Соціальна конфігурація суддівського корпусу

При укладанні законодавчих актів із регламентацією повноважень суддівського корпусу совісного суду Катерина ІІ намагалася не відступати від ідеї розбудови станово-структурованого суспільства.

Катерина ІІ кілька разів звертала увагу на притаманні суддям та засідателям совісного суду риси. Перший раз у ст. 63 «Учреждений для управления губерний...» ішлося про людські чесноти судді, такі, як здібність, совісність, розсудливість, справедливість, бездоганність. У ст. 396 акцентувалася увага на засідателях совісного суду, які також повинні бути людьми добросовісними¹. Тож суддею і засідателями від дворянського стану ставали місцеві дворяни, здібності яких були відомі широкому загалу та які виконували б судові повноваження, не відлучаючись з місця постійного проживання.

Вимоги законодавчого акту — обирати за особистими чеснотами — постійно нагадувалися дворянським зібранням під час виборів совісних суддів і засідателів. Зокрема, у 1795 р., коли раптово помер совісний суддя Чернігівського суду Іван Милорадович і проводилися додаткові вибори, намісництво пропонувало обрати здібного, совісного, розсудливого, справедливого та «беспорочного» дворянина. Ним виявився колезький радник Степан де Винарець^{[195] [196]}.

Під час обговорення ідеї впровадження й завдань совісних судів на Правобережжі в 1830-х рр. місцева знать також високо цінувала особисті риси совісних суддів і засідателів, зокрема йшлося про їх здібності, моральність, авторитет у суспільстві, оскільки на них покладалося виконання надзвичайно важливої місії соціального примирення, недопущення судової тяганини, досягнення сімейної злагоди та спокою¹.

У цьому безумовно важливому переліку моральних чеснот годі шукати згадки про конкретний освітній, а тим більше професійній, рівень, адже на останню чверть ХУТТТ ст. в Росії не існувало системи правової освіти та навіть спеціальної юридичної літератури. У країні лише приступали до створення мережі початкових та середніх навчальних закладів, не кажучи вже про університетську освіту. Відтак нормативний акт тільки побіжно окреслював освітній ценз. Так, в «Учреждениях для управления губерний...» згадувалося, аби засідателі совісного суду знали закони та «учение имели». Не зважаючи на розмитість цієї вимоги, совісні суди справлялися з поставленими перед ними завданнями завдяки репутації суддів, їх суспільному авторитету. Відсутність професійної освіти (примітна ознака всього суддівського корпусу цього часу) певним чином компенсувалася вимогами законодавчих актів із розписом повноважень. Достатньо було знати нескладні вимоги закону, аби вміти з’ясувати порушення, що їх вчинили злочинці, та визначити, керуючись логікою й здоровим глуздом, міри покарань. Допомагав і попередній багаторічний досвід, і ті навички, що їх здобули судді під час відбування державної служби.

Особистість совісного судді, його авторитет відігравали вирішальну роль, особливо у земельно-майнових суперечках, коли так важливо було виявити причини конфлікту та запропонувати прийнятні умови примирення. У справах такого характеру, крім знання законів та правової практики, суттєвим було розуміння народного життя, його проявів, коли шляхи залагодження конфлікту пропонувалися на основі життєвого досвіду, яким володіли, як правило, люди літнього віку, аби з’ясовувати спірні та дражливі взаємовідносини сторін, що звернулися до совісного суду.

Маніфест від 6 грудня 1831 р. продовжив попередню політику формування судових кадрів, коли першочергова вага надавалася не освіті та професійності, а тривалості обіймання суддівських посад. Досвід визнавався головним критерієм ефективності суддівської служби, що вилилось у подовження з трьох до шести років терміну перебування як на посаді совісного судді, так і засідателів^{[197] [198]}. Різке збільшення злочинів, що їх вчиняли підлітки, після набуття чинності «Уложения о наказаниях» 1845 р. та через збільшення граничного віку неповноліття до 21 року виявило, що багатьом совісним суддям бракувало професійних знань, а тому дехто з них навіть почав відмовлятися від посади^[199].

Одним із джерел поповнення суддівського корпусу стали кадрові військові, про що йшлося в іменному указі від 26 жовтня 1782 р. генерал-фельдмаршалу і малоросійському генерал-губернаторові П.О. Румянцеву-Задунайському, коли той приступав до створення Київської, Чернігівської й Новгород-Сіверської губерній. Указувалося, що не слід перешкоджати переходу дворянства з військової служби на виборну¹. А вже наступного, 1783 р., на основі його циркулярного розпорядження кожному дворянину було надано можливість визначитися, якій службі він віддасть перевагу — військовій чи цивільній? І справді, першими совісними суддями стали прем’єр- та секунд-майори — офіцери, що отримали ці чини, служачи в російській армії^{[200] [201]}. Зокрема, Катеринославський совісний суд очолив прем’єр-майор Федір Корба, Київський — прем’єр-майор Дем’ян Оболенський, а Харківський — князь генерал-майор Євдоким Келди- щев. Вони, як і решта понад 20 осіб (полковників, підполковників, ротмістрів, штабс-капітанів, поручиків та корнетів) вийшли у відставку й отримали відповідні цивільні чини. Майори ставали колезькими асесорами, полковники — колезькими, підполковники — надвірними, ротмістри — титулярними радниками, поручики — колезькими, а корнети — губернськими секретарями.

