Правові засади використання природних ресурсів як важливого чинника забезпечення продовольчої безпеки

Доцільно зазначити, що чинне законодавство про охорону навколишнього природного середовища розрізняє загальне і спеціальне природокористування. Так, громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності.

Акцентуємо увагу на тому, що сьогодні управління природокористуванням здійснює відповідна система державних органів, що виконують низку важливих повноважень, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки при здійсненні природокористування.

Так, Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди України) відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 р., № 452/20111, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінприроди України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної та у межах своєї компетенції біологічної, генетичної та

радіаційної безпеки, поводження з відходами, пестицидами і агрохімікатами, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів (надр, поверхневих та підземних вод, внутрішніх морських вод і територіального моря, атмосферного повітря, лісів, тваринного (у тому числі водних живих ресурсів, мисливських та немисливських видів тварин) і рослинного світу та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, відтворення та охорони земель, збереження, відтворення і невиснажливого використання біо- та ландшафтного різноманіття, формування, збереження і використання екологічної мережі, організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, збереження озонового шару, регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до його змін і виконання у межах компетенції вимог Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї, розвитку водного господарства і меліорації земель, а також у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів.

Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України, і здійснює свої повноваження відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 р., № 454/2011¹.

Основними завданнями Держекоінспекції України є: внесення пропозицій щодо формування, а також реалізація державної політики зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів; біологічної і генетичної безпеки щодо біологічних об’єктів природного середовища при створенні, дослідження та практичного використання генетично модифікованих організмів (ГМО) у відкритій системі; поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами) і небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами; здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням норм законодавства у сфері: зариблення, здійснення контрольного вилову, акліматизації, рибництва, утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з комерційною та іншими цілями; меліоративного вилову малоцінних і хижих видів риб, шкідливих водних організмів; достовірності звітних даних про обсяги використання рибних та інших водних живих ресурсів; охорони, використання, відтворення риби та інших водних живих ресурсів у виключній (морській) економічній зоні України; штучного розведення, вирощування риби, інших водних живих ресурсів та їх використання в спеціальних товарних рибних господарствах. Саме зазначені повноваження доречно вважати такими, що спрямовані на забезпечення продовольчої безпеки.

Державне агентство екологічних інвестицій України (Держекоінвестагентство України) відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 р., № 455/2011¹, є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України, та входить до системи органів виконавчої влади і в межах компетенції забезпечує реалізацію державної політики у сфері регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до його змін і виконання вимог Рамкової конвенції Організації Об’єднаних Націй про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї.

танення льодовиків, затоплення прибережних зон, виникнення пустель. Отже, потепління може мати негативні наслідки для сільського господарства та стану біосфери в цілому.

Державне агентство земельних ресурсів України. Відповідно до Указу Президента України «Про Положення про Державне агентство земельних ресурсів України» від 8 квітня 2011 р., № 445/2011^[276] Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство) є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин. Основними завданнями Держземагентства України є: реалізація державної політики у сфері земельних відносин; внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері земельних відносин. Крім того, Держземагентство України відповідно до покладених на нього завдань: узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Держземагентства України, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Мінагрополітики України; бере участь у розробленні та виконанні державних, галузевих, регіональних та місцевих програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання земель, їх відтворення та охорони, у проведенні моніторингу земель, веденні державного земельного кадастру; забезпечує підготовку та здійснення організаційних, економічних, екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання та охорону земель, їх захист від шкідливого антропогенного впливу. Зазначені повноваження Держземагентства свідчать про його вагому роль у забезпеченні продовольчої безпеки.

Державне агентство водних ресурсів України (Держводагентство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів України. Відповідно до Положення про Держводагентство, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 р., № 453/20111, основними завданнями Держводагентства України є: внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства і меліорації земель, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів; реалізація державної політики у сфері управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів, розвитку водного господарства і меліорації земель та експлуатації державних водогосподарських об’єктів комплексного призначення, міжгосподарських зрошувальних і осушувальних систем. Крім того, Держводагентство розробляє та бере участь у реалізації державних цільових, міждержавних і регіональних програм з питань водного господарства, меліорації земель, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів; забезпечує потребу населення і галузей економіки у водних ресурсах, розробляє пропозиції щодо визначення пріоритетів розвитку водного господарства і меліорації земель. Саме такі повноваження Держводагентства покликані забезпечити продовольчу безпеку держави.

Доречно підкреслити, що у систему Держводагентства входять басейнові водогосподарські об’єднання, обласні управління комплексного використання водних ресурсів, басейнові (територіальні) інспекції по використанню і охороні вод, їх ділянки і гідрохімічні лабораторії.

