Правове регулювання відносин у сфері цукробуряківництва в аспекті забезпечення продовольчої безпеки

Цукробуряківництво існує в світі вже багато століть. Ще воїни Олександра Македонського в IV столітті до н.е., здійснюючи походи в Індію, вживали цю солодку рослину в своєму харчуванні.

Історично склалося так, що цукор виробляли не тільки з вищеназваної сировини, а і з кленового соку, цукрового сорго та інших джерел. Наприкінці XVII ст. цукор отримали із цукрових буряків в лабораторних умовах. Ця подія стала початком виробництва цукру на промисловому рівні.

Першим нормативним актом, регулюючим цукробуряківницьке виробництво в Україні, став Указ Петра І від 14 березня 1718 року, котрий закріплював питання створення цукрозаводу, надання пільг по ввозу сировини із-за кордону та безмитної торгівлі виробленим солодким продуктом. З розвитком цукробуряківницької галузі України в цій сфері

почала займати провідні позиції зважаючи на сприятливі кліматичні умовами, родючі землі, велику кількість робочої сили. Про це свідчать такі дані: у Російській імперії в середині VIII ст. діяли майже 450 цукрозаводів, з них понад 250 - на території сучасної України.

Зважаючи на важливість виробництва цукру та його значення у забезпеченні продовольчої безпеки країни, за різні часи було прийнято низку нормативних актів із регулювання відносин у сфері цукробуряківництва. Назвемо найважливіші: Декрети «Про націоналізацію цукрових заводів» від 16 січня 1919 року, «Про управління цукровою промисловістю» від 4 лютого 1919 року, «Про заходи до поширення і розвитку культури цукрового буряку» від 3 вересня 1922 року, «Про контрактацію продуктів сільського господарства», постанова ЦВК та РНК СРСР «Про визнання контрактаційних договорів, які мають силу закону і про відповідальність за порушення цих договорів» від 21 жовтня 1935 року, постанова Ради Міністрів СРСР «Про договори контрактації сільськогосподарської продукції» від 4 січня 1966 року, постанова Кабінету Міністрів України «Про додаткові заходи матеріального стимулювання виробників цукрових буряків і цукру в 1992 році» від 26 березня 1992 р., № 158¹, постанова Кабінету Міністрів України «Про деякі питання державного регулювання виробництва і реалізації цукру» від 2 червня 2000 р., № 868^{[338] [339], Закон України «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру» від 17 червня 1999 р., № 758-XIV[340].}

Закон України «Про державне регулювання виробництва та реалізацію цукру» став правовою базою для розвитку в нашій державі бурякоцукрового виробництва. Регулювання відповідних відносин на законодавчому рівні свідчить про те, що Україна приділяє значну увагу розвитку цієї галузі сільськогосподарського виробництва. Адже саме в нашій країні склалися вигідні природно-кліматичні умови для розвитку та існування бурякоцукрового комплексу, до якого входять господарства з вирощування цукрових буряків, підприємства, що переробляють їх на цукор і здійснюють його подальшу реалізацію. Речовини (бадилля, жом, меляса), що залишаються після переробки буряків, використовуються для різних технологічних та кормових цілей. Вирощування цукрових буряків є вигідним, високорентабельним виробництвом, але для цього необхідні відповідні капіталовкладення, а у нинішній ситуації не кожен аграрний товаровиробник може собі це дозволити в зв’язку з відсутністю грошових коштів. Отже, сьогодні вкрай важлива державна підтримка буряківництва (дотації, субсидії тощо). Досить важливим є інвестування цієї сфери сільськогосподарського виробництва, якого в сучасних умовах фактично не існує.

Внаслідок цього протягом останніх років вітчизняне виробництво цукру зменшилося майже втричі і, відповідно, скоротилися площі під посівами цукрових буряків. Не сприяє розвитку бурякоцукрової галузі і ввезення в Україну значно дешевшого тростинного цукру-сирцю.

У преамбулі Закону України «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру» зазначається, що цей нормативний акт закріплює економічні, правові, організаційні засади державної політики із виробництва і реалізації цукру. Для визначення сфери застосування цього закону в ст. 1 закріплені основні терміни, що використовуються в його тексті. Це такі категорії, як «бурякоцукровий комплекс», «квота «А» (поставка цукру на внутрішній ринок)», «мінімальна ціна на цукрові буряки», «роздрібна торгівля цукром», «оптова торгівля цукром». Законом визначені обсяги виробництва цукру для постачання на внутрішній ринок держави: вони обмежуються квотою «А», граничні розміри якої щорічно затверджує Кабінет Міністрів України.

