Правовідносини із забезпечення продовольчої безпеки

Відносини з виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки і реалізації, а також продовольчої сировини здійснюються аграрними товаровиробниками і гарантуються Конституцією України з метою забезпечення права громадян на достатній життєвий рівень для себе і свої сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст.

Правовідносини, що складаються в процесі виробництва сільськогосподарської продукції і продовольства для забезпечення людиною свого життя і діяльності, є віссю, серцевиною комплексу аграрних правовідносин.

Рівень забезпечення суспільства продовольством в широкому розумінні цього слова, доступності продуктів харчування населення та забезпечення йому такої можливості (гарантія продовольчої безпеки) залежить від стану розвитку аграрних правовідносин. Звідси відносини із забезпечення продовольчої безпеки населення країни є одним із видів аграрних правовідносин. Розглядувані відносини включають гарантії продовольчої захищеності держави від зовнішнього впливу, що залежать від стану, видів та обсягів внутрішніх ресурсів (земельних, майнових, трудових, основного капіталу), науково-технічного, протекціоністського, інвестиційного потенціалу тощо. Причому продовольча безпека повинна забезпечуватися правовим регулюванням як з точки зору виробництва сільськогосподарської продукції (а це здійснюється в основному за допомогою приватно-правових норм), так і з точки зору задоволення потреб населення в продуктах харчування в необхідній кількості та якості по цінах не вище імпортних аналогів з урахуванням встановленого державою прожиткового мінімуму, а також створення відповідних фондів для забезпечення незалежності держави від зовнішнього продовольчого впливу.

Важливою складовою багатогранних відносин із забезпечення продовольчої безпеки України є інвестиційні відносини. Саме інвестиції як джерело фінансування аграрного виробництва є передумовою ефективної діяльності галузі та стабільного забезпечення населення продуктами харчування. Обсяги інвестування в основний капітал сільського господарства багато в чому визначають рівень продовольчої безпеки^[73].

Доцільно при цьому визначити якісний та кількісний зв’язок продовольчої безпеки з обсягом виробництва продовольства, інвестиціями в основний капітал аграрних товаровиробників з рівнем життя населення. На наш погляд, ці складові є визначальними критеріями продовольчої безпеки країни.

Сьогодні в період становлення ринкових відносин в аграрному секторі необхідно розробити і прийняти державну інвестиційну стратегію на основі існуючого виробничого, кадрового і технологічного потенціалу, а також з урахуванням стану життя і потреб населення країни.

Звідси необхідно посилити роль і значення відносин, що регулюються публічно-правовими нормами. Для цього державним органам регулювання агропромислової сфери та продовольчої системи України необхідно розробити і запровадити нормативно-правові акти з визначенням пріоритетних сфер фінансування аграрного сектора. Стратегія інвестиційної політики, а відповідно й інвестиційні правовідносини, повинні конструюватися з урахуванням: а) наявності основних фондів в аграрному секторі; б) наявністю кваліфікованих кадрів; в) наявності технологічної бази і необхідності прийняття заходів по розвитку вітчизняного машинобудування сільськогосподарської техніки та інших засобів сільськогосподарського виробництва; г) визначення потреб населення в сільськогосподарській продукції (продовольстві) з чіткими максимальними і мінімальними ціновими її параметрами.

В Україні традиційно фінансування інвестування в основний капітал аграрного сектора здійснювалося головним чином за рахунок внутрішніх джерел. Напевне, і в подальшому вони будуть відігравати вирішальну роль, не дивлячись на незначну активізацію іноземного капіталу.

Не менш важливими в порівнянні з інвестиційними у правовому забезпеченні продовольчої безпеки України є земельні відносини, що формуються в аграрному секторі у відповідності із земельною реформою. У розвинутих країнах надання земельних ділянок у приватну власність у більшості випадків призвело до збільшення виробництва і споживання сільськогосподарської продукції. Одержавши земельні ділянки, селяни збільшили виробництво в першу чергу для власного споживання (тобто самозабезпечення) сільськогосподарської продукції, яка є головним складником продовольчої безпеки.

Забезпечення продовольством міського населення в зв’язку з недостатністю його купівельної спроможності збільшилося незначною мірою. Це дає можливість зробити висновок, що продовольча безпека населення прямо залежить від обсягів виробленої сільськогосподарської продукції, цінової політики в аграрному секторі на сільськогосподарську продукцію, в першу чергу, продукти харчування та інших факторів (якості, доступності тощо).

