§ 4. Судова система

Процес скасування української автономії нозначався гакож на судовій системі, причому він мав свої особливості. Щодо Слобідської України, а згодом і Південної, то тут майже відразу з утворенням адміністративно-територіальних одиниць на зразок російських створювалися й аналогічні судові установи.

Стосовно Лівобережної України, а згодом і Правобережної, то тут царський уряд змушений був зважати на історичні, соціальні й правові обставини, тому процес перебудови судової системи на цих землях проходив дещо по-іншому. Після проведення судової реформи 1760-1763 pp. в Україні-Гетьманщині склалася нова система загальних судів — земські, міські (гродські), підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Лише на рівні сотні залишалися козацькі станові суди, які, згідно з ордерами K. Розумовського від 1 квітня 1752 p. та 18 квітня 1760 p., мали розглядати тільки незначні справи між козаками.

Проте зі скасуванням гетьманату судова система України поступово перебудовувалася на зразок судоустрою Росії. П. Рум’янцсв, уступивши до виконання своїх обов’язків, своїми кількома розпорядженнями 1767 p. (3 та 20 березня, 11 серпня, 25 вересня, 25 жовтня і 4 грудня) у правах судочинства провів спочатку лише незначні зміни. Замість десяти виборних засідателів призначалися постійні члени Генерального суду з-поміж царських чиновників та українських феодалів на платній основі. Отже, він зробив Генератьний суд постійним оплачуваним органом, до того ж одним із департаментів Малоросійської колегії, який перебував під наглядом прокурора Малоросійської колегії. Це давало йому можливість втручатися в діяльність цього суду. Так, в ордері від 1 липня 1768 p. П. Рум’янцев, отримавши подання прокурора Малоросійської колегії на рішення Генерального суду, вимагає від його членів пояснення з приводу мотивів цього рішення. Для пожвавлення роботи Генерального суду та гродських і земських судів на допомог}' позивачам П.

Ґрунтовніша перебудова почалася в створених губерніях України після введення судів, передбачених «Учреждением для губерний...»

1775 p. Воно визначало окремі, але паралельні системи судочинства для знаті, міщан і жителів сіл (поселень). У губерніях це були загаль- ностанові — палата кримінального суду та палата цивільного суду, станові суди — верхній земський суд, губернський магістрат і верхня земська розправа (скасовані в 1796 p.), а також суди спеціального призначення — совісний і надвірний суди; у повітах це були станові суди — повітовий суд, міський магістрат і нижня земська розправа.

Важливими місцевими судами визнавалися палати кримінального та цивільного судів. Ці палати були апеляційними інстанціями для перегляду справ, вирішених у нижчих судах. За деякими категоріями справ палати були судами першої інстанції: у кримінальних це були посадові злочини дворян-чиновників, справи про розкрадання казенного майна, а в цивільних — позови про нерухоме майно в різних губерніях тощо. Крім того, важливі кримінальні й цивільні справи, які вирішувалися в губернських станових судах, надходили до палати на ревізію, тобто на розгляд: вирішена справа «порядочно и сходственно c законами».

У кожній губернії створювалися станові суди для розгляду в апеляційному порядку кримінальних і цивільних справ для дворян — верхній земський суд (2 голови по департаментах, 10 асесорів), для городян — губернський магістрат (2 голови по департаментах та 6 асесорів), а також для державних, економічних, двірцевих селян, однодворців — верхня земська розправа (2 голови по департаментах та 10 асесорів). Кожний з цих станових судів поділявся на 2 департаменти — кримінальний і цивільний на чолі з головою та рівною половиною засідателів кожного з них. Голів департаментів усіх цих станових судів призначав сенат, а засідателів обирали відповідними станами на 3 роки.

Судом спеціального призначення був совісний суд, який розглядав кримінальні справи, пов’язані з чаклунством, марновір’ям, бродяжництвом, злочинами малолітніх і божевільних, а також цивільні — це переважно спори між родичами з метою примирення сторін (у разі незгоди справу передавали до звичайних судів). Совісний суддя і двоє членів обиралися на 3 роки дворянством, а інші чотири обиратися на 3 роки міщанами тадержавними селянами. Особливе місце серед судових установ займав надвірний суд (верхній і нижні) із складом суддів (голова, радники, асесори), які призначатися. Цей суд розглядав справи тих категорій населення, станову належність яких було складно визначити: різночинців, які не маш нерухомої власності, іногородніх.