виробництва цукру в межах цієї квоти визначаються щорічно названим Міністерством і розподіляються обласними та районними державними адміністраціями на конкурсних умовах.

Вищеназваний Закон регламентує відносини з державного регулювання реалізації цукру. Так, ст. 3 Закону визначено, що роздрібна торгівля цукром може здійснюватись виключно особами зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому чинним законодавством України. Для забезпечення стабільності в насиченості потреб внутрішнього ринку цукром на протязі календарного року, для усунення значних сезонних коливань цін на цей продукт встановлюються квартальні та місячні обсяги реалізації цукру. Облік операцій щодо реалізації цукру за квотою «А» здійснюється за порядком, визначеним Кабінетом Міністрів України. Ввезення цукру фізичними особами в Україну дозволяється лише в обсягах, необхідних для власного споживання. Граничні розміри встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Всі заходи щодо регулювання виробництва і реалізації цукру визначаються Кабінетом Міністрів України. Здійснюють же їх уповноважені Кабінетом Міністрів України органи з подальшою державною реєстрацією цих рішень у встановленому законодавством порядку, і вони є обов’язковими для виконання всіма суб’єктами підприємницької діяльності.

Так, на виконання приписів ст. 3-1 розглядуваного Закону, якою визначено, що декларування наявності цукру є обов’язковим для всіх суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форми власності, які виробляють цукор і зберігають його для подальшої реалізації, здійснюють оптову чи роздрібну торгівлю цукром, порядок такого декларування визначено постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 2011 р., № 851¹.

Важливе значення мають питання закупівлі цукру для забезпечення державних потреб. Про це свідчить закріплення їх в Законі України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (ст. 5). Щорічно Кабінет Міністрів України визначає обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а здійснюють їх підприємства, уповноважені Кабінетом Міністрів України. Така закупівля проводиться на умовах попереднього фінансування затрат виробників цукрових буряків та цукру в межах мінімальних цін на відповідну продукцію з боку держави. При цьому може проводитися і державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та цукрових буряків.

На законодавчому рівні закріплюється порядок формування цін на цукрові буряки та цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, що вирощуються для виробництва цукру за квотою «А», мінімальна ціна на цукор квоти «А» визначаються кожного року до 1 січня поточного року із застосуванням щомісячної інфляції Кабінетом Міністрів України за пропозицією Міністерства аграрної політики та продовольства України, враховуючи базисну цукристість. Мінімальна ціна повинна забезпечувати прибутковість цієї галузі сільськогосподарського виробництва, а Кабінет Міністрів України на протязі маркетингового року має право вносити зміни стосовно рівня мінімальних цін згідно з пропозицією Міністерства аграрної політики та продовольства України у випадках зміни кон'юнктури ринку.

На розвиток Закону України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» постанова Кабінету Міністрів України «Про деякі питання державного регулювання виробництва і реалізації цукру» від 2 червня 2000 р., № 868 регулює питання квотування поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами. Зокрема, затверджене Положення про порядок формування квот поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами, визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор.

Розподіл обсягів виробництва цукру між цукровими заводами здійснює Міністерство аграрної політики та продовольства України на конкурсних засадах, враховуючи встановлені Кабінетом Міністрів України граничні розміри квот, подані заявки, пропозиції обласних асоціацій цукрової промисловості. Обласні і районні державні адміністрації, виходячи з доведених цукровим заводам обсягів виробництва цукру, розподіляють між бурякосіючими сільськогосподарськими підприємствами об’єми вирощування цукрових буряків для виробництва цукру в межах квоти «А».

Згідно із ст. 181 Господарського кодексу України відносини між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами та всіма іншими суб’єктами цукробуряківницького комплексу будуються на основі господарських договорів. Це можуть бути договори з вирощування цукрових буряків, транспортування їх на цукрові заводи, переробки на цукор, реалізації цукру. Подібний договір є документом, який підписується сторонами, скріплюється печаткою. Отримавши проект договору, погодившись з його умовами, одна сторона його оформлює і повертає один примірник у двадцятиденний строк іншій стороні. Коли мають місце деякі заперечення з окремих позицій, сторона, у якої знаходиться проект договору, складає протокол розбіжностей, робить застереження у договорі і протягом двадцяти днів відсилає іншій стороні підписаний договір і два примірники протоколу розбіжностей. Сторона, що отримала протокол розбіжностей до договору, на протязі двадцяти днів розглядає його, в цей же період часу приймає заходи щодо врегулювання розбіжностей з другою стороною, включає в договір всі прийняті пропозиції, а неврегульовані розбіжності передає за згодою другої сторони в суд.