Великого значення в забезпеченні продовольчої безпеки країни набувають відносини з протекціонізму, що спрямовані на захист вітчизняних товаровиробників від зарубіжних постачальників продовольства. Протекціонізм полягає в установленні більш високого («обмежувального») імпортного мита на окремі види продовольства або застосування імпортних обмежень.

Заходи протекціонізму сприяють поліпшенню фінансового стану вітчизняних товаровиробників, що в основному досягається за рахунок перерозподілу на їхню користь частини доходів завдяки відносному підвищенню внутрішніх цін на ту продукцію, яку потрібно захищати і яка виробляється в країні.

Протекціонізм - це могутня зброя для захисту вітчизняного товаровиробника. Проте не слід забувати, що ця «зброя» одночасно проти зовнішніх конкурентів і внутрішніх споживачів, користуватися нею слід обережно. При цьому не слід забувати, що Україна - частина світової економічної системи і не може приймати самостійно односторонні рішення, адже це може призвести до її міжнародної ізоляції.

В системі правовідносин по забезпеченню продовольчої безпеки в законодавстві, що їх регулює, слід передбачити й інші заходи захисту вітчизняного товаровиробника. Як вже зазначалося, правовідносини із забезпечення продовольчої безпеки по своїй правовій природі є комплексними, тому і вирішувати цю проблему треба комплексно, на основі посилення державного втручання в проблеми, пов’язані з формуванням правовідносин з матеріально-технічного забезпечення, дотування, субсидування, в процесі формування цін на основні види продуктів харчування, в розумному співвідношенні їх з купівельною спроможністю населення тощо.

Для вдосконалення правового регулювання правовідносин в сфері забезпечення продовольчої безпеки країни необхідний комплексно- інтеграційний підхід з урахуванням особливостей виробничих процесів, умов праці та ін. Виробничі процеси в сільському господарстві залежать від природних чинників з яскраво вираженим сезонним та циклічним характером. Сільське господарство є специфічної галуззю суспільного виробництва у порівнянні з промисловістю та сферою послуг. Воно пов’язане з використанням землі та інших природних ресурсів, а це позначається на особливостях сільського господарства, формуванні фінансових ресурсів, розвитку інноваційних процесів. Земля є головним засобом виробництва, вона не амортизується, а значить і не бере участі у формуванні собівартості продукції. Разом з цим, різний рівень природної її родючості і місцезнаходження сприяє утворенню диференційованого прибутку.

Особливістю відносин в аграрному секторі, що відбивається і на правовідносинах із забезпечення продовольчої безпеки країни, слід визначити й залежність сільськогосподарського виробництва від природних явищ, що викликає необхідність створення як на підприємстві, так і в державі в цілому соціальних, натуральних (насіннєвого, фуражного) та інших стратегічних фондів (запасів) на випадок неврожаю, повені, засухи та інших непередбачуваних, не прогнозованих явищ. Ці фонди повинні бути за своїм обсягом та видом продовольства недоторканими і періодично, у встановленому законом порядку, оновлюватись. Регулювання відносин по їх формуванню, використанню та оновленню носить суворо обов’язків характер, а тому їх регулювання здійснюється імперативними (публічно- правовими)нормами. Адже в АПК саме сільськогосподарське виробництво продукції і сировини, їх переробка та реалізація значною мірою визначаються природно-кліматичними умовами, що посилює невизначеність щодо отримання в майбутньому продовольства, необхідного для створення умов щодо самозабезпечення ним країни та захищеності її від зовнішньої залежності. Саме на можливість захищеності населення від ризиків відсутності сільськогосподарської продукції в майбутньому і розраховані правовідносини по створенню фондів недоторканих запасів.

Світовий та вітчизняний досвід свідчать, що виробництво сільськогосподарської продукції, її обсяги та якість, самозабезпечення населення життєзабезпечувальними продуктами харчування, необхідними для забезпечення продовольчої безпеки країни, прямо пропорційно залежить від умов проживання і праці сільського населення. Само воно є основним трудовим потенціалом країни по виробництву продовольства (продуктів харчування), іншої сільськогосподарської продукції та сировини для промисловості. В Україні прийнята низка (більше десяти) нормативних актів різної юридичної сили, які регулюють відносини соціальної сфери села. На жаль, як довела практика, більшість з них носять декларативний характер, і на сьогоднішній день фактично не виконані з причини відсутності фінансової підтримки з боку держави.