Ha місцевому рівні за законом створювався повітовий суд — для дворян і селян, під їхньою юрисдикцією міський магістрат — для міщан і нижній, сільський суд, «нижня розправа» — для сільського населення, тобто для державних селян і козаків. Склад повітового суду (повітовий

судця і 2-3 асесори (засідателі) обирався дворянством. У 1801 p.

При повітових судах і міських магіс тратах створювалися відповідні станові органи опіки. Це була дворянська опіка — у складі повітового предводителя дворянства, повітового судді й засідателів і сирітський суд — у складі міського голови, двох членів магістрату й міського старости, який обирався на 3 роки. Дворянська опіка піклувалася про збереження дворянської власності, а сирітські суди опікувалися малолітніми сиротами та вдовами купців, міщан і ремісників, призначали опікунів малолітнім і піклувальників удовам, контролювали діяльність опікунів, забезпечували влаштування малолітніх і вдів, які не мали майна.

Було створено також систему прокурорського нагляду: губернський прокурор з двома помічниками — стряпчими (кримінальних і казенних справ), по одному прокурору і два стряпчих при кожному губернському становому суді; у кожному повіті діяв повітовий стряпчий, який підпорядковувався губернському прокурору (у 1796- 1797 pp. з усіх чинів місцевої прокуратури було збережено лише посаду губернського прокурора).

У 1796-1797 pp. систему місцевих судових установ було трохи спрощено. Були ліквідовані надвірні, а також губернські станові суди — верхні земські суди, губернські магістрати, верхні земські розправи, а у повітових — нижні розправи. Повітовий перетворився на за- гальностановий суд для всього населення повіту, крім городян. Палати кримінального та цивільного судів у кожній губернії були об’єднані в палату суду і розправи (згодом вони знову були поділені), стали судом другої інстанції в справах усіх станів.

3 поширенням у 1779-1782 pp. на Лівобережну Україну «Учреждений о губерниях» 1775 p. особливий судоустрій Лівобережної України ліквідовувався і запроваджувалася російська судова система, передбачена законом 1775 p.

наказом від 27 линня 1782 p. на підставі того, що з уведенням нових судових установ, а також нових чиновників і тих осіб, що приводять судові рішення в дію, були скасовані посади возних (які були при земських, гродських і підкоморських судах) і «подвойских» (для магістратів). Ix функції покладено на нижні зсмські суди і земського справника, а в містах — на городничих.

Проте згодом Павло I відновив більшу частину системи судочинства, що існувала в Гетьманщині в 1760-1763 pp. Указом від 30 листопада 1796 p. «О восстановлении в Малороссии управления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам» у створеній Малоросійській губернії для суду й розправи відновлено Генеральний суд. Його діяльність поширювалася на територію Малоросійської губернії з центром у Чернігові, у якому й розмістився Генерадьний суд. Він розпочав роботу в 1797 p. у складі цивільного й кримінального департаментів. Генеральний суд складався з двох генеральних суддів, 4 радників і 10 засідателів, які обиралися на 3 роки. Цивільні та кримінальні справи, які розглядав і вирішував цей суд, повиині були, згідно з указом, вирішуватися «по правам тамошним, от иредков наших утвержденным».

Майже відразу в цю систему судових органів царська влада стала вносити зміни. Так, указом від 6 лютого 1797 p. «О выборе дворянству в малороссийских губерниях кандидатов для главных и генеральных судов и о представлении об оных в сенат для испрошения высочайшаго утверждения» дворянству губерній було надано право обирати 3-4 кандидата на посади генеральних суддів з поданням їх через губернаторів до сенату для подальшого затвердження імператором. Щодо радників у ці суди, то їх обирали згідно зі статутом про губернії, «как о палатах суда и расправы узаконено». Указом від 22 листопада 1797 p. для Малоросійської й Київської губерній було встановлено річний термін подання апеляційних скарг до Сенату (раніше 1,5 року), щоправда, у межах губерній зберігся попередній шеститижневий.