Слід зазначити, що реалізація цукру здійснюється за такими договорами: договір контрактації, договір купівлі-продажу, договір комісії, договір міни. Провідна роль тут належить договору контрактації. Основні його положення закріплені у ст. 272 Господарського кодексу України і ст. 713 Цивільного кодексу України, в яких цей договір визначається як такий, за яким виробник сільськогосподарської продукції зобов’язується передати заготівельному, закупівельному, переробному підприємству, організації (контрактанту) виготовлену ним продукцію в строки, в асортименті, кількості, передбачених договором, а контрактант зобов’язується сприяти виробникові у виробництві цієї продукції, прийняти і оплатити її вартість. В договорі контрактації повинні міститися таки умови: види або асортимент продукції, граничні допустимі норми шкідливих речовин у продукції, державні стандарти, технічні умови, кількість продукції, яка здається контрактанту виробником, ціна, порядок, умови доставки, строки здачі-прийомки виробленої продукції, зобов’язання контрактанта з надання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції, транспортування її на приймальні пункти, майнова відповідальність сторін в разі невиконання умов договору, а також інші умови, передбачені договором.

Для однозначного врегулювання основних умов договору контрактації важливе значення мав би Типовий договір контрактації сільськогосподарської продукції. Частина 4 ст. 179 Господарського кодексу України зазначає, що при укладенні господарських договорів зміст договору може визначатися на основі Типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, або іншим органом державної влади. Але нажаль до теперішнього часу такі Типові договори контрактації сільськогосподарської продукції не затверджені.

Предметом договору контрактації охоплюється особливий вид продукції, що тягне відповідні особливості його умов. Це порядок доставки сільськогосподарської продукції до приймальних пунктів підприємств, визначення спеціального місця прийомки продукції (в договорі контрактації цукрових буряків - бурякоприймальний пункт при цукровому заводі), умов прийомки неякісної продукції, а також продукції, виробленої у обсязі більшому, ніж обумовлено договором.

Торкаючись договірних відносин в цукробуряківництві, необхідно окремо зупинитись на характеристиці учасників зазначених відносин. До їх складу перш за все відносяться бурякосіючі господарства та цукрові заводи. Бурякосіючими господарствами можуть виступати фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, приватно-орендні колективи, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю ті інші суб’єкти господарювання, що займаються вирощуванням цукрових буряків. Щодо цукрових заводів, то таким підприємством може вважатися той суб’єкт господарювання, який дотримується технології переробки цукросировини на цукор, а кінцевим результатом його роботи є отримання цукру. У складі цукрозаводу обов’язково функціонує бурякоприймальний пункт, розташований безпосередньо на території цукрозаводу, або на території, де вирощуються цукрові буряки. Для визначення якості цукрових буряків (цукристості) у складі цукрового заводу як структурний підрозділ повинна діяти лабораторія з проведення відповідних лабораторних аналізів.

Видається, що для покращення правового регулювання відносин між всіма сторонами договору контрактації сільськогосподарської продукції доцільно застосовувати Положення про порядок укладання і виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції. За радянських часів таке положення було затверджене наказом Держагропрому СРСР 15 квітня 1987 року. Воно регулювало відносини між заготівельними, переробними, іншими підприємствами, здійснюючими закупівлю сільськогосподарської продукції, а також радгоспами, колгоспами, іншими сільськогосподарськими підприємствами.

За недотримання строків здачі сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції згідно зі ст. 274 Господарського кодексу України повинен сплатити контрактанту неустойку в розмірі, визначеному договором. При несвоєчасній підготовці сільськогосподарської продукції до здачі-прийомки і непопередженні про це контрактанта, виробник зобов’язаний відшкодувати контрактанту завдані такими діями збитки. В свою чергу контрактант за недотримання зобов’язань щодо прийомки сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, при відмові від прийомки продукції, доставленої товаровиробником в строки і в порядку передбаченому договором, контрактант повинен сплатити товаровиробнику штраф в розмірі 5% вартості неприйнятої продукції з урахуванням знижок і надбавок, а також відшкодувати збитки за продукцію, що швидко псується, виходячи з повної її вартості. Сторони договору контрактації мають право самостійно встановлювати інші санкції за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором контрактації сільськогосподарської продукції. При реалізації сільськогосподарської продукції, окрім договору контрактації цукрових буряків, можуть застосовуватись різноманітні договори, в тому числі й договір купівлі-продажу.

