Дружина в управлінні країною

Дружина була продуктом не стільки кардинальних змін суспільно-економічних відносин, скільки результатом дії процесів зародження і розвитку елементів державності. У руках государя вона була засобом примусу і управління, збирання данини, захисту власних інтересів і населення країни від ворогів.

Доцільно зупинитися на взаєминах між князем і дружинниками на початковому етапі існування Давньоруської держави, що можуть кинути світло на певні особливості її соціального й політичного устрою. Свідчення цього запозичені переважно з фольклорних джерел (які відбились у літописі), через що їм властиві хронологічна нечіткість та ідеалізація князівсько-дружинних зв'язків.

Виникнення дружини у слов'ян як суспільного прошарку і військового інституту історики датують по-різному: від V! до першої половини Х ст. Думки дослідників різняться також щодо стадії розвитку суспільства, на якій утворюються дружини. Дехто бачив можливість формування дружин ще в родоплемінному суспільстві. Інші допускають таку ймовірність, проте не постійну, коли дружина створювалася для одноразового набігу на сусідів. Адже в дофеодальний період для утримання дружинників у вождів зазвичай не вистачало коштів. А.А.Горський дійшов висновку, що інститут дружини був притаманний суспільствам доби генезису феодалізму, а дружинна знать складалася в час виникнення ранньофеодальних суспільств²⁴. Проте таке суспільство народжується у східних слов'ян не в ІХ, а протягом кінця Х—ХІ ст. Навіть більше, історик даремно бачить різницю між дружиною й примітивним апаратом управління, тоді як спочатку то були тотожні поняття.

Джерельні звістки про відносини між князем і дружиною у Повісті времен- них літ беруть початок лише від часів Ігоря, після 912 р.

У ході другого походу на Царгород у 944 р. Ігор «созва дружину и нача думати» з приводу пропозиції візантійського імператора укласти мир. Дружинники запропону-

І ті й інші були вождями племінних союзів і княжінь.

вали своєму князеві взяти запропоновані греками золоті паволоки й «не воевати ихъ», і «послуша ихъ Игорь» (Повість временних літ). Як бачимо, дружина, по суті, вирішує питання війни і миру в мало ще згуртованій державі Ігоря. Історик давньоруського права В.І.Сергеєвич зауважив, що «дружині не можна наказувати, її слід переконувати»²⁵. Так діялося, слід гадати, аж до встановлення ранньофеодальної монархії на Русі в роки князювання Володимира Святославича.

У літопису Ігор виглядає залежним від своєї дружини князем. А це означає, що за його часів державна влада не була ще достатньо організованою, а сам він не мав авторитету серед воїнів, на відміну від свого попередника Олега. Ігор слухається дружинників у всьому і не лише в найважливішій державній справі - підписання миру з Візантійською імперією. Дружина спонукує князя восени 944 р. піти в останній, трагічний для нього похід за древлянською даниною.

Государі Русі другої половини Х ст. Святослав і Володимир зображені в літописі як справжні дружинні князі - це при тому, що обидва мали сильний і незалежний характер. Таким виступає Святослав у розповіді Повісті временних літ за 964 р. про початки його самостійної державної діяльності (коли він перейняв владу від матері Ольги). Його дружина в усьому слухається свого князя, але й він рахується з її думкою та шанує її. Так, на умовляння Ольги хреститися Святослав відповідає: «"Како азъ хочю инъ законъ прияти единъ? А дружина моа сему смѣятися начнуть!" Она же рече ему: "Аще ты крестишися, вси имуть тоже створити!".