У лівобережних губерніях посади совісних суддів посіли вихідці з козацької старшини. Першим посаду чернігівського совісного судді обійняв Михайло Стороженко, будучи у чині бунчукового товариша. Його служба, розпочата ще 1757 р. на уряді військового канцеляриста, виявилась успішною завдяки активній участі в російсько-турецьких війнах, а статки (одружився з дочкою бунчукового товариша Семена Полуботка), на що також звертали увагу дворяни- виборці, були чималими — мав 1550 душ і маєтності в Борзнянському та Городнянському повітах Чернігівщини^[202]. Його наступник, Іван Милорадович, став совісним суддею також після армійської служби (був ротмістром). Спочатку одну каденцію він обіймав посаду предводителя дворянства Лохвицького повіту, де був його маєток (440 душ), а потім у чині колезького асесора приступив до виконання суддівських повноважень^[203]. Подібною була ситуація й у Слобідсько-Українській губернії, де в 1790-1796 рр. совісним суддею став підпрапорний Харківського козацького полку Ф.І. Квітка, який започаткував родинну традицію служби, адже засідателями від дворянської корпорації були Іван Іванович та Дмитро Федорович Квітки, не кажучи вже про найвідомішого совісного суддю з цієї родини — Г.Ф. Квітку-Основ’яненка.

У Правобережній Україні совісними суддями стали представники місцевої шляхти, у тому числі подільської — коронний ловчий і кавалер Іоан Орловський, волинської — предводитель дворянства Старокостянтинівського повіту Казимир Кнолль, київської — граф Густав-Генрік Олізар. Совісним суддею

Брацлавського намісництва мав бути представник відомого графського роду гербу Пилява Северин Потоцький (1762-1829 рр.), який перебував на російській службі у чині таємного радника — саме його кандидатуру висунула місцева дворянська корпорація¹. У Таврійській губернії совісний суд очолював спершу представник корінної татарської знаті Казнадер Мегмет-аґа, якому було присвоєно чин статського радника, та капітан Євстигній Сарандинакі, грецького походження.

Більшість совісних суддів здобували домашню освіту, проте дехто з них мав вищу, отриману в університетах, академіях, ліцеях. Так, Теодор Вільямовський навчався у Віленському університеті, Віктор Аскоченський — у Київській духовній академії, Михайло Бєлуха-Кохановський — у Царськосельському ліцеї, а Григорій Ґалаґан, чернігівський совісний суддя, навіть закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Звичайно, освіта сприяла якісному виконанню обов’язків совісного судді, прийняттю виважених рішень у судових справах. Вона ж ставала одним із важливих критеріїв вибору їх дворянством та схвалення владою на посадах совісних суддів. Як вони, так й інші, хто займав цю посаду тривалий час, безперечно, набували професійних знань та вдосконалювали кваліфікацію через практичну діяльність. Саме тому більшість совісних суддів працювали кілька каденцій поспіль (дві-три), просуваючись по службі та одержуючи чини й ордени. Перший суддя Полтавського совісного суду С.О. Аристов обіймав цю посаду з 1805 до 1821 рр.

І таких суддів, вдало обраних із першого разу на посаду, було чимало, до 15 осіб. Зокрема, Катеринославський совісний суд очолювали Никон Андрєєв (1809-1814 рр.), Федір Франк (1823-1830 рр.), АндрійЯковлєв (1832-1838 рр.), Олександр Захар’їн (1841-1850 рр.). Останній на цій посаді, у 1851-1857 рр., Олександр Савельєв, із колезького секретаря, чину ХІІ класу, «виріс» до титулярного радника чину ІХ класу, який давав право на особисте дворянство. Катеринославські дворяни під час виборів 1856 р. знову обрали його совісним суддею, а підполковнику Є.Б. Герсеванову, котрий висунув свою кандидатуру, довелося обмежитися званням кандидата на цю посаду^{[204] [205]}. Херсонський совісний суд упродовж десяти років (з 1832 по 1841 рр.) очолював Марко Достанич, який, змінивши військове звання капітана на титулярного радника, дослужився до чину колезького асесора, а значить отримав привілеї спадкового дворянина.

Варті уваги й випадки, коли дворяни, які кілька років успішно прослужили дворянськими засідателями, обиралися суддями совісного суду.

Важливим фактором для обіймання посади совісного судді, крім освіти, був досвід державного управління, особливо той, що його набували дворяни у Санкт-Петербурзі. Є.Я. Троцина, совісний суддя Полтавської губернії, до виборів служив в Юстиц-колегії ліфляндських, естляндських і фінляндських справ. Вийшовши у відставку у 47-літньому віці, він повернувся до власного маєтку в Прилуцький повіт (мав 1795 душ) і продовжив службу совісним суддею^[208].

Бралася до уваги також активна громадська діяльність, яка цінувалася дворянським середовищем так само, як і володіння маєтностями. Серед совісних суддів немало було тих, кого дворяни знали за характером відбування виборної служби, проявами корпоративної солідарності, місцевого патріотизму. Зокрема, повітовими предводителями дворянства були Казимир Кнолль, Григорій Квітка, Теодор Вільямовський, Георгій Абамелик, Іван Милорадович, Григорій Ґалаґан. Кілька осіб свого часу були обрані депутатами до Законодавчої комісії 1767 р., серед них Гаврило Божич, засідатель Чернігівського совісного суду. І.С. Судієнко, перш, ніж посісти посаду новгород-сіверського совісного судді в 1791 р., був головою губернського магістрату^[209].