Так, ст. 655 Цивільного кодексу України регулює порядок купівлі- продажу сільськогосподарської продукції. За таким договором одна сторона (продавець) передає або бере зобов’язання передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а останній приймає або бере зобов’язання прийняти майно (товар) і оплатити його вартість. Предметом подібного договору може бути як наявний товар, так і той що буде набутий або придбаний продавцем у майбутньому.

При регулюванні відносин в цукробуряківницькій галузі може застосовуватись і договір поставки. Зокрема, ч. 1 ст. 713 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 264 Господарського кодексу України регламентують, що за договором поставки одна сторона-постачальник зобов’язується передати (поставити) у визначені терміни другій стороні-покупцеві товар, а покупець бере на себе зобов’язання прийняти зазначений товар і оплатити його вартість. Сторони такого договору - це лише суб’єкти господарювання. Договір поставки повинен містити положення про предмет, кількість, асортимент поставки продукції, строки і порядок поставки, якість і комплектність товарів, що підлягають поставці. В практиці господарювання суб’єктів АПК використовується і договір міни.

Сутність договору міни полягає в тому, що сторони беруть на себе зобов’язання з передачі у власність відповідного товару в обмін на інший товар. Сторони договору міни є продавцями того товару, який передається в обмін і покупцями товару, що одержується взамін. Договір може встановлювати обмін майна на роботи або послуги. Згідно із ст. 293 Господарського кодексу України та ст. ст. 715, 716 Цивільного кодексу України правове регулювання відносин, що виникають при викладанні договору міни, здійснюється загальними положеннями про договори купівлі- продажу, поставки, контрактації. Застосування договору міни в цукробуряківцькій галузі є нехарактерним і може мати місце лише у випадках обміну цукру на інші товари, необхідні для використанні в цукровиробницькій промисловості.

Згідно зі ст. 1011 Цивільного кодексу України за договором комісії одна сторона (комісіонер) бере на себе зобов’язання за дорученням другої сторони (комітента) за відповідну плату здійснити один або кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента. Знов-таки, слід зазначити, що договір комісії не є характерним для застосуванні в цукробуряківницькій галузі.

Важлива роль в правовому регулюванні цукробуряківницької галузі сільського господарства належить Типовим умовам господарських договорів між цукровими заводами, бурякосіючими господарствами, іншими суб’єктами бурякоцукрового комплексу незалежно від форми власності, які виробляють цукор квоти «А», затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 13 травня 2005 р., № 2011. Цей документ визначає предмет договору, його сторони, терміни і порядок доставки цукрових буряків, порядок продажу, здійснення взаєморозрахунків за сировину, контроль кількості та якості цукрових буряків, відповідальність сторін, порядок продажу цукру, жому, меляси.

Відповідне значення в чіткому та злагодженому функціонуванні цукробуряківницького комплексу має стандартизація. Перш за все необхідно назвати національний стандарт України ДСТУ 4224: 2006 «Коренеплоди цукрових буряків для промислового перероблення. Технічні умови», затверджений наказом Держспоживстандарту України від 26 червня 2006 р., № 177, ДСТУ 2292 - (ГОСТ 22617.2-94) «Насіння цукрових буряків. Методи визначення схожості та доброякісності», ДСТУ 5082: 2008 «Буряки цукрові. Методи визначення насіннєвої інфекції», ДСТУ 5085:2008 «Буряки цукрові. Солома пшениці озимої як органічне добриво. Технічні умови», ДСТУ 5086:2008 «Буряки цукрові. Показники ґрунтової діагностики азотного живлення та методи їх визначення», ДСТУ 5087:2008 «Буряки цукрові. Пересадне насінництво. Методи контролювання якості розсади», ДСТУ 5088: 2008 «Буряки цукрові. Методи визначення ефективності дії інсектицидів», ДСТУ 5089: 2008 «Буряки цукрові. Показники якості вирощування насінників безвисадковим методом», затверджені наказом Держспоживстандарту від 26 листопада 2008 р., № 424; ДСТУ 6052: 2008 «Буряки цукрові. Методи визначення ефективності дії гербіцидів на бур’яни», ДСТУ 6053: 2008 «Буряки цукрові. Садіння коренеплодів маточних. Показники якості та методи їх визначення», ДСТУ 6054:2008 «Буряки цукрові. Сівба. Показники якості та методи їх контролювання», ДСТУ 6055: 2008 «Буряки цукрові. Методи отримування розсади клональним мікророзмноженням», ДСТУ 6057:2008 «Буряки цукрові. Методи визначення