Специфіка і особливості правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки України обумовлюються й суб’єктним складом, його різноманітністю і формами власності, на яких базується діяльність товаровиробників по виробництву аграрної товарної продукції (продовольства).

Однією із особливостей розглядуваних правовідносин є й те, що в одній і тій же сфері вони можуть мати як горизонтальний, так і вертикальний характер з більш питомою вагою регулятивного впливу на відносини по формуванню стратегічних продовольчих фондів та запасів продовольства, визначення прожиткового мінімуму населення та купівельної його спроможності.

Будь-які правовідносини, у тому числі й із забезпечення продовольчої безпеки України, виникають й існують при наявності низки необхідних елементів. Вони складаються між визначеними суб’єктами стосовно благ, що становлять об’єкти цих правовідносин.

Суб’єктами або учасниками правовідносин, що аналізуються, є: сільськогосподарські підприємства, інші юридичні та фізичні особи, які є сільськогосподарськими товаровиробниками - суб’єкти аграрного господарювання, їх члени та наймані працівники, а також юридичні та фізичні особи, які не займаються виробництвом сільськогосподарської продукції і не здійснюють господарської діяльності, але виконують регулятивні та в обмеженому обсязі управлінські функції у сфері забезпечення продовольчої безпеки країни - органи державної влади і управління, органи місцевого самоврядування і держава як спеціальний суб’єкт міжнародних аграрних та тісно пов’язаних з ними відносин, що торкаються забезпечення продовольчої безпеки України.

Отже, виробниками товарної сільськогосподарської продукції є суб’єкти аграрного права незалежно від форми власності на якій вони базуються та організаційно-правової форми. Суб’єктом аграрного права може бути особа, яка: а) за своїми властивостями фактично може бути носієм юридичних прав та обов’язків; б) реально здатна брати участь у правовідносинах маючи властивості суб’єкта права в силу юридичних норм. Тобто вони володіють відповідною аграрною правосуб’єктністю. Нею володіють усі юридичні особи, їх об’єднання та фізичні особи - підприємці, а також особисті селянські господарства в частині виробництва, переробки і реалізації надлишків товарної сільськогосподарської продукції.

Досить детально характеристику та класифікацію, з якою слід погодитися, виробників товарної сільськогосподарської продукції викладено в підручнику «Аграрне право України»^[75]. Класифікацію сільськогосподарських підприємств, що здійснюють виробництво, первісну переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції, як правило, проводять залежно від форми власності, від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу, залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції.

Так, наприклад, в залежності від форм власності, в Україні можуть створюватися різні аграрні товаровиробники. В основі діяльності приватних підприємств лежить право фізичної особи на землю у вигляді виділеної їй земельної частки (паю) і іншого майна, необхідного для сільськогосподарського виробництва. Приватно-орендні підприємства крім власності на земельну ділянку в ході господарювання бере в оренду землю у інших суб’єктів (фізичних чи юридичних осіб-власників чи у держави або територіальної громади). Таке підприємство може також брати в оренду і відповідне майно. Вони одержали свій розвиток відповідно до перетворень в аграрному секторі, передбачених Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» від 3 грудня 1999 року. Відповідно до чинного законодавства існують державні й комунальні сільськогосподарські підприємства, що здійснюють виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподарської продукції й діють на основі державної чи комунальної власності відповідно. У сфері продовольчої безпеки України функціонують також фермерські господарства (це форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства), сільськогосподарські кооперативи (юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які є виробниками сільськогосподарської продукції, що добровільно об'єдналися на основі членства для провадження спільної господарської та іншої діяльності, пов'язаної з виробництвом, переробкою, зберіганням, збутом, продажем продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва чи рибництва, постачанням засобів виробництва і матеріально-технічних ресурсів членам цього кооперативу, наданням їм послуг з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування), особисті селянські господарства (це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму) та ін.

Як безсуб’єктних, так і безоб’єктних правовідносин не буває. Отже, слід розглянути такий елемент правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки, як їх об’єкт.