Дворяни Київської губернії довірили совісний суд Густаву-Генріку Олізару, представнику старовинного графського польського роду, власнику 2,5 тис. душ. Його обрали совісним суддею незважаючи на недовіру з боку російської влади, яка свого часу (1821 р.) не затвердила графа на посаді волинського маршала. Несправедливо звинувачений у патріотичних зверненнях до київського дворянства, він був позбавлений аудієнції в Олександра І. На знак протесту дворяни тепер уже не Волинської, а сусідньої Київської губернії висунули його кандидатуру на посаду губернського предводителя дворянства. І губернатор

І.Я. Бухарін схвалив його на цій посаді, адже був знайомий із ним особисто, неодноразово приймаючи у себе вдома. Після повстання декабристів графа було заарештовано, упродовж двох місяців його протримали в Петропавлівській фортеці, з’ясовуючи, чи не був він зв’язаний із «бунтівниками». Військово-слідча комісія у Варшаві під орудою великого князя Костянтина Павловича знову затримала його — на цей раз за підозрою у зв’язках з учасниками польських патріотичних таємних товариств. Згодом його було заслано до Курська, по поверненні звідки він практично 20 років займався власним господарством — як у родовому місті Коростишеві, так і в рідному селі Горинцях під Кременцем. Дворяни поважали графа за розсудливий патріотизм і бажання активно з’ясовувати справи в інтересах губернії. Додавало йому репутації й постійне перебування в Коростишеві, розбудовою та впорядкуванням якого він дуже переймався, серед іншого заснувавши у цьому місті водолікарню за методом Пришниця. Був добрим сім’янином, людиною веселої вдачі з вишуканими манерами, і водночас — дбайливим господарем, що зважав на потреби селян¹.

Суттєві уточнення до катерининських законодавчих актів щодо соціального походження совісних суддів запровадив Микола І, його вимоги було враховано на місцях. Дворянські зібрання віддавали перевагу тим із-поміж себе, хто мав значний досвід обіймання цієї посади. Так, волинський губернатор генерал- майор І.В. Каменський, згідно з законодавчими вимогами, ідучи з посади залишив своєму наступникові І.І. Васильчикову цінні для державного чиновника спостереження щодо поліпшення губернського управління. Серед них і те, що торкалося особи совісного судді, якому слід виконувати обов’язки губернського предводителя дворянства в разі хвороби або тимчасової відсутності того в губернського місті, а не повітовому предводителю дворянства, як часто практикується. Аргументами стали дві, цілком продумані, позиції: що у виборах совісного судді беруть участь усі дворяни губернії, віддаючи перевагу «почётнейшему из них», і що совісні судді не завантажені справами, відтак їм необтяжливо тимчасово виконувати обов’язки губернського предводителя^{[210] [211]}.

Як портрет призначуваного совісного судді найбільш типова біографія статського радника й кавалера Михайла Добринського, який обіймав посаду київського совісного судді з 1845 по 1852 рр. Його на це місце призначив Д.Г. Бібіков, який саме з такими та подібними чиновниками пов’язував усунення поляків із суддівського корпусу в Київському генерал-губернаторстві. Якщо довіряти міністерській ревізії судових установ Київської губернії 1847 р., то М.П. Добрин- ському вдалося навести певний лад у совісному діловодстві. Він народився у дворянській православній родині дійсного статського радника, здобув домашню освіту, із 1822 р. служив у лейб-гвардії кінній артилерії. У його послужному списку, крім воєнних операцій, спеціально відзначено участь у придушенні

виступу декабристів та взятті Варшави в 1832 р. За перебування на Сенатській та Ісааківській площах у 1825 р. отримав монарше схвалення, що дозволяло зменшити на один рік обов’язковий 25-річний термін військової служби. А участь у розгромі польських повстанців, згідно з неписаними правилами, дозволяла продовжувати службу в цьому краї з можливістю набуття маєтків. Його військова кар’єра перервалася у 1836 р., коли через хворобу він був змушений вийти у відставку в чині капітана. Проте вже 1840 р. М.П. Добринського зарахували до нещодавно створеного Міністерства державних маєтностей із цивільним чином колезького асесора, і він попросився на службу до генерал-губер- наторської канцелярії, де з 1843 р. виконував обов’язки чиновника з особливих доручень. Через два роки Д.Г. Бібіков призначив його совісним суддею.

Судова посада не забезпечувалася жалуванням, адже Микола І, зваживши на прохання польського дворянства, зробив її почесною. Однак М.П. Добринський зміг набути чималі маєтності, зокрема в Мозирському повіті Мінської губернії (450 душ), у Київському (248 душ) та Радомишльському (585 душ) повітах на Київщині, а також став власником шести будинків у Києві. Усе це в рази компенсувало розміри службового жалування. Крім того, за його дружиною був записаний родовий маєток (250 душ) в Інсарському повіті Пензенської губернії. Матеріальне збагачення судді забезпечувалося новими чинами: 1847 р. він став колезьким, а 1850 р. — статським радником. У 1852 р. йому, згідно з законодавством, було нараховано пенсію — 142 руб. 95 коп.¹

Наполегливі спроби Д.Г. Бібікова підібрати відповідних чиновників на посади совісних судів у Подільській і Волинській губерніях не були настільки результативними. Віктор Аскоченський так і не зміг прижитися серед польського панства Поділля, а волинське дворянство взагалі не піддалося на заміну виборної посади совісного судді.

