Умови служби

Засновуючи совісні суди, Катерина ІІ прагнула надати їм значення повноцінного присутственого місця — установи з колегіальною системою прийняття рішень, із власним приміщенням та режимом роботи.

У правобережних губерніях совісні суди займали наймані приміщення. Так, у 1837 р. в Кам’янці-Подільському було укладено трирічний контракт із дворянином Чайковським щодо передачі третього поверху його будинку під совісний суд. Причому, для сплати необхідної суми (344 руб.) за приміщення, яке суд винаймав разом із ревізійною комісією, 300 руб. з власної каси виділило губернське дворянське зібрання. Коли ж відбулося об’єднання губернських ревізійних комісій в одну центральну, яка зосередила свою діяльність у Києві, совісний суд не зміг утримувати всього поверху і змушений був винайняти значно дешевше приміщення (80 руб. сріблом) у колезького асесора Сторо- жевського. У 1842 р., за новим контрактом із дворянином Вікентієм Сардою, совісний суд знову змінив місце свого перебування, переїхавши в кам’яний будинок біля Троїцького монастиря. На 1849 р. Подільський совісний суд продовжував засідати в найманому будинку, кожна кімната якого, простора, добре освітлена та утеплена, зі спеціально виготовленими новими меблями,

справила на щойно прибулого з Житомира суддю В.І.

Переїзди Подільського совісного суду з одного приміщення в інше практично не вплинули на регулярність судових засідань та цілісність архіву, адже відбувалися прискореними темпами, в чому були зацікавлені власники будівель, для яких здавати приміщення під державні установи було справою вельми прибутковою^{[251] [252]}. Як правило, кожен совісний суд містився у чотирьох службових кімнатах, в одній з яких за загальним столом, покритим зеленим сукном, відбувалися засідання присутствія^[253]. Свого часу Д.П. Міллер описав умеблювання повітових судів у Малоросії, які за багатьма ознаками нагадували інтер’єри совісного суду. Зокрема, у залі для присутствія стіл покривався також сукном, але червоного кольору, на столі стояв дзвоник. Існували окремі канцелярські «камери», де стояли ослони та столи для писарів, а на них — чорнильниці й пісочниці. У розпорядженні службовців канцелярії були також рундуки з замками для зберігання справ і печаток, а ще й «книги правні Статуту». Тут же стояло велике дзеркало.

Для секретаря совісного суду, який вів протоколи засідання, виділявся окремий стіл. На стіні висів портрет імператора^[254], символізуючи державні інтереси, якими мали перейматися посадовці й канцелярські службовці. Виготовленням та поширенням портретів займалася друкарня Другого відділення власної його імператорської величності канцелярії^[255]. В іншій кімнаті містилася канцелярія з кількома столами, стільцями, шафами. Окрема кімната відводилася під архів совісного суду. У передпокої («прихожая»), де відвідувачі чекали прийому, стояло дзеркало^[256].

Як і більшість державних установ губернського рівня, совісні суди мали скромне функціональне вмеблювання. Підтвердження цього знаходимо в описах майна судів, складених під час їх ліквідації.

з них (як і портрет імператора ціною 50 руб. сріблом) позичив суду місцевий купець Никифор Калінін. Тоді державні установи Подільської губернії готувалися до ревізійного приїзду товариша міністра юстиції (1844 р.), а у совісному суді не було вже обов’язкового для того часу зображення Миколи І¹.

Крім стільців, у совісному суді стояли крісла, були килими, настінний годинник, рахівниця, письмове приладдя, підсвічники, чорнильниці, склянки для тримання пер, а на вікнах — занавіски. Голова Чернігівського совісного суду вирішив оббити шкірою 12 стільців для засідань. Необхідний матеріал було куплено на ярмарку недорого, «дбаючи про казенний інтерес». Крім шкіри, цей суд придбав рундуки для зберігання документів і паперу, а також печатки^{[257] [258]}. На останній містилося зображено губернського герба з написом «Печать [назва губернії] совестного суда».