Державне агентство лісових ресурсів України. Відповідно до Указу Президента України від 13 квітня 2011 р., № 458/2011^{[277] [278] Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України.}

Державне агентство рибного господарства України (Держрибагентство України) відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України 16 квітня 2011 р., № 484/2011 ^[279], є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України. Держрибагентство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства. Основними завданнями Держрибагентства України є: реалізація державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства; внесення на розгляд Міністрові пропозицій щодо формування державної політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів; здійснення контролю за дотриманням лімітів і нормативів використання водних живих ресурсів; здійснення обліку суб’єктів господарювання, які здійснюють виробництво консервів і пресервів із риби та інших водних живих ресурсів; участь у заходах з контролю якості безпеки продуктів рибного лову, харчової продукції при їх виробництві, зберіганні, транспортуванні, реалізації, використанні та утилізації тощо.

Таким чином, аналіз досить широкого кола повноважень державних органів управління природокористуванням і охороною довкілля свідчить про їх важливу роль у забезпеченні продовольчої безпеки.

Одна з головних проблем, що визначає здоров’я населення та збереження його генофонду, пов’язана із забезпеченням безпеки продовольчої сировини і харчових продуктів. Найважливішим моментом в забезпеченні продовольчої безпеки є природні ресурси. Нажаль, нераціональне природокористування сприяє погіршенню земель, викликає ерозію ґрунтів, виснаження живильних речовин, дефіцит води, хімічне забруднення тощо. Все це в кінці кінців створює загрозу продовольчій безпеці країни.

Лише за умови раціоналізації природокористування можливе забезпечення переходу на ресурсоощадне виробництво та унеможливлення глобальних ризиків техногенного й антропогенного характеру, а також виходу аграрного сектору з кризи. Ресурсозберігаюча діяльність розглядається як збалансована система організаційно-економічних, техніко- технологічних, нормативно-правових та еколого-соціальних інноваційних заходів, що спрямовані на раціональне використання природних, матеріальних, трудових, енергетичних, фінансових та комунікаційних ресурсів підприємства чи галузі з метою отримання екологічного, економічного та соціального ефекту та якісної продукції^[280].

Найважливіше місце серед природних багатств України займають ліси, що є унікальним відтворюваним ресурсом. У сучасних умовах життя людства ліс не лише не втратив свого значення, але і придбав нові функції.

Так, ведення лісового господарства вирішує важливі державні завдання в галузі охорони, захисту і відтворення лісів, раціонального використання лісових ресурсів, забезпечення економічної й екологічної безпеки країни.

Деякі питання, які стосуються даної проблеми, знайшли своє відображення в працях українських та іноземних вчених: В.Ф. Горбового, Р.К. Гусєва, О.І. Красова, В.Л. Мунтяна, Г.Н. Полянської, В.П. Непийвода, М.В. Краснової та ін.^[281]

Однією із головних функцій лісів є забезпечення продовольчої безпеки країни. Існує безумовний зв’язок між лісовим господарством, продовольчою безпекою, харчуванням, стійкістю сільського господарства й джерелами засобів до існування, в першу чергу, сільського населення.

Порівняно з іншими європейськими країнами, Україна відзначається істотними відмінностями лісорослинних умов, методів ведення лісового господарства, використання лісових ресурсів і корисних властивостей лісу у різних природних зонах (Полісся, Лісостеп, Степ, Українські Карпати та гірський Крим). Для країни характерні переважно екологічне значення лісів, половина з яких має обмежений режим використання; велика частка лісів включена до складу територій природно-заповідного фонду, що має стійку тенденцію до збільшення; багатовідомча структура використання лісів (для ведення лісового господарства ліси надано в постійне користування підприємствам, установам та організаціям, що належать до сфери управління різних міністерств, інших органів виконавчої влади); значна площа лісів, що зростають на радіоактивно забруднених землях.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно- гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Лісовими ресурсами є деревні, технічні, лікарські та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і промислового виробництва та відтворюються у процесі формування лісових природних комплексів.

Використання лісових ресурсів може здійснюватися в порядку загального і спеціального використання. Так, на праві загального використання, громадяни мають право в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати, безоплатно без видачі спеціального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо.

Максимальні норми безоплатного збору дикорослих трав’яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо встановлюються органами виконавчої влади відповідно до лісового законодавства, за поданням органу виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальних органів центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, погодженим з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Окрім визначення прав, на громадян України чинним законодавством покладаються і певні обов’язки. Так, громадяни під час здійснення загального використання лісових ресурсів зобов’язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися лісовими ресурсами, способами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів, не погіршують санітарного стану лісів.