шкідливості бурякової нематоди», ДСТУ 6059:2008 «Буряки цукрові. Методи визначення ефективності дії фунгіцидів проти хвороб та інсектицидів проти шкідників після обприскування», затверджені наказом Держспоживстандарту від 26 грудня 2008 р., № 507; ДСТУ 7002: 2009 «Буряки цукрові поліплоїдні. Насіння. Методи визначення однорідності та стабільності за ступенем плоїдності», затверджений наказом Держспоживстандарту від 19 березня 2009 р., № 115.

Для виробництва цукру отримання якісної сировини цукровий завод забезпечує завдяки дотриманню технології вирощування цукрових буряків, періодично проводить аналізи якості сировини, відбираючи декілька разів за період вирощування буряків їх проби, забезпечує прийом, розвантаження, якісну технологію зберігання буряків, надає виробнику якісне насіння, проводить оплату кондиційної сировини.

Держава здійснює заходи щодо захисту вітчизняних товаровиробників від ввезення цукру із-за кордону. Законом України «Про встановлення тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини» від 30 листопада 2006 р., № 404-V¹, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку розподілу тарифної квоти на ввезення в Україну цукру-сирцю з тростини» від 12 листопада 2008 р., № 1002^{[341] [342] визначені обсяги ввозу продукту та ставки ввізного мита.}

Щорічно тарифна квота на ввезення в України з 1 січня по 31 грудня цукру-сирцю з тростини складає 260 тонн. Кабінет Міністрів України визначає порядок розподілу цієї квоти, використання кінцевого продукту переробки цукру-сирцю з тростини в межах зазначеної тарифної квоти. А з урахуванням того, що наша держава в 2008 році вступила до Світової організації торгівлі, необхідно тепер дотримуватися основних норм і принципів СОТ.

Згідно зі статтею 1 вищеназваного Закону фізичні особи мають право ввозити в Україну цукор лише в обсягах, необхідних для власного споживання. Допустимі розміри ввезення цукру такими особами визначені постановою Кабінету Міністрів України «Про обсяги та порядок ввезення громадянами на митну територію України харчових продуктів для власного споживання» від 21 травня 2012 р., № 434¹. Відповідно до цієї постанови Кабінету Міністрів України, громадяни можуть ввозити на митну територію України харчові продукти для власного споживання на загальну суму, яка не перевищує еквівалент 200 євро на одну особу, в таких обсягах: (а) в упаковці виробника, призначені для роздрібної торгівлі, - у кількості не більше ніж одна упаковка або загальною масою, яка не перевищує 2 кілограмів, кожного найменування на одну особу; (б) без упаковки - у кількості, що не перевищує 2 кілограмів кожного найменування на одну особу; (в) без упаковки - неподільного продукту, готового до безпосереднього вживання, у кількості не більше ніж по одному найменуванню на одну особу.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що вітчизняне законодавство містить відповідні норми щодо державного регулювання цукробуряківницького комплексу. Але в даний час ця галузь виробництва опинилася в скрутному становищі. Для покращення її роботи необхідно:

- надати державну підтримку цій галузі шляхом інвестування, кредитування, дотацій, субсидій, компенсаційних виплат, впровадження податкових пільг, адекватної цінової політики;

- створити відповідні умови для забезпечення сільськогосподарських підприємств, що займаються буряківництвом, високоякісним насінням цукрових буряків, сільськогосподарською технікою та обладнанням, переобладнанням та модернізацією цукрових заводів, прогресивною соціальною інфраструктурою, яка б передбачала існування на селі умов життя, рівнозначних міським;

- встановити та підтримувати мінімальні ціни на цукор;

- здійснити відповідні заходи щодо зниження собівартості вирощування цукрових буряків та виробництва цукру;