Подібний до совісних суддів соціальний склад мали й дворянські засідателі, особливо катерининського призову, більшість з яких прийшли у суди після служби в російській армії у чинах секунд- та прем’єр-майорів. Показовою у цьому розумінні стала біографія Гаврила Божича, військова кар’єра якого розпочалась 1755 р. рейтаром у кінній гвардії, а згодом він став унтер-офіцером і ротмістром Пермського карабінерного полку. Після російсько-турецької 17681774 рр. війни на той час уже секунд-майор Г.І. Божич вийшов у відставку, продовживши державну службу засідателем Чернігівського совісного суду з переведенням 1783 р. у цивільний чин колезького асесора. Військова, а потім і цивільна служба дозволили йому здобути в 1784 р. дворянство, а рід Божичів було зараховано до першої частини родовідної книги чернігівського дворянства. Цей небідний засідатель совісного суду володів 425 душами.

Тенденція після військової служби обіймати посади в державних установах зберігалася впродовж усієї першої половини ХІХ ст. Найчастіше дворянськими засідателями совісних судів, як дозволяють стверджувати наявні дані², були

¹ ЦДІАК України. — Ф. 442. — Оп. 1. — Спр. 11857. — Арк. 1-6.

² Див. додатки — таблиці про кадровий склад совісних судів.

;;;;;%^ капітани (штабс-капітани і капітани запасу, понад 20 осіб). Далі йдуть секунд-

(до 15) та прем’єр-майори (близько 10 осіб). У низхідній послідовності цей ряд продовжують підполковники (понад 10 осіб), бунчукові товариші, поручики та підпоручики (до 10), штаб-ротмістри, ротмістри й майори (по 5 осіб). Поодинокими випадками були переходи на посади дворянських засідателів із чинів військового товариша, хорунжого, полкових судді й осавула, хорунжого, корнета. Яскраве військове минуле мав совісний дворянський засідатель В.П. Симо- новський, який, здобувши освіту «в київських училищах», 1774 р. дійшов до майорського звання, беручи участь у «підкоренні» Волині російською армією в 1795 р., а також в Італійському та Швейцарському походах О.В. Суворова в 1799 р. Поранення в ногу перервало його армійську службу, змусивши повернутися до власного маєтку в селі Кобижча. Згодом місцеве дворянство обрало

B. П. Симоновського до Чернігівського совісного суду¹. Проте професійні військові не були єдиним джерелом рекрутування корпусу дворянських засідателів совісних судів.

Частина з них після армії продовжувала тут службу, а хтось, розпочавши цивільну службу в інших присутствених місцях — тут її завершував. Чимало дворянських судових засідателів, освоївши посадові обов’язки, переобиралася по два, а то й по три рази. Дворянські губернські зібрання (та й губернська влада) враховували і набутий досвід, і відсутність достатнього числа досвідчених посадовців, аби сприяти постійному обійманню посад одними й тими самими людьми впродовж кількох каденцій. А їх, за нашими підрахунками, виявилося близько 25 осіб. Вражає тривалість служби в Катеринославському совісному суді (13 років) Михайла Яроцького, який, розпочавши її в чині підполковника у 1823 р., став колезьким асесором та дослужився до надвірного радника в 1835 р. Натомість титулярний радник Адріан Білоусов дворянським засідателем Херсонського совісного суду прослужив 16 (!) років — з 1809 по 1825 рр.

Найбільш чисельною була група колезьких асесорів (до 25 осіб) — чину, який указував на належність посадовців до ѴІІІ класу Табелі про ранги й давав право спадкового дворянства. Відтак цілком зрозуміле прагнення його отримати, що впливало на чисельність дворянських засідателів із таким чином. Ф.Г. Псьол став колезьким асесором у 1783 р., коли був засідателем Новгород-Сіверського совісного суду, та наступного року продовжив виборну службу депутатом дворянства Погарського повіту. Чин колезького асесора отримав і земський справник Ніжинського повіту М.Я. Почепа, який 1788 р. обіймав посаду дворянського засідателя у Чернігівському совісному суді^{[212] [213]}.

Окремо виділяються титулярні радники, кількість яких у корпусі дворянських засідателів сягала 20 осіб. Здобувши цей чин та продовжуючи службу, можна було претендувати на наступний — колезького асесора. Чиновниками у

. '/.

званні колезького радника (чинѴІ класу) служило понад 10 осіб. Таку ж незначну групу становили й нижчі чини — колезькі (Х клас) та губернські (ХІІ клас) секретарі, колезькі протоколісти (ХІІІ клас) і реєстратори (XIV клас).

Характерною рисою совісних судів губерній Лівобережної, Слобідської та Південної України була незначне число осіб у чині Vn класу — надвірного радника, який гарантував автоматичне присвоєння спадкового дворянства. Його мали лише шестеро, натомість у совісних судах Правобережжя жодного судового засідателя у такому чині не було.