У порядку спеціального використання можуть здійснюватися такі види використання лісових ресурсів: 1) заготівля деревини; 2) заготівля другорядних лісових матеріалів; 3) побічні лісові користування; 4) використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт. Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється в межах лісових ділянок, виділених для цієї мети.

Порядок та умови здійснення спеціального використання лісових ресурсів встановлено постановою Кабінету Міністрів України «Про врегулювання питань щодо спеціального використання лісових ресурсів» від 23 травня 2007 р., № 761, якою затверджено Порядок спеціального використання лісових ресурсів^[282]. Цей Порядок визначає умови і механізм спеціального використання лісових ресурсів - заготівлі деревини під час проведення рубок головного користування, другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та використання корисних властивостей лісів.

У лісах без заподіяння їм шкоди може здійснюватися заготівля другорядних лісових матеріалів: живиці, пнів, лубу та кори, деревної зелені, деревних соків, зокрема березового соку, який відзначається спеціалістами лікарсько-оздоровчими властивостями.

До деревної зелені належать дрібні пагони і гілки дерев, підліску, підросту та цілі дерева, що заготовлюються з метою приготування корму для тварин, а також задоволення технічних, ритуальних та інших потреб. Заготівлю деревної зелені здійснюють на спеціально визначених лісових ділянках або суміщають з проведенням рубок.

Заготівля деревних соків здійснюється: з придатних для підсочування дерев на спеціально створених деревостанах; на ділянках лісу, які виділяються за 10 років до проведення рубок головного користування або інших рубок (коли деревостан призначено до рубки); з пнів дерев, зрубаних напередодні соковиділення. У разі погіршення санітарного стану деревостанів заготівля соку припиняється достроково.

Обсяги щорічної заготівлі другорядних лісових матеріалів визначаються для кожного власника лісів або постійного лісокористувача під час лісовпорядкування або спеціальних обстежень.

До побічних лісових користувань належать: заготівля сіна, випасання худоби, розміщення пасік, заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, збирання лісової підстилки, заготівля очерету. Для їх переробки аграрні товаровиробники створюють підсобні підприємства та промисли, що є важливими структурними підрозділами підприємств в підвищенні матеріального добробуту їх членів (робітників). Для сінокосіння можуть використовуватися незалісені зруби, галявини та інші не вкриті лісовою рослинністю лісові ділянки, на яких не очікується природне відновлення лісів. В окремих випадках, коли це не завдає шкоди лісовій рослинності, для заготівлі сіна використовуються зріджені деревостани, міжряддя лісових культур та плантацій.

Дуже важливим для забезпечення продовольчої безпеки країни є бджільництво, яке на сьогодні розглядається як галузь сільськогосподарського виробництва, основою функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для запилення ентомофільних рослин сільськогосподарського призначення і підвищення їх урожайності, виробництва харчових продуктів і сировини для промисловості, в оздоровчих та медичних цілях. Ділянки для розміщення вуликів і пасік з метою раціонального використання медоносів лісу і лучного різнотрав’я виділяються переважно на узліссях, галявинах та інших не вкритих лісовою рослинністю ділянках. Місця розміщення вуликів і пасік визначають власники лісів або постійні лісокористувачі з урахуванням умов ведення лісового господарства та використання інших видів лісових ресурсів. Розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей забороняється.

Збір і заготівля дикорослих плодів, ягід, грибів, лікарсько-технічної сировини є важливим джерелом поповнення продовольчого фонду країни, виробництва мармеладу, варення та цінних консервів і випуску цінних лікарських препаратів. З розвитком лісового господарства значення цієї функції лісу значно збільшилось. Технологія лісогосподарського виробництва має багато загального з сільськогосподарською. Отже, підприємства лісового господарства виконують великий обсяг робіт, направлений не лише на підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь, але і безпосередньо на поповнення продовольчих ресурсів.

Заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин здійснюється способами, що виключають виснаження їх ресурсів. Заготівля лісових продуктів для отримання харчової та лікарської сировини в лісах, де заходи боротьби із шкідниками та хворобами здійснювалися з використанням хімічних засобів, лісах, розташованих у смугах відведення автомобільних доріг або в зонах впливу хімічного та промислового виробництва, здійснюється з дотриманням відповідних санітарних норм і правил. Обсяги щорічного здійснення побічних лісових користувань визначаються для кожного власника лісів або постійного лісокористувача під час лісовпорядкування або спеціальних обстежень.