Така судова система в Лівобережній Україні (у губерніях — генеральні суди, у повітах — повітовий земський і підкоморський суди) майже повністю збереглася в першій половині XIX ст., хоча були внесені зміни. У 1803 p. у Чернігівській і Полтавській губерніях були створені совісні суди на загальних з іншими губерніями Росії підставах. Того ж 1803 p. у зв’язку з генеральним межуванням земель у Малоросії був створений малоросійський комісарський суд, який розглядав апеляції на рішення місцевої межової контори. Він складався з голови

сулу — повітового маршала, двох підкоморіїв і двох хорунжих (засідателів), які призначалися. До його складу входили також 3 депутати від козаків і один від казенних поселян.

Значніші зміни були внесені в порядок комплектування і компетенцію судів Лівобережної України. Так, указом від 19 травня 1802 p. встановлювалося, що генеральні судді обираються дворянством на 3 роки (а не довічно, як було раніше) з тим, щоб після їх обрання два кандидати були подані до сенату й далі на імператорське затвердження. Особливістю ролі Генерального суду в Полтавській і Чернігівській губерніях було те, що старшому з генеральних суддів доручалося, у разі відсутності губернатора або віце-губернатора, управління губернією. Указом від 3 лютого 1824 p. у повітові земські суди обох малоросійських губерній до двох підсудків був доданий ще один з однаковими з ними повноваженнями. Водночас у першій половині XIX ст. у лівобережних губерніях дуже чітко проявилася тенденція заміни в ряді інститутів цивільного і кримінального права місцевих правових норм, особливо Литовського статуту, нормами загальноімперського права або встановлення спеціальних для цих губерній норм. Ці зміни зумовили те, що суди Лівобережної України були тотожні або майже тотожні судовим органам у губерніях півдня України, або в Слобідсько-Українській губернії. Різнилися вони лише за назвою, а згодом і ця відмінність була скасована. Царським указом від 6 грудня 1831 p. судовим установам Полтавської і Чернігівської губерній, а також особам, які в них служать, було присвоєно назви «Учреждения о губерніях для мест равных определенных». Ha додаток до цього іменним указом від 16 січня 1834 p., виходячи з того, що в малоросійських губерниях усім урядовим місцям дані назви згідно з «Учреждением о губерниях...» 1831 p., але залишаються ще посади хорунжих, коморників, підкоморіїв і возних, звання хорунжих і возних ліквідували, їхні функції покладалися за належністю на міську поліцію і земські суди. Суди підкоморський і маршало-комісарський, згідно з указом, слід називати відповідно межовим і посередницьким межовим судом; підкоморія — межовим суддею, а коморника — межовим засідателем (у 1840-1841 pp. ці спеціальні межові суди було ліквідовано).

Після входження Правобережжя до Росії в офіційних документах, зокрема в указі від 23 квітня 1793 p., проголошувалося, що «суд и раз- праву в тех землях оставить на правах польських». Проте в інструкціях командуючому російської армії в Україні генералу Кречетникову Катерина II вимагала заміни польських судів і польського права російськими судами й російським правом. 3 утворенням на території Правобережної України губерній і заснуванням там державних установ почалася робота з ліквідації польської судової системи і заміни її російською.

Проте указом Павла I від 12 грудня 1796-p. були створені Київська, Подільська й Волинська губернії на «особых по правам и привилегиям их основаниях». Він ліквідував російську та відновив польську судову систему. Тому на Правобережній Україні (Київській, Волинській і Подільській губерніях) структура судової системи та порядок створення судових органів був трохи інший. У цих губерніях судову систему очолював так званий головний суд, який був апеляційною інстанцією для нижніх судів: земських, повітових, гродських, підкоморських, магістратів і ратуш. Земський повітовий суд був становим судом (для дворян і селян), магістрати й ратуші — становими судами в містах. Підкоморський суд — становий суд першої інстанції з межових справ. Совісних судів у цих губерніях не було. У 1797 p. для Волинської і Подільської губерній було встановлено надвірний суд у м. Житомирі. Він розглядав справи про суперечки між особами, які проживали в різних староствах і войтовствах, а також був уповноважений виступати апеляційною інстанцією для магістратів (ліквідований у 1802 p.).