Згідно з положеннями загальної теорії права під об’єктом правовідносин розуміють те, на що дані правовідносини спрямовані, певним чином впливають. Це у повній мірі відноситься і до правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки. Об’єктом цих правовідносин є продовольство (як з точки зору сільськогосподарської продукції та її сировини взагалі, так і з питання забезпечення населення продуктами харчування як в поточному (постійному), так і в майбутньому). Сільськогосподарська продукція визначається як продукція, що виробляється в сільському господарстві та включена до секції А «Продукція сільського господарства, лісового господарства та рибного господарства» Державного класифікатора продукції та послуг ДК 016:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики «Про затвердження та скасування національних класифікаторів» від 11 жовтня 2010 р., № 457^[76].

Продовольство - це не просто продукт першої необхідності, а найважливіший товар. Хто ним володіє, той і панує як в економіці, так і в політичній сфері. Тому проблема продовольчої безпеки завжди і на всіх етапах розвитку країни була і є головною і визначальною.

Зміст аграрних правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки складають суб’єктивні права та обов’язки їх суб’єктів. Розглядаючи вказані правовідносини як єдність матеріального змісту і правової форми, можна розрізнити такі зв’язки: 1) зв’язок прав і обов’язків закріпленої правовою нормою моделі, що повинна обумовлювати реальну поведінку; 2) реальний зв’язок учасників правовідносин, який повинен відповідати моделі поведінки, закріплений у відповідній нормі; 3) зв’язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить своє вираження в здійсненні прав і виконанні обов’язків.

Таким чином, зміст правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки країни становить єдність («сплав») матеріальних і юридичних чинників, що надають правовідносинам специфічного юридичного забарвлення.

Правовідносини із забезпечення продовольчої безпеки виникають і існують не спонтанно (не самі по собі), а у зв’язку з передбаченою законодавством можливістю виникнення обставин (ризиків) (залежних чи незалежних від волі людини) у зв’язку з якими країна може попасти в продовольчу зовнішню залежність, кола вона з тих чи інших причин може втратити можливість самозабезпечення продовольством. Ці обставини є тими юридичними фактами, що також є елементами вказаних вище правовідносин. Проте не слід забувати, що життєві обставини стають юридичними фактами, лише коли їм такого значення надає законодавство.

Відносини із забезпечення продовольчої безпеки країни є досить тривалими, вони існують протягом всього часу існування країни у зв’язку з тим, що будь-яка з держав буде прагнути зберегти свою незалежність від зовнішнього негативного впливу. Тому виробництво в достатній кількості і якості продовольства в обумовлені строки та асортименті і є на наш погляд тим специфічним юридичним фактом, який притаманний правовідносинам із забезпечення продовольчої безпеки України.

У статті 17 Конституції України визначено, що захист економічної безпеки, складовою якої є продовольча безпека, є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу.

Звідси можна підсумувати, що правовідносини із забезпечення продовольчої безпеки України це врегульований нормами публічного і приватного права органічний комплекс суспільних відносин, що виникають між сільськогосподарськими товаровиробниками, фізичними особами (з одного боку) та іншими господарюючими суб’єктами, а також органами державної влади і управління, органами місцевого самоврядування з другого боку по виробництву продовольства (в тому числі продуктів харчування) своєчасно задовольняючих потреби споживачів з урахуванням їх купівельної спроможності по цінах не вище імпортних аналогів і відповідно з рівнем прожиткового мінімуму в обсягах необхідних для створення стратегічних (недоторканих) запасів продовольства і сировини (насіннєвого, фуражного та інших фондів) для забезпечення продовольчої безпеки України. Правовідносини із забезпечення продовольчої безпеки, як аграрні за своєю юридичною природою, володіють певними ознаками, які дають можливість визначити їх як специфічні правовідносини.