Цивільним характером служби серед дворянських засідателів виділяється Василь Тарновський із Чернігівського совісного суду, який володів 500 душами та землями в Борзнянському й Прилуцькому повітах¹. Іван Омелянович перебував на цивільній службі з 1777 р., вислужив чин колезького асесора, 1802 р. — надвірного радника, а 1814 р. йому було присвоєне дворянське звання^{[214] [215]}. Знання обов’язків, компетентність у законодавчій сфері сприяли тому, що чернігівське дворянство обирало його засідателем совісного суду на дві каденції — з 1823 по 1826 рр. та з 1834 по 1837 рр. На відміну від совісних суддів, у середовищі дворянських засідателів переважали ті посадовці (близько 100 осіб), які не мали за плечима кадрової військової служби, розпочинаючи й завершуючи її у цивільних чинах.

Серед дворянських засідателів були такі, кого дворяни знали завдяки ефективному виконанню службових обов’язків до обрання у совісний суд. Привертає увагу постать М.Я. Почепи, який у 1785-1788 рр. обіймав посаду земського справника, обраного дворянством Ніжинського повіту. Його службу відзначила й верховна влада, надавши чин колезького асесора та вручивши цінний подарунок — золоту табакерку. І.Я. Силич до служби у совісному суді обіймав посади у Чернігівській казенній палаті та Чернігівському нижньому земському суді^[216].

Першими судовими засідателями совісних судів у губерніях Правобережної України стали ті, хто раніше, у річпосполитський період, відбував придворну службу (підчаший, коронний ловчий), служив у судах (коморник, підкоморій, земський суддя). Типова постать для характеристики правобережних дворянських засідателів — Михайло Бєльський, католик, що народився в 1793 р., виходець із безземельної польської шляхти, який мав за плечима освіту, здобуту в Луцькому повітовому училищі. У 1816 р. він вступив на службу до російської армії, що було для нього гарантією отримання дворянського звання. Дослужившись до штабс-капітана, у 1843 р. вийшов у відставку, і вже наступного року дворянство обрало його своїм засідателем, переобираючи на чергові каденції до 1858 р. — часу ліквідації Волинського совісного суду. Для цього 65-річного

дворянина, який не мав маєтків (ані родових, ані набутих, ані за дружиною) жалування в 286 руб. сріблом за службу в совісному суді вочевидь було чи не головним джерелом існування. Тим більше, що він швидко овдовів, залишившись із двома синами та донькою на руках. Відтак службові обов’язки виконував старанно: під час третьої шестирічної каденції він розбирав справи і у Волинському приказі громадської опіки. У 25-річний ювілей бездоганної служби М.Ф. Бєльського було відзначено спеціальним знаком, запровадженим Миколою І у 1827 р. Одержавши цю нагороду він міг розраховувати на пенсію, що дорівнювала розміру його жалування. Губернська влада повсякчас підтримувала кандидатуру цього совісного засідателя, аби він був для місцевих дворян, сповнених станово-шляхетських суперечностей, взірцем для наслідування у вірній службі російському імператорові. Тим більше, що і його старший син, Станіслав-Іван, служив у Волинській палаті карного суду¹.

Типовим дворянським засідателем Подільського совісного суду виступає постать Івана Бачинського, який розпочав службу в державних установах ще в 1796 р. Оригінальністю відзначається запис про його освіту, уміщений у формулярному списку 1840 р. Виявляється, що І.І. Бачинський студіював у кількох училищах Кам’янця-Подільського, і хоча так і не завершив навчання, але здобув добрі знання з російської, польської, французької та латинської мов. Опановував риторику, фізику, математику, російські історію й географію. Мав атестат про вступ до палестри і після вивчення юриспруденції був схвалений на посаду адвоката Подільського головного суду. У 1811 р. обраний повітовим предводителем дворянства. Його досвід судового посадовця — коморника, підкоморія, судді межового суду — було враховано при обранні депутатом комісії для встановлення розмірів земських повинностей. Із 1839 р. кілька каденцій поспіль обирався засідателем совісного суду. На цих посадах був удостоєний ордену Св. Володимира 4 ступеня і знаку за бездоганну службу, а також отримав чин губернського секретаря. Двоє синів з його багатодітної родини пішли батьківською стежкою: Володимир перебував на державній службі, а Костянтин навчався в Московському університеті. Подібною була й кар’єра його напарника — Григорія Йолтуховського, проте він, завдяки освіті, отримав чин титулярного радника за службу в межових судах і продовжив її в Подільському совісному суді дворянським засідателем^{[217] [218]}.

Дворянська служба у совісних судах заохочувалася верховною владою орденами і знаками, які у системі кар’єрного зростання та матеріального забезпечення, особливо пенсійного, відігравали далеко не останню роль. Найпопуляр- нішим був орден Св. Володимира 4-го ступеня, кавалери якого могли розраховувати на додаткових 100 руб. до пенсії. Цю відзнаку мали близько 25 совісних суддів і до 10 совісних засідателів. Другим за кількістю нагороджених у системі

державної цивільної служби був орден Св. Анни 2-го ступеня («Анна на шее»), яким було відзначено 10 посадовців совісного судочинства. Вони також мали суттєву надбавку до пенсії — від 120 до 150 руб. Ордени Св. Станіслава 3-го ступеня, Св. Анни 4-го ступеня, Св. Володимира 4-го ступеня з бантом, як правило, вручалися в одиничних випадках. Частина з них були отримані за участь у воєнних кампаніях і з ними дворяни вже прийшли на виборну службу. Крім орденів практикувалося нагородження золотими табакерками, оголошення вдячності («признательности») від міністра юстиції тощо. Так, у 1838 р. подяку отримав дворянський засідатель Олександр Ланге, який результативно поєднував службу в Подільському совісному суді з виконанням обов’язків у приказі громадської опіки¹.