Порядок утворення судових органів у цих губерніях регламентувався царським самодержавством з певними місцевими особливостями. Підсудність судів визначалася переважно місцевим правом (Литовським статутом, постановами польських сеймів тощо). Непорозуміння щодо підсудності вирішувалися імператором, сенатом або комітетом міністрів у зазначеному порядку. Так, 1 листопада 1800 p. імператорським указом затверджено доповідь сенату «О порядке выбора чиновников в губерниях, от Польши приобретенных», у якому було визначено порядок формування судових органів правобережних губерній. Головний суд складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Департаменти очолювали голови, а членами були два радника. Крім того, у кожному департаменті були засідателі, кількість яких була неоднаковою в різних губерніях, зазвичай по три. Членами й засідателями суду могли бути дворяни, які обиралися на повітових дворянських зборах. Компетенція головного суду була однотипною з компетенцією палат кримінального та цивільного судів інших губерній Росії. Головний суд зазвичай виконував свої функції як апеляційний суд зі скарг на рішення земського, гродського й підко- морського судів. Він також розглядав деякі справи як суд першої інстанції. Крім того, у зв’язку з відсутністю в правобережних губерніях совісних судів головним судам були підсудні справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи обов’язково надходили до п’ятого департаменту сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів після їх скасування. B об’єднаному засіданні двох департаментів головного суду розглядалися справи, у яких поєднувалися кримінальні злочини з цивільним позовом і з приводу яких не було чітких вказівок у законі; справи про встановлення прав і привілеїв міста або особи (рішення з цих справ підлягали поданню до сенату). У роздільних засіданнях головного суду слухалися відповідно цивільні й кримінальні справи. Ha вироки й рішення головного суду апеляції та скарги подавалися до сенату. Голови департаментів обиралися дворянством по повітах на 3 роки з поданням кандидатів на затвердження, а засідателі (по 3 на кожний департамент) — щорічно. За рішенням головного суду для розгляду скарг на рішення підкоморського суду в земельних спорах створювався так званий маршалківський комісарський суд. Він складався з повітового маршала (маршалка) і кількох членів, які обиралися сторонами за взаємною згодою.

Земський повітовий суд складався з голови (судді), 2 підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Спочатку склад суду обирався дворянством губернії, згідно з місцевими звичаями, довічно. ГІроте в травні 1802 p. за поданням волинського дворянства цей порядок було скасовано, і склад суддів обирався на 3 роки з наступним поданням кандидатів до Сенату, а потім на затвердження імператору. До його компетенції входили всі кримінальні справи, за винятком тих, які перебували в компетенції головного суду й гродських судів, а також деякі цивільні справи. Апеляції на рішення земського повітового суду подавалися до головного суду впродовж шести тижнів. У розпорядженні земського повітового суду перебувало 4 возних, що було його особливістю на Правобережжі. До компетенції возного входило здійснення за скаргою, що надійшла до нього, огляду потолоки й потрави польових і лучних ділянок, переорювання меж, вирубування лісів, псування млинів тощо, оцінка завданої шкоди та стягнення збитків на користь потерпілої сторони. Сторони в разі незгоди з ухвалою возного могли звернутися до повітового суду, який розглядав справу, оперуючи матеріалами, зібраними в цій справі возним. Указом від 21 грудня 1821 p. у приєднаних від Польщі губерніях возним було дозволено стягувати мито під час здійснення актів, а також провадити введення у володіння нерухомого майна, обгрунтовуючи це тим, що возні є частиною поліції і полегшують роботу земського суду. Возні обиралися дворянством до 1803 p. довічно, а з 1803 p. — на 3 роки.

Компетенцією підкоморських судів було вирішення межових спорів. Діяли вони в складі підкоморія, коморника та возного. Підкоморій — головна особа в цьому суді, який вирішував межові спори, обирався дворянством спочатку також довічно, а з 1802 p. — на 3 роки. Ha допомогу підкоморій підбирав одного-двох коморників, які допомагали в розгляді справи, а іноді підмінювали підкоморія. Апеляції на рішення підкоморського суду подавалися до головного суду. У 1810 p. з підсудності підкоморських судів були вилучені всі межові спори, предметом суперечки яких були казенні землі. Для розгляду таких справ був створений межовий суд у трьох інстанціях. Дві інстанції знаходилися в повіті. Суд першої інстанції складався з одного судді, що призначався, і двох арбітрів, запрошених сторонами. Судом другої інстанції був повітовий апеляційний межовий суд у складі 15-21 члена. Третьою інстанцією був губернський межовий суд.

