проте водночас законодавство, яке регулювато договір особистого найму, зберегло елементи кріпосницьких відносин. Так, за законом, договір особистого найму не завжди передбачав свободу угоди; державні селяни не могли найматися без паспортів; поміщицькі селяни, крім того, без дозволу поміщиків; заміжні жінки — без дозволу чоловіків. Дорученням уважався договір, за яким одна особа зобов’язувалася бути представником іншої. Зазвичай цей договір укладати в письмовій формі із засвідченням нотаріуса.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців прямої лінії і бокових спадкоємців із наданням переваги чоловікам. Майно могло переходити до спадкоємців за заповітом або за законом. Оскільки між відкриттям спадку (воно наставало зі смертю спадкодавця) і до його прийняття спадкоємцем (спадкоємцями) міг пройти певний час (можливо, кілька місяців, а то й років), передбачалися заходи охорони спадкового майна. Такими заходами були: опис маєтку, що залишився після померлого, запечатування і збереження його до появи спадкоємців; виклик спадкоємців.

Успадкування за заповітом було чинним за наявності заповіту (духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення волі власника щодо його майна в разі смерті. Для чинності заповіту вимагалася відповідність його зазначеним у законі умовам. Духовний заповіт могли укладати особи, яким виповнився 21 рік, «в здравом уме и твердой памяти», які мали нраво відчужувати своє майно. Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів божевільних, неповнолітніх, осіб, позбавлених усіх прав стану (після оголошення їм вироку). Заповідачами також не могли бути самовбивці, ченці (за винятком осіб, які належали до церковної влади). Водночас закон визначав умови, яким мав відповідати спадкоємець; передусім він мусив бути майновопрацездатним. Тому з-поміж спадкоємців не мали право на спадок особи, позбавлені всіх прав стану, ченці (за винятком випадків заповіту їм предметів і книг релігійного та наукового

ЗМІСТ>').

Заповідач міг заповідати своє майно кому завгодно — родичу або сторонній особі. Проте в законі були певні обмеження, особливо щодо прийняття спадщини. Так, не мали сили заповіти нерухомого майна на користь євреїв, по.ляків та іноземців у тих місцевостях, у яких вони не мали права володіти нерухомістю. He могли переходити за заповітом і деякі види нерухомості, зокрема родові й майоратні маєтки. Зановіт обов’язково мав бути оформлений у письмовій формі — домашній

(без участі нотаріуса) або нотаріальний. Законодавсту відомі заповіти, які складалися у виняткових обставинах і пе за встановленою формою. Це були військово-похідні, морські, шпитальні, закордонні, селянські, вдовині заповіти; вони визнавалися дійсними, хоча під час їх складання не були дотримані всі формальності.

Успадкування за законом передбачалося в таких випадках: померлий залишив родове майно; спадкодавець не залишив заповіту щодо набутого майна; залишений померлим заповіт визнавався судом недійсним; власник позбавлявся всіх прав стану; чернець не розпорядився своїм майном до свого постригу в ченці; безвісти відсутній не зробив заповідального розпорядження. До спадкування за законом призивання родичів спадкодавця відбувалося за близькістю спорідненості, насамперед успадковували родичі прямої спадкової лінії. Це були діти спадкодавця (сини померлого). За відсутністю в спадкоємців синів, спадкоємцями ставали онуки, у разі відсутності онуків — правнуки тощо. За відсутності в спадкодавця родичів прямої спадкової лінії до успадковування за законом долучалися родичі бокових ліній (брати й сестри спадкодавця та їхні діти), а потім — дядьки й тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей майна не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездітними, то батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд. Дочка за життя братів одержувала чотирнадцяту частину нерухомого майна та восьму — рухомого. Щодо овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1 /7 нерухомого й 1 /4 рухомого майна. Крім того, один із подружжя міг заповідати родове майно в довічне користування іншому.

Майно визначалося виморочним, якщо після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишається, але ніхто з них нс з’явиться протягом 10 років з часу останньої публікації у відомостях виклику про з’явлення для одержання спадку, або якщо з тих, хто з’явився, ніхто не зможе довести свого права». Виморочне майно зазвичай надходило в державиу скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим установам та організаціям, де померлий служив і був у штаті (навчальним закладам, установам, дворянству, місту тощо).

У частині 1, т. X «Зводу...» «О правах и обязанностях семейственных» регулювалися шлюбно-сімейні стосунки. Установлювався шлюбний вік для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Особам віком понад 80 років брати шлюб заборонялося. Для шлюбу вимагалася згода не лише осіб, які мали одружитися, а й батьків, опікунів або піклувальників. Особи, які перебували на військовій або цивільній службі, мусили мати письмову згоду начальства на їхній шлюб. Поміщицькі селяни не могли брати шлюб без дозволу господаря. Заборонялися шлюби християн тнехрцетиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього. Законним уважався лише церковний

шлюб. Розірвання шлюбу дозволялося рідко й здійснювалося лише церквою.

Громадський статус дружини визначався статусом чоловіка, у майновому відношенні подружжя було незалежним. Посагдружини, а також «имение, приобретенное через куплю, дар, наследство или иным законным способом», визнавалось окремою власністю. Подружжя могло розпоряджатися своїм майном незалежно один від одного. За законом, дітей поділяли на законних, народжених у законному шлюбі, і незаконних, народжених поза шлюбом. Незаконні діти не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.

Цивільно-правові норми Сільського судового статуту мали загальний із нормами «Зводу законів...» характер, але застосування їх було обмежено підсудністю справ, у більшій частині яких позови не перевищували 15 крб. Водночас Сільський судовий статут передбачав у випадках, не регламентованих законом, застосування місцевих звичаїв. Тому, незважаючи на поширення в Україні чинності цивільного законодавства Росії, цивільно-правові відносини українського суспільства ще тривалий час зберігали чимало відмінностей.

У 30-і роки XIX ст. зароджується «фабричне право». До початку XIX ст. в Україні правове становище вільнонайманих робітників у сфері ремісничої промисловості виробництва визначалося нормами магдебурзького права й цеховими статутами. У 1785 p. на Лівобережній і в 1840 p. на Правобережній Україні введено загальноросійське законодавство, що регулювало правове становище цехових корпорацій. Водночас уведено норми, що регулюють організацію і діяльність казенних і приватних підприємств. 24 травня 1835 p. видано перший фабричний закон загального характеру «Положение об отношениях между хозяевами фабричных заведений и рабочими людьми, поступающими по найму». Спочатку він був поширений на основні центри текстильної промисловості (Полтавська, Харківська та Чернігівська губернії), а на початку 60-х років XIX ст. на інші галузі виробництва. Відповідно до «Положения...», фабриканти зобов’язувалися письмово оформляти умови найму, робітники ие мали ирава звільнятися раніше визначеного строку та вимагати підвищення заробітної плати, власник підприємства мав право звільнити робітника, попередивши його про це за два тижні. 7 серпня 1845 p. видано закон, який забороняв працю дітей до 12 років у нічний час, але його не дотримувалися. Деякі питання правового становища робітників були закріплені в «Зводі законів...», зокрема в нормах, що регулювали договір особистого найму. «Звід законів...» зберігав чимало раніше встановлених обмежень. Наприклад, державних селян не можна було наймати на роботу без паспортів, а поміщицьких селян, крім того, без дозволу поміщика; заміжніх жінок без дозволу чоловіків тощо. Строк договору встановлювався до 5 років. Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 p. вперше були подані в статтях про заходи боротьби з робітниками (страйковим рухом).