Охоче й докладно розповідає Повість временних літ про увагу та любов Володимира Святославича до своєї дружини. Маю на увазі епізод із заміною дерев'яних ложок на срібні. Розповідаючи про учти, що їх влаштовував Володимир у своїй грид- ниці, літописець сповіщає: «Егда же подъпьяхуться [дружинники], начьняхуть роптати на князь, глаголюще: "Зло есть нашим головамь: да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребряными". Се слышавъ Володимеръ, повелѣ исковати лжицѣ сребрены ясти дружинѣ, рек сице, яко: "Сребромь и златом не имам налѣсти дружины, а дружиною налѣзу сребро и злато, якоже дѣдъ мой и отець мой доискася дружиною злата и сребра"».

Поза сумнівом, літописець вписав у свій текст уривок дружинного фольклору, мабуть, якоїсь пісні, що нею воїни оспівували свого пана, не забуваючи при тому про себе. Навряд чи подібний епізод взагалі мав місце, і не лише у стосунках Володимира з дружиною, а й за його попередників. Для нас важлива донесена джерелом суспільна думка, за якою князь із дружиною складали немовби єдине ціле. Стосунки між князем і дружиною були й службові, й неформальні, теплі, вона поділяла успіхи й неуспіхи князя. Адже дружина - головна опора княжої влади, і йому, крім дружини, по суті, не було на кого покластись. Тому радитися з дружиною, тримати її в курсі своїх планів - цього вимагали не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя. Своєрідним гімном дружинності звучать слова Нестора: «Бѣ бо Володимеръ любя дружину, и с ними думая о строи земленѣмъ, и о ратехъ, и о уставѣ земленѣмъ.».

За доби Володимира Святославича завершується існування дружинної форми держави.

При тому за часів Ярослава дружина і дружинність як чинники соціально- політичного життя поступово втрачали свої позиції, що відзначив О.Є.Пресняков під час вивчення пам'яток давньоруського права. Він помітив, що у найдавнішій частині Руської Правди збереглися риси дружинного права, але вони опинились на другому плані тому, що новгородцям пощастило добитися від князя захисту проти сваволі дружинників. «Якщо це так, - підсумував свої спостереження вчений, - то князівська влада вперше за Ярослава спочатку на новгородському ґрунті одержує характер урядової влади і князь із "начальника дружини" робиться "земською владою"»²⁶, тобто владою для всього народу, а не виразником інтересів самої дружини, як це було раніше.

Джерела пізнішого часу, другої половини ХМ-ХІМ ст., розрізняють старших і молодших дружинників, отроків, дєтських та ін. Разом із тим у літописах, переважно у новгородських, зберігається й термін «гриді», здебільшого для позначення верхівки дружинників. Під 1166 р. Новгородський перший літопис відзначив: «Приде Ростиславъ [Мстиславич] ис Кыева на Лукы и позва новгородьце на порядъ: огнищане, гридь, купцѣ вячьшее»²⁷. А в 1195 р. володимиро-суздальський великий князь Всеволод Юрійович закликав новгородців у похід на Чернігів, «на Ярослава и на все Ольгово племя... Идоша съ княземъ Ярославъмь [Володимировичем] огнищане и гридьба и купци». Обидва рази гриді згадуються новгородським книжником у колі заможних людей: «вячьших» купців і огнищан, котрі теж були багатими громадянами Новгорода.

Дружина з ХІІ ст. перестає бути єдиним владним шаром, до нього відтоді входить лише її горішній прошарок. А зародження протягом другої половини ХІ - ХІІ ст. індивідуального землеволодіння висунуло на перший план іншу соціальну верству: земельну аристократію з числа все тих же старших дружинників, боярства і частини старої племінної знаті, що зуміла перетворитися на бояр.

Поступово переростаючи на феодальну знать, дружинна верхівка продовжувала відігравати певну роль і в соціально-політичному житті Давньоруської держави ХМ-ХМІ ст. З неї виходили адміністратори й радники князя. Напередодні походу проти половців 1103 р. «сѣде Святополкъ с своею дружиною, а Володимеръ с своею в единомъ шатрѣ. И почаша думати» про майбутню війну з кочовиками. А Мономах у «Повчанні» розповідає про повсякденне життя князя, його сповнений турбот день і згадує про своїх радників: «сѣдше думати с дружиною...» (обидва тексти з Повісті временних літ). І в тому, і в іншому випадку йдеться, поза сумнівом, про вищий шар дружинників.