Крім названих судових установ, у першій половині XIX ст. у деяких правобережних губерніях діяли гродські суди. їх членами були гродський суддя, підсудок і писар. їх затверджував на посадах генерал- губернатор або губернатор. Гродський суд розглядав переважно кримінальні справи (про пограбування, зґвалтування, убивства тощо).

Апеляції на рішення гродського суду подавалися до головного суду. Одночасно із судовою діяльністю гродський суд виконував деякі адміністративні функції.

У містах правобережних губерній судовими інстанціями були міські магістрати, що складалися зазвичай з двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою, і ратуші в містечках. Апеляційною інстанцією щодо міського магістрату був головний суд, при магістратах зазвичай діяли совісні суди. Міський магістрат розглядав кримінальні і цивільні справи жителів свого міста.

Виконання судових вироків, згідно з Л итовським статутом, виконували в повітах — повітові, а в містах — міські суди. У 1812 p. був уведений єдиний у всій країні порядок виконання судових вироків: воно було передано в містах — міській поліції, а в повітах — нижнім земським судам.

Зміни торкнулися й мови судочинства. 11 вересня 1797 p. Сенат видав спеціальний указ, у якому зазначалося, що в земському повітовому та підкоморському судах, а також у магістратах судочинство потрібно вести польською мовою, а в головному — «писати резолюції і вироки по всіх справах на одній стороні по-польськи, а на другій буде переклад по-російськи». Згодом царський уряд став вимагати обов’язково додавати до всіх паперів переклад російською мовою. 4 липня 1828 p. указом «О мерах к улучшению судопроизводства в уездных судах Киевской губернии» приписувалося судовим установам Київського, Васильківського, Черкаського, Чигиринського й Звенигородського повітів у судочинстві всіх справ застосовувати російську мову. B інших повітах Київської губернії російську мову застосовувати в судочинстві за «предписанием губернского правления и палат». Але при цьому не заборонялося позивачам писати в усіх цих повітах прохання і позиви російською мовою. Згодом ці правила були поширені на інші губернії Правобережної України.

Водночас потрібно зазначити, що царський уряд, який дозволяв дію Статуту Великого князівства Литовського й польських законів у правобережних губерніях намагався змінити або повністю відмінити деякі його положення. Так, у 1800-1802 pp. було відмінене довічне обрання деяких судових чиновників, як це було передбачено статутом (кандидати на ці посади стали обиратися на 3 роки). Було скорочено коло осіб, які мали право брати участь у дворянських виборах. Указом від 8 червня 1802 p. у правобережних губерніях до виборів не допускалися безпомісні дворяни, які за способом життя нічим не відрізнялися від селян. До виборів допускалися лише дворяни, які платили в казну податки або мали у своєму володінні казенну чи приватну землю. Було також частково переглянуто питання про те, які види правопорушення підлягають кримінальній відповідальності, а які — цивільній. Під час вирішення цієї проблеми судді мали користуватися не нормами Литовського статуту, а «Уставом благочиння» 1782 p. Тому почали розглядатися кримінальні справи, де попереднє слідство проводилося органами поліції. У зв’язку з цим деякі з них (захоплення

чужої сіножаті, вирубування чужого лісу тощо), які за статутом належали до цивільних і розглядалися за позовами до суду, у XIX ст. були віднесені до кримінальних. Під час розгляду деяких кримінальних справ земським повітовим судам безпосередньо приписувалося користуватися разом із нормами Литовського статуту й загальними законами Російської імперії. Так, з 1821 p. застосування норм місцевого кримінального права в губерніях Правобережної України допускалося лише в тому разі, якщо в загальпоімперському законодавстві не було відповідних норм. Це положення ще раз було підтверджене указом 1832 p.