Таким чином, використання лісових ресурсів спрямовано, насамперед, на поповнення продовольчої бази і резервів лікарської й технічної сировини для задоволення потреб суспільства, а також окремих громадян у продуктах харчування, поліпшення якісного запасу продовольчих і медичних товарів, а також на розвиток садівництва й рослинництва.

Для забезпечення нормальної життєдіяльності людини потрібні продукти харчування необхідної кількості та якості. Використання рибної продукції сприяє гармонізації харчування населення. У харчовому раціоні людини риба є дуже корисним продуктом, що містить повноцінні білки, ферменти, біологічно активні речовини, мікроелементи. Поруч із харчовою продукцією, рибне господарство як галузь економіки надає важливу сировину для медичної промисловості, кормову продукцію, добриво, шкіру та ін.

Рибна галузь економіки має важливе значення у забезпеченні продовольчої безпеки держави. Вона відіграє значну роль для розвитку продовольчого комплексу держави. Внаслідок економічної кризи обсяги випуску основних видів продукції з риби та інших водних живих ресурсів істотно зменшилися, а тому роль рибного господарства у продовольчому забезпеченні держави знизилася. Так, станом на 1990 рік середньодушове споживання рибної продукції складало 17,5 кг. Фізіологічна обґрунтована річна потреба в рибі та рибній продукції складає близько 1 млн. тонн з розрахунку 20 кілограмів на душу населення. Станом на 2004 рік середній рівень споживання досягає лише трохи більше 8 кілограмів на рік. Тому головним завданням рибного господарства є забезпечення населення держави харчовою рибною продукцією належної якості з поступовим наближенням виробництва та споживання риби та рибної продукції принаймні до рівня, досягнутого на початку 90-х років ХХ ст.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від «Про Концепції розвитку рибного господарства України» від 13 липня 2000 р., № 1885-ІІІ¹ основними напрямами розвитку рибного господарства на найближчу перспективу є: збереження рибопромислової діяльності у виключних економічних зонах іноземних держав та розширення рибальства у відкритих районах Світового океану; раціоналізація й інтенсифікація промислу в Азово-Чорноморському басейні, внутрішніх водоймах; інтенсифікація товарного виробництва та розвиток аквакультури; нарощування обсягів відтворення рибних запасів.

Особливості використання, охорони та відтворення рибних ресурсів врегулюванні чинним законодавством. Правова регламентація основних видів відносин в цій галузі здійснюється нормами Законів України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» від 8 липня 2011 р., № 3677-УІ^{[283] [284], «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р., № 2894-ІІІ1, «Про аквакультуру» від 18 вересня 2012 р., № 5293-УІ[285] [286], «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» від 6 лютого 2003 р., № 486-ІУ[287], а також постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової економічної програми розвитку рибного господарства на 2012-2016 роки» від 23 листопаду 2011 р., № 1245[288].}

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» рибне господарство - галузь економіки, завданням якої є вивчення, охорона, відтворення, вирощування, використання водних біоресурсів, їх вилучення (добування, вилов, збирання), реалізація та переробка з метою одержання харчової, технічної, кормової, медичної та іншої продукції, а також забезпечення безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості^[289].

У свою чергу, завданнями державної політики у галузі рибного господарства визначені: (а) забезпечення продовольчої безпеки держави;

(б) управління рибальством, збереження та збільшення чисельності водних біоресурсів у природному середовищі, їх біологічного різноманіття шляхом забезпечення охорони, відтворення та раціонального використання;

(в) наукове обґрунтоване використання водних біоресурсів; (г) підвищення біопродуктивності рибогосподарських водних об’єктів шляхом відтворення водних біоресурсів, розвідку аквакультури; (д) забезпечення раціонального використання об’єктів промислу, покращення та розширення асортименту продукції їх переробки; (е) забезпечення рівних умов конкуренції в галузі рибного господарства; (є) здійснення державного нагляду (контролю) у галузі рибного господарства.

Відповідно до законодавства України, рибальством вважається добування водних біоресурсів (сукупність водних організмів, життя яких неможливе без перебування у воді) у рибогосподарських водних об’єктах. До водних біоресурсів належать прісноводні, морські, анадромні та катадромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, водні безхребетні, у тому числі молюски, ракоподібні, черви, голкошкірі, губки, кишковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, водорості на інші водні рослини. Таким чином, у сучасному розумінні рибальством охоплюються процес добування (вилучення) не тільки риб, а всіх водних живих організмів, які перебувають у воді.