Засідателі, секретарі й столоначальники кожного суду мали у своєму розпорядженні «Свод законов...», адже, як вдало зауважив голова Волинської карної судової палати в 1793-1797 рр., посадовці повинні не лише орієнтуватися в нормах судового відомства, але й знати всі державні закони^[259]. Кожен черговий том цього продовженого видання надсилався із Санкт-Петербурґа, з друкарні Другого відділення власної його імператорської величності канцелярії. Із припиненням функціонування совісного суду всі томи, як державну власність, за розпорядженням головноуправляючого цього відділення Д.М. Блудова, передали палатам карного і цивільного судів. Принаймні так учинили в 1853 р., коли постало питання про закриття Таврійського совісного суду^[260].

Крім «Свода законов.» у «камерах» Подільського совісного суду зберігався «Свод военных постановлений», що також надсилався Другим відділенням^[261].

Режим роботи совісного суду наближався до режиму будь-якої державної установи. Засідання з розглядом справ відбувалися протягом трьох календарних періодів («по третям»), з яких перший тривав від 8 січня до Страсного тижня (останнього перед Великоднем) і називався «генварским»; другий («мартовский») — після Святої Трійці до 27 червня; третій («октябрский») — із 2 жовтня до 18 грудня. Якщо на цей час припадали святкові дні, то засідання не відбувалися. На початку ХІХ ст., за пропозицією обер-прокурора Святішого Синоду князя О.М. Голіцина, вільними від служби, крім Різдва Христового, Великодня

.

та інших свят, стали також 9 травня (Сходження Святого духу), 29 серпня (Усікновення глави пророка Іоанна Хрестителя), 26 серпня (Іоанна Богослова), 1 жовтня (Покрова), 22 жовтня (Казанської чудотворної ікони), 6 грудня (Миколи Чудотворця). З огляду на велику кількість свят рекомендувалося «местам судебным ускорять течение дел»¹.

Між «третями» діяльність совісного суду не припинялася — приймалися позови, з’ясовувалися поточні та карні справи, організовувалося постійне чергування тощо. Його забезпечували засідателі: по одному від міщанського й селянського станів. Натомість представники дворянського стану не зобов’язані були відбувати чергування^{[263] [264]}. І все ж вимоги його обов’язковості у совісному суді не дотримувалися. Більше того, навіть у звичайні дні суд міг бути зачиненим, про що свідчить скарга надвірного радника О.Є. Юзефовича, невдовзі губернатора, який мав справу в совісному суді, але коли він туди прийшов, то в установі не було нікого, бодай секретаря^[265]. Про те, як важко було чиновнику, навіть фізично, дотримуватися порядку, безперестанно перебуваючи в установі цілий день, писав у щоденнику В.І.

На виконання циркулярного розпорядження генерал-губернатора впроваджувалася нова режимна норма: на будь-який від’їзд, навіть у святкові дні, виборні посадовці повинні заручитися дозволом губернатора^[268]. Робочий день установи розпочинався о восьмій ранку і закінчувався спершу о тринадцятій¹, а згодом о чотирнадцятій годині. Субота й неділя були вихідними, як того вимагав ще Генеральний регламент 1720 р. Зокрема, у його третьому розділі («О назначенных к сидению днях и часах») говорилося: «Коллегиям сидение своё иметь во всякой неделе, кроме воскресных дней и господских праздников, и государских ангелов»^{[269] [270]}. Нерідко аби вчасно вирішувалися справи, кількість яких почала стрімко наростати, особливо після збільшення до 21 року граничного терміну повноліття, суд змушений був працювати і в суботу, і в неділю^[271].

Про потребу інтенсивнішого вирішення справ постійно нагадували циркуляри генерал-губернатора, який вимагав від чиновників, у тому числі й засідателів совісного суду, бути прикладом старанності та службової ретельності.