Після невдалого польського повстання 1830-1831 pp. на Правобережній Україні розпочалася активна ліквідація старої судової системи та її уніфікація. Іменним указом від 30 жовтня 1831 p. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в великороссийских губерниях» департаменти головних судів були перейменовані на палати, голови яких призначалися від корони (кандидати подавалися імператору міністром юстиції з погодженням з тимчасовим військовим губернатором). Порядок призначення голів палат суду в правобережних губерніях ще раз було підтверджено указом від 6 грудня 1831 p., хоча в інших губерніях цим указом уводилося обрання цих голів від дворянства. Указом від 30 жовтня 1831 p. земські повітові суди, залишаючись у старому складі, мають назву «повітові» з призначенням у них на загальних підставах секретарів. До їх відання передавалися справи існуючих у деяких губерніях гродських судів; останні зовсім ліквідовувалися. Нагляд за діяльністю місцевих судів виконували генерал-губернатори і губернатори, які мали права відмінювати їх постанови і давати суддям вказівки, як вирішувати ту чи іншу справу. 1 січня 1832 p. царським указом були ліквідовані посади, які ще залишалися після прийняття указу від 30 жовтня 1831 p.: підкоморіїв, коморників, возних і хорунжих; їхні обов’язки були покладені, згідно з «общим о губерниях учреждению» за належності, на повітові й земські суди і на повітових суддів.

Ha початку 30-х років XIX ст. унаслідок припинення дії в містах Правобережної України магдебурзького права для управління міст були створені спочатку губернські комісії на чолі з головами, яких призначав губернатор (спочатку діяли паралельно з магістратом), а потім — міські думи. У 1833 p. у губерніях Правобережної України були засновані на загальних з великоросійськими губерніями совісні суди в складі одного судді й двох заступників від дворянства, купецтва і державних селян. Завершальним у перебудові системи управління і суду України на російський зразок були акції щодо остаточного припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України на основі загальноросійських законів, «Сільського судебного устава» 1839 p. • .

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. судова організація України мала такий вигляд: перша інстанція: для дворян і державних

-

селян — іювітовии суд, для городян — міськии магістрат і ратуші; друга інстанція — для всіх станів у губернії створювалися палата кримінального суду і палата цивільного суду, які стали найважливішими судами іубернії. При них були створені кріпосні відділення для оформлення різного роду документів і актів: про продаж вотчин, купчих, доручень, духовних заповітів тощо; тут оформляли акти про продаж, придбання й обмін кріпосних душ, які здійснювалися на території губернії. Крім того, у кожній губернії був утворений один совісний суд, який розглядав цивільні справи в примирливому порядку (здебільшого це майнові суперечки між родичами), а також деякі кримінальні справи божевільних і малолітніх, справи, пов’язані з чаклуІі- ством, марновір’ям, бродяжництвом, справи про образу батьків дітьми (з 1826 p.).

Повітовий суд був першою інстанцією для дрібних кримінальних і цивільних справ усіх станів повіту, крім міського; городяни судилися в ратушах, магістратах, комерційних і словесних судах. Він остаточно вирішував позови на суму менше 30 крб, а також деякі кримінальні справи (про бродяг, утікачів). Крім власнс судових справ, повітовий суд розглядав і деякі позасудові справи: збереження межових книг і планів, проведення ревізій повітового казначейства тощо; його кріпосне відділення оформляло акти й документи в межах повіту. За деякими категоріями справ повітовий суд брав участь (разом із поліцією) у виконанні судового рішення — уведення у володіння маєтком його законного власника.

У містах України справи купців і міщан розглядали міські магістрати й ратуші. До їх складу входили 2 бургомістри та 4 ратмани. Ратуші посадів (невеликих населених пунктів міського типу) з населенням до 500 чол. мали половинний склад — один бургомістр і 2 ратмани. У всіх великих містах, а іноді в частині міста створюватися торгові словесні суди в складі одного бургомістра й двох виборних від міщан і купецтва міста. Вони розглядати суперечки між торговцями міста з приводу векселів, рахунків за ціною нижче 250 крб і т. ін. Розгляд справи був усним за спрощеним судочинством. Апеляційною й ревізійною інстанціями для цих судів був міський магістрат.

У 1808 p. в Україні, як і в Росії, уводяться комерційні суди, наприклад в Одесі (1808), Феодосії (1819, згодом переведено до Керчі), Ізмаїлі (1824). Вони складалися з виборних від купецького стану і мали характер третейського суду. Головною нормативною базою діяльності комерційних судів стати: затверджений 14 травня 1832 p. Устав торгового судочинства, який складався з 16 розділів, що містили 470 статей, і Тимчасові правила провадження справ про неспроможність (28 статей). Відповідно до Уставу про торгове судочинство до підсудності комерційних судів належали: усі спори й позови з торгових обігів, угод і зобов’язань, усних і письмових, для торгівлі характерних як між приватними особами всіх станів взаємно, так і з позовів державних кредитних установ до приватних осіб; усі справи про торгову неспроможність; спори й позови за векселями на суму понад 500 крб.