До рибогосподарських водних об’єктів належать усі водні об’єкти (їх частини), що використовуються або може використовуватися для цілей рибного господарства. В свою чергу вони поділяються на рибогосподарські водні об’єкти загальнодержавного та місцевого значення. До першої групи належать: внутрішні морські води і територіальне море (з лиманами та естуаріями), виключна (морська) економічна зона України; поверхневі води ( озера, водосховища, річки, канали), що розташовані і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків. Відповідно рибогосподарськими водними об’єктами місцевого значення є водні об’єкти (озера, річки та їх притоки всіх порядків, водосховища), що розташовані і використовуються у межах однієї області та не належать до водних об’єктів загальнодержавного значення. Водний кодекс України передбачає можливість обмеження прав водокористувачів в інтересах рибного господарства та водного промислу на тих водних об’єктах держави, які використовуються для промислового добування риби або мають значення для відтворення її запасів (ст. 68).

Використання водних біоресурсів, що перебувають у стані природної волі, здійснюється в порядку загального і спеціального використання. У порядку загального використання громадянам дозволяється безоплатне любительське і спортивне рибальство. Любительське рибальство здійснюється для вилову риби, добування водних безхребетних у спеціально визначених для цього водних об’єктах загального користування з метою особистого споживання (без права реалізації) за умови дотримання встановлених правил рибальства й водокористування. Збільшення масштабів любительського рибальства та його вплив на обсяги рибних ресурсів багатьох внутрішніх водних об’єктів викликали необхідність правової регламентації цих відносин. Сьогодні правове регулювання цього виду рибальства здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18 липня 1998 р., № 1126, якою затверджений Порядок здійснення любительського і спортивного рибальства 1, а також Правил любительського і спортивного рибальства, що затверджені наказом Держкомрибгоспу від 15 лютого 1999 р., № 19^{[290] [291].}

Особливостями любительського рибальства є те, що воно здійснюється для задоволення особистих потреб громадян за допомогою дозволених знарядь і визначених умов їх застосування. На законодавчому рівні регламентуються норми вилову, заборонені місця, терміни заборони ловлі (добування) водних біоресурсів, мінімальний розмір риб, дозволені й заборонені знаряддя і способи лову та ін. Так, громадянам при здійсненні любительського рибальства, забороняється лов із застосуванням вибухових і отруйних речовин, електроструму, колючих знарядь лову, вогнепальної та пневматичної зброї (за винятком гарпунних рушниць для підводного полювання), промислових та інших знарядь лову, виготовлених із сіткоснасних чи інших матеріалів усіх видів і найменувань. Суб’єкти, що здійснюють любительський (спортивний) лов риби, зобов’язані дотримуватися норм чинного законодавства і встановленого на конкретному водному об’єкті режиму рибальства.

Спеціальне використання ресурсів рибного господарства здійснюється за плату шляхом їх вилучення з природного середовища (крім любительського і спортивного рибальства у водних об’єктах загального користування в межах та обсягах безоплатного вилову). Це, зокрема, промислове рибальство, вилов у науково-дослідних, науково-промислових,

дослідно-конструкторських цілях, контрольний вилов для визначення їх стану та запасів, меліоративний вилов, вилов водних біоресурсів для штучного відтворення їх запасів та здійснення аквакультури, а також любительське і спортивне рибальство у водних об’єктах загального користування, що перевищує встановлені обсяги безоплатного вилову. Вказаний перелік не є вичерпним. Законодавством можуть бути передбачені й інші види спеціального використання рибних ресурсів.

Спеціальне використання водних біоресурсів здійснюється на підставі документів дозвільного характеру, які видаються центральним органом виконавчої влади в галузі рибного господарства та його територіальними органами. Відповідно до чинного законодавства такими документами є: акт технічного огляду суден, що не підлягають нагляду класифікаційного товариства; свідоцтво про відповідність компанії та суден вимогам Міжнародного кодексу з управління безпечної експлуатації суден і попередженням забруднення 1993 року; дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об’єктах (їх частинах); дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів за межами юрисдикції України; підтвердження законності вилучення водних біоресурсів з середовища їх існування та переробки продуктів лову; дозвіл на імпорт в Україну водних біоресурсів, продуктів харчування та переробки з них за кількістю та видовим складом. Порядок видачі вказаних видів дозвільних документів має свої особливості та специфіку.

Дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об’єктах видається підприємствам установам, організаціям і громадянам на протязі тридцяти календарних днів після державної реєстрації наказу про розподіл лімітів. В ньому вказується найменування користувача, обсяг квоти, мета і знаряддя лову, зони діяльності, назва і реєстрація судна, період здійснення рибальства. Строк дії дозволу у рибогосподарських водних об’єктах становить п’ять років.