Не варто говорити про існування княжого двору на Русі в Х-ХІ ст., як це часто пишуть в наш час, особливо західні вчені. Про двір як владну структуру до другої половини ХІІ ст. не доводиться й згадувати. Країною управляв князь і його найближче оточення. Адже государ і був державою - іншої не існувало. Довірені люди князя, найближчі до нього дружинники і бояри, від його імені збирали данину, вершили суд і здійснювали адміністративні функції. Однак твердого правила у цьому не було. Так, Ігор віддав древлянську данину воєводі Свенельду, але не визначив точно, яку саме частку тієї данини воєвода брав собі, а яку мав віддавати князеві. Завдяки цьому князь і загинув, намагаючись зібрати з древлян данину, яка йому не належала. Важливо відзначити, що ту надмірну данину Ігор пішов збирати під тиском власних дружинників, котрі заздрили Свенельдовим, що, на їх думку, були багатшими від них.

Історики неодноразово намагалися виявити параметри і риси стабільності в літописних розповідях про державну діяльність дружинників, зокрема встановити посади й інститути управління на Русі Х-ХІ ст. Дійсно, літописи найчастіше називають воєвод. Наприклад, під 945 р. Повість временних літ зауважує: «Вольга [Ольга] же бя- ше в Киеве съ сыномъ своимъ съ детьскомъ Святославомъ, и кормилець его Асмудъ и воевода бе Свенелдъ». Воєводи згадуються після цієї першої про них згадки в літописі Нестора неодноразово, майже виключно як проводирі військових загонів. Слово «воєвода» належить до загальнослов'янських і спочатку означало ватажка племінного ополчення. На Русі ними називали будь-якого військового начальника - від керівника війська (якщо на чолі його не стояв князь) до проводиря невеликого загону. Однак слово «воєвода» аж ніяк не може прикладатися до члена княжої адміністрації.

1.2.Складання і еволюція державної служби (княжого двору) в ХІІ-ХІІІ ст.

Постає природне запитання: яким же чином здійснювалось управління князівством у часи, коли двору як владної структури ще не існувало?

Півстоліття тому історики, серед них і дуже авторитетні, уявляли керівний апарат давньоруського князя в ХМ-ХМІ ст. таким чином. З розвитком вотчинного господарства, князівського і боярського, дедалі значнішу роль відіграють слуги-управителі. «Князь постійно оточений ними; вони управляють його домом, двором, господарством, що приносить дедалі більший прибуток; з ними він звик радитися, вони входять до складу княжої молодшої дружини. Представники передньої старшої дружини тепер самі впритул зайнялися вотчинними і господарськими справами... Іх менше цікавлять княжі справи, а князь тепер менше відчуває потребу в "мужах батьків своїх". Тільки "думають" про всі важливі справи вони, як і раніше, разом»²⁸. Зрозуміло, що йдеться про часи ХП-ХПІ ст. А як було раніше?

У намальованій ученим яскравій і емоційній картині багато було переглянуто пізнішими дослідниками. Але головна теза щодо значення управителів у княжому дворі правильна. Та чи зберігає значення це положення для часів Х-ХІ ст.? Навряд. Купка старшої дружини (і боярства, що входило до неї) зовсім не була структурована, обов'язки з управління державою чи хоч би маєтком князя не були розподілені між ними й чітко визначені. Безумовно, на практиці подібна спеціалізація серед оточення князя могла існувати. Хтось серед дружинників чи бояр вправніше від інших збирав данину, інший мав нахил до судових справ тощо. Проте спеціалізація, і то не абсолютна, з'явиться лише тоді, коли утвориться княжий двір як постійна й неодмінна складова частина державного організму, як головна структура державної служби.