Указом від 18 листопада 1836 p. в Устав торгового судочинства були внесені зміни, унаслідок чого комерційні суди були дещо реорганізовані. Так, Одеський комерційний суд став складатися з голови, старшого члена, кандидатури яких надавалися міністром юстиції з чиновників і призначалися сенатом, та трьох членів, які обиралися від купецтва на 2 роки. Розширилася компетенція Одеського комерційного суду: йому підлягали справи як тих, хто постійно проживав у Одеському градоначальстві, так і тих, хто перебував тут тимчасово, крім того, і справи іногородніх торговців. Одеський комерційний суд вирішував остаточно, без апеляцій, усі позови вартістю до 5 тис. крб. До 1861 p. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджували поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управління державними селянами 1837-1841 pp. для суду над ними засновувалися волосні та сільські розправи. їх діяльність була детально регламентована як «Учреждением об управлении государственных имуществ в губерниях» 30 квітня 1838 p., так і двома сільськими уставами — поліцейським і судовим 23 березня 1839 p. Сільська розправа складалася з голови, сільського старости (старшини) і двох засідателів (так званих добросовісних) за вибором сільського сходу; волосна — з голови, волосного старшини і двох засідателів за вибором волосного сходу. Склад суду зазвичай обирався за рекомендацією окружного начальника і в обов’язковому порядку затверджувався губернською палатою державного майна. Підсудність суду сільської розправи становили цивільні справи за позовом на суму до 5 крб, справи, які виникализдоговорів сторін (до 15 крб), тадрібні кримінальні справи. Волосній розправі були підсудні цивільні справи з сумою позову до 15 крб і кримінальні, за якими покарання не перевищувало 3 крб штрафу, 7 діб арешту або покарання різками до 30 ударів. Справи розглядалися на підставі місцевих звичаїв. У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 p. діяли особливі національні суди, наприклад грецький у Маріуполі, а в місцях дислокації українських козацьких військ — громадські суди, які керувалися звичаєвим правом. Наприклад, Задунайська Січ у межах Османської імперії (1775-1828), Чорноморське козацьке військо (1828-1856), де зберігалися свої організаційні, управлінські й судові структури.

Злочини, скоєні військовослужбовцями, підлягали військово-кримінальному суду відповідно до Військово-кримінального статуту 1839 p. Каторжани й особи, заслані на поселення в Сибір, підлягали юрисдикції особливого кримінального кодексу — «Своду учреждений и уставов содержащихся иод стражей и о ссыльных» 1832 p. (перевиданий із доповненнями і змінами у 1842 p.). Для розгляду найнебез- псчніших для імперії злочинів — державних, проти віри тощо — за указом царя створювалися особливі верховні кримінальні суди, склад яких визначав також цар. Такий верховний кримінальний суд під контролем царя судив, зокрема, декабристів. .

Діяли також різні відомчі суди — лісні й гірничі аудиторіати, ауди- торіати шляхів сполучення, суди духовної консисторії та Синод

(зокрема, розглядали кримінальні справи про вчинки, за які встановлювали лише церковне покаяння або відсилання у розпорядження духовного начальства) та ін.

Судові функції виконували не лише суди, а й представники місцевої адміністрації і поліції. 3 дрібних кримінальних справ (дрібні крадіжки до 20 крб, легкі ітобої, пияцтво тощо) судові функції здійснювали в невеликих містах — городничі, у великих — квартальні наглядачі, a n селах — станові пристави. До цього слід додати, що вироки й рішення, які виносилися судами, підлягали затвердженню представниками царської адміністрації: генерал-губернаторами, губернаторами, міністром юстиції, а в деяких випадках Державною радою.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. судова система на українських землях, що входили до складу Російської імперії, стає органічною частиною загальноросійської судової системи з її характерними ознаками: становість, повна залежність від адміністрації, формалізм. Створюється громіздка судова система з численними інстанціями, у діяльності якої царювало свавілля.