Засідателями совісного суду від міщанства ставали, як правило, особи, що мали досвід виборної служби в міських органах влади. Василь Малахов, міщанський засідатель у Чернігові, почав службу військовим товаришем і закінчив її у чині поручика. Упродовж багатьох років (1750-1782 рр.) був чернігівським бургомістром, і вже у літньому віці чернігівці обрали його на посаду міщанського засідателя совісного суду, у результаті чого в 1788 р. йому було присвоєне дворянське звання^{[219] [220]}. Його напарник, Іван Бардадим, також мав за плечима багатолітню службу в Чернігівському магістраті й 1782 р. від міщанства був обраний у совісний суд. Проте від Василя Малахова відрізнявся тим, що мав на власному господарстві лише п’ятьох підсусідків, тоді як перший — сімох осіб чоловічої статі^[221]. Слід зазначити, що і в того, і в іншого було багато дітей, причому дорослих, які служили в місцевих установах, що тільки додавало їм авторитету серед чернігівського міщанства.

Після відновлення Олександром І совісних судів із вимогою обирати купців засідателями від міщан, останні становили міцний соціальний прошарок у цих судах, а в діловодстві за ними закріпився термін «заседатель от гражданства». Для них, як і для дворянства, характерною була тривала служба за виборами, яка практично ставала постійною. Обраний перший раз у 1816 р. до словесного суду катеринославський купець третьої гільдії Семен Скоробагатько згодом став ратманом у городовому магістраті. З цієї посади був обраний бургомістром Катеринослава на три роки. Його служба задовольняла як міщанську верству, яка в 1829 р. нагородила його похвальним листом, так і адміністрацію, що присвоїла йому звання «степенного». До совісного суду він був обраний 1829 р. і незмінно служив там до 1848 р. Недаремно катеринославський губернатор А.Я. Фабр у 1848 р., подаючи його прізвище у списку для нагородження, відзначав довготривалу, старанну службу «по выборам общества», вважаючи, що той гідний навіть золотої медалі на володимирській стрічці. А при повторному наполяганні уточнив потрібні для нагородження відомості, що кандидат — православного віросповідання, під судом і слідством не перебував, до жодної релігійної «секти», зокрема й скопецтва, поширеного на той час серед купецької верстви, не належить. До того ж, він був главою сімейства, а його двоє дорослих синів (35 і 28 років) перебували при ньому та спільно вели сімейні купецькі справи¹.

Проблематичним виявилося обирати купців до совісного суду в правобережних губерніях, оскільки тут купецька верства складалася здебільшого з євреїв. Уже під час перших виборів у Подільській і Волинській губерніях, організованих 1835 р., не було обрано жодної бажаної кандидатури. Як відзначав подільський совісний суддя В.І. Аскоченський, замінити навіть тих, хто не відповідає посаді, практично неможливо («За малої чисельності [...] російських купців навряд чи ким можливо»)^{[222] [223]}. У Кам’янці-Подільському такою практично єдиною купецькою родиною виявилися Калініни, зокрема Іван Олексійович обіймав спершу посаду міського голови, а з 1842 р. служив по виборах совісним засідателем^[224].

Ураховуючи низький рівень освіченості перш за все сільського населення, Катерина ІІ запропонувала не забороняти селянам обирати, крім представників власне свого стану, дворян, навчених або чиновних людей, а також різно- чинців^[225], які б могли від імені селян представляти їхні інтереси у суді. Що ж до українських козаків, то верховна влада дозволила їм формувати на виборному принципі власні судові установи, аби ті судилися собі рівними^[226]. Така ж схема поширювалася й на військових обивателів Слобідсько-Української губернії^[227].

Таким чином, до Чернігівського совісного суду 1782 р. було обрано двох засідателів від селянства — Василя Білявського й Андрія Галузу. Перший був козацького роду, з 1768 р. набував досвіду державної служби в Малоросійській колегії. Другий походив із родини сотенних старшин, служив козацьким отаманом, сотенним осавулом і значковим товаришем. На власному господарстві мав вісьмох підсусідків. У його формулярному списку названо двох синів (12 і 13 років) як таких, що навчаються — опановують російську грамоту^[228].

Спершу верховна влада зауважувала лише соціальне походження суддів, зокрема від міщан слід було обирати засідателів, не зважаючи на «закони», що їх ті дотримуються, та на їх церковні обряди. В одному з іменних указів 1785 р.

тамбовському й рязанському генерал-губернаторові М.Ф. Каменському спеціально наголошувалося — при виборах у громадську службу не робити жодних відмінностей між християнами, євреями, магометанами¹. Просвітницька вимога влади дотримуватися релігійної терпимості була повторена і в іменному указі генерал-поручику Г.О. Потьомкіну 1786 р., до якого звернулися вірменські купці по дозвіл направляти своїх засідателів до совісного суду, отримавши у відповідь пояснення, що жоден народ не є винятком і має повне право, як і решта, вільно користуватися законами імператриці. Зокрема, ішлося про можливість обирати своїх представників до суду від азіатських народів^{[229] [230]}. Цим кроком верховна влада намагалася консолідувати імперський державний простір.