Спеціальне використання водних біоресурсів здійснюється відповідно до лімітів та прогнозів допустимого вилову. Ліміти вилову встановлюються на види (групи видів) водних біоресурсів, щодо яких здійснюється промисел на відповідних водних об’єктах. Після їх затвердження вони розподіляються на квоти. Під квотою добування (вилову) розуміється частина ліміту, що встановлюється для кожної конкретної юридичної чи фізичної особи в натуральних величинах або у відсотках від загального ліміту. Вони встановлюються щорічно Міністерством аграрної політики та продовольства України. Квоти добування водних біоресурсів загальногодержавного значення у 2013 року затверджені наказом Мінагрополітики України від 12 грудня 2012 р., №766 1.

Переважне право на отримання квот добування (вилову) водних біоресурсів для здійснення спеціального використання мають суб’єкти рибного господарства - користувачі водних біоресурсів, які: традиційно (три і більше років) здійснюють спеціальне використання водних біоресурсів; використовують протягом попередніх трьох і більше років квоти не менш як на 75 відсотків; мають власну матеріально-технічну базу для здійснення рибогосподарської діяльності; здійснюють рибницько-меліоративні заходи, що забезпечують поліпшення санітарного стану рибогосподарських водних об’єктів (їх частин).

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» після затвердження лімітів або прогнозів допустимого вилову центральний орган виконавчої влади у галузі рибного господарства укладає договори на право спеціального використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об’єктах (їх частинах) з користувачами строком на п’ять років. В цьому випадку квоти розраховуються пропорційно до даних державної статистики за останні чотири роки, що передують розрахунковому, про обсяг добутих (виловлених) кожним користувачем водних біоресурсів у середньому за рік. Типовий

¹ Офіц. вісн. України. - 2012. - № 100. - Ст. 295.

договір на право спеціального використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об’єктах (їх частинах) встановлює Кабінет Міністрів України. В сучасних умовах застосування договірної основи використання водних біоресурсів в Україні є новелою законодавства і істотною особливістю спеціального використання рибних ресурсів. Додатково передбачається можливість укладення договорів на право спеціального використання за результатами аукціонів. Вони проводяться виключно для реалізації квот або прогнозів допустимого вилову, що вивільняються внаслідок припинення права користувачів на спеціальне використання водних біоресурсів, або з резерву.

На даний час порядок проведення аукціонів та Типова форма договору на право спеціального використання водних біоресурсів не затверджені. Тому важливе значення для збереження та відновлення рибних ресурсів набувають, закріплені в законодавстві обов’язки суб’єктів спеціального використання водних біоресурсів. Суб’єкти цього виду використання зобов’язані: додержуватися умов провадження діяльності, пов’язаної з промисловим виловом та правил рибальства; здійснювати охорону водних біоресурсів; вносити своєчасно плату за спеціальне використання; додержуватися встановленого режиму господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг; не допускати погіршення умов існування водних біоресурсів; здійснювати у встановленому порядку комплексні рибницько-меліоративні заходи щодо охорони та відтворення водних біоресурсів, збереження умов їх існування.

Підвищення рівня забезпечення населення країни рибою та рибною продукцією можливо за рахунок використання потенціалу всіх видів внутрішніх водойм України. У період тенденції світового падіння рибних запасів, що спостерігається при здійсненні промислового рибальства за останні десятиріччя, стрімкий розвиток набуває виробництво продукції аквакультури - вирощування водних біоресурсів у контрольованих умовах. На Україні частка продукції аквакультури залишається незначною.

Населення держави забезпечується рибопродуктами майже на 80% за рахунок імпорту. Аквакультура є перспективним напрямком розвитку рибництва. В Україні на даний час створені сприятливі умови для її розвитку. Тому, не випадково, у вересні 2012 року Верховна Рада України прийняла спеціальний Закон України «Про аквакультуру», якій набирає чинності з 1 липня 2013 року¹. Аквакультура (рибництво) - сільськогосподарська діяльність із штучного розведення, утримання та вирощування об'єктів аквакультури у повністю або частково контрольованих умовах для одержання сільськогосподарської продукції (продукції аквакультури) та її реалізації, виробництва кормів, відтворення біоресурсів, ведення селекційно- племінної роботи, інтродукції, переселення, акліматизації та реакліматизації гідробіонтів, поповнення запасів водних біоресурсів, збереження їх біорізноманіття, а також надання рекреаційних послуг. Закон визначає основні засади функціонування та державного регулювання аквакультури як окремого виду сільськогосподарської діяльності в системі агропромислового виробництва, що забезпечує цілеспрямоване використання рибогосподарських водних об'єктів (їх частин) для одержання корисної сільськогосподарської продукції (риби та інших водних біоресурсів). При цьому суб'єкти господарювання здійснюють збереження біорізноманіття та збільшення запасів водних біоресурсів шляхом їх штучного відтворення і вирощування в повністю або частково контрольованих умовах. Правове регулювання цих відносин окремим нормативним актом надає змогу врегулювати використання рибогосподарських водних об'єктів (їх частин), ставових рибницьких господарств, враховуючи принципи додержання правил раціонального використання природних ресурсів, екологічної та продовольчої безпеки держави.