Викладене дозволяє виокремити наступні характеристики, що розкривають сутність правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки:

1) продовольче самозабезпечення, що передбачає задоволення основної частини потреб у продовольстві і продуктах харчування за рахунок вітчизняного виробництва, що обумовлює незалежність держави у задоволенні базових потреб своїх громадян;

2) продовольча незалежність, що характеризується таким рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва, коли продовольчий попит і безпека держави не залежить від імпорту основного для потреб громадян продовольства, окрім того яке не виробляється в країні або ж виробляється недостатньо;

3) доступність - задоволення попиту споживачів на продовольство, безперебійне його надходження у місця споживання у необхідних обсягах, асортименті та якості, що забезпечує можливість населення у межах своїх фінансових спроможностей купити ті чи інші продовольчі товари, а за наявності особистого підсобного господарства чи садово-дачної ділянки - виробити їх у своєму господарстві для задоволення власних потреб з можливістю реалізувати надлишки продукції на власним волевиявленням^[77];

4) наявність сільськогосподарської продукції в обсягах прямо пропорційних до кількості населення по якості та в асортименті, задовольняючому його потреби.

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, в тому числі й із забезпечення продовольчої безпеки країни, які акумулюють у собі виробництво, переробку і найбільш притаманну їм сферу реалізації (з метою забезпечення потреб в ньому населення, споживачів України) продовольства, їх можна поділити на внутрішні (внутрішньогосподарські) та зовнішні (зовнішньогосподарські).

Класифікація аграрних правовідносин на внутрішньо і зовнішньогосподарські досить повно викладена у аграрно-правовій літературі^[78] і особливих розбіжностей в поглядах вчених не спостерігається, а тому ми коротко зупинимося на їх розгляді відповідно до забезпечення продовольчої безпеки.

Внутрішньогосподарські відносини із забезпечення продовольчої безпеки можна визначити як урегульований нормами аграрного права комплекс суспільних відносин, що виникають в процесу виробництва сільськогосподарської продукції (продовольства) з використанням земель, майна, праці та інших об’єктів, між сільськогосподарськими підприємствами та їх членами, структурними підрозділами, найманими працівниками, як між собою, так і підприємством в особі органів управління, реалізуючи свої суб’єктивні права і обов’язки в сфері виробництва та переробки сільськогосподарської продукції (продовольства) як для самозабезпечення (задоволення) власних потреб, так і суспільства (споживачів) країни в цілому. Тобто результат діяльності товаровиробників не є об’єктом споживання тільки працівниками цього товаровиробника, а вироблена продукція включається до єдиного суспільного загальнодержавного обсягу продовольства.

Найважливішою ознакою внутрішньогосподарських відносин є те, що вони не виходять за межі конкретного аграрного товаровиробника, при цьому його члени, наймані працівники, інші суб’єкти, що складають трудовий колектив, не втрачають своєї автономності і незалежності, а також суб’єктивних прав і обов’язків, але підкоряються при цьому волі всього колективу (людського субстрату) товаровиробника.

Зовнішньогосподарські відносини із забезпечення продовольчої безпеки країни - це комплекс суспільних відносин, врегульованих нормами аграрного та суміжних з ним галузей права, які виникають між сільськогосподарськими товаровиробниками (суб’єктами аграрного господарювання) з одного боку та іншими видами господарюючих суб’єктів, фізичними особами, державою в особі її органів та органів місцевого самоврядування з приводу виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції та сировини, в тому числі продуктів харчування, викликаних необхідністю самозабезпечення та забезпечення населення, споживачів країни необхідними харчовими продуктами, створенням їх запасів та умов по забезпеченню продовольчої безпеки країни в цілому.

Забезпечення продовольчої безпеки країни відповідно до внутрішніх та зовнішніх правовідносин полягає в гарантуванні населення країни продовольством за рахунок внутрішніх виробничих ресурсів, тобто досягнення аграрними господарюючими суб’єктами такого потенціалу сільськогосподарського виробництва (завдяки підбору робочої сили, насіння, дотримання правил обробітку сільськогосподарських полів тощо), при якому в критичній ситуації можна швидко підвищити кількість вироблюваного продовольства або ж забезпечити потреби населення запасам продукції, виробленої і переданої у попередні роки в спеціальні фонди.

Виробництво, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції, продуктів харчування, а в цілому продовольства,здійснюється з основною метою самозабезпечення ними населення, споживачів та задоволення потреб держави у ньому в цілому. При цьому не можна забувати про те, що держава - це інструмент суспільства, покликаний найраціональніше і найдоцільніше використовувати ресурси цього суспільства з метою забезпечення максимально сприятливих умов життя кожному з його членів і здійснення заходів по збереженню цих ресурсів на майбутнє. Пояснити це можна тим, що людина перш за все повинна почувати себе більш менш ситою і бути впевненою в тому, що завтра не виникне проблема у пошуках хліба та інших найнеобхідніших продуктів харчування.