Досить часто до слухання виносилися й доповіді протоколістів про кошти, що надходили до установи з губернської казенної палати, та на що витрачалися. Приміром, у Київському совісному суді 1790 р. заслуховували накази городничого, управи благочиння, пропозиції до виконання будь-якого змісту київського губернатора С.Є. Ширкова та намісницького правління. Крім того, засідателі могли навчатися такій процедурі, як перепитування («переспрос»), до якої найчастіше зверталися при допиті малолітніх злочинців^[273]. Неповною зайнятістю засідателів совісного суду намагалися скористатися губернатори,

. . .. . _ій

які відкомандировували їх на виконання нагальних завдань чи то в ревізіиних

комісіях дворянських справ, чи то в комітеті земських повинностей, не кажучи вже про приказ громадської опіки, участь у роботі якого була узаконеною. Особливо активним у цьому плані став військовий міста Житомира і волинський цивільний губернатор Маслов, котрий, як генерал, щиро вважав, що йому напряму повинні підпорядковуватися всі губернські чиновники.

Для посадовців совісного суду запроваджувався мундир, який, як і в інших чиновників губернського рівня, прошивався по коміру¹. На службу вони повинні були з’являтися у форменому одязі, на що зверталася особлива увага відразу після набуття чинності положення про мундири цивільних чиновників, схваленого Миколою І 27 лютого 1834 р.^{[274] [275]} Однак, як зауважував В.І. Аскоченський, посадовці Подільського совісного суду ще в 1849 р. віддавали перевагу фракам^[276]. Подільський губернатор Г.С. Лашкарьов вимагав від чиновників совісного суду присутності у храмі в табельні та святкові дні. Такий наказ він видав, коли зауважив, що жоден із них — ані засідателі, ані чиновники — не були присутні на панахиді 1836 р. за Олександром Павловичем^[277].

Жалування видавалося чотири рази на рік, за кожні відслужені три місяці. Його в казенній палаті отримував один із канцеляристів і за розпискою видавав членам присутствія та службовцям. Так само один із засідателів, найчастіше від міщанства, отримував гроші на канцелярські витрати й заготовку палива на зиму. У Чернігівському совісному суді для виготовлення чорнил закуплялися галяс і купорос, як і свічки для освітлення приміщень та пера для писання. Дров на зимовий період потрібно було заготовити до 20 возів^[278].

Верховна влада постійно звертала увагу на посаду совісного судді, аби зміцнити його авторитет у суспільстві та стимулювати службу — радше морально, аніж матеріально. На цю посаду поширювалася система нагород орденами, яка чітко визначала заслуги та види відзнак. Зокрема, у 1829 р. при ухваленні статуту ордена Св. Анни вказувалося, що в разі недопущення совісним суддею перенесення справ на формальний судовий розгляд («законным порядком»), він може претендувати на цю нагороду. І хоча на час ухвалення статуту це був один із найнижчих орденів, його кавалери при виході на пенсію могли претендувати на такі її розміри: перший ступінь — 350 або 200 руб., другий ступінь — 150 або 120 руб., третій ступінь — 100 або 90 руб. щорічної пенсії^[279]. Утім, якщо довіряти спогадам М.І. Лазаревського, перші ордени на цивільній службі малоросійські дворяни почали отримувати досить пізно.

Мемуарист називає 1797 р., коли конотопського повітового маршала А.Д. Кан- дибу було вперше нагороджено орденом Св. Володимира четвертого ступеня ¹².

Посадовцям совісного суду, якщо вони належали до давнього дворянського роду, присвоювалися також почесні придворні звання камергера й камер- юнкера. Незважаючи на те, що системи чиноприсвоєння призначуваної та виборної служб не завжди збігалися, запроваджувалися однакові стягнення за посадові порушення — як перші, так і другі отримували зауваження, догани й стягнення, а також підлягали судовому переслідуванню.

Держава гарантувала совісним суддям, як й іншим посадовцям, право на щорічну 28-денну відпустку, яку вони відбували влітку. Про збільшення відпустки (зокрема для популярного у той час лікування мінеральними водами за кордоном) слід було клопотатися спеціально. Крім чергових засідателям надавалися й вимушені відпустки, здебільшого викликані хворобою батьків (до 8 днів). За станом здоров’я можна було достроково звільнитися зі служби, узгодивши це з губернським предводителем дворянства. Совісним суддям, їхнім дружинам і дітям надавалося пенсійне забезпечення¹².

Таким чином, умови служби у совісних судах визначалися завданнями, які на ці установи покладала верховна влада, вони відповідали історичному рівню розуміння служби державних посадовців, що його демонструвала Російська імперія наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. ^{[280] [281]}