Під час другого відкриття совісних судів їх заснування для неросійських народів разом з іншими заходами влади вказувало на завершення певної інтеграційної фази, коли та вважала, що ступінь лояльності місцевої еліти достатній, аби дозволити вибори. При цьому враховувалися локальні особливості та етнічна своєрідність, які яскраво демонстрував висновок Державної ради від 29 січня 1824 р. про можливість створення совісного суду в Грузії. Так, О.П. Єрмолов, як командир Окремого Кавказького корпусу та управляючий цивільною частиною в Грузії, Астраханській і Кавказькій губерніях, підтримав ухвалу загального зібрання Верховного грузинського уряду про можливі вибори до совісного суду. Однак на відміну від інших, більш інтегрованих до складу імперії, народів, у Грузії совісний суд очолював не представник місцевої еліти, а чиновник-росія- нин. Щоправда, за наполяганням О.П. Єрмолова, — лише протягом перших трьох років, оскільки йому ставилося в обов’язок навчити грузинів заведеному в совісних судах порядку. Засідателями ж ставали вже представники корінних князівських династій. До того ж, зважаючи, що місцеве священство користувалося безумовною довірою та авторитетом серед населення, вводилися засідателі від грузинського й вірменського духівництва, кандидатури котрих подавалися грузинським екзархом та вірменським архієпископом. Засідателі від купців та селян обиралися за російським зразком^[231]. Сенаторська ревізія 1833 р., під час якої проходила перевірка діяльності державних установ Грузії, підтвердила правильність рішення про присутність представників духівництва, підкреслюючи, що це було не лише «незайвим, але й корисним з багатьох поглядів»^[232].

Аби можливостями совісного суду з повним правом могли скористатися колоністи Південної України, їм Сенат рекомендував, починаючи з 1833 р., направляти туди власного депутата. Ця місцева пропозиція від «колоніального» начальства уважно розглядалася сенаторами, які зважили на думку обер- прокурора князя І.О. Лобанова-Ростовського, та схвалили рішення, згідно з яким, коли розглядатимуться справи малолітніх селянських дітей, запідозрених у підпалах, таких небезпечних у степу, місцях проживання молочанських та й інших поселенців, до суду відряджатиметься начальник управління кримськими колоністами комісар І.Г. Гейденрейх. Крім того, пропонувалося через вибори направляти до совісного суду власних представників. Тим більше, що подібним чином із 1828 р. діяли в Бессарабському совісному суді. Набутий там досвід дозволяв застосувати його і в Таврійській губернії з умовою, що прогонні кошти депутатам сплачуватимуться за рахунок обвинувачених¹.

Поширення принципів та ідей совісного суду засвідчило також «Положение об управлении Донського войска» схвалене верховною владою 1835 р. Хоча в документі й не йшлося про впровадження окремої інституції совісного судочинства, подібні справи мав з’ясовувати Військовий карний суд, який спеціально виділяв для цього один день на тиждень^{[233] [234]}.

Просвітницькі ідеї Катерини ІІ піддав ревізії Микола І, частково від них відмовившись. Висновком Державної ради від 29 червня 1839 р. заборонялося обирати засідателями до совісного суду, як, утім, і до інших судів (судових палат, повітових судів та магістратів), представників юдейського віровизнання Правобережної України^[235]. Цю вимогу було зафіксовано й у Статуті про виборну службу, в якому йшлося, що засідателями совісних судів (а також судових палат, повітових та словесних судів, міськими головами, ратманами міських поліцій тощо) євреї не обираються^[236].

Від дворян, зокрема татарського походження, що претендували на виборні посади, вимагалося вміння читати і писати російською мовою. Для цього їх екзаменували, а рівень знань засвідчували губернські предводитель дворянства та прокурор. У Статуті про вибори вказувалося, що дворяни західних губерній всі документи, які супроводжували виборчі процедури, повинні підписувати по-російськи^[237] — таким чином із діловодного обігу витіснялася польська мова. Однак ще й 1849 р., як зауважував В.І. Аскоченський, засідателі від дворянства в Подільському совісному суді недостатньо володіли російською, зокрема губернський секретар Іван Бачинський^[238]. Більше того, суперечка на весіллі доньки радника губернського правління Охоцького у жовтні 1850 р., що розгорнулася між Аскоченським і прокурором Готовцевим та іншими гостями, і про яку київського генерал-губернатора Д.Г. Бібікова повідомив губернатор та й

сам В.І. Аскоченський, виявила, що всі чиновники пересварювалися саме польською. У відповідь генерал-губернатор, не вникаючи у предмет суперечки, різко вказав, що замість того, аби активно впроваджувати мову «отечества», ті перейшли на польське «наречие», забувши, що вони — російські чиновники, і що російською мовою розмовляє їх імператор¹.

У сучасній науковій літературі з соціальної історії переважає думка про непопулярність та неавторитетність судових посад у Росії, дворянство якої поділяло військовий характер мислення імперської влади^{[239] [240]}. Цей дещо категоричний висновок не зовсім стосується дворян українських губерній і найменше відноситься до правобережного дворянства. Аналіз соціального походження совісних суддів та дворянських засідателів свідчить, що вони були людьми місцевого походження, адже мали тут земельну власність.