Термін «княжий двір» у значенні владної структури зафіксований джерелами з середини ХІІ ст. У такому значенні він продовжує виступати протягом усього ХІ- ІІ ст., та й пізніше. Обставини, рушійні сили й чинники народження княжого двору як владної структури доцільно вивчати у річищі дослідження політичної та суспільно- економічної еволюції Давньоруської держави часів удільної роздробленості. Розвиток князівського і боярського землеволодіння, що спонукав політичне розчленування країни й перетворив Русь на федеративну монархію з 40-х рр. ХІІ ст., відіграв вирішальну роль у зміні старої елементарної системи управління (яка уособлювалась у княжій дружині), коли держава була відносно об'єднаною та централізованою, на нову структуру державного управління - княжий двір. Неважко зрозуміти, що така зміна відбувалася болісно для панівної верхівки, оскільки в її перебігу частина бояр природно відсторонювалася від управління, їх заступали інші, з плином часу все менш знатні люди.

Історики по-різному пояснювали причини зміни дружини двором. Виглядає ймовірною гіпотеза, за якою це сталося внаслідок розділення до того відносно єдиної Давньоруської держави на окремі князівства і землі, з становленням і розвитком князівських доменів (володінь) і головне зі втратою панівним класом загальнодержавної корпоративності у вигляді дружини мірою розвитку боярської вотчинної власності.

Сфера діяльності княжого двору, принаймні в ХІІІ ст., зовсім не обмежувалася збиранням данини, судовими і адміністративними функціями. Виняткове становище суверена, від якого залежали всі інші в князівстві, зумовлювало статус двору протягом усієї історії середньовіччя як осередку політичної системи, що виходить за межі приватного життя і приватного житла монарха. Двір був резиденцією государя і політичним центром держави. У своєму складі він налічував кілька десятків, а то й сотень осіб (так бувало у великих князівствах: Галицько-Волинському, Чернігівському, Володимиро-Суздальському), і це пояснювалося не лише суто управлінськими функціями, а й тим, що люди двору були водночас і охороною, і адміністраторами, і радниками, і навіть воєнною силою, що завжди перебувала в руках суверена.

Усіх членів княжого двору - і посадовців, і міністеріалів - згуртовували особисті неформальні зв'язки, що обіймали досить широке коло учасників дійства: особисту охорону князя, його улюбленців і слуг. Як і всюди в тогочасній Європі, стосункам між людьми двору були притаманні суперництво та інтриги, що певною мірою врівноважувалися відносинами солідарності та взаємодопомоги²⁹. У Південно-Західній Русі це особливо наочно видно на прикладі двору Данила Романовича Галицького, в якому безперервно суперничали і бояри різного походження (галицькі та волинські) та політичної орієнтації, і воєводи, що прагнули до першості за рахунок своїх колег, і посадовці різних рангів, і навіть міністеріали - нижчі службовці, котрі навіть не завжди бували шляхетного походження.

Разом із тим певна й відносна в умовах політичного роздроблення Русі стабільність двору як державної владної структури спиралася на традицію служби княжих дружинників, що бере початок у сивій давнині. Ще в ХІХ ст. історики дійшли висновку, що в ХІІ і ХІІІ ст. служба княжих дружинників (принаймні тих, хто потрапив на сторінки літопису) була нерідко спадковою. Тим більше підстав, здається, вважати, що така служба існувала й у попередні часи: в Х і ХІ ст., коли дружинники ще не мали ні землі, ні значних цінностей і повністю перебували на утриманні свого государя та залежали від нього в усьому. Коли дружинники й члени двору, навіть міністеріали (котрі звичайно належали до отроків і молодших дружинників) вступали на службу до князя, вони складали присягу за себе і за своїх дітей вірно йому служити.