З урахуванням вищевикладеного, на думку автора, поділ правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки країни можна провести з урахуванням сфери, в якій бере участь держава.

Так, відповідно до Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18 жовтня 2005 р., № 2982-ІУ^[79] головною метою державної аграрної політики України є гарантування продовольчої безпеки. Правовідносини, в яких держава через свої органи виступає як гарант забезпечення продовольчої безпеки, можуть бути поділені на внутрішньодержавні та зовнішньодержавні.

Внутрішньодержавні - це суспільні відносини, урегульовані нормами аграрного, фінансового, земельного, трудового, адміністративного та інших галузей права, що виникають між державою в особі її органів влади та управління, а також органами місцевого самоврядування з одного боку та аграрними товаровиробниками незалежно від форми власності на якій вони базуються та організаційно-правової форми - з другого боку з приводу виробництва, переробки та реалізації продовольства в кількості та якості необхідній для самозабезпечення, забезпечення попиту споживачів у сільськогосподарській продукції по цінах, які дають можливість їх доступу до неї, а також для створення запасів продовольства кожним товаровиробником і державою в цілому.

Отже, внутрішньодержавні правовідносини із забезпечення продовольчої безпеки - це врегульовані нормами права суспільні відносини органів влади і управління держави з товаровиробниками країни, спрямовані на забезпечення населення продовольством за рахунок внутрішніх зусиль і ресурсів їм притаманний вплив внутрішньодержавного регулювання. Проте практика господарювання свідчить, що Україна неспроможна самостійно без співробітництва по імпорту з іншими державами, зарубіжними партнерами забезпечувати свої потреби в сільськогосподарській продукції, яка з будь- яких причин не виробляється або ж через настання непередбачуваних події, що позбавили можливості виробити необхідну кількість тієї чи іншої продукції з урахуванням її якості та виду. Боротьба з голодом визнана першочерговим завданням міжнародного економічного співробітництва держав, тому продовольча проблема належить до категорії глобальних, оскільки для її розв’язання недостатньо зусиль окремої держави, а потрібно добре налагоджене співробітництво світової спільноти, незалежно від суспільного та економічного розвитку окремих країн.

Незважаючи на глибоку і затяжну економічну й аграрну кризу, недосконале законодавство, наявність корупції, прорахунки в управлінні економікою, у сфері промислового і сільського виробництва Україна, вказує В.І. Семчик^[80], стала поступово нарощувати свій економічний потенціал, збільшувати виробництво, розширювати зовнішньоекономічні зв’язки, експортно-імпортні операції, залучати в економіку вітчизняні та іноземні інвестиції.

Починаючи з 1993 року Україна взяла курс на становлення і розвиток правових відносин з країнами Європейського Союзу (ЄС) та Світової організації торгівлі (СОТ) по створенню багатосторонньої ліберальної і відкритої торгівлі сільськогосподарською та іншою продукцією на рівноправних засадах за умови чесної конкуренції. Вона прийняла низку заходів, спрямованих на адаптацію Законів України до законодавства ЄС, у відповідності з яким формує і укладає міжнародні договори. Врегулювання відкритих, прозорих і єдиних прав та обов’язків сторін під час укладання та виконання міжнародних договорів у сфері аграрної економіки і сільського господарства створює реальні сприятливі умови для збільшення вітчизняних та іноземних інвестицій у розвиток аграрної сфери і сільського господарства, створення сприятливих умов для експортно-імпортних зв’язків виробників сільськогосподарської продукції, її продовольчої тактик та стратегії.

Більшість сучасних зарубіжних і українських дослідників проблеми продовольчої безпеки країни виділяють якісний і кількісний зв’язки продовольчої безпеки з виробництвом продовольства, інвестиціями в основний капітал сільськогосподарських товаровиробників і рівнем життя населення. На наш погляд ці складові є визначальними критеріями рівня продовольчої безпеки країни, її продовольчої тактики та стратегії.