Канцелярські службовці, на відміну від судових засідателів, були людьми більш освіченими, оскільки цього вимагав сам характер служби з умінням вести журнали засідань, формулювати рішення совісного суду, апелювати до законодавчих норм. Аби ця категорія службовців, набувши досвіду, якнайдовше затримувалася на посадах, губернатори, коли подавали списки чиновників для нагородження, ураховували час перебування в одній установі. Так, діловода Херсонського совісного суду Латого за те, що, старанно служачи, обіймав посаду впродовж п’яти років, у 1843 р. було представлено до відзначення річним жалуванням, яке становило 171 руб. 40 коп.^[241]

Штат канцелярських службовців формувався, як правило, під контролем генерал-губернаторів і губернаторів, однак і самі посадовці активно відстоювали своє право на підвищення. Бо ж як інакше пояснити звернення колезького реєстратора Івана Григоровича з Чернігівського совісного суду до П.О. Румянцева- Задунайського, якого той перевів із Малоросійської колегії до цього суду через відсутність там секретаря? Незважаючи на те, що Григорович добре виконував свої обов’язки, про нього ніби забули, тоді як його ровесники отримували чини й успішно просувалися по службі. За результатами такого подання він усе ж отримав наступний чин колезького протоколіста^[242].

Серед канцеляристів зустрічаємо вихованців духовних семінарій (як, наприклад, 24-річного канцелярського служителя першої категорії Подільського совісного суду Зенона Рибицького^[243]), повітових училищ (37-річний писар середньої категорії, колезький реєстратор Ігнатій Верон, який мав місцем попередньої служби Кам’янець-Подільський магістрат^[244]), Кременецького ліцею (19-річний писар середньої категорії Мечислав-Вільгельм Михайлов, який мав вступити у володіння батьківським маєтком із 400 душами¹) тощо. Костянтин Значко- Яворський, колезький секретар із Полтавського совісного суду, закінчив губернську гімназію та, прослуживши десяток років на різних судових посадах, був обраний дворянством засідателем до совісного суду^{[245] [246]}.

У 1838 р. до Волинського совісного суду надійшло прохання від місцевого 25-річного дворянина Е.М. Милевського, який повідомляв, що має за плечима освіту, здобуту в Житомирському повітовому училищі, та обов’язкове для державної посади посвідчення з Герольдії про належність до дворянського стану. Іполит Велігорський обійняв посаду канцеляриста з атестатом Житомирської гімназії. А, наприклад, Мечислав Павша, претендуючи на місце в канцелярії, вказав на гімназійний атестат зрілості, також подавши посвідчення про нена- лежність до учасників польського повстання^[247]. 26-річний канцелярист Волинського совісного суду П.Ф. Завойський здобув освіту в Житомирському повітовому училищі. Зі службою у цьому суді пов’язав свою кар’єру й інший шляхтич польського походження — Карл Пулковський. Після Кременецького ліцею він служив у Волинській палаті карного й цивільного суду, а також у канцелярії волинського губернатора. Аби не втрачати темпів кар’єрного зростання, обійняв посаду столоначальника у совісному суді^[248].

Дедалі частіше успішність роботи совісного суду пов’язувалася з посадою секретаря. Приміром, на вирішальній його ролі наголошував статський радник О.О. Корнилов, якому, як члену консультації Міністерства юстиції, у 1847 р. було доручено проревізувати присутствені місця Катеринослава. Звільненого недбалого секретаря, котрий проявив незнання канцелярської обрядовості та ігнорував усталені порядки, не було ким замінити. Усунення з посади призвело до збільшення невирішених справ. Аби зменшити їх кількість губернатор А.Я. Фабр відсилав їх на розгляд Сенату. Однак це не сприяло виходу із ситуації, тим більше, що й совісний суддя залишив свою посаду^[249].

Простежувалася й інша тенденція. Зауваживши здібність та старанність канцелярських службовців дворяни обирали їх представляти власні станові інтереси у совісному суді. Так, Мойсей Зайцев вступив на службу до канцелярії Харківського совісного суду в 1851 р., а вже 1855 р. був обраний дворянським засідателем, набувши чин колезького секретаря (Х клас). Завершив він службу титулярним радником (ІХ клас). Подібною була й кар’єра письмоводителя Херсонського совісного суду Микити Отяна, який став тут дворянським судовим засідателем.

Таким чином, обираючи суддів і судових засідателів до совісних судів, виборці зважали на те, щоби кандидати мали певне становище у суспільстві, показниками чого були матеріальні статки (перш за все земельна власність) та вміння успішно господарювати. Важливими також були їх соціальні й родинні зв’язки, участь у громадському житті. Совісними суддями ставали особи, які зажили авторитету в суспільстві, мали високу репутацію через сповідування етичних принципів. Неабияку роль відігравала освіченість, а також стабільність родини, поважний вік, із притаманним йому життєвим досвідом, розсудливістю та зрілістю суджень.

Держава, підтримуючи пропозиції дворянських зібрань, міщанського та селянського середовищ також апелювала до їх авторитету в суспільстві, додаючи власні вимоги, які зводилися до бездоганності попередньої військової чи цивільної служби.

3.3.