Діяльність у сфері аквакультури не належить до спеціального використання водних біоресурсів. Тому суб'єкти аквакультури не отримують дозвіл на спеціальне використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх частинах). Аквакультура може здійснюватися з метою: отримання товарної продукції аквакультури та її подальшої реалізації (товарна аквакультура); штучного розведення (відтворення) вирощування водних біоресурсів; надання рекреаційних послуг. За організаційно- технологічними показниками аквакультура може здійснюватися за інтенсивною, напівінтенсивною та екстенсивною формами. В свою чергу за основними напрямами отримання товарної аквакультури вона може бути випасна, ставкова та індустріальна.

Об'єктами здійснення аквакультури є: рибогосподарський водний об'єкт (його частина); рибогосподарська технологічна водойма; акваторія (водний простір) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України. Використання вказаних об'єктів для цілей аквакультури мають свої особливості.

Рибогосподарський водний об'єкт для цілей аквакультури надається в користування на умовах оренди юридичній чи фізичний особі відповідно до Водного кодексу України. Згідно зі ст. 42 Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» перелік рибогосподарських водних об'єктів (їх частин) для здійснення аквакультури, порядок, строки надання їх у користування затверджуються Державним агентством рибного господарства України.

Відповідно до ст. 51 Водного кодексу України водні об'єкти надаються у користування за договором оренди земель водного фонду на земельних торгах у комплексі із земельної ділянкою. Орендодавцями є органи, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним простором) згідно із ЗК України. Умови договору оренди обов'язково погоджується з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері водного господарства. Кабінетом Міністрів України затверджується Типова форма договору оренди водних об'єктів. Сплата орендної плати за водний об'єкт не звільняє від сплати орендної плати за земельну ділянку під цим об'єктом. Розмір плати за надання на умовах оренди водних об’єктів визначається на підставі методики, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Закон передбачає можливість надання на умовах оренди і частини рибогосподарського водного об’єкту. В цьому випадку мета використання частини водного об’єкту є обмежена - лише для розміщення плавучих рибницьких садків. У такому разі межі наданої в користування частини водного об’єкту визначаються координатами відведеної акваторії. Особливістю оренди частини водного об’єкту є те, що відведення земельної ділянки водного фонду під водою (водним простором) та встановлення її меж у натурі (на місцевості) не здійснюються. Окремо дозволяється надання в користування на умовах оренди акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України. Надання таких об’єктів здійснюється виключно Кабінетом Міністрів України. В свою чергу суб’єкти, які оформили право оренди акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України, мають право на отримання на умовах оренди земельних ділянок прибережних захисних смуг, смуг відведення. В такому випадку земельний аукціон з метою отримання права оренди земельних ділянок не повинен проводитися.

Законом «Про аквакультуру» закріплюється нове поняття - «рибогосподарська технологічна водойма», а також особливості її використання для цілей аквакультури. Рибогосподарська технологічна водойма - це штучно створена водойма спеціального технологічного призначення, що визначається технічним проектом та/ або паспортом, яка наповнюється штучно за допомогою гідротехнічних споруд і пристроїв. Вона надається для цілей аквакультури юридичній чи фізичної особи органом, який здійснює розпорядження земельною ділянкою під водою (водним простором) відповідно до Земельного кодексу України за договором оренди

землі (земель водного фонду). Одночасно можуть передаватися в користування гідротехнічні споруди. Таким чином, об’єктом користування на умовах оренди рибогосподарської технологічної водойми виступає земельна ділянка під водою, в межах якої здійснюється аквакультура, та вода (водний простір), які в комплексі одночасно надаються в користування одній і тій самій юридичній чи фізичній особі. При цьому плата за користування складається з орендної плати за використання відповідної земельної ділянки та орендної плати за рибогосподарську технологічну водойму. Розмір плати за використання технологічної водойми визначається на підставі методики, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері рибного господарства.