Так, виділення пріоритетів державної інвестиційної стратегії визначає розвиток економіки та її складової продовольчої безпеки, тобто якщо сьогодні направити пріоритетний потік інвестицій на створення виробничих потужностей, обладнання, технологій, кадрів, наприклад, в галузь сільського господарства, то через 15-20 років Україна може стати основним виробником продовольства і аграрної сировини в світі.

В Україні традиційно фінансування інвестицій в основний капітал здійснювалося головним чином за рахунок внутрішніх джерел. Очевидно і в подальшому вони можуть відігравати вирішальну роль, не дивлячись на активізацію на залучення іноземного капіталу.

Приділяючи значну увагу цьому питанню Україна значно активізувала діяльність у формуванні міжнародних інвестиційних правовідносин із зарубіжними країнами.

Так, Україна 29 серпня 1959 р. уклала угоду з Республікою Молдова «Про сприяння та взаємний захист інвестицій»¹. 7 жовтня 1994 р. аналогічні угоди були укладені з Республікою Вірменія^{[81] [82], а також 3 травня 1994 р. з Францією[83]. У цих угодах «договірні сторони» домовилися сприяти, захищати та створювати сприятливі умови для інвестицій та інвесторів однієї держави на території іншої договірної сторони. Кожна сторона заохочуватиме інвесторів іншої договірної сторони на здійснення інвестицій на своїй території відповідно до її законодавства та забезпечуватиме на своїй території режим та захист, рівноправний з режимом та захистом, що надається своїм інвесторам.}

Зовнішньодержавні міжнародні договірні відносини Україна встановила і щодо вільної торгівлі в тому числі сільськогосподарською продукцією. Так, 9 січня 1995 року Угоду «Про вільну торгівлю» Україні уклала з Республікою Грузія¹. Аналогічна угода була підписана урядом України і Урядом Республіки Узбекистан^{[84] [85]. Сторони домовилися на взаємовигідних умовах і цінах у відповідності з обумовленими квотами про обмін зернових та волокна бавовнику, який в Україні з кліматичних та інших умов виробляється в недостатній для промисловості країни кількості. На взаємовигідних умовах наша держава 25 серпня 1995 р. уклала Угоду «Про торгівлю та економічне співробітництво» з державою Ізраїль[86].}

У світі все частіше виникають ситуації, вирішення яких неможливо без міжнародно-правового співробітництва. Це стосується не лише спроб вирішити глобальні проблеми сучасності (економічну, енергетичну тощо). До сфери міжнародно-правових відносин потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як правило, до виключної внутрішньої компетенції держави. Отже, зростає роль і значення зовнішньодержавних правовідносин щодо виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції.

Питання незадовільного стану матеріально-технічної бази сільського господарства, критичної забезпеченості товаровиробників сільськогосподарськими машинами (тракторами, комбайнами, мінеральними добривами і т.і.), занепаду вітчизняного машинобудування України вирішила покращити в результаті співробітництва з Азербайджанською Республікою, Республікою Білорусь, Республікою Вірменія, Грузією, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою, Республікою Молдова, Російською Федерацією, Республікою Таджикистан, Туркменістаном, підписавши 12 квітня 1996 року^[87] рішення про співробітництво в галузі забезпечення сільськогосподарською технікою агропромислових комплексів держав- учасниць співдружності. У цьому рішенні відображено, що Рада глав Співдружності Незалежних Держав доручає Міжнародній Раді керівників міністерств і відомств зі співробітництва в галузі машинобудування і Міжнародній раді з питань агропромислового комплексу розробити в тримісячний термін програму забезпечення сільськогосподарською технікою агропромислових комплексів держав-учасниць співдружності на 1996­2000 р.р. Але, як відомо, з різних причин зазначене рішення було виконано лише частково в тому числі і з участю суб’єктів інших держав.

Україна встановила правовідносини, що безпосередньо стосуються забезпечення продовольчої безпеки, з багатьма іншими державами Європи та світу. Отже, для більшості країн світу міжнародно-правове співробітництво в галузі виробництва продовольства давно перестало бути екзотичним і далеким від потреб практики господарювання, в тому числі і з участю суб’єктів інших держав.

Проведений аналіз правовідносин із забезпечення продовольчої безпеки країни підтверджує доцільність їх поділу на правовідносини внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські, внутрішньодержавні й зовнішньодержавні (міжнародні).