Двір князя зазвичай складався поступово з місцевих і приїжджих бояр, дружинників і слуг, котрі в годину вступу на службу оцінювалися за бойовою репутацією й іншими особистими заслугами. Кожний мав своє «місце» і свою «честь», і кожний ними дорожив. Тому двір князя як владний апарат був сталим і міцним організмом, а не набродом випадкових людей³⁰.

Історикові середньовіччя особливо важливим уявляється вивчення ролі двору в становленні та розвитку державності, про що маємо, на жаль, лише принагідні й випадкові вказівки джерел, насамперед Галицько-Волинського літопису ХІІІ ст. Те ж саме можна сказати й про змальовані джерелами обставини розвитку давньоруської державності в ХІІ ст. навколо Києва. Одним із головних питань історії двору є вивчення обставин і встановлення часу народження самої владної структури, що називається «княжий двір». Найприйнятнішою виглядає думка, за якою інститут двору виник не пізніше останньої третини ХІІ ст. Цей висновок стосується головно двору Великого Новгорода.

Двір одержував потужний і постійний імпульс розвитку завдяки тому, що ця владна структура була особливо важлива для государя і його влади за доби політичного роз'єднання країни. Двір як близьке оточення князя і бойовий загін, що завжди був напохваті, був конче потрібний у роки, коли князі боролися між собою за нові володіння, часто змінювали столи, перебираючись з менш вигідного і престижного на кращий. Тоді двір теж перебирався в нове для нього місто, вирішальним чином впливаючи і на його життя, і на життя тієї волості, яку воно відтоді очолювало.

Отже, двір як особлива структура вірних князеві служилих людей зберігався при переїзді государя з одного князівства до іншого. Тому двір - спадкоємець дружини - становив собою завжди готову до дій внутрішньо структуровану організацію бояр і дворян-слуг, загін воїнів, адміністративний апарат і довірених слуг княжого двору. Попередніх молодших членів дружини - «отроків» - заступили слуги-дворяни. Літописи й інші джерела наводять різновиди людей двору, таких як тіуни, стольники, меченоші, сідельничі та ін. Однак спочатку це були ще не придворні титули чи посади, а лише тимчасові доручення.

Княжий двір попервах виконував ті самі функції, що й дружинна управа. Бояри представляли государя на місцях, у найвизначніших містах князівства. Данини і судові мита на користь князя, як і раніше, збирали посадники й тіуни, адміністратори князівського панського господарства. Із зібраного вони виділяли десятину церкві і залишали частину собі як утримання на службі - податна і адміністративно-судова система матеріально забезпечувала княжих людей грошовим і натуральним кормом за виконання посадових обов'язків.

У вступній статті до Новгородського першого літопису молодшого ізводу книжник із захопленням і ностальгією згадує про ідеальні часи відносин між князем і дружиною: «Како быша древни князи и мужие ихъ, и како отбараху Руския землѣ, и ины страны придаху под ся; тѣи бо князи не збираху многа имѣния, ни творимыхъ виръ, ни продаж въскладаху люди; но оже будяше правая вира, а ту возмя, дааше дружинѣ в оружье, А дружина его кормяхуся, воюющее ины страны и бьющееся и рекуще: "Братие, потягнемъ по своемъ князѣ и по Русской землѣ"». Процитовані яскраві слова відносяться не лише до дружини - з перебігом часу вони дедалі більше стосувались усіх васалів князя: бояр, урядовців і слуг.

Зовні все в ХМ-ХІМ ст. виглядало, як і раніше. Ті самі люди здійснюють від імені государя владні й інші функції, як і раніше, одержують ту саму звичну винагороду. Але в дійсності все стало набагато складніше. Організація служилих государю людей зазнає серйозних змін під впливом загальних і універсальних для всієї Русі процесів соціального, економічного й духовного життя, викликаних знову-таки наростанням удільної роздробленості. Якась частина купки мало організованих дружинників, що забезпечували функціонування влади, поступово переростає в організацію державної служби - княжий двір.

1.3.