З метою забезпечення державного регулювання у галузі аквакультури, удосконалення звітності для суб’єктів рибного господарства, які здійснюють виробництво продукції аквакультури, наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 19 липня 2012 р., № 362 затверджені спеціальні форми первинної документації для суб’єктів рибного господарства в галузі аквакультури¹. Дія цього наказу поширюється на юридичних та фізичних осіб, які здійснюють виробництво рибопосадкового матеріалу та товарної продукції водних біоресурсів в умовах аквакультури. Крім того, відповідно до ст. 8 Закону України «Про аквакультуру» наказом Мінагрополітики України від 30 січня 2013 р., № 45 були затверджені Зони аквакультури (рибництва) та рибопродуктивності по регіонах України^{[292] [293].}

Проте сама процедура проведення земельних торгів, невизначеність із орендною платою за водні об’єкти (водний простір) і рибогосподарські технологічні водойми та відсутність типової форми оренди водних об’єктів можуть значно ускладнити весь процес передачі водних об’єктів (їх частин) та рибогосподарських технологічних водойм в користування для цілей аквакультури.

Чинне законодавство покликане не тільки створити умови для збільшення обсягів використання рибних ресурсів, але і забезпечити якість і безпеку вітчизняної рибної продукції. Законом України «Про рибу, інші водні ресурси та харчову продукцію з них» визначені основні правові і організаційні засади забезпечення якості та безпеки риби, інших водних ресурсів, виготовленої з них харчової продукції для життя і здоров’я населення та запобігання негативному впливу на довкілля у разі вилову, переробки, фасування та переміщення через митний кордон України.

Якість та безпека живої риби, інших водних живих ресурсів, вирощених у ставках, інших водних об’єктах, підтверджується ветеринарним свідоцтвом, яке видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини, один раз на рік на всю партію вирощених живої риби або інших водних живих ресурсів. Кожна партія продуктів лову, отримана в порядку спеціального використання риби та інших водних біоресурсів, супроводжується свідоцтвом виробника про якість. Продукти лову, які містять токсичні речовини, що перевищують встановлені допустимі рівні, чи з наявністю паразитів понад встановлені норми, підлягають утилізації згідно з вимогами Закону України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» від 14 січня 2000 р., № 1393-ХІУ^[294].

Особливі вимоги встановлені до переробки продуктів лову. Її мають право здійснювати суб’єкти господарювання за наявності експлуатаційного дозволу для потужностей з переробки таких продуктів, що видається відповідним головним державним інспектором ветеринарної медицини або відповідним головним санітарнім лікарем. Суб’єкти господарювання, які перероблюють продукти лову, підлягають обліку у центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини. В свою чергу суб’єкти, які здійснюють рибоконсервне та пресервне виробництво, підлягають обліку у центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства. Облік суб’єктів господарювання засвідчується номером, який їм присвоюється для маркування продукції власного виробництва.

Виробництво суб’єктів, які здійснюють переробку продукції лову, підлягає в установленому порядку атестації на відповідність обов’язковим вимогам, встановленим нормативно-правовими актами та нормативними документами. Об’єктами атестації переробного виробництва вважається: технічна документація на продукцію та її виробництво; технологічне обладнання; засоби вимірювальної техніки, контролю, випробувальне обладнання та система їх перевірок; порядок реєстрації результатів контролю та випробувань, складання, затвердження та зберігання протоколів випробувань; порядок формування та позначення партій харчової продукції.

З метою забезпечення якості і безпеки продуктів лову та харчової продукції з них для здоров’я населення суб’єкти господарювання проводять контроль на всіх стадіях її переробки. Контроль здійснює виробнича лабораторія суб’єкта господарювання, яка підлягає акредитації або атестації.

Харчова продукція рибного господарства реалізується населенню тільки за наявності: ветеринарного свідоцтва або ветеринарної довідки; свідоцтва виробника про якість; сертифіката відповідності чи свідоцтва про визнання в Україні іноземного сертифіката (для імпортованої продукції); маркування згідно з вимогами законів України.

Державний контроль та нагляд за безпечністю та якістю продуктів лову та харчової продукції з них здійснюється під час їх виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, використання, утилізації чи знищення і надання послуг у сфері громадського харчування органами ветеринарної медицини, санітарного та епідемічного благополуччя населення, захисту прав споживачів, стандартизації, метрології та сертифікації у межах їх повноважень. У заходах з контролю та нагляду за безпечністю та якістю продуктів рибного лову та отриманої продукції бере участь центральний

234 орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері рибного господарства.

Особи, винні у порушенні законодавства у сфері якості та безпеки харчової продукції, несуть дисциплінарну, адміністративну, кримінальну та цивільну відповідальність.