- створити умови для того, щоб вітчизняна продукція стала конкурентоспроможною на міжнародному ринку. Для цього необхідно покращити якість цукру шляхом приведення до технічних регламентів ЄС вітчизняних стандартів, що регулюють якість цукру. А саме: ДСТУ 2316-93 (ГОСТ 2194) «Цукор-пісок (технічні умови)», що регулює органолептичні, фізико-хімічні показники, показники щодо маркірування, пакування, зберігання і транспортування; ДСТУ 2317-93 (ГОСТ 1257 4-93) «Цукор- пісок. Цукор-рафінад. Методи визначення золи»; ДСТУ 2567-94 «Цукрове виробництво. Терміни та визначення»; ДСТУ 3357-96 «Цукор рідкий. Технічні умови»; ДСТУ 3697 (ГОСТ 12570-98) «Цукор. Методи ви значення вологості та сухих речовин»; ДСТУ 3661-97 (ГОСТ 12571-98) «Цукор. Методи визначення сахарози»; ДСТУ 38-24-98 (ГОСТ 12569-99) «Цукор. Правила прийомки та відбору проб»; ГОСТ 12576-89 «Цукор. Методи визначення зовнішнього виду, запаху, смаку і чистоти розчину».

На жаль сьогодні вітчизняна сільськогосподарська продукція у багатьох випадках не може конкурувати з подібною продукцією, виробленою в інших країнах, оскільки вона не повністю відповідає європейським стандартам. Зарубіжні країни, особливо в умовах СОТ, мають можливість легко наповнити наш аграрний ринок дешевою, більш якісною продукцією. У зв’язку із цим вітчизняне аграрне законодавство необхідно привести у відповідність до Угоди про сільське господарство в рамках Уругвайського раунду (1994 р.), що була прийнята згідно з принципами і правилами Генеральної угоди про тарифи і торгівлю 1948 року (ГАТТ), переглянутими в процесі торгівельних переговорів 1986-1994 років, під час яких і прийняли окрему Угоду для сільського господарства.

Спільний ринок цукру ЄС існує понад сорок років. За цей час країни ЄС стали провідними виробниками даного продукту. Першим нормативним актом, що регулював роботу спільного ринку цукру ЄС, був Регламент Ради ЄС від 21 лютого 1967 року. Головне положення, яке в ньому закріплювалось - це постачання продукту на ринок цукру лише власного виробництва, гарантування аграрним виробникам належних прибутків за рахунок підвищення цін, відповідний захист від конкуренції з боку інших держав шляхом встановлення мита на імпорт.

Становлення та розвиток Співтовариства суттєво впливало і на існування спільного ринку цукру, до якого поступово приєднувалися нові держави. Це сприяло надходженню на цукровий ринок ЄС додаткової кількості цукру, що давало можливість створювати необхідну для експорту відповідну кількість цукру.

Сприятливі умови розвитку ринку цукру стали одним із чинників для перевищення попиту на цей продукт на внутрішньому ринку. Така ситуація призвела до необхідності реформування цієї галузі: знизилися ціни на цукрові буряки та цукор, почала здійснюватися реструктуризація цукрових заводів, підтримувалися підприємства, що виробляли цукор для хімічних та фармацевтичних потреб. Такі заходи дали змогу зменшити виробництво цукру в ЄС. Рада ЄС у Регламенті від 22 жовтня 2007 року встановила чіткий порядок укладання контрактів та угод на поставку цукрових буряків, зобов’язавши визначати в контрактах квоти, в рамках яких вироблятиметься цукор, а також термін його постачання.

У контрактах закріплюються вимоги до якості цукру. Вони повинні відповідати показникам, визначеним Регламентом Ради ЄС від 31 липня 2008 року, а саме: мати відповідний рівень важких металів (свинцю, миш’яку), патогенних мікроорганізмів, залишків агрохімікатів, пестицидів, генетично модифікованих організмів. Особливим має бути ставлення до продукції, виробленої з використанням генетично модифікованих організмів. Ця цукрова продукція не повинна вводити в оману споживачів, чинити шкідливий вплив на здоров’я споживачів, здоров’я тварин, а також мати спеціальне маркірування та відповідний дозвіл на її ввезення на ринок.

Виготовлений цукор має бути придатним до продажу на ринку, сипучим, сухим, не перевищувати встановлених показників вологості.

Вищезазначене свідчить про те, що країни ЄС роблять все для того, щоб ринок цукру функціонував стабільно й забезпечував потреби споживачів.

Наша держава пройшла відповідний шлях у міжнародні ринкові відносини. Здійснено конкретні заходи стосовно адаптації чинного законодавства України до законодавства ЄС. На законодавчому рівні закріплено створення необхідної ринкової інфраструктури, стандартів міжнародних ринкових зв’язків, забезпечення виробництва конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції. Такі дії з боку держави в цукробуряківництві повинні мати більш виразний характер, адже такий продукт харчування як цукор займає важливе місце у гарантуванні продовольчої безпеки